Рішення № 21211696, 18.01.2012, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________________

Підлягає публікації в ЄДРСР

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"18" січня 2012 р.Справа № 27-22/17-4220-2011 Господарський суд Одеської області у складі судді Невінгловської Ю.М.

при секретарі судового засідання: Холіній Ю.О.

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1 (представник діючий за довіреністю);

від відповідача: не з'явились;

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Державного підприємства "Інформаційно-ресурсний центр";

до відповідача: Приватного підприємства "Ентер-Ком";

про стягнення 21 665 328,91 грн.

ВСТАНОВИВ:

Суть спору: 18.10.2011р. Позивач - Державне підприємство "Інформаційно-ресурсний центр" звернувся до господарського суду Одеської області з позовною заявою до відповідача - Приватного підприємства "Ентер-Ком", в якій просить суд стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 21 665 328,91 грн., з яких 7 650 619,00 грн. основний борг, 6 876 376,36 грн. проценти за користування чужими коштами, 261 957,19 грн. 3% річних, 6 876 376,36 грн. штрафна санкція у вигляді пені та покласти на відповідача судові витрати.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на укладений між сторонами у справі договір про закупівлю послуг з розробки та впровадження Автоматизованої інформаційної системи ведення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і Реєстру документів дозвільного характеру №62 від 10.09.2009 року, який рішенням господарського суду міста Києва від 06.05.2010 року по справі №43/298 було визнано недійсним з моменту укладення, в звязку з чим, ДП "Інформаційно-ресурсний центр" відповідно до положень ст.ст. 216, 1212 Цивільного кодексу України звернулось до суду з даними позовними вимогами.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 21.10.2011р. суддею Торчинською Л.О. прийнято позовну заяву до розгляду та порушено провадження у справі №22/17-4220-2011 та призначено її розгляд у судовому засіданні.

Приймаючи до уваги перебування судді Торчинської Л.О. з 28.11.2011 року у відпустці, відповідно до ст. 2-1 Господарського процесуального кодексу України та Положення про автоматизовану систему документообігу суду, проведено повторний автоматичний розподіл справи №22/17-4220-2011, згідно з яким справу призначено до розгляду судді Невінгловській Ю.М.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 30.11.2011 року справу №22/17-4220-2011 прийнято до розгляду суддею Невінгловською Ю.М., присвоєно №27-22/17-4220-2011 та призначено її розгляд у судовому засіданні.

Одночасно з позовом ДП "Інформаційно-ресурсний центр" подано заяву про вжиття заходів до забезпечення позову, за яким позивач просив накласти арешт на грошові кошти відповідача. В обґрунтування необхідності вжиття заходів до забезпечення позову позивач посилається на значний розмір заявлених позовних вимог.

Розглянувши дане клопотання суд відмовив у його задоволенні, з огляду на те, що позивачем не надано належних доказів в обґрунтування поданого клопотання та жодним чином не доведено підстав неможливості виконання чи утруднення виконання рішення суду у разі невжиття зазначених заходів. Так, обґрунтування позивача базується лише на припущенні, між тим жодних доказів, підтверджуючих можливість виникнення в подальшому ускладнень у виконанні судового рішення позивачем не надано. У відповідності до Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 30.12.2008 року за № 5-05/759, заява про вжиття заходів до забезпечення позову повинна бути обґрунтована з поданням належних і допустимих доказів, що підтверджують можливість виникнення в подальшому ускладнень у виконанні судового рішення. Господарський суд повинен оцінити, наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов'язаний з предметом спору, співрозмірний позовній вимозі і яким чином цей захід забезпечуватиме фактичну реалізацію мети його вжиття.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання про забезпечення позову шляхом накладання арешту на грошові кошти відповідача.

У судовому засіданні 18.01.2012р. представник позивача надав до суду письмові обґрунтування заявлених позовних вимог (вх. ГСОО №1750/2012 від 18.01.2012р.), згідно яких зазначив, серед іншого, що заявлена позивачем до стягнення штрафна санкція у розмірі 6876376,36 грн. за своєю правовою суттю є пенею у відповідності до ст. 539 Цивільного кодексу України та ст. 231 Господарського кодексу України. При цьому, у даному судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити їх у повному обсязі.

Відповідач у судові засідання не зявився, про поважність причин відсутності не повідомив, письмового відзиву на позовну заяву до суду не надав, право на захист не використав, хоч і повідомлявся про час та місце проведення судового засідання належним чином, шляхом надсилання ухвал суду на адресу реєстрації, яка не змінювалася, про що свідчить витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців України станом на 16.12.2011р. Отже, відповідно до ст. 64 Господарського процесуального кодексу України, у разі відсутності за такою адресою відповідача, суд вважає, що ухвала про порушення провадження у справі вручена відповідачу належним чином.

Крім того, суд зазначає, що згідно із статтею 93 Цивільного кодексу України, місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. При цьому, до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, а у разі, коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Приймаючи до уваги, що судові відправлення були повернуті із відміткою поштової установи “за закінченням терміну зберігання”, суд вважає за можливе розглядати справу без участі відповідача за наявними в ній матеріалами, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд встановив:

10.09.2009р. між ДП "Інформаційно-ресурсний центр" та ПП "Ентер-Ком" було укладено договір № 62 про закупівлю послуг з розробки та впровадження Автоматизованої інформаційної системи ведення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і Реєстру документів дозвільного характеру.

Як встановлено матеріалами справи відповідачем були виконані та передані позивачу роботи по І, ІІ та ІІІ етапах виконання зазначених робіт, що підтверджується актом прийманн-передачі програмного забезпечення від 02.04.2010р.

Водночас ДП "Інформаційно-ресурсний центр" протягом періоду з 11.09.2009р. по18.03.2010р., на підставі договору №62 від 10.09.2009р., здійснено перерахування грошових коштів у розмірі 7 650 619,00 грн. на розрахунковий рахунок відповідача, в якості плати за виконані роботи, що підтверджується виписками банку за відповідний період та зазначеного в них призначення платежу (а.с.21-30).

В подальшому рішенням господарського суду міста Києва від 06.05.2010р. по справі №43/298 за позовом ТОВ «Арт-мастер»до відповідачів ДП "Інформаційно-ресурсний центр" та ПП "Ентер-Ком", позов було задоволено та серед іншого визнано недійсним з моменту укладення, укладений між ДП "Інформаційно-ресурсний центр" та ПП "Ентер-Ком" договір №62 від 10.09.2009р. про закупівлю послуг з розробки та впровадження Автоматизованої інформаційної системи ведення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і Реєстру документів дозвільного характеру. Крім того, зазначене рішення господарського суду міста Києва було залишено без змін за результатами апеляційного та касаційного оскарження.

В порядку досудового врегулювання спору, 21.07.2010р. та 08.11.2010р. позивачем було направлено на адресу ПП "Ентер-Ком" письмові вимоги №894 та №1415 відповідно, згідно яких ДП "Інформаційно-ресурсний центр" повідомило, що договір №62 від 10.09.2009р. у судовому порядку визнаний недійсним з моменту укладення, в звязку з чим грошові кошти отримані за даним договором, в порядку ст. 216 Цивільного кодексу України мають бути повернуті ПП "Ентер-Ком", а також даними вимогами відповідача попереджено, що в разі невиконання вимог претензій ДП "Інформаційно-ресурсний центр" буде змушене звернутись до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Вимога №1415 від 08.11.2010р. отримана ПП "Ентер-Ком" 29.11.2010р., що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 33), між тим залишена відповідачем без відповіді та задоволення. Разом з тим, доказів отримання відповідачем письмової вимоги №894 від 21.07.2010р. позивачем до суду не надано.

Позовні вимоги обґрунтовано визнанням в судовому порядку недійсним з моменту укладення рішенням господарського суду міста Києва від 06.05.2010р. по справі № 43/298 укладеного між сторонами договору №62 від 10.09.2009р. недійсним з моменту його укладення, направлено на застосування наслідків реституції, відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України та повернення отриманого за недійсним договором, а саме коштів, сплачених за виконані роботи у розмірі 7 650 619,00 грн., а також процентів за користування чужими коштами, 3% річних та пені.

Суд, розглянувши матеріали справи, проаналізувавши норми чинного законодавства, дійшов наступних висновків:

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (ст. 2 вказаного Кодексу).

Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України договори, укладені між сторонами по справі, як цивільно-правові правочини є правомірними на час розгляду справи, оскільки їх недійсність прямо не встановлено законом, та вони не визнані судом недійсними, тому зобовязання за цими договорами мають виконуватися належним чином.

Згідно з ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У вказаній статті сформульовані загальні правила щодо правових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів, а також міститься положення про те, що за недійсним правочином кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а якщо це неможливо, зокрема тоді, коли одержане у виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість одержаного за цінами на момент відшкодування. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину.

Відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Вказаною нормою встановлено, що факти, які містяться у винесених раніше судових рішеннях мають для суду преюдиціальний характер. Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, позаяк їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність судового акта, який вступив в законну силу. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктивний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі сторони, що й у справі, яка розглядається.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі, зокрема, є вимога ДП "Інформаційно-ресурсний центр" про стягнення з ПП "Ентер-Ком" сплаченої вартості виконаних та переданих робіт, згідно укладеного між сторонами договору № 62 від 10.09.2009 р., який судовим рішенням у справі №43/298 визнаний недійсним з моменту його укладення.

При цьому, матеріалами справи підтверджено факт сплати позивачем за договором №62 від 10.09.2009р. (інший договорів, за твердженням позивача між сторонами не укладався) грошових коштів у сумі 7 650 619,00 грн. в якості сплати вартості виконаних робіт, шляхом безготівкового перерахунку.

Приймаючи до уваги те, що обовязок ПП "Ентер-Ком" щодо сплати грошових коштів у розмірі 7 650 619,00 грн. витікає з норм діючого законодавства, а також враховуючи, що позовні вимоги в цій частині підтверджуються наявними в матеріалах справи документами, суд вважає їх обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Водночас суд зазначає, що відповідності до ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобовязана повернути потерпілому це майно. Особа зобовязана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Разом з тим, ч. 2, 3 ст. 1212 визначено, що положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобовязанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

З огляду на наведені приписи закону, а також враховуючи те, що договір №62 від 10.09.2009р. у судовому порядку був визнаний недійсним з моменту укладення, тобто підстава, на якій ПП "Ентер-Ком" набуло грошові кошти в розмірі 7 650 619,00 грн. відпала суд доходить висновку, що відповідач зберігає в себе вказані грошові кошти без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно).

У відповідності до ч. 2 ст. 1214 Цивільного кодексу України, у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Статтею 536 Цивільного кодексу України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Таким чином, положення норми ст.536 Цивільного кодексу України є загальними та такими, що встановлюють обовязок боржника сплачувати проценти за користування чужими грошовими коштами, але для окремих видів договорів діють спеціальні правила встановлення і нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами (поставка, купівля-продаж, банківський або фінансовий кредит тощо).

Даючи оцінку правомірності стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 6 876 376,36 грн., суд виходить з того що вказані проценти повинні бути передбачені законодавством чи положеннями договору.

При цьому, в обґрунтування заявлених вимог щодо сплати процентів передбачених ст. 536 Цивільного кодексу України позивач посилається на те, що до даних правовідносин повинно бути застосовано аналогію закону (згідно ч. 1 ст. 8 Цивільного кодексу України), а саме положення ст. 1048 Цивільного кодексу України.

Саттею 1048 Цивільного кодексу України встановлено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Між тим, правовідносини, що виникли між сторонами на підставі ст. 216 Цивільного кодексу України, в звязку з визнанням договору №62 від 10.09.2009р. недійсним з моменту укладення не відносяться до правовідносин позики кредиту або банківського вкладу, за своєю правовою природою, в звязку з чим суд дійшов висновку про помилковість застосування позивачем положень ст. 1048 Цивільного кодексу України.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку щодо неправомірності стягнення з ПП "Ентер-Ком" процентів за користування чужими грошовими коштами у сумі 6876376,36 грн., а тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 27.12.2010р. по справі №9/67-38, висновки якого є обовязковими для суду, згідно положень ст. ст. 82, 111-28 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 2 ст.625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи вищевикладене, суд перевіривши розрахунок позивача щодо сплати відповідачем 3% річних у розмірі 261 957,19 грн. за порушення обовязку щодо повернення коштів сплачених за договором №62 від 10.09.2009р. за період з 29.07.2010р. по 30.09.2011р., встановив, що позивач дійшов невірного висновку щодо визначення періоду виникнення заборгованості у відповідача та визначив даний період моментом предявлення вимоги про повернення вказаних коштів, тоді як правильним моментом нарахування 3% річних є момент набрання чинності рішенням суду від 06.05.2010р. по справі № 43/298, яким договір №62 від 10.09.2009р. визнано недійсним з моменту укладення.

З огляду на викладене суд здійснив власний розрахунок 3% річних та встановив, що їх сума значно перевищує суму 3% річних заявлену позивачем. При цьому, враховуючи, що у суду відсутні повноваження щодо збільшення позовних вимог, а таке право відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України належить виключно позивачу, суд не виходить за межі позовних вимог та приймає заявлену позивачем суму інфляційних до стягнення, розраховану у розрахунку позивача та яка безпосередньо заявлена у позові.

Разом з тим, задовольняючи позовні вимоги ДП "Інформаційно-ресурсний центр" про стягнення 3% річних у розмірі 261 957,19 грн. суд виходить також з того, що проценти річних за своєю правовою суттю не є штрафними санкціями у розумінні ст. 230 Господарського кодексу України, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зазначеної позиції також дотримується Верховний суд України, яка викладена у постанові від 08.11.2010р. у справі №4/719.

Відповідно до ч.1 ст.230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями в цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобовязаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання зобовязання.

Згідно до ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

У відповідності до ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, серед іншого, зокрема, сплата неустойки (штрафу, пені), а відповідно до вимог ч.2 ст.551 Цивільного кодексу України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюються договором або актом цивільного законодавства.

Статтею 547 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Крім того, ч.2 ст. 547 цього кодексу встановлено, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Як встановлено матеріалами справи, між сторонами не укладався будь-який правочин у письмовій формі із визначенням заявлених позивачем до стягнення штрафних санкцій.

Разом з тим, позивачем здійснено розрахунок штрафних санкцій відповідно до ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України.

Частиною 6 ст. 231 Господарського кодексу України встановлено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Враховуючи, що підставою для звернення з відповідним позовом є застосування насліків недійсності правочину, а саме реституції, відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України та повернення отриманого за недійсним договором, при цьому, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а лише повертає сторін у первинний стан та між сторонами відсутні господарські зобовязання, у розумінні ст. 174, 175 Господарського кодексу України, які б встановлювали для ПП "Ентер-Ком" договірне зобовязання щодо сплати грошових коштів у розмірі 7 650 619,00 грн., а також те, що нормами діючого законодавства не передбачено нарахування пені, внаслідок обовязку сторони, що виходить з положень ст. 216 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку про відмову у задоволені позовних вимог ДП "Інформаційно-ресурсний центр" в частині стягнення з відповідача пені у розмірі 6 876 376,36 грн., в звязку з їх необґрунтованістю та безпідставністю.

Приймаючи до уваги вищевикладене, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог ДП "Інформаційно-ресурсний центр" та необхідності стягнення з відповідача суми основного боргу у розмірі 7 650 619,00 грн. та 3% річних у розмірі 261 957,19 грн.

На підставі ст. ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті державного мита у сумі 25 500,00 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у сумі 236,00 грн. покладаються на позивача та відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Керуючись ст.ст. 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд-

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Приватного підприємства "Ентер-Ком" (65009, Одеська обл., м. Одеса, вул. Сегедська, буд. 19, кв. 33, ід. код 35880168) на користь Державного підприємства „Інформаційно-ресурсний центр” (01011, м. Київ, вул. Арсенальна, буд. 9/11, ід. код 33499803) 7650619/сім мільйонів шістсот пятдесят тисяч шістсот девятнадцять/грн. 00 коп. основного боргу, 261 957/двісті шістдесят одна тисяча девятсот пятдесят сім/грн. 19 коп. 3% річних, 25 500/двадцять пять тисяч пятсот/грн. 00 коп. державного мита та 86/вісімдесят шість/грн. 14 коп. витрат на ІТЗ судового процесу.

3. В решті позову відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено протягом 10-денного строку з моменту складання повного тексту.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з дня його підписання, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи Одеським апеляційним господарським судом.

Суддя Невінгловська Ю.М.

Повний текст рішення підписано 23.01.2012р.