Постанова № 22083661, 07.03.2012, Вінницький окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м.Вінниця

07 березня 2012 р. Справа № 2а/0270/5829/11

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді:Дмитришеної Руслани Миколаївни,

при секретарі судового засідання: Вівсяна Інні Василівні

за участю представників сторін:

позивача: Гурби А.Г.

відповідача: Сидоришина М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом: товариства з обмеженою відповідальністю "Санаторій "Поділля"

до: Хмільницької об'єднаної державної податкової інспекції Вінницької області

про: визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень

ВСТАНОВИВ :

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулось товариство з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Поділля» (надалі - позивач) з адміністративним позовом до Хмільницької обєднаної державної податкової інспекції (надалі-відповідач) про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що висновки акту перевірки, на підставі якого винесені оскаржувані рішення, суперечать законодавству з питань оподаткування та фактичним обставинам справи.

Так, на підставі акта перевірки №40-23-05413669 від 11.07.2011 року, відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 25 липня 2011 року №0000262301 про збільшення суми грошового зобов'язання за податком на прибуток підприємств в сумі 1020821 гривень 00 коп. (в т.ч. за основним платежем 816657,0 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 204164,0 грн.) та податкове повідомлення-рішення від 25 липня 2011 року №0000272301 про збільшення суми грошового зобов'язання за податком на додану вартість в сумі 352515 гривень 00 коп. (в т.ч. за основним платежем 282012,0 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 70503,0 грн.).

Позивач вважає, що висновки податкового органу, викладені в акті перевірки не відповідають дійсності та нормам чинного законодавства, відтак прийняті на їх підставі податкові повідомлення-рішення також підлягають скасуванню.

За таких обставин позивач звернувся до суду та просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Хмільницької ОДПІ від 25 липня 2011 року №0000262301 та податкове повідомлення-рішення від 25 липня 2011 року №0000272301.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та посилаючись на обставини викладені в позовній заяві, а також судову практику Вищого адміністративного суду України, просив суд задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнав, заперечив проти задоволення позовних вимог, посилаючись на письмові заперечення та додаткові письмові пояснення, які додані до матеріалів справи.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази, судом встановлено наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Поділля» зареєстроване виконавчим комітетом Хмільницької міської ради 28.10.1994 року, код ЄДРПОУ 05413669.

Вказане товариство діє на підставі статуту ТОВ "Санаторій "Поділля", затвердженого протоколом №13 від 30 січня 2008 року згідно рішення зборів Засновників.

За даними довідки Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, основними видами діяльності підприємства за КВЕД є діяльність санаторно-курортних закладів, медична практика, здавання в оренду власного нерухомого майна, діяльність у сфері геології та геологорозвідувальні роботи. (а.с.66)

На підставі направлення від 19.11.2011 року №392, від 31.12.2010року №468, від 01.07.2011 року №№352- 355, виданих Хмільницької обєднаною податковою інспекцією, державними податковими ревізорами - інспекторами, була проведена планова виїзна перевірка з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2009 по 30.09.2010 року.

Наслідки перевірки знайшли своє відображення в акті від 11.07.2011 року №40-23-05413669 ( а.с. 15-76).

З акту вбачається, що перевіркою встановлено наступні порушення :

- п.4.1 ст.4, п.п. 11.3.1 п.11.3 ст.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено валові доходи від реалізації путівок санаторно курортного значення на суму 1345987,0 грн.;

- п.п.7.3.1 п.7.3 ст.7, п.п.3.1.1 п.3.1 ст. 3 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено податкові зобов'язання від реалізації путівок санаторно курортного значення на суму 274456,0 грн.;

- п.5.1, п.5.9 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено приріст балансової вартості запасів за період з 1.04.2009 року по 1.10.2010 року на суму 84503,0 грн. та завищено убуток балансової вартості запасів в результаті не включення до складу запасів, використаних не в господарській діяльності, вартості матеріалів списаних на ремонт та продуктів харчування списаних як непридатних;

- п.п.7.4.1 п.7.4, п.п.7.5.1 п.7.5 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» ТОВ «Санаторій «Поділля», , в результаті чого завищено податковий кредит в сумі 7556,0 грн. внаслідок віднесення до податкового кредиту придбаних товарів, які не використовуються в господарській діяльності;

- п.п.5.4.6 п.5.4 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого завищено витрати на придбання товарів, робіт, послуг на суму 1301630 грн. в наслідок включення до складу валових витрат суми страхових внесків по договорах страхування в розмірі, що перевищує 5% валових витрат за звітний період, наростаючим підсумком з початку року;

- п.п.5.2.5 п.5.2 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого завищено суму податків, зборів по декларації з податку на прибуток підприємств за 1 півріччя 2009 року на суму 10000,0 грн.;

- п.п.8.7.1 п.8.7 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого завищено суму витрат на поліпшення основних фондів на суму 363830,0 грн. в результаті відсутності в товариства правових підстав для відображення господарських операцій в податковому обліку в зв'язку з нікчемністю договорів;

- п.п.8.1.2 п.8.1, п.п.8.3.2 п.8.3, п.п.8.6.1 п.8.6 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого завищено суму амортизації на суму 160679,0 грн. в наслідок безпідставного збільшення балансової вартості основних фондів за відсутності правових підстав для відображення господарських операцій в податковому обліку в зв'язку з нікчемністю договорів.

Позивач, не погоджуючись із висновками, викладеним у акті перевірки, оскаржив їх у адміністративному порядку до податкових органів.

Проте, рішеннями Державної податкової адміністрації у Вінницькій області про результати розгляду первинної скарги від 29.09.2011 року №20037/10/25-009 та №20038/10/25-009 податкові повідомлення-рішення від 25 липня 2011 року № 0000262301 та № 0000272301 було залишено без змін, а скарги позивача без задоволення.

В подальшому, рішенням Державної податкової служби України від 15.12.2011 року №7603/6/10-2115 скарги позивача було залишено без задоволення, а податкові повідомлення-рішення від 25 липня 2011 року № 0000262301 та № 0000272301 без змін.

Позивач, не погоджуючись із рішеннями податкового органу, оскаржив податкові повідомлення-рішення від 25 липня 2011 року № 0000262301 та № 0000272301 до суду.

Визначаючись щодо позовних вимог позивача, суд зокрема виходив з наступного.

Так, в акті перевірки стверджується про заниження позивачем валових доходів від реалізації путівок санаторно курортного значення на суму 1345987,0 грн. з тих підстав, що датою збільшення валового доходу на думку відповідача є дата видачі накладних про реалізацію путівок.

Також в акті перевірки зазначається про заниження позивачем податкового зобов'язання по податку на додану вартість від реалізації путівок санаторно курортного значення на суму 274456,0 грн. з тих підстав, що датою виникнення податкових зобов'язань є дата видачі накладних про реалізацію путівок.

Зазначене, на думку податкового органу є порушенням п.4.1 ст.4, п.п. 11.3.1 п.11.3 ст.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено валові доходи від реалізації путівок санаторно курортного значення на суму 1345987,0 грн.; п.п.7.3.1 п.7.3 ст.7, п.п.3.1.1 п.3.1 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено податкові зобов'язання від реалізації путівок санаторно курортного значення на суму 274456,0 грн.

Однак такий висновок відповідача є безпідставним з огляду а наступне.

У відповідності до п.4.1 ст.4, Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», - валовий доход - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами.

Згідно з п.п.11.3.1 п.11.3 ст.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», - датою збільшення валового доходу вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу, у разі продажу товарів (робіт, послуг) за готівку - дата її оприбуткування в касі платника податку, а за відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;

або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) дата фактичного надання результатів робіт (послуг) платником податку.

Таким чином, датою збільшення валового доходу є або дата надходження коштів на рахунок платника податку, або дата відвантаження товарів чи дата фактичного надання результатів робіт (послуг), в залежності від того яка подія мала місце раніше.

Як було встановлено у судовому засіданні та підтверджується матеріалами справи, позивач надає послуги у сфері санаторно-курортного лікування. Зазначене підтверджується Статутом товариства (а.с.86-104) та Ліцензією Міністерства охорони здоровя ( а.с.105).

На виконання договору №401/06/09 від 29.12.2009 року, укладеного з виконавчою дирекцією Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (Замовник), позивач (Виконавець) зобовязувався у порядку та на умовах, визначених цим договором, надавати протягом строку дії цього договору послуги із санаторно-курортного лікування, відповідно до додатку №2 до цього договору. В свою чергу Замовник зобовязувався оплачувати зазначені послуги, відповідно до додатку №1 до цього договору. Послуги за вказаним зобовязанням надаються на підставі санаторно-курортних путівок.

Порядок та строки виконання сторонами зобовязань за цим договором, визначені у його розділі 3, з якого вбачається, що Виконавець (позивач) за власний рахунок направляє путівки Замовнику, а вже після отримання останнім всіх документів, передбачених п.3.1 цього договору, проводить їх оплату.

На думку відповідача вищезазначений договір є як договір купівлі-продажу санаторних путівок, а тому, позивач мав задекларувати свої податкові зобовязання у період направлення путівок Замовнику.

Проте суд не погоджується із такими посиланнями представника відповідача, так як із умов вищезазначеного договору, вбачається що предметом його - є надання послуг у сфері санаторно-курортного лікування.

Крім цього у відповідності до п.п.3.1.1 п.3.1 ст. 3 Закону України «Про податок на додану вартість», - об'єктом оподаткування є операції платників податку з: поставки товарів та послуг, місце поставки яких знаходиться на митній території України, ... . Так, згідно з п.п.7.3.1 п.7.3 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», - датою виникнення податкових зобов'язань з поставки товарів (робіт, послуг) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку як оплата товарів (робіт, послуг), що підлягають поставці, а в разі поставки товарів (робіт, послуг) за готівкові грошові кошти - дата їх оприбуткування в касі платника податку, а при відсутності такої - дата інкасації готівкових коштів у банківській установі, що обслуговує платника податку;

або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) - дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт (послуг) платником податку.

Таким чином, датою виникнення податкового зобов'язання є або дата надходження коштів на рахунок платника податку, або дата відвантаження товарів чи дата оформлення документа, що підтверджує факт виконання робіт (послуг), в залежності від того яка подія мала місце раніше.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач згідно з своїм статутом є санаторно-курортним закладом. Згідно ст. 22 Закону України «Про курорти», - санаторно-курортні заклади - це заклади охорони здоров'я, що розташовані на територіях курортів і забезпечують подання громадянам послуг лікувального, профілактичного та реабілітаційного характеру з використанням природних лікувальних ресурсів.

Отже, позивач займається господарською діяльністю пов'язаною з наданням послуг з лікувального, профілактичного та реабілітаційного характеру і його діяльність ніяким чином не пов'язана з реалізацією товарів, а тому путівка на санаторно-курортне лікування не є товаром, а є договором на надання послуг з санаторно-курортного лікування.

В даному випадку, в діяльності позивача по наданню послуг з санаторно-курортного лікування у відповідності до п. п. 11.3.1 п.11.3 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та п.п.7.3.1 п.7.3 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», датою збільшення валового доходу та датою виникнення податкового зобов'язання може бути або дата надходження коштів за надання послуг з лікування, або дата фактичного надання результатів послуг (закінчення лікування), в залежності від того яка подія мала місце раніше.

З урахуванням вищенаведеного, факт видачі накладної щодо реалізації путівки не може бути датою збільшення валового доходу та виникнення податкового зобов'язання в господарській діяльності позивача.

В свою чергу, як вбачається із матеріалів справи, позивачем було в повному обсязі включено до валових доходів кошти за реалізовані путівки в період з 01.04.2009 року по 30.09.2010 року та повністю оплачено податком на прибуток підприємств в відповідних податкових періодах, в яких мав місце факт надходження коштів чи факт надання послуг з лікування.

Отже, висновки акту про заниження позивачем валових доходів та податкового зобов'язання з податку на додану вартість не відповідають дійсності та в зв'язку з цим відсутні підстави для визначення податкового зобов'язання по податку на прибуток підприємств та по податку на додану вартість за фактом реалізації путівок в період з 1.04.2009 року по 30.09.2010 року.

Визначаючись щодо порушення позивачем п.п.8.1.2 п.8.1, п.п.8.3.2 п.8.3, н.п.8.6.1 п.8.6, п.п.8.7.1 п.8.7 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», суд виходив з наступного.

Так, в акті перевірки зазначено завищення суми витрат на поліпшення основних фондів на суму 363830,0 грн. та завищення суми амортизації на суму 160679,0 грн. Свою позицію податковий орган обґрунтовує нікчемністю договорів підряду, укладеними позивачем з фізичними особамипідприємцями. На думку перевіряючих, відсутні правові підстави для відображення господарських операцій в податковому обліку.

Як вбачається із акту перевірки, ревізори-інспектори обґрунтовують свою позицію щодо нікчемності договорів - відсутністю дозвільних документів на здійснення діяльності, що є предметом договорів підряду та неможливістю фактичного здійснення господарських операцій, у звязку із відсутністю ресурсів необхідних для здійснення господарських операцій.

Суд не погоджується із такими висновками податкового органу, з огляду на наступне.

Згідно матеріалів справи, позивач підтверджує реальність здійснених операцій договорами підряду, укладеними з підприємцями, зазначеними в акті перевірки; локальними кошторисами, якими визначалась вартість підрядних робіт за договорами; актами приймання виконаних підрядних робіт, які складались по факту виконання підрядних робіт підприємцями; виписками з банківського рахунку, що підтверджують факт оплати виконаних підрядних робіт. При цьому факт оплати позивачем за надані роботи відповідачем не спростовано.

Представник позивача пояснив у судовому засіданні, що зазначені роботи були виконані підрядниками у процесі відновлення приміщення санаторію, яке постраждало під час пожежі. Фактичне виконання робіт також підтверджується наявністю замінених та відремонтованих вікон, дверей, підлоги, теплотраси, тощо.

Реальність господарських операцій також опосередковано підтверджується актом позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ТОВ «Санаторій «Поділля» за період з 01.01.2009 року по 10.02.2011 року від 17.03.2011 року №15-14/11 складеним КРВ у Хмільницькому і Літинському районах і м. Хмільнику, у якому також зазначено факт виконання підрядних робіт та осіб, які здійснювали ці роботи.

Представник податкового органу в обґрунтування своєї позиції щодо нікчемності договорів, зокрема посилався на відсутність у позивача дозвільних документів підприємців на здійснення підрядних робіт та відсутність у відповідача даних про наявність ресурсів для здійснення господарської операції.

Суд критично ставить до таких посилань відповідача , з огляду на наступне.

Так, Вищий адміністративний суд України у своєму інформаційному листі від 20.07.2010 року №1112/11/13-10 «Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби» та листі від 02.06.2011 року №742/11/13-11, зазначає, що сама по собі відсутність ліцензії чи іншого дозвільного документа, не є безумовним доказом неправомірності вчиненої господарської операції.

Поряд з тим, чинним законодавством не передбачено обов'язку мати ліцензію чи інший дозвільний документ на виконання ремонтних робіт, заміну вікон, ремонт підлоги, дверей.

Крім цього, відсутність у відповідача даних про працюючих у підприємця працівників, не свідчить про неможливість виконання ним підрядних робіт. Зокрема, для виконання підрядних робіт підприємці, зазначені в акті перевірки, могли залучати за договорами субпідряду інших підприємців чи юридичних осіб. Однак, відповідач не проводив зустрічних перевірок підприємців, зазначених в акті перевірки, на предмет підтвердження чи спростування виконання господарських операцій між ними та позивачем.

Таким чином, зазначені в акті перевірки дані, що слугують для визнання договорів підряду нікчемними, нічим не підтверджені, а є лише припущеннями. В той же час, висновки акту перевірку не можуть ґрунтуватись на припущеннях та неперевірених даних.

Пунктом 6 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затверджено наказом ДПА України від 22.12.2010р. №984, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 12.01.2011р. за №34/18772 (далі - Порядок №984) передбачено, що факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об'єктивно та в повній мірі, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів.

Згідно з п.5.2 Порядку №984 у разі встановлення перевіркою порушень податкового законодавства за кожним відображеним в акті фактом порушення необхідно: чітко викласти зміст порушення з посиланням на конкретні пункти і статті законодавчих актів, що порушені платником податків, зазначити період (місяць, квартал, рік) фінансово-господарської діяльності платника податків та господарську операцію, в результаті, якої здійснено це порушення, при цьому додати до акта письмові пояснення посадових осіб платника податків або його законних представників щодо встановлених порушень; зазначити первинні документи, на підставі яких вчинено записи у податковому та бухгалтерському обліку, навести регістри бухгалтерського обліку, кореспонденцію рахунків операцій та інші документи, пов'язані з обчисленням і оплатою податків і зборів, та докази, що підтверджують наявність факту порушення; в разі відсутності первинних документів або ненадання для перевірки первинних та інших документів, що підтверджують факт порушення, зазначити перелік цих документів; у разі відмови посадових осіб платника податків або його законних представників надати копії документів посадовій (службовій) особі органу державної податкової служби така особа складає акт у довільній формі, що засвідчує факт відмови, із зазначенням посади, прізвища, імені, по батькові платника податків (його законного представника) та переліку документів, які йому запропоновано подати, факт про складання такого акта відображається в акті документальної перевірки; у разі надання посадовими особами платника податків або його законними представниками посадовим (службовим) особам органу державної податкової служби письмових пояснень щодо встановлених порушень податкового законодавства та/або причин ненадання первинних та інших документів, що підтверджують встановлені порушення, або їх копій факти про падання таких пояснень необхідно відобразити в акті.

З аналізу даної норми вбачається, що органи державної податкової служби при перевірці встановлюють порушення законодавства, а саме податкового.

Одним із аргументів відповідача, висловлені в акті перевірці та запереченнях на позов є те, що угоди (правочини) укладені позивачем з фізичними особамипідприємцями є нікчемними виходячи із положень ст.ст. 655, 656, 658, 662, 664 ЦК України.

З даного приводу суд зауважує наступне.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок дій органів державної податкової служби України під час реалізації владної управлінської функції контролю за правильністю та повнотою справляння податкових зобов'язань станом на момент виникнення спірних правовідносин визначений Законом України «Про державну податкову службу в Україні» та Податковим кодексом України.

Положеннями Податкового кодексу України №2755-VI від 02.12.2010р. (стаття 20) та Закону України «Про державну податкову службу в Україні» №509-ХІІ від 04.12.1990р. (стаття 10) податкові органи не наділені компетенцією на встановлення фактів порушення платниками податків норм актів цивільного або господарського законодавства.

Відповідно до ст. 1 Цивільного кодексу України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом

Таким чином, органи державної податкової служби України не наділені повноваженнями на встановлення факту нікчемності (фіктивності) правочинів або визнання їх такими, що не відповідають закону, в тому числі вимогам ст.ст.203, 215. 228, 662, 655, 656 Цивільного кодексу України в актах перевірок суб'єктів господарювання.

Крім того, висновки про нікчемність правочинів відноситься до виключної компетенції судів, а не податкового органу. При цьому, податкові органи не позбавлені права звернутись до адміністративного суду з вимогою про визнання недійсним правочину, укладеного між позивачем у ланцюгу постачань платником податку та його контрагентами, з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства та стягнення в дохід держави коштів, одержаних сторонами оспарюваного правочину за такими угодами, як це встановлено ст. 228 ЦК України.

Разом з тим, при вирішенні даного спору, суд враховує також правову позицію сформовану у даних спорах Вищім адміністративним судом України.

Так, у Інформаційному листі від 2 червня 2011 року №742/11/13-11 з метою однакового застосування адміністративними судами окремих приписів Податкового кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України Вищий адміністративний суд України звертає увагу на таке.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Водночас статтею 1 Закону України від 16.07.1999 № 996-ХІV “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” визначено, що первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

З урахуванням викладеного, для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 16.07.1999 № 996-ХІV “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобовязань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Тобто необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Отже, витрати для цілей визначення обєкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення обєкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч.2 ст.215 Цивільного кодексу України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно з ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

У відповідності до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК:

1. правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2. правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Відповідачем не наведено жодного посилання на докази, що підтверджують наявність в діяльності позивача будь-яких намірів порушити публічний порядок.

Разом з тим, у відповідності до ч. 3 ст.228 ЦК України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, такий правочин може бути визнаний недійсним.

Тобто, вказаною нормою встановлено, що у разі укладення договору з метою, яка суперечить інтересам держави, такий договір не є нікчемним, а може бути визнаний недійсним в судовому порядку. Однак правочин між позивачем та контрагентами в судовому порядку не оскаржувались та не визнавались недійсним.

Зважаючи на вищевикладене, суд приходить до висновку про безпідставність та необґрунтованість висновку податкового органу щодо визначення правочинів як таких, що не спрямовані на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ними та, відповідно, щодо нікчемності.

Крім того, з врахуванням правової позиції Верховного Суду України, яка викладена у інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 20.07.2010 року №1112/11/13-10, суд виходив з того, що одним із етапів встановлення судом обґрунтованості права платника податку на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування з податку на додану вартість, є встановлення факту здійснення господарської операції шляхом дослідження усіх первинних документів, які належить складати залежно від певного виду господарської операції - договорів, актів виконаних робіт, документів про перевезення, зберігання товарів тощо. Відсутність належних первинних документів може свідчити про нездійснення самих господарських операцій.

Дослідженню підлягає реальність господарських операцій, що є підставою для виникнення права на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування; добросовісність дій платника податку, яка полягає у відповідності вчинених господарській меті, а також реальність усіх даних, наведених у документах, що надають право на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування.

Як вже зазначалось вище, як під час перевірки так і в судовому засіданні, були досліджені договори підряду, локальні кошториси, акти виконаних робіт, первинні бухгалтерські документи, документи про оплату за виконані роботи (т.1 а.с. 143-250, т.2 а.с.1-4).

В матеріалах справи наявні всі первинні документи, на підставі яких ведеться бухгалтерський облік - обовязковий вид обліку, який ведеться підприємством (стаття 3 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність”). Податкова звітність ґрунтується саме на даних бухгалтерського обліку. Первинні документи, в даному випадку, надано на підтвердження всіх господарських операцій, кожна з яких свідчить про їх реальність.

Визначаючись щодо підставності висновків податкового органу про порушення позивачем п.5.1, п.5.9 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та п.п.7.4.1 п.7.4, п.п.7.5.1 п.7.5 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», суд виходив з наступного.

Згідно акту перевірки зазначено, що позивачем безпідставно не включено до складу запасів, використаних не в господарській діяльності, вартість матеріалів, списаних на ремонт, придбання основних засобів та продуктів харчування списаних, як непридатні.

На думку податкового органу, позивачем було занижено приріст балансової вартості запасів за період з 01.04.2009 року по 01.10.2010 року на суму 84503,0 грн. та завищено убуток балансової вартості запасів. Свої висновки податковий орган обґрунтовує тим, що позивач безпідставно відніс до податкового кредиту суму ПДВ, сплачену у вартості придбаних товарів, які не використовуються у межах господарської діяльності.

Суд не погоджується із такими доводами податкового органу, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 5.9 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», платник податку веде податковий облік приросту (убутку) балансової вартості товарів (крім тих, що підлягають амортизації, та цінних паперів), сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, напівфабрикатів, малоцінних предметів (далі - запасів) на складах, у незавершеному виробництві та залишках готової продукції, витрати на придбання та поліпшення (перетворення, зберігання) яких включаються до складу валових витрат згідно з цим Законом (за винятком тих, що отримані безкоштовно).

Згідно з п.5.1 ст.5 вказаного вище Закону, валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Таким чином, товари (сировина, матеріали) придбані платником податку для використання в своїй господарській діяльності підлягають податковому обліку приросту та убутку їх балансової вартості.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач надає послуги санаторно-курортного лікування. Згідно пояснень представника позивача, у вартість наданих послуг також входить і харчування. Так, у санаторії наявні харчоблоки, у діяльності яких використовуються продукти харчування. Крім того, відповідачем під час проведення перевірки, були досліджені первинні бухгалтерські документи, які свідчать про облік таких товарів, сировини, матеріалів і т.д., зокрема акти на списання продуктів, тощо.

Щодо посилань податкового органу щодо не включення до складу запасів, використаних не в господарській діяльності, вартості матеріалів, списаних на ремонт, придбання основних засобів, то у акті перевірки відсутні будь-які посилання на первинні бухгалтерські документи, які підтверджують зазначені операції ( т.1 а.с.26).

Крім того, відповідно до п.1.32 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», господарська діяльність - будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальний формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Отже, основною ознакою для визначення таких товарів придбаним для господарської діяльності є їх придбання для забезпечення регулярної, постійної та суттєвої діяльності платника податку, спрямованої на отримання доходу.

В той же час, зазначені в акті перевірки списані на ремонт матеріали, придбані основні засоби та списані продукти харчування були придбані позивачем для забезпечення своєї господарської діяльності, а тому, вони не могли бути включені до складу запасів, використаних не в господарській діяльності та господарські операції по їх придбанню підлягали для врахування в податковому кредиті.

Крім цього, у відповідності до п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Придбання платником податку товарів (робіт, послуг) для використання в своїй господарській діяльності є підставою для врахування такої операції в визначені податкового кредиту.

Визначаючись щодо порушень позивачем п.п.5.4.6 п.5.4 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» , суд виходив з наступного. Як вбачається із акту перевірки, позивачем було завищено валових витрати на суму 1301630 грн. в результаті включення до їх складу суми страхових внесків по договорах страхування в розмірі, що перевищує 5% валових витрат за звітний період, наростаючим підсумком з початку року.

Так, на думку позивач, оскільки він ніс витрати по різних видах добровільного страхування, та відповідно ним до валових витрат відносились страхові внески за кожним видом страхування в розмірі, що не перевищує 5 відсотків валових витрат за звітний податковий період, а тому, в даному випадку відсутні підстави для визначення податкового зобов'язання.

Суд не погоджується із такими посиланнями представника позивача з огляду на наступне.

У відповідності до п.п.5.4.6 п.5.4 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», до валових витрат крім іншого, включаються будь-які витрати зі страхування, пов'язаних із здійсненням ним господарської діяльності, у межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, діючого на момент укладення такого страхового договору.

Віднесення до складу валових витрат платника податку витрат із страхування (крім витрат по медичному, пенсійному страхуванню та за обов'язковими видами страхування) здійснюється в розмірі, що не перевищує 5 відсотків валових витрат за звітний податковий період, наростаючим підсумком з початку року. Таким чином, вказаною нормою визначено перелік видів добровільного страхування, витрати на які можуть включатись до складу валових витрат. Проте, позивач робить хибний висновок щодо можливості включення витрат за кожним видом страхування .

Як було встановлено у судовому засіданні, в 2009 та 2010 роках позивач ніс витрати по двох видах добровільного страхування, а саме по страхуванню фінансових ризиків та страхуванню майна. Дані обставини підтверджуються договорами страхування та платіжними дорученнями про сплату страхових внесків.

Проте, віднесення позивачем до складу валових витрат, витрати по двох видах добровільного страхування, що загальною сумою перевищують 5 відсотків валових витрат, є порушенням вищезазначених норм законодавства.

Таким чином, суд погоджується із висновкам податкового органу про порушення позивачем п.п.5.4.6 п.5.4 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», яке полягає у віднесенні до складу валових витрат, суми страхових внесків в розмірі , що перевищує 5 відсотків валових витрат за звітний податковий період.

Проте, суд не погоджується із висновками податкового органу про порушення позивачем п.8.1.2 п.8.1.,п.п.8.3.2 п.8.3, п.8.6.1 п.8.6 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» з огляду на наступне.

Зокрема, як вбачається із акту перевірки, відповідач зазначає порушення, яке полягає у завищення позивачем суми амортизаційних відрахувань по основних фондах групи №1 з нормою амортизації нижче 2% за 4 квартал 2009 року на суму10125,0 грн. в зв'язку з арифметичною помилкою.

Однак таке твердження не відповідає дійсності.

Як вбачається із матеріалів справи, зокрема, в додатку К1/1 до декларації з податку на прибуток підприємств квартал 2009 року, в таблиці 2 «Розрахунок амортизації відрахувань» в рядку «Б5» в графі 3 було помилково внесено суму балансової вартості на початок розрахункового квартал у розмірі 11094141,0 грн., тоді як було потрібно вказати 11904141,0 грн.

У судовому засіданні представник позивача пояснив суду, що про допущену помилку відповідач був повідомлений листом №64 12.03.2010 року, який знаходиться у матеріалах справи.

В подальшому, при розрахунку суми амортизаційних відрахувань за 4 квартал 2009 року в сумі 148802,0 грн. позивач виходив саме з суми балансової вартості на початок розрахункового кварталу в розмірі 11904141,0 грн. (на підставі правильних показників), у звязку з чим, позивачем правомірно було зроблено відповідний розрахунок. Зазначене також підтверджується матеріалами справи.

Таким чином, висновки податкового органу щодо даного правопорушення є безпідставними.

Крім того, ще однією підставою для скасування вищезазначених податкових повідомлень-рішень, позивач зазначає неправомірність розрахунку розміру штрафних (фінансових) санкцій.

Як вбачається із оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, відповідач при розрахунку грошових зобов'язань за штрафними (фінансовими) санкціями, керувався абз.2 п.123.1 ст.123 Податкового кодексу України.

В той же час, як вбачається із матеріалів справи, штрафні санкції визначена з донарахованого податку на прибуток підприємств та податку на додану вартість за період з 01.04.2009 року по 30.09.2010 року.

Згідно з п.1 розділу XIX Прикінцеві положення Податкового кодексу України, Кодекс набирає чинності з 1 січня 2011 року, а у відповідності до ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативні правові акти не мають зворотної дії в часі.

Таким чином, на думку позивача, штрафні санкції, передбачені п.123.1 ст.123 Податкового кодексу України можуть бути застосовані до порушень, що мали місце після введення їх в дію, у зв'язку з чим, відсутні підстави для застосування штрафних санкцій.

Разом з тим, як зазначено у інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 24.11.2011 року №2198/11/13-11, з 1 січня 2011 року до 6 серпня 2011 року (тобто до набрання чинності Законом №3609-VI) діяла інша редакція окремих норм Податкового кодексу України, що визначала підстави для притягнення платників податків до відповідальності та розміри цієї відповідальності. Зокрема, пунктом 123.1 статті 123 Податкового кодексу України у редакції, що діяла з 1 січня 2011 року до 6 серпня 2011 року, передбачалося нарахування штрафів у розмірі 25 відсотків від неправомірно заявленої до повернення суми бюджетного відшкодування та/або неправомірно заявленої суми від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість. У свою чергу той самий пункт Податкового кодексу України в редакції Закону 3609-УІ визначає як базу для визначення штрафу лише суми визначеного податкового зобов'язання, завищеної суми бюджетного відшкодування.

З урахуванням того, що нарахування штрафів на відповідну базу не було передбачено Законом 2181, штрафи, передбачені пунктом 123.1 статті 123 Податкового кодексу України у редакції, що діяла з 1 січня 2011 року до 6 серпня 2011 року, можуть бути застосовані лише щодо порушень, які і вчинені, і виявлені в період з 1 січня 2011 року до 6 серпня 2011 року.

Таким чином, суд приходить до висновку, що визначення відповідачем штрафних санкцій на підставі абз.2 п.123.1 ст.123 Податкового кодексу України є протиправними.

На підставі вищевикладеного, аналізуючи зібрані по справі докази та оцінюючи їх в сукупності суд вважає, що наслідком встановлення судом невідповідності частини рішення відповідача вимогам чинного законодавства є визнання такого акта частково протиправним, при умові, якщо цю частину може бути ідентифіковано (виокремлено, названо) та без неї оспорюваний акт в іншій частині не втрачає свою цілісність, значення. Зокрема, частково протиправним можна визнати якусь частину, пункт, речення рішення або рішення в частині нарахування певної суми окремого виду податку чи збору, накладення штрафних (фінансових) санкцій в якійсь сумі.

У даному випадку, констатуючи порушення позивачем п.п.5.4.6 п.5.4 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», яке полягає у віднесенні до складу валових витрат, суми страхових внесків в розмірі, що перевищує 5 відсотків валових витрат за звітний податковий період, суд не може визнати протиправним рішення податкового органу в якійсь сумі.

На ряду з цим, суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржуються , приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.

Відповідно до вимог частини 3 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з частиною 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Мотивація та докази, на які посилається відповідач заперечуючи проти позову, не дають суду підстав для постановлення висновків, які б спростовували доводи позивача, а встановлені у справі обставини не підтверджують позиції відповідача покладеної в основу оскаржуваних рішень.

За наведених обставин позов підлягає задоволенню в повному обсязі.

Згідно частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України. Позивачем, сплачено судовий збір 2 розмірів мінімальних заробітних плат, а тому дана сума має бути стягнута на його користь з Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ :

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Хмільницької об'єднаної державної податкової інспекції Вінницької областівід 25.07.2011 року №№0000272301, 0000262301.

Стягнути з Державного бюджету України на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Санаторій "Поділля" судові витрати у розмірі 1882грн. шляхом їх безспірного списання органами Державної казначейської служби України із рахунків Хмільницької об'єднаної державної податкової інспекції.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.

Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Суддя:Дмитришена Руслана Миколаївна