Ухвала суду № 23850723, 09.04.2012, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2012 р.Справа № 2а-13882/11/2070

Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого судді - Шевцової Н.В.,

суддів - Мінаєвої О.М. , Макаренко Я.М.

розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду в м. Харкові адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харкова на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2011р. по справі № 2а-13882/11/2070

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК "Надія ЛТД"

до Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харкова

про визнання недійсним та скасування податкрвого повідомлення - рішення,

ВСТАНОВИЛА:

Товариство з обмеженою відповідальністю "АПК "Надія ЛТД" (далі за текстом-позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харкова (далі за текстом-відповідач), в якому просив визнати недійсним та скасувати податкове повідомлення-рішення № 0000712330 від 29.06.2011 року.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2011р. позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харкова № 0000712330 від 29.06.2011 року, прийняте відносно товариства з обмеженою відповідальністю "АПК "Надія ЛТД".

Не погодившись з постановою суду першої інстанції відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить оскаржувану постанову скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В обгрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. 3, 4, 7 Закону України "Про податок на додану вартість", ч. 1 ст.203, ст.215, п.1 ст.216, ст.228 Цивільного кодексу України, ст. 9, 159 КАС України.

На підставі ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що уповноваженими особами Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харкова була проведена документальна невиїзна перевірка товариства з обмеженою відповідальністю "АПК "Надія ЛТД" з питань правильності визначення податку на додану вартість по взаємовідносинам з ТОВ "Маджестік" за березень 2010 р., за результатами якої 14.06.2011 року було складено акт перевірки № 1232/23-306/35972274, в якому були зафіксовані порушення вимог Закону України "Про податок на додану вартість", а саме: ст. 3, 4, 7, в результаті чого, на думку відповідача, ТОВ "АПК "Надія ЛТД" було занижено податкові зобов'язання по податку на додану вартість на загальну суму 691,00 грн. та ч. 1 ст. 203, ст. 215, п. ст. 216, ст. 228 ЦК України.

На підставі вказаного акту перевірки відповідачем було прийняте податкове повідомлення-рішення № 0000712330 від 29.06.2011 року, згідно з яким позивачу було визначено суму податкового зобов'язання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) за платежем: податок на додану вартість у розмірі 1209,25 грн.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з неправомірності прийнятого відповідачем податкового повідомлення-рішення.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, між позивачем та ТОВ "Маджестік" було укладено договір поставки № 11/03М від 11.03.2010 року, відповідно до якого ТОВ "Маджестік" зобов'язався поставити позивачу олію соняшникову нерафіновану 1 гатунку (далі по тексту - товар) на вказаних у договорі умовах.

За видатковою накладною ТОВ "Маджестік" поставив позивачу товар на суму 189196,88грн., у тому числі ПДВ 20% - 31532,81грн. (а.с.31). На адресу позивача ТОВ "Маджестік" виписав податкову накладну від 12.03.2010 року (а.с.32). Оплату за олію соняшникову нерафіновану 1 гатунку позивачем проведено у безготівковій формі, що підтверджується копіями платіжних доручень (а.с.33-34).

Отже, позивач повністю виконав свої зобов'язання перед ТОВ "Маджестік", що підтверджено зазначеними вище документами та правомірно сформував податковий кредит, відповідно до вимог п.п.7.4.1, п.7.4., ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Товар за договором поставки передавався від ТОВ «Маджестік до ТОВ «АПК «Надія ЛТД»в морському порт, а саме ТОВ «Терміна-Укрхарчозбутсировина», про що свідчить лист ТОВ «Терміна-Укрхарчозбутсировина»№340 від 08.11.2011 року.

В подальшому олію соняшникову нерафіновану позивачем було передано у власність фізичній особі -підприємцю ОСОБА_2 по договору поставки №02/03-НБ від 26.02.2010 року, про що свідчить видаткова та податкова накладна. За поставлений товар фізична особа -підприємець ОСОБА_2 розрахувався з позивачем, що підтверджується копією платіжного доручення.

Враховуючи наведене, наданими до матеріалів справи документами позивачем підтвердженого використання, придбаного у ТОВ "Маджестік" товару, що доводить реальне виконання договору поставки № 11/03М від 11.03.2010 року .

Як вбачається з акту перевірки, відповідно до протоколу допиту свідка - директора ТОВ "Маджестік" ОСОБА_3 від 28.12.2010 року, складеного працівниками ВПМ ДПІ у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська, ОСОБА_3 директором ТОВ "Маджестік" ніколи не була, влітку 2007 року викрали її автомобіль Фіат Крома, в якому знаходились копії документів , а саме: копія паспорту та ідентифікаційного коду.

Таким чином, доводи відповідача щодо нікчемності укладеного між позивачем та ТОВ "Маджестік" договору ґрунтуються на зазначених вище поясненнях ОСОБА_3 Проте, з матеріалів справи не вбачається чи був свідок попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання, тому він не може вважатися належним доказом по справі.

Між тим, нікчемність укладеного між позивачем та ТОВ "Маджестік" договору поставки спростовується також доведеністю реального виконання зазначеного договору.

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи відповідача з приводу нікчемності договору, укладеного позивачем з ТОВ "Маджестік" також враховуючи наступне.

Так, викладені в акті перевірки висновки про порушення позивачем вимог ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України зроблені відповідачем з перевищенням компетенції органів державної податкової служби, оскільки Податковий кодекс України та Закон України «Про державну податкову службу в Україні»не надають податковим органам повноважень на встановлення фактів порушення платниками податків норм цивільного або господарського законодавства. За загальним визначенням компетенцією є сукупність повноважень, прав та обов'язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов'язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань.

Порядок дій органів ДПС під час реалізації владної управлінської функції контролю за правильністю та повнотою справляння податкових зобов'язань, у тому числі щодо спірних зобов'язань, визначається Законом України «Про державну податкову службу в Україні»та Податковим кодексом України. Зазначені нормативно -правові акти не містили і не містять норм, які б наділяли відповідача повноваженнями на визнання правочинів нікчемними або такими, що не відповідають вимогам законодавства та повноваженнями на оцінку відповідності будь-якого правочину вимогам ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України.

Відповідно ст. 228 ЦК України (в редакції, що діяла з 01.01.11 р.): 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Тобто, законодавець з 01.01.2011 року виключив правочини, які були укладені з метою суперечною інтересам держави та суспільства, з кола нікчемних правочинів і відніс такі правочини до оспорюваних. Таким чином, повноваження на встановлення законності правочинів, вчинених позивачем за тими критеріями ознак, що містяться в складеному відповідачем акті, належать виключно до компетенції судових органів.

Крім того, відповідно п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема, правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу -землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України обов'язково має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. При цьому, доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Проте відповідачем під час судового розгляду справи не надано допустимих та належних доказів того, що фактична господарська діяльність позивача та вчинюваний ним правочин містить наявність обставин, що перелічені у ч. 1 ст. 228 ЦК України.

Крім того, відповідно ч. 1 та ч. 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно висновків акту перевірки правочин, вчинений позивачем, відповідач кваліфікує як такий, що не направлений на реальне настання правових наслідків, а отже визнає його нікчемним. Проте, за приписами ст. 234 ЦК України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається недійсним судом. Між тим, відповідач не наведено посилань на судові рішення щодо недійсності вчиненого позивачем правочину як фіктивного або інших доказу щодо фіктивності здійснюваної позивачем діяльності. Таким чином, відповідач невірно застосовує норми чинного законодавства України в частині кваліфікації вчиненого позивачем правочину.

Крім того, колегія суддів відхиляє доводи відповідача щодо наявності підстав для нарахування позивачу податкового зобов'язання з податку на додану вартість через недекларування відповідних сум податкових зобов'язань його контрагентом, оскільки зазначені доводи суперечать практиці Європейського суду з прав людини. Так, відповідно в п.57 Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Булвес»АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року судом було зазначено, що оскільки компанія-заявник у повному обсязі та вчасно виконала обов'язки з дотримання встановлених Державою-членом Конвенції норм стосовно ПДВ та не мала засобів для забезпечення виконання податкових зобов'язань постачальником і не знала про невиконання останнім своїх обов'язків, вона могла правомірно очікувати отримання вигоди від застосування одного із основних правил системи оподаткування ПДВ, а саме від визнання права на податковий кредит щодо суми ПДВ, яка була сплачена постачальнику. Більше того, лише після подачі декларації із віднесенням відповідних сум до складу податкового кредиту та проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника могло бути встановлено, чи виконав постачальник свій обов'язок подання звітності з ПДВ у повному обсязі. Відповідачем не доведено обізнаності позивача щодо недобросовісного декларування своїх зобов'язань його контрагентами.

Отже, позивач не може нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань. Такі вимоги, відповідно до зазначеного рішення Європейського суду з прав людини є надмірним тягарем для платника податку, що порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Колегія суддів вважає, що відповідачем не підтверджено правомірності прийнятого ним податкового повідомлення-рішення № 0000712330 від 29.06.2011 року.

Враховуючи вищевикладене, переглянувши постанову суду першої інстанції, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів підтверджує, що при її прийнятті суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 195, п.1 ч.1 ст.198, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.206 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харкова - залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2011р. по справі № 2а-13882/11/2070 - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя Шевцова Н.В.Судді Макаренко Я.М. Мінаєва О.М.