Рішення № 23801325, 25.04.2012, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"25" квітня 2012 р.Справа № 5017/407/2012

За позовом: Військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави; в особі, якою є Міністерство оборони України

До відповідачів:

1) Військової частини А 1620

2) Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Херсон

про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою

Суддя Меденцев П.А.

Представники:

Від прокуратури: ОСОБА_3 (за довіреністю);

Від позивача: ОСОБА_4 (за довіреністю);

Від відповідача (1): ОСОБА_5 (за довіреністю);

Від відповідача (2): ОСОБА_6(за довіреністю);

Від третьої особи: ОСОБА_4 (за довіреністю);

СУТЬ СПОРУ: 10.02.2012 року за вх. № 601/2012 Військовий прокурор Одеського гарнізону в інтересах держави, в особі, якою є Міністерство оборони України (далі -Позивач) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою до Військової частини А 1620 (далі -Відповідач 1) та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі -Відповідач 2) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Херсон.

Прокурор та позивач на позовних вимогах наполягають.

Відповідач 1 у судових засіданнях проти позову заперечував. Відповідач (1) відзив на позов не надав, у зв'язку з чим справу розглянуто за наявними в ній матеріалами, у відповідності до ст.75 ГПК України.

Відповідач 2 у судових засіданнях проти позову заперечував, відповідно до підстав викладених у відзиві на позов.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Херсон позов підтримує.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд встановив наступне:

Між військовою частиною А1620, з одного боку, та Приватним підприємцем ОСОБА_2, з іншого боку, починаючи з 2008 року по теперішній час склалися договірні відносини на підставі договорів складування № 4 від 26 грудня 2008 року, №1-10 від 4 січня 2010 року, №1-2011 від 4 січня 2011 року (та додаткові угоди до останнього договору складування від 2 травня 2011 року та від 10 жовтня 2011 року), № 01/2012 від 31 грудня 2011 року (та додаткова угода до останнього договору складування від 31 грудня 2011 року).

Предметом даних договорів складування є передача технічного (складського) приміщення загальною площею 459 кв.м., що розташоване на відокремленій території військового містечка АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 4156 кв.м.

Відповідно до вказаних додаткових угод від 2 травня 2011 року та 10 жовтня 2011 року до договору складування від 4 січня 2011 року №1-2011 та від 31 грудня 2011 року до договору складування від 31 грудня 2011 року № 01/2012, командиром частини А1620 громадянину ОСОБА_2 передано земельну ділянку площею 4156 кв.м. відокремленої території військового містечка № НОМЕР_1 для використання в якості під'їзних шляхів до вищенаведеної будівлі навчально-тренувального пункту, що є предметом основного договору складування.

Крім того, наведені додаткові угоди укладені із порушенням ч. 1 ст. 203 ЦК України, ст.ст. 20, 77, 96 ЗК України, ст. 4 Закону України «Про використання земель оборони».

Так, відповідно до державного акту на право користування землею від 2000 року вказану земельну ділянку на праві постійного користування було закріплено за військовою частиною А1620.

Наказом начальника Одеського гарнізону № 36 від 31 жовтня 2008 року «Про закріплення казармено-житлового фонду, інженерних мереж та споруд, земельних ділянок за командирами військових частин Одеського гарнізону»військове містечко, яке розташоване на відповідній земельній ділянці було закріплено за командиром військової частини А1620.

Згідно з правовими нормами, що містяться у статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право розпорядження земельними ділянками відповідно до положень ст. 90 ЗК України належить виключно власникам землі.

Натомість, статтею 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою -це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

З огляду на вищевикладене, керуючись ст. 95 ЗК України, слід зазначити, що особа, якій належить земельна ділянка на титулі постійного користування, позбавлена правомочності розпоряджатися земельною ділянкою.

Слід зауважити, що передача земельної ділянки від однієї особи до іншої у володіння та користування за плату відповідно до ст. 792 ЦК України є договором оренди земельної ділянки.

В той же час ч. 5 ст. 116 ЗК України містить імперативну норму про те, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Крім того, згідно з ч. 5 ст. 20 ЗК України земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України «Про використання земель оборони».

Статтею 4 Закону України «Про використання земель оборони»передбачено можливість використання земель оборони для сільськогосподарських потреб і для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

Натомість, використання земель оборони в якості під'їзних шляхів законодавством не передбачено, а додаткові угоди, укладені командиром частини, щодо використання вище зазначених земель в якості під'їзних шляхів, можуть розцінюватись як удаваний правочин, на підставі проведеної перевірки та ч. 1 ст.235 ЦК.

З огляду на вищевикладене, наведені додаткові угоди укладені командиром частини із перевищенням наданих йому повноважень та порушують вимоги законодавства щодо цільового використання земель оборони, виходячи з цього, та з урахуванням вимог ч.2 ст.215 ЦК, дані угоди є недійсними.

Поряд із цим, перевіркою встановлено, що громадянином ОСОБА_2 протягом 2008-2010 років самовільно захоплено земельну ділянку, на якій розташована відокремлена територія навчально-тренувального пункту. Більше того, на зазначеній земельній ділянці останнім самовільно, без відповідного дозволу зведено металеві нежитлові споруди, які використовуються ОСОБА_2 у підприємницькій діяльності в якості складів для зберігання його товарів.

Вказаними незаконними діями громадянин ОСОБА_2 створює перешкоди землекористувачу - військовій частині А1620 у здійсненні правомочностей володіння та користування наведеною земельною ділянкою, використовує її всупереч цільовому призначенню, що заподіює шкоду державі.

Викладені у позовній заяві обставини підтверджуються зібраними в ході прокурорської перевірки та долученими до позовної заяви доказами, а саме: копіями договорів складування та додаткових угод до них, витягом з акту ревізії фінансово-господарської діяльності військової частини А1620, поясненням службових осіб частини, поясненнями громадянина ОСОБА_2, протоколами огляду місцевості, матеріалами перевірки Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель, результатами проведених геодезичних робіт та іншими доказами.

09.04.2012 року за вх. № 10668/2012 представником Відповідача Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до суду був наданий відзив на позовну заяву відповідно до якого останній просить відмовити у задоволенні позовних вимог за недоведеністю.

Досліджуючи матеріали справи, аналізуючи норми чинного законодавства, що стосується суті спору, суд дійшов наступних висновків.

Досліджуючи матеріали справи, оцінюючи докази, що представлені сторонами, та їх пояснення, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог з наступних підстав.

У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. N 11 "Про судове рішення" звертається увага на те, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При постановлені рішення суд оцінює докази з урахуванням вимог статей 28 і 29 ЦПК України про їх належність і допустимість. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

За змістом ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 20 Закону України "Про прокуратуру" при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурор має право, зокрема, звертатись до суду, з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

Статтею 36-1 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненій прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Однією з форм представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб. Підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Згідно частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Відповідно до положень частини третьої цієї статті прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України», ст.ст. З, 4, 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»та п.1 «Положення про Міністерство оборони України», затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року №406/2011, п. 44 «Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями»і «Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України», затверджених наказом Міністра оборони України № 483 від 22 грудня 1997 року (зі змінами, далі-Положення), Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, який зокрема, здійснює в установленому законом порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управлінні центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил, надає згоду на вилучення земельних ділянок, які не використовуються Збройними Силами України. Як центральний орган виконавчої влади Міністерство оборони України є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Як встановлено судом, 31 грудня 2011 року між ОСОБА_2 та Військовою частиною А1620 був заключний договір складування № 01/2012. До цього договору 31.12.2011 р., було укладено додаткову угоду № 01/2012 про надання можливості використання у якості під'їзних шляхів до складу, відкритої території, яка не використовується на відокремлений території військового містечка АДРЕСА_1.

Прокурора стверджує, що додаткова угода укладена з порушенням ч.1 ст. 203 ЦКУ, ст.ст. 20;77;96 ЗК України, ст. 4 ЗУ «Про використання земель оборони», але Відповідач 1,2 не відповідають дійсності.

Земельна ділянка належить Військовий частині А1620 на підставі Державного акту на право постійного користування землею серія ІІ-ОД № 001707 від 20.03.2000 р. Цільове призначення - землі громадського призначення (для потреб оборони).

На підставі ст. 77 Землі оборони - Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Закон України, «Про використання земель оборони»в ст. 4 встановлює що землі оборони можуть використовуватися для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

Твердження прокурора про те, що, згідно зі ст. 95 ЗКУ, особа, якій належить земельна ділянка на праві постійного користування позбавлена правомочності розпоряджатися земельною ділянкою - суд вважає такими, що не відповідають дійсності, з огляду на те, що згідно з ч. 1 ст. 92 ЗКУ право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Таким чином прокурор у позові суперечить сам собі, так як спершу говорить про право володіння та користування, а потім посилається на ст. ЗКУ, яка встановлює права землекористувачів.

Між тим, із вищевстановлених обставин справи випливає, що ні Відповідач 1, а ні Відповідач 2 не порушували закон, адже на спірний земельній ділянці нічого не було збудовано, перевірка прокуратури встановила що на земельній ділянці розташовані тимчасові споруди, належні Відповідачеві 2.

Отже посилання прокурора на ч. 5 ст. 116 ЗКУ, яка встановлює що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому Кодексом, Відповідач 2 зазначає , що В/Ч А1620 не надавала йому у користування, усю земельну ділянку, яка знаходиться у її користуванні, а лише надала можливість для здійснення проїзду до складського приміщення, у якому, згідно умов договору складування, здійснювалась зберігання його майна.

Згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Однак у позовній заяві не вказано, якій правочин сторони мали приховати, таким чином вважаю, що твердження прокурора про те, що додаткова угода до є надуманими та не підтвердженими належними доказами. Окрім того, у позові не ставиться питання про визнання угод недійсними, а про усунення перешкод у користуванні

Отже, прокурором не доведено того, що самочинне будівництво суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, неможливості здійснення відповідної перебудови або відмови відповідача в її проведенні, також, прокурором не доводиться первинного стану земельної ділянки, її цільового призначення, що робить неможливою його вимогу відносно приведення земельної ділянки у первинний, придатний для використання за цільовим призначенням стан.

Одночасно прокурором не доведені суду й його посилання на те, що спірне самочинне будівництво завдає шкоди інтересам держави - виду такої шкоди, її розміру тощо.

Окрім того, прокурор у позові просить усунути перешкоди у користуванні ВЧ А1620 земельною ділянкою відокремленого військового містечка АДРЕСА_1 площею 4156 кв.м., розташованою за адресою АДРЕСА_2 шляхом знесення самовільно побудованих металевих нежилих конструкцій та повернення вказаної земельної ділянки належному користувачу, але, враховуючи те, що належним користувачем земельної ділянки є ВЧ А1620, жодних доказів наявності перешкод у користуванні цією земельною ділянкою прокурором не наведено.

Стаття 204 Цивільного кодексу України «Презумпція правомірності правочину»встановлює, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог Військового прокурора Одеського гарнізону, в особі, якою є Міністерство оборони України в зв'язку з чим відмовляє у їх задоволенні у повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 32- 34, 43, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У позові відмовити у повному обсязі. .

Рішення господарського суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного господарського суду, яка подається через місцевий господарський суд протягом 10-денного строку з моменту складення та підписання повного тексту рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо не буде подано апеляційну скаргу. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено 28 квітня 2012 року.

Суддя Меденцев П.А.