Рішення № 22055734, 12.03.2012, Джанкойський міськрайонний суд Автономної Республіки Крим

Справа № 105/27/12

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

          "12" березня 2012 р. року Джанкойський міськрайонний суд Автономної Республіки Крим у складі:

          Головуючого, судді –Старова Н. А.,

          при секретарі –Гетманчук О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Джанкой цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання окремих умов кредитного договору недійсними, визнання кредитного договору недійсним в цілому, -

встановив:

          ОСОБА_1 звернувся до Джанкойського міськрайонного суду з зазначеним позовом.

Свої вимоги мотивує наступним. 31.08.2007 року він уклав кредитний договір з відповідачем № SIDОАК-13000015, згідно якого отримав кредитні кошти зі строком погашення 30.08.2014 року у вигляді непоновлювальної лінії зі сплатою відсотків на суму заборгованості за кредитом. Згідно п.7.1 вказаного договору передбачена разова винагорода в розмірі 983 грн. 00 коп. та щомісячна сплата винагороди за надання кредиту в розмірі 0,14 % від суми кредиту, що складає 216 грн. 35 коп. При укладенні договору банком не виконані вимоги ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки перед укладанням договору банком була поставлена вимога сплатити первісний внесок в рахунок вартості автомобіля для придбання якого, він укладав кредитний договір, в розмірі 25000 грн., які були ним внесені 22.08.2007 року, а текст кредитного договору був наданий для його підписання 31.08.2007 року у другій половині дня, підписаний текст договору необхідно було одразу направити до головного офісу для того щоб була врахована сума внеску. Часу на ознайомлення з умовами договору в нього з зазначених обставин не було та він був введений в оману працівниками банку. Він неодноразово звертався до банку з письмовими заявами щодо надання інформації з приводу послуг, за які він повинен сплачувати винагороду, однак відповіді не отримав.

Вважає, що умови п.7.1 кредитного договору в частині сплати винагороди є несправедливими відповідно до ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживача» з підстав істотного дисбалансу договірних відносин та обов’язків на шкоду споживача. Крім того, банком встановлені умови, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору.

На підставі викладеного просить визнати неправомірним та скасувати дію п.7.1 кредитного договору № SIDОАК-13000015 від 31.08.2007 року в частині щомісячної винагороди в розмірі 0,14% від суми виданого кредиту, визнати вказаний кредитний договір недійсним в цілому.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1, позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав, викладених в позовній заяві. Посилався на те, що умови п.7.1 кредитного договору № SIDОАК-13000015 від 31.08.2007 року в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 983 грн. 00 коп., щомісячної винагороди у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту є несправедливими з наступних підстав. Він перед укладенням договору не мав реальної можливості ознайомитися з умовами договору через те, що текст договору був йому наданий в п’ятницю у другій половині дня, після підписання договір одразу направили до головного офісу, оскільки кредит був виданий за умови внесення первісного внеску в рахунок оплати автомобіля на придбання якого він отримав кредитні кошти. Працівниками банку йому не був наданий час для ретельного ознайомлення з умовами договору. Дії кредитора вчинені з використання нечесної підприємницької діяльності, яка заборонена, через що він введений в оману, у зв’язку з чим, договір є недійсним з підстав недодержання вимог ст. 230 ЦК України.

Відповідачем на його неодноразові письмові звернення щодо надання інформації за які саме послуги, що надаються банком, він повинен сплачувати винагороду, передбачену п.7.1 договору, інформації не надано. Оскільки за користування кредитом він сплачує відсотки, розмір яких передбачений договором, умова додаткової сплати винагороди за надання фінансового інструменту є несправедливою, крім того незрозуміло за які саме послуги він повинен сплачувати винагороду.

          На підставі викладеного вважає умови п. 7.1 несправедливими, у зв’язку з чим просить визнати даний пункт недійсним в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту.

          Крім того, протягом дії вказаного кредитного договору банком неправомірно була підвищена процентна ставка з 14,4% до 27,8%, що встановлено рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим та свідчить про включення несправедливих умов до кредитного договору.

Оскільки спірний договір містить несправедливі умови в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту та щодо підвищення процентної ставки, просить визнати кредитний договір недійсним в цілому. Вважає, що строк позовної давності ним не пропущений, оскільки кредитний договір є діючим.

Представник відповідача в судове засідання не з’явився, в письмовій заяві просить справу розглянути в його відсутності, в письмових запереченнях просить відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що договір укладений у відповідності із нормами діючого законодавства та позивач погодився з умовами договору, про що свідчить його підпис. Крім того, просить застосувати наслідки пропущення строку позовної давності відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України.

Суд, заслухавши позивача, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані докази, вважає, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

          31.08.2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «Приватбанк» укладено кредитний договір № SIDОАК-13000015, відповідно до п.7.1 кредитного договору банк зобов’язується надати позичальникові кредитні кошти у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 154541 грн. 80 коп. на наступні цілі: 98300 грн. 00 коп. на купівлю автомобіля (споживчі цілі), а також у розмірі 34 грн. для сплати за реєстрацію предмету застави, 6903 грн. 10 коп. на сплату страхових платежів, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 983 грн. 00 коп., 48321 грн. 70 коп. на сплату страхових платежів у випадках, передбачених п.2.1.3, 2.2.7 договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1.17% на місяць на суму залишку заборгованості, щомісячної винагороди у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту на придбання автомобіля, відсотків за дострокове погашення та винагороди за проведення додаткового моніторингу.

Відповідно до Статуту, погодженого НБУ 15.07.2009 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» є правонаступником усіх прав та зобов’язань закритого акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» у зв’язку зі зміною його типу та найменування.

          Позовні вимоги позивача полягають у визнанні недійсним п.7.1. договору з підстав невідповідності ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживача» та всього договору в цілому з тих підстав, що він містить несправедливі умови.

Правовідносини сторін регулюються статтями 202-204, 208-209, 215, 227, 509, 627, 638-639, 1046-1050, 1054 Цивільного кодексу України, ст.ст. 2, 47, 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність», Законом України «Про захист прав споживачів», Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року N 168.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ч. 1, 2 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Позивач як на підставу вимог про визнання договору недійним посилається на порушення вимог ст. 203 ЦК України, ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, згідно яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

          Згідно п. 8 Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 09.11.2009 року, відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначенні законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Утім, усі умови – істотні, звичайні і випадкові після укладення договору стають однаково обов’язковими для сторін і у сукупності утворюють зміст договору.

Згідно з ч.1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Як вбачається з матеріалів справи, кредитний договір був підписаний сторонами та частково виконаний.

Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком.

Згідно ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Таким чином, договори про надання кредиту укладаються на власний розсуд кредитодавця і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року N 168.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

З аналізу умов кредитного договору не вбачається, що вони суперечать нормам Цивільного кодексу України або іншим актам цивільного законодавства. Передбачені п. 7.1 кредитного договору умови щодо сплати позичальником окрім відсотків за користування кредитом також додаткових грошових коштів у виді винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 983 грн. 00 коп., щомісячної винагороди у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту були узгоджені та прийняті сторонами на момент підписання договору, що підтверджується підписами сторін. Вказане положення не суперечить ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин.

Позивач погодився укласти договір на умовах, визначених у ньому. Відповідно до ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях.

В частині доводів позивача стосовного того, що умови передбачені п.7.1 кредитного договору є несправедливими та не відповідають вимогам ст. 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів» суд зазначає наступне.

Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 р. N 15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1,

статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Таким чином, дія положень Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на спірні кредитні правовідносини.

Статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачені підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

У частині третій названої статті визначений приблизний (невичерпний) перелік несправедливих умов договору, зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору.

Згідно ч. 5 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач отримує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов’язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/ або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь - яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Умови п.7.1. спірного договору кредиту, укладеного з позивачем, не містять умов, які визнаються Законом України «Про захист прав споживачів», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, несправедливими, що дає підстави стверджувати, що до позивача відповідачем не було застосовано несправедливих умов при укладенні договору.

Судом враховано, що ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» Законом України N 3795-VI від 22.09.2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» доповнена пунктом, згідно якого кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Однак вказана норма закону набула чинності за часом пізніше ніж укладання спірного договору (через чотири роки) та на спірні правовідносини не поширюється.

З доводами позивача в тієї частині, що підставою недійсності договору є неправомірне підвищення процентної ставки банком, яке встановлено рішенням судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, та до цього часу не виконане банком, суд не може погодитися з огляду на наступне.

Судом встановлено, що згідно рішення Джанкойського міськрайонного суду №2-504/2011 року від 30.05.2011 року визнано неправомірними дії ПАТ «Приватбанк» про збільшення процентної ставки в розмірі до 27,48% з 01.02.2009 року по кредитному договору № SIDОАК-13000015 від 31.08.2007 року, зобов’язано ПАТ «Приватбанк» здійснити зменшення процентів за користування кредитом до 14,04% щомісячно, починаючи з 01.11.2008 року.

Рішенням судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 24.10.2011 року рішення Джанкойського міськрайонного суду №2-504/2011 року від 30.05.2011 року змінено, яким зобов’язано ПАТ «Приватбанк» здійснити зменшення процентів за користування кредитом за кредитним договором № SIDОАК-13000015 від 31.08.2007 року до 17,04% щомісячно, починаючи з 01.02.2009 року, в решті рішення залишено без змін.

Таким чином, вимоги позивача щодо визнання неправомірними дій банку про підвищення процентної ставки вже розглянуті судовим рішенням, право позивача захищено шляхом визнання дій щодо підвищення процентної ставки з 17,04% до 27,48% неправомірними, зобов’язанням здійснити зменшення процентів до 17,04% та не є підставою для визнання договору недійсним.

Невиконання судового рішення також не є підставою недійсності договору, порядок виконання судового рішення визначений розділами VІ, VІ ЦПК України, Законом України «Про виконавче провадження».

В частині доводів позивача, що йому не був наданий час для ретельного ознайомлення з умовами договору, дії кредитора вчинені з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка заборонена, через що він введений в оману, що має наслідком недійсність договору з підстав недодержання вимог ст. 230 ЦК України суд зазначає наступне.

Згідно ч. 1,2,3 ст. 19 «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється та, зокрема, включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Забороняються як такі, що вводять в оману недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до прийняття швидкого рішення позбавлення їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення.

Згідно ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша ст. 229 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до ч.1 ст.229 ЦК України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речей, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Як роз’яснено в пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Суду позивачем не наведено доказів в підтвердження того, що позивача введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: щодо природи правочину або ж прав та обов’язків сторін. При цьому, ч. 2 ст. 230 ЦК України передбачено, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування, однак в цій частині суду не надано належних та допустимих доказів для підтвердження обґрунтування позовних вимог в цій частині.

Статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів», п.п.2.1. п.2 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10.05.2007 року №168 передбачено обов’язок банку перед укладенням кредитного договору надавати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, які пов’язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб); варіантів погашення кредиту, включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги. Ці дані повинні обов’язково міститися також і в тексті кредитного договору. Кредитодавцю забороняється вимагати стягнення будь-яких сум, не зазначених у договорі про надання споживчого кредиту.

Підпунктом 3.1. пункту 3 вищевказаних Правил передбачено обов’язок банку в кредитному договорі надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту, зазначивши, зокрема перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов’язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково –касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо.

В кредитному договорі № SIDОАК-13000015 від 31.08.2007 року містяться дані щодо обов’язку позичальника сплатити винагороду за надання фінансового інструменту в розмірі 983 грн. 00 коп., щомісячну винагороду у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту на придбання автомобіля.

Як вбачається з матеріалів справи, при укладенні спірного кредитного договору позивачу були відомі усі умови договору, згідно розділу першого «Предмет договору» кредит надається в обмін на зобов’язання позичальника по поверненню кредиту, сплати відсотків, винагороди в зазначені даним договором строки.

Укладаючи кредитний договір, сторони по взаємній домовленості визначили умови його укладання, на зазначені умови договору позивач погодився, що свідчить про те, що волевиявлення відповідало внутрішній волі позивача. Суд також враховує, що кредитний договір частково виконаний позивачем.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів обмеження його в часі ознайомлення з умовами договору.

З огляду на викладене, позовні вимоги в частині визнання вказаного пункту договору недійсним задоволенню не підлягають, відсутні й підстави для визнання договору недійсним в цілому.

Стосовно клопотання відповідача щодо застосування ч. 4 ст. 267 ЦК України судом встановлено наступне.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ч.ч. 3-5 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленої до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови від позову. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позивач, звертаючись до суду не просить поновити строк звернення до суду, вважаючи, що він не пропущений оскільки спірний договір на цей час є діючим. Відповідач заявив про застосування наслідків пропущення строку позовної давності.

Суд вважає, що строк позовної давності пропущений позивачем, оскільки позовні вимоги полягають у визнання недійними окремим умов договору та всього договору в цілому, про наявність яких позивачу відомо з часу укладання кредитного договору 31.08.2007 року, а звернувся позивач до суду 06.01.2012 року. Таким чином, пропущення строку позовної давності є додатковою підставою для відмови в позові.

Пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» роз’яснено, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

          З огляду на викладене, суд відмовляє в задоволені позовних вимог за недоведеністю.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України судові витрати, понесені позивачем, відшкодуванню не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 57, 60, 88, 212, 215 Цивільного процесуального кодексу України, -

вирішив:

          В задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання окремих умов кредитного договору недійсними, визнання кредитного договору недійсним в цілому - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Апеляційний суд Автономної Республіки Крим через Джанкойський міськрайонний суд Автономної Республіки Крим протягом 10 днів з дня його проголошення, шляхом подання апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

СуддяОСОБА_2