Постанова № 20946377, 16.01.2012, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" січня 2012 р. Справа № 5019/2506/11

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Савченко Г.І. , суддя Грязнов В.В.

секретар судового засідання Яковлєв Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційні скарги відповідача Товариства з додатковою відповідальністю "Козинагропромтехніка" на рішення господарського суду Рівненської області від 14 листопада 2011 року та на додаткове рішення господарського суду Рівненської області від 25 листопада 2011 року у справі № 5019/2506/11

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області

до Товариства з додатковою відповідальністю "Козинагропромтехніка"

за участю третьої особи Комунального підприємства "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації"

про визнання права державної власності

за участю представників сторін:

позивача - не з’явився,

відповідача - не з’явився,

третьої особи - не з’явився,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Рівненської області (суддя Павлюк І.Ю.) від 14.11.2011 року позов задоволено. Визнано за державою Україна в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області право власності на побутовий комплекс, який знаходиться за адресою: Рівненська область, Радивилівський район, с. Козин, вул. Берестецька, 1.

Своє рішення суд першої інстанції нормативно обґрунтував ст.ст. 11, 16, 326, 328, 392 Цивільного кодексу України, ст. 1 Закону України "Про управління об’єктами державної власності", ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України та вказав, що у процесі приватизації Козинського ремонтно-транспортного підприємства у 1994 року (правонаступником якого є ТзДВ "Козинагропромтехніка") до вартості цілісного майнового комплексу (статутного фонду акціонерного товариства) не було включено вартість побутового комплексу, який знаходиться за адресою: Рівненська область, Радивилівський р-н, с. Козин, вул. Берестецька, 1. З огляду на обставини справи, суд прийшов до висновку, що вимоги позивача про визнання права власності за державою Україна в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області на вказаний побутовий комплекс стверджуються матеріалами справи.

25.11.2011 року господарським судом Рівненської області по справі № 5019/2506/11 винесено додаткове рішення, яким стягнуто з ТзДВ "Козинагропромтехніка" в доход державного бюджету України 1522 грн. 89 коп. державного мита та 236 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Додаткове рішення мотивоване тим, що при винесенні рішення від 14.11.2011 року судом не вирішено питання розподілу господарських витрат, а тому на підставі п. 2 ч. 1 ст. 88 ГПК України з власної ініціативи стягнув з відповідача державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись із рішенням, відповідач звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Рівненської області від 14.11.2011 року та відмовити в позові. Апелянт зокрема зазначає, що на виконання ухвали від 01.11.2011 року жодна із сторін витребовуваних доказів не подала, внаслідок чого на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України суд зобов’язаний був залишити позовну заяву без розгляду. Також апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що суд першої інстанції не навів жодних аргументів того, які оспорювані права і охоронювані законом інтереси позивача порушив відповідач. Вказує, що рішення було винесено без вирішення питання розподілу судових витрат.

Крім того, ТзДВ "Козинагропромтехніка" подало апеляційну скаргу на додаткове рішення від 25.11.2011 року та зазначає про те, що суд позбавив відповідача можливості скористатись правами, передбаченими ст. 22 ГПК України, винісши додаткове рішення без його повідомлення та участі.

До Рівненського апеляційного господарського суду 16.01.2012 року надійшла заява відповідача про відкликання апеляційної скарги на додаткове рішення від 25.11.2011 року.

Поряд з тим, згідно ч. 1 ст. 100 ГПК України, особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відмовитися від неї до винесення постанови. Апеляційний господарський суд має право не прийняти відмову від скарги з підстав, зазначених у ч. 6 ст. 22 цього Кодексу.

Отже, за змістом ст.ст. 22, 100 ГПК України господарський суд має право не приймати відмови від скарги, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси, тобто прийняття відмови заявника від скарги залежить від оцінки дій сторони на предмет відповідності законодавству.

Подана заява від 16.01.2012 року про відкликання апеляційної скарги не може бути прийнята апеляційним господарським судом, оскільки правомірність додаткового рішення від 25.11.2011 року прямо залежить від результату розгляду апеляційної скарги на рішення від 14.11.2011 року, заяву про відкликання якої відповідач не подав. Більше того, заява про відкликання апеляційної скарги підписана директором ТзДВ "Козинагропромтехніка", однак не скріплена печаткою товариства. Відтак, колегія суддів не приймає відмову відповідача від апеляційної скарги, оскільки такі дії апелянта порушують його права і охоронювані законом інтереси.

Учасники судового процесу не реалізували своє процесуальне право на подання відзиву на апеляційні скарги, участь у судовому засіданні представників не забезпечили, хоча про час та місце його проведення були повідомлені належним чином, що підтверджується відповідними повідомленнями про вручення поштового відправлення.

Розглянувши апеляційні скарги, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення та додаткового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, а рішення господарського суду Рівненської області від 14.11.2011 року та додаткове рішення господарського суду Рівненської області від 25.11.2011 року - скасуванню.

Як вбачається і змісту позовної заяви, предметом даного позову є підтвердження позивачем своїх прав на будівлю побутового комплексу, що розташована за адресою с. Козин, вул. Берестецька, 1а, Радивилівського району, Рівненської області.

В основу рішення господарського суду першої інстанції покладено висновок про доведеність факту належності вказаної будівлі побутового комплексу до державної власності, що є підставою для визнання такого права судом з урахуванням положень статей 328, 392 ЦК України.

Однак, колегія суддів не може погодитись із висновками, викладеними у рішенні, оскільки вони є необґрунтованими та не відповідають фактичним обставинам справи.

Так, відповідно до ст. 170 ЦК України, держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно ст. 6 Закону України "Про приватизацію державного майна", суб’єктами приватизації є, зокрема, державні органи приватизації, покупці (їх представники). Державну політику в сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах.

Отже, Фонд державного майна України в особі його регіональних відділень є суб’єктом управління об’єктами державної власності.

Поряд з цим, відповідно до ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного майна", який регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим, з метою створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України, приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Згідно статей 11, 14 вказаного Закону, порядок приватизації державного майна включає, зокрема, затвердження плану приватизації майна державного підприємства, який складається комісією по приватизації та передбачає строки і організаційні форми приватизації, початкову ціну об’єкта приватизації (розмір статутного фонду господарського товариства), врахування кредиторської і дебіторської заборгованості, рекомендовані форми платежу, квоти обов’язкового застосування приватизаційних майнових сертифікатів.

Апеляційним судом встановлено, що у 1994 році відбулася приватизація Козинського ремонтно-транспортного підприємства шляхом викупу державного майна товариством покупців членів трудового колективу, товаровиробників і працівників соціальної сфери з послідуючим створенням акціонерного товариства відкритого типу.

Згідно плану приватизації майнового комплексу Козинського ремонтно-транспортного підприємства, у процесі приватизації до майна підприємства, яке не підлягає приватизації було включено у тому числі побутовий комплекс с. Козин, вул. Берестецька, 1а, Радивилівського району, Рівненської області (а.с. 35-41).

05.06.2008 року Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській області та ВАТ "Козинагропромтехніка" (правонаступником якого є ТДВ "Козинагропромтехніка") укладено договір відповідального зберігання, за змістом п. 1.1 якого позивач (поклажодавець) передав, а відповідач (зберігач) прийняв державне майно на відповідальне зберігання протягом строку цього договору, а саме будівлю побутового комплексу балансовою вартістю 152289 грн., що розташований за адресою с. Козин, вул. Берестецька, 1а, Радивилівського району та знаходиться на балансі ВАТ "Козинагропромтехніка", який під час приватизації не увійшов до статутного фонду господарського товариства (а.с. 22-23).

Отже, будівля побутового комплексу, що розташована за адресою с. Козин, вул. Берестецька, 1а, Радивилівського району не увійшла до статутного фонду відповідача при його приватизації та була передана йому на баланс, у зв’язку з чим вказане нерухоме майно не вибувало з державної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Суб’єктами права власності, відповідно до ст. 318 Цивільного кодексу України, є Український народ та інші учасники цивільних відносин.

Статтею 326 Цивільного кодексу України визначено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами.

В силу приписів ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Поряд з тим, у пункті 2 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.1996 року № 02-5/422 "Про судове рішення" зазначено, що у відповідності з статтею 4 Господарського процесуального кодексу України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом.

Вирішуючи спір в частині визнання за права державної власності, суд першої інстанції в повній мірі не прийняв до уваги наведене та окрім того не врахував наступне.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід’ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також із ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Разом з тим, відповідно ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання; право звернутися до суду за їх захистом відповідно до встановлених способів захисту цивільних прав та інтересів судом.

Під час розгляду будь-якого спору судам необхідно встановлювати на захист яких прав подано позов та ким і яким чином вони порушені.

Відтак, розглядаючи спір, господарський суд повинен встановити об’єктивну наявність порушення чи оспорювання цивільного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним законодавством, а за наслідками прийняття рішення про задоволення позову повинно відбуватися реальне поновлення чи захист порушених прав позивача.

Статтею 392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відтак, потреба у визнанні права власності за державою Україна в особі Регіонального відділення фонду державного майна в Рівненській області в даній справі за змістом ст. 1 ГПК України та ст. 392 ЦК України виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними. При цьому, відповідачем у позові про визнання права власності є особа, яка оспорює право власності на майно, або особа, яка хоч і не оспорює права власності на майно, але і не визнає його, тобто особа діями або бездіяльністю якої чиняться перешкоди позивачу в реалізації його суб’єктивного права.

Однак, матеріали справи не містять будь-яких даних про те, які оспорювані права і охоронювані законом інтереси позивача було порушено ТзДВ "Козинагропромтехніка", а також не вказано про оспорювання чи невизнання відповідачем права державної власності на будівлю побутового комплексу, що розташована за адресою с. Козин, вул. Берестецька, 1а, Радивилівського району.

Більше того, п. 9 Листа Вищого арбітражного суду № 01-8/98 від 31.01.2001 "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" передбачено, що баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.

Листом № 13 від 17.02.2010 року ТзДВ "Козинагропромтехніка" повідомило, що на балансі товариства знаходиться вищезазначений побутовий комплекс, який не увійшов до статутного фонду підприємства. Вказує на те, що можлива приватизація вказаного об’єкта шляхом викупу.

Разом з тим, апеляційний суд зазначає, що перебування майна на балансі підприємства (організації) не є ознакою його права власності та враховуючи, що відповідач вважає за можливе приватизацію побутового комплексу шляхом викупу, отже право позивача на даний об’єкт не оспорювалось.

Як слідує із змісту листа позивача від 14.11.2011 року (а.с. 21), в останнього відсутні сумніви оспорювання права державної власності на вказаний об’єкт.

У такому випадку, встановивши, що жодні оспорювані права і охоронювані законом інтереси позивача не порушено, у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для задоволення позову. А отже, колегія суддів приходить до висновку, що рішення господарського суду Рівненської області від 14.11.2011 у даній справі підлягає скасуванню.

Крім того, враховуючи положення ч. 4 ст. 49 ГПК України та те, що у позові Регіонального відділення фонду державного майна України в Рівненській області відмовлено, додаткове рішення від 25.11.2011 року щодо стягнення судових витрат слід також скасувати.

Таким чином, судова колегія вважає, що висновки, викладені в рішенні суду не відповідають фактичним обставинам справи, а також внаслідок неправильного застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, мотиви, з яких подані апеляційні скарги є підставою для скасування прийнятого у справі рішення від 14.11.2011 року та додаткового рішення від 25.11.2011 року з винесенням нового рішення про відмову в позові.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 104, 105 Господарського процесуального кодексу України, Рівненський апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Товариства з додатковою відповідальністю" Козинагропромтехніка" задоволити.

Рішення господарського суду Рівненської області від 14 листопада 2011 року та додаткове рішення господарського суду Рівненської області від 25 листопада 2011 року у справі № 5019/2506/11 скасувати та прийняти нове рішення.

У позові відмовити.

Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області (м. Рівне, вул. 16 Липня, 77, ідентифікаційний код 13989432) на користь Товариства з додатковою відповідальністю "Козинагропромтехніка" (м. Рівне, вул. Білякова, 4-А, ідентифікаційний код 00906812) 2228,64 грн. судового збору за розгляд апеляційних скарг.

Доручити господарському суду Рівненської області видати судовий наказ.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Савченко Г.І.

Суддя Грязнов В.В.

01-12/761/12 761/12