Постанова № 22039302, 14.03.2012, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2012 року Справа № 5004/1237/11

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Юрчук М.І., суддя Філіпова Т.Л. , суддя Василишин А.Р.

при секретарі Левчук І.О.

за участю представників сторін:

позивача: представник не з'явився

відповідача: представник ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу відповідача Підприємця ОСОБА_3 на рішення господарського суду Волинської області від 11.07.11р. у справі № 5004/1237/11 (суддя Сур'як О.Г.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7"

до відповідача Підприємця ОСОБА_3

про стягнення 24 016,14 грн.

ВСТАНОВИВ:

Розпорядженням голови Рівненського апеляційного господарського суду від 13.03.2012 р. колегію суддів у складі: головуючого судді Юрчука М.І., суддів Василишина А.Р., Дужича С.П. відповідно до затверджених нових складів колегій замінено колегією суддів у складі: головуючого судді Юрчука М.І., суддів Василишин А.Р., Філіпової Т.Л.

Рішенням господарського суду Волинської області у справі №5004/1237/11 від 11.07.11р. позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" до підприємця ОСОБА_3 про стягнення 24016,14грн. задоволені в повному обсязі.

Рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що згідно укладених сторонами договорів оренди НОМЕР_5 та НОМЕР_6 від 29.04.2009 р., борг відповідача не погашений та визнаний самим відповідачем, що підтверджується наявними матеріалами справи.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, підприємець ОСОБА_3 звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції від 11.07.11р. у справі 5004/1237/11 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню. Крім того, апелянт, як на підставу скасування рішення суду першої інстанції, посилається на те, що, виходячи зі ст.1,2 ГПК України, господарський суд Волинської області не мав права розглядати даний спір. Також апелянт зазначає, що судом першої інстанції були неправильно проведені розрахунки щодо боргового зобов'язання боржника.

У судовому засіданні представник апелянта уточнив предмет апеляційної скарги: просить рішення суду першої інстанції скасувати, а провадження у справі припинити.

Представником позивача подано відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого він просить суд рішення господарського суду Волинської області від 11.07.11р. залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення з підстав, викладених у відзиві.

Рівненський апеляційний господарський суд, заслухавши представника відповідача у судовому засіданні, розглянувши доводи апеляційної скарги, заперечення на апеляційну скаргу, дослідивши наявні матеріали справи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що рішення господарського суду Волинської області від 11.07.11р. у даній справі слід залишити без змін, а апеляційну скаргу скаржника підприємця ОСОБА_3 - без задоволення, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 29.04.2009 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" та підприємцем ОСОБА_3 укладено два договори оренди торгового місця НОМЕР_5 та НОМЕР_6.(а.с.13-19).

Відповідно до умов договорів товариство з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" (орендодавець) передав, а підприємець ОСОБА_3 (орендар) прийняв в тимчасове платне користування торгове місце площею 17,5 кв.м., яке знаходиться ряд НОМЕР_2 та ряд НОМЕР_3 у місце НОМЕР_4 на території торгового комплексу “Новий ринок”, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, згідно актів приймання-здачі металоконструкції від 29.04.2009 року підписаних та скріплених печатками обох сторін.

З огляду на те, що представником апелянта у судовому засіданні в усному порядку було наголошено на тому, що провадження в даній справі мало бути припинено, оскільки договори орендного місця НОМЕР_6 та НОМЕР_5 від 29.04.2009 р. були укладені з відповідачем як з фізичною особою, а не як з підприємцем, а такі категорії спорів мають розглядатися судами загальної юрисдикції.

Колегією суддів Рівненського апеляційного господарського суду проаналізовані зазначені договори з позиції представника апелянта.

Зазначеним договорам надана оцінка не лише щодо дотримання букви закону, а й суті щодо предмету правового регулювання.

Укладаючи договори оренди та у подальшому орендуючи торгівельні місця, відповідач ОСОБА_3 мав намір здійснювати господарську (підприємницьку) діяльність.

Укладення не одного, а декількох договорів (НОМЕР_5 і НОМЕР_6) на різні торгівельні місця, свідчить про те, що апелянт мав намір використовувати найману працю третіх осіб шляхом укладення з ними трудового договору, реєстрація якого є обов'язковою у Центрі зайнятості. Така вимога чинного законодавства є обов'язковою лише для суб'єктів підприємницької діяльності (підприємців).

Акцентування представником апелянта уваги суду на тій обставині, що фізична особа також може здійснювати торгівлю на ринку, колегією суддів не відхиляється. Так, відповідно до Правил торгівлі на ринках затвердженого наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішній справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002р. №57/188/84/105 (далі - Правила): "торгівлю на ринках можуть здійснювати фізичні особи-громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, суб'єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від форми власності". Але така торгівельна діяльність не носить постійного характеру та оформляється шляхом сплати ринкового збору (п.18 Правил), тоді як підприємницька діяльність, в тому числі, і здійснення торгівлі, передбачає отримання торгівельного патенту, а також в деяких випадках - ліцензії.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" (який діяв на момент укладення договорів відповідачем) торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в цьому Законі видами підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність.

Згідно ч.1 ст.3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Відповідно до ч.2 ст. 3 ГК України господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

З огляду на вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку, що дані правовідносини - це правовідносини господарської діяльності, відтак, розгляд спорів по даній категорії - підсудні судам господарської юрисдикції. Твердження ж представника апелянта в цій частині є необґрунтованим та безпідставним.

Згідно п.2.1. договорів №№53, 54 передбачено, що за користування торговими місцями орендар сплачує орендодавцю орендну плату у розмірі 20грн. за 1м.кв. без податку на додану вартість, що становить 350грн. без ПДВ за один календарний місяць.

Згідно п.2.2. договорів орендна плата сплачується орендарем не пізніше 5 числа поточного місяця. Якщо 5 число поточного місяця припадає на вихідний чи неробочий день, то останнім днем сплати буде перший робочий день, що слідує за 5 числом поточного місяця.

Судом першої інстанції встановлено, що дані договори сторонами не розірвані та на даний час є чинними.

Відповідно до п.3.1.2 вищевказаних договорів орендар зобовязується своєчасно, на умовах, передбачених розділом 2 цього договору вносити орендодавцю орендну плату та інші платежі.

Однак, як вбачається з розрахунків, наявних у матеріалах справи, в порушення умов договорів, орендна плата відповідачем не вносилася належним чином, результатом чого стало виникнення заборгованості відповідача у сумі 16100грн.

Згідно ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст.173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку

Відповідно до ч. 1 ст.193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин, повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

З приписами статті 193 ГК України кореспондуються положення статті 526 ЦК України щодо належного виконання сторонами зобов'язання.

Окрім того, відповідно до ст.193 ГК України та ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, крім випадків, передбачених законом або договором.

Судом першої інстанції було вказано на те, що на день розгляду спору загальний основний борг відповідача становить 16100грн. не погашений, визнаний відповідачем, підтверджується матеріалами справи та підлягає до стягнення.

Відповідно до п.4.1. вищезазначених договорів за порушення термінів сплати орендної плати, встановлених в п.2.2. договорів, орендар сплачує: за прострочення з 5-го до 15-го числа штраф в розмірі 10% від розміру орендної плати визначеного в п.2.1. договорів, за несплату орендної плати після 15-го числа - штраф у розмірі 50% від розміру орендної плати визначеного в п.2.1. договорів.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобовязання, на вимогу кредитора зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Доводи апеляційної скарги не спростовують вищевикладеного ні письмовими доказами, а ні письмовими поясненнями відповідача, а відтак судом апеляційної інстанції розцінюються необґрунтованими та безпідставними.

З огляду на зазначені правові положення та встановлені обставини справи апеляційний господарський суд вважає, що доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.

Враховуючи наведене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду першої інстанції прийняте з врахування всіх обставин справи та з дотриманням норм чинного законодавства, а тому не вбачає підстав для його зміни чи скасування.

При зверненні до Рівненського апеляційного господарського суду апелянтом - підприємцем ОСОБА_3 було сплачено судовий збір у розмірі 1609,75грн.

Розмір судового збору за розгляд апеляційної скарги становить 804,75грн.

Колегія суддів зазначала в ухвалі від 16.02.12р. що сума судового збору у розмірі 804,75грн., сплачена квитанцією № 2197.22.1 від 02.02.12р. не може вважатися належним та допустимим доказом та зобов'язала здійснити оплату судового збору на належні розрахункові реквізити.

Апелянт сплатив повторно судовий збір у сумі 805грн. за належними реквізитами та у судове засідання 29.02.12р. надав докази оплати.

В судовому засіданні 14.03.12р. представником апелянта подано заяву про повернення судового збору, сплаченого квитанцією № 2197.22.1 від 02.02.12р. у сумі 805грн.

Зазначена заява розглянута та колегією суддів задовольняється частково - у сумі фактичної сплати (804,75грн.), як внесений судовий збір в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

А частиною третьою цієї ж норми визначено, що повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики.

Вищий господарський суд України у інформаційному листі від 21.11.2011 р. N 01-06/1625/2011 висловив правові позиції з приводу повернення судового збору.

Так зокрема у пунктах 3, 4 інформаційного листа зазначено, що на даний час зберігає чинність Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 22.04.93 N 15. У вирішенні питань, пов'язаних зі сплатою та поверненням сум судового збору при розгляді справ господарськими судами, останніми мають враховуватися відповідні положення названої Інструкції в частині, що не суперечить Закону.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону сплачена сума судового збору повертається у передбачених в цій частині випадках за ухвалою суду. Зазначене питання має вирішуватися господарським судом за результатами розгляду відповідних матеріалів, у тому числі й за відсутності заяви (клопотання) сторони чи іншого учасника судового процесу про повернення сплаченої суми судового збору. Зміст пов'язаної з цим ухвали може бути наведено в резолютивній частині судового рішення, прийнятого по суті справи.

З огляду на вищевикладене підприємцю ОСОБА_3 слід повернути із державного бюджету судовий збір, сплачений квитанцією № 2197.22.1 від 02.02.12р. у сумі 804,75грн. як внесений судовий збір в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Видачу довідки слід доручити господарському суду Волинської області.

Керуючись ст. ст. 33, 34, 43, 49, 99, 101, 103 - 105 ГПК України, ст.7 Закону України "Про судовий збір", суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Волинської області від 11.07.2011р. у справі №5004/1237/11 залишити без змін, апеляційну скаргу Підприємця ОСОБА_3 - без задоволення.

Повернути підприємцю ОСОБА_3 (АДРЕСА_2, ін НОМЕР_1) із Державного бюджету суму внесеного судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом в розмірі 804,75 грн.

Видачу довідки на повернення судового збору із державного бюджету України доручити господарському суду Волинської області.

Справу №5004/1237/11 повернути господарському суду Волинської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя Юрчук М.І.

Суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Василишин А.Р.

Вих.№ 01-12/3639/12