Рішення № 21965935, 27.02.2012, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" лютого 2012 р. Справа № 5023/040/12

вх. № 040/12

Суддя господарського суду Аюпова Р.М.

при секретарі судовогозасідання Лобов Р.М.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1, дов. від 15.12.11р.

відповідач -ОСОБА_2, дов. від 01.12.11р.

Третя особа - не з"явився;

розглянувши справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТД Енергомир", м. Харків

до Відкритого акціонерного товариства "АТП 16306" м. Харків 3-я особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Інспекція Державного архітектурно-будівельного контролю у Харківській області, м. Харків

про визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

Позивач ТОВ “ТД Енергомир” звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача ВАТ “Автотранспортне підприємство 16306”, в якій просить суд визнати договір № 21/07-11 купівлі-продажу майна від 21 липня 2011 року дійсним та визнати право власності на об'єкти нерухомості: бджолярний комплекс, який знаходиться за адресою: землі Великобабчанськоі сільської ради, зона 09, комплекс споруд № 7, та складається з будинку бджоляра літ. “А”(загальною площею - 71,1 кв.м.) та будівлі омшаника літ. “Б”(загальною площею - 80,0 кв.м.), та лісопильний цех, який знаходиться за адресою : Харківська обл., Чугуївський р-н, с Велика Бабка, вул. Новоселівська, 20-Г, загальною площею 412 кв.м.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 05 січня 2012 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 24 січня 2012 року о 10:30 год. Також зазначеною ухвалою суду залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Інспекцію Державного архітектурно-будівельного контролю у Харківській області .

Ухвалами господарського суду Харківської області від 24.01.2012 року, 07.02.2012 року розгляд справи відкладався.

Третя особа у призначене судове засідання свого представника не направила, про час і місце розгляду справи була повідомлена належним чином, про що свідчить підпис її представника на повідомленні про дату, час і місце наступного судового засідання.

У призначеному судовому засіданні 27 лютого 2012 року позивач позов підтримував та наполягав на його задоволенні.

Представник відповідача та у відзиві на позов проти позову не заперечує, вважає, що достатньо правових підстав для задоволення позову у повному обсязі.

Присутні у судовому засіданні позивач та відповідач вважають за можливе розглядати справу без участі представника третьої особи, пояснили, що ними надані всі документи, які необхідні для розгляду справи по суті.

Зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

21 липня 2011 року між ВАТ «АТП - 16306» (далі відповідач, продавець) та ТОВ «ТД Енергомир» (далі- покупець, позивач) було укладено договір купівлі - продажу нерухомого майна № 21/07-11 (далі- договір), відповідно до умов якого Продавець зобов'язався передати у власність Покупця майно, що є предметом даного договору, а саме:

- бджолярний комплекс, який знаходиться за адресою: землі Великобабчанської сільської ради, зона 09, комплекс споруд № 7, та складається з будинку бджоляра літ. «А» (загальною площею - 71,1 кв.м.) та будівлі омшаника літ. «Б» (загальною площею - 80,0 кв.м.), що належить ВАТ «АТП - 16306» на підставі Свідоцтва про право власності № 147 від 03.11.2008 p.;

-лісопильний цех, який знаходиться за адресою : Харківська обл.., Чугуївський р-н, с. Велика Бабка, вул. Новоселівська, 20-Г, загальною площею 412 кв.м., що належить ВАТ «АТП - 16306» на підставі Свідоцтва про право власності на майно № 88 від 08.07.2008 р.

Покупець (позивач у справі) зобовязався прийняти та зобов'язується сплатити за нього грошову суму відповідно до умов договору.

Відповідно до п. 2.1. даного Договору ціна договору складає 23000, 00 грн.

Відповідно до п. 5.2 договору покупець (позивач) зобов'язався здійснити виплату договірної ціни у двомісячний строк з моменту підписання сторонами даного договору.

Як зазначає позивач у позовній заяві, у звязку із наявністю заборгованості у відповідача перед позивачем за договором № 10/02-10 від 25 березня 2010 року в сумі 23500 грн, між сторонами, 24.11.2011 року укладено угоду про зарахування зустрічних однорідних вимог, відповідно до якої сторони домовились про припинення зобов'язань по договорам № 10/02-10 від 25.03.2010 р про виконання ремонтних робіт та № 21/07-11 від 21.07.2011 р купівлі-продажу нерухомого майна . Таким чином, на думку позивача, підписавши угоду про зарахування зустрічних вимог, Позивач виконав умови Договору купівлі-продажу майна щодо оплати.

Посилаючись на викладені вище обставини, а також на ст.. 16, 220,657,601,334 Цивільного кодексу України, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав з позовом про визнання договору купівлі продажу дійсним та визнання права власності на придбане за договором купівлі-продажу майно.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам суд виходить з наступного.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обовязку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обовязків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки.

У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один субєкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший субєкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконати її обовязку.

Господарські зобовязання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обовязковим для виконання сторонами.

Спірні правовідносини регулюються ст. 655 Цивільного кодексу України, згідно якої за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну.

Предметом спору у даній справі є визнання договорів купівлі-продажу обєктів нерухомого майна дійсними та визнання права власності на майно, а, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України та інших законодавчих актів, які регулюють спірні правовідносини.

Частиною 2 ст. 220 Цивільного кодексу України передбачено можливість визнання договору дійсним, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення.

Таким чином, на підставі ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України суд може визнати дійсним лише такий правочин, який було укладено сторонами.

Згідно з положеннями ст. 657 Цивільного кодексу України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 Цивільного кодексу України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації з моменту державної реєстрації.

Отже, правочин, момент укладення якого повязується з моментом державної реєстрації (зокрема, договір купівлі-продажу нерухомого майна), не може бути визнано дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України, оскільки такий правочин є неукладеним.

Аналогічної правової позиції дотримується Вищий господарський суд (Постанова ВГСУ у справі № 2-17/604-2009) і Верховний Суд України, який у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року № 9 розяснив, що, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 Цивільного Кодексу України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 Цивільного кодексу України пов'язується з державною реєстрацією, а тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Таким чином, суд вважає, що щодо неможливості застосування положень ст. 220 Цивільного кодексу України та визнання спірного договору купівлі-продажу об'єкту нерухомості дійсним, оскільки останній підлягає державній реєстрації і є вчиненим з моменту його здійснення.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно із ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом, обовязок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обовязок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких предявлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог ст. 54 Господарського процесуального кодексу України, позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Суд дійшов висновку про те, що заявлені позивачем вимоги про визнання за ним права власності на нерухоме майно, є необґрунтованими та такими, що не підтверджені належними доказами, тому суд дійшов висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог

З урахуванням викладеного, суд вважає, що у позивача відсутні, передбачені законом підстави щодо визнання за ним права власності на зазначене нерухоме майно.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 Господарського процесуального кодексу України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, судові витрати у даній справі покладаються на позивача.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 173,174,178,179 Господарського кодексу України, статтями 6, 220,627,628,629,640,655,657, Цивільного кодексу України, статтями 1, 4, 12, 22, 33, 43, 46, 49, ст.ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Суддя Аюпова Р.М.

Рішення оформлено згідно з вимогами ст. 84 ГПК України

та повний текст рішення складено та підписано 03 березня 2012 року

справа № 5023/040/12