Рішення № 19978094, 12.12.2011, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" грудня 2011 р. Справа № 5023/9471/11

вх. № 9471/11

Суддя господарського суду Светлічний Ю.В.

при секретарі судовогозасідання Ліпчанська В.В.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1 довіреність б/н від 01.01.11 р.;

1-го відповідача - не з"явився;

2-го відповідача - не з"явився; 3-ї особи <Текст >відповідача - <Текст >3-ї особи <Текст >

розглянувши справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мар'їнське", м. Харків 3-я особа <Текст >

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Атун", м. Дніпропетровськ;

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-Геологія", м. Харків; 3-я особа <Текст >

про розірвання та визнання недійсним договору

ВСТАНОВИВ:

Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю "Марїнське", що є уповноваженим представником Договору про спільну діяльність № 10-03/2002 від 16.01.2002 р. (податковий номер 466573605), звернулося до господарського суду із позовною заявою до відповідачів: 1)Товариства з обмеженою відповідальністю "Атун" (код ЄДРПОУ 36207128); 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-Геологія", м. Харків; про визнання недійсним договору поставки № 2/02-1 від 02.02.2009р.

У судовому засіданні 05 грудня 2011 року судом оголошувалась перерва до 07 грудня 2011 року о 10:00.

Присутній представник позивача у судовому засіданні підтримала поданий позов та просила суд його задовольнити. Свої вимоги Позивач обґрунтовує тим, що йому стало відомо про те, що під час укладення та строку дії зазначеного договору у Відповідача були відсутні необхідні умови для досягнення відповідних результатів економічної діяльності в силу відсутності управлінського та технічного персоналу, основних засобів, складських приміщень та транспортних засобів, що свідчить про відсутність у Відповідача адміністративно-господарських можливостей на виконання господарських зобов'язань. Таким чином, на думку Позивача, договір поставки № 2/02-1 від 02.02.2009р., з огляду на норми діючого законодавства, є недійсним.

Представник 1-го відповідача у судове засідання не зявився, свого повноважного представника не направив, про дату та час був повідомлений належним чином, але відзив на позов та витребувані судом документи не надав.

Представник 2-го відповідача у судове засідання не зявився, свого повноважного представника не направив.

Враховуючи те, що норми ст.38 ГПК України щодо обовязку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а також вважає за можливе розгляд справи за позовною заявою позивача за наявними у справі матеріалами і документами.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши пояснення представника, перевіривши наявні у справі матеріали на предмет їх юридичної оцінки, дослідивши докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.

Між Позивачем та 1-им Відповідачем було укладено договір поставки № 2/02-1 від 02.02.2009р. Відповідно до п. 1.1., п. 1.2. договору № 2/02-1 від 02.02.2009р. Відповідач зобовязувався поставити матеріали технічного забезпечення (продукцію) на підставі заявок Позивача та передавати продукцію Позивачу, а Позивач зобовязувався прийняти заказану продукцію та оплатити її вартість після прийняття. Найменування, вартість та характеристики продукції після отримання заявки Відповідачем, зазначаються в специфікаціях, підписаних обома сторонами та які є невідємною частиною договору. На виконання умов договору Відповідачем було поставлено Позивачу первинний реагент РМ-2000 згідно зі специфікацією № 1 до договору від 02.02.2009 р. та видатковими накладними № РН-20 від 05.02.2009 р. на суму 2615936,60 грн., № РН-21 від 06.02.2009 р. на суму 311112,54 грн. Також Позивачем було отримано від 1-го Відповідача податкову накладну № 05022 від 05.02.2009 р. на суму 2615936,60 грн., податкову накладну № 06021 від 06.02.2009 р. на суму 311112,54 грн., які були включені Позивачем до реєстру отриманих податкових накладних.

В судовому засіданні встановлено, що зазначені матеріали технічного забезпечення Позивачем було використано в його господарській діяльності, повязаній з видобуванням природного газу на Марїнському нафтогазоконденсатному родовищі.

Як стверджує Позивач, зазначений договір не спричинив реального настання правових наслідків та є нікчемним з огляду на приписи статей 203, 215, 216, 228 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), оскільки у відповідача під час укладення зазначеного договору були відсутні необхідні умови для досягнення відповідних результатів економічної діяльності в силу відсутності управлінського та технічного персоналу, а тому вказаний договір є таким, що суперечить інтересам держави і суспільства. У випадку недодержання вимог щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин має бути визнаний недійсним.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представника позивача, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані сторонами докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог учасників судового процесу, користуючись принципом обєктивної істини, принципами добросовісності, розумності та справедливості суд вважає, що позовні вимоги Позивача не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до статей 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до п. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Також у відповідності до п. 1 ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України (надалі ГК України) господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

У відповідності до п. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 179 ГК України встановлено, що майново-господарські зобовязання, які виникають між субєктами господарювання або між субєктами господарювання і не господарюючими субєктами юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобовязаннями. Виконання господарських зобовязань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбачених законодавством України.

Згідно п.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Згідно ст. 228 ЦК України правочин вважається таким що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Як встановлено у судовому засіданні, договір поставки № 2/02-1 від 02.02.2009р. було складено згідно з вимогами Цивільного та Господарського кодексів України та підписано двома сторонами. Також судом встановлено виконання сторонами належним чином та в повному обсязі умов зазначеного договору в рамках діючого законодавства України. На виконання умов договору поставки № 2/02-1 від 02.02.2009р. були складені та підписані сторонами відповідні видаткові та податкові накладні. Факт виконання умов договору сторонами також не заперечується.

Позивач вважає, що договір поставки № 2/02-1 від 02.02.2009р. не спричиняє реального настання правових наслідків, а тому порушує публічний порядок та є нікчемним.

Проте суд, надавши правову оцінку матеріалам справи з урахуванням вимог чинного цивільного законодавства, приходить до висновку про хибність позиції Позивача. Такий висновок суду випливає з наступного.

Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК України:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд України в Постанові Пленуму № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

Така ж позиція знаходить своє відображення у п. 11 Роз'яснення Вищого Арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.99 року "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", п. 1.3. Оглядового листа вищого Арбітражного суду України № 01-8/481 від 20.04.2001 "Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)" і у змісті Листа Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 19.03.2010 № 3446.

Спірний договір поставки № 2/02-1 від 02.02.2009р. не є правочином, що посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, а тому не є таким, що порушує публічний порядок. Крім того, договір поставки № 2/02-1 від 02.02.2009р. відповідає вимогам діючого законодавства України та зобовязання за ним було виконано сторонами у повному обсязі. Виконання умов договору поставки № 2/02-1 від 02.02.2009р. підтверджуються документами долученими до матеріалів справи.

Згідно із частиною 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а тому також не створює інших наслідків, крім тих, що повязані із його недійсністю.

Суд зазначає, що п. 3 ст. 215 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 3 ст. 228 ЦК України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Стаття 207 ГК України, також передбачає, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Таким чином, враховуючи той факт, що договір поставки № 2/02-1 від 02.02.2009р., укладений між Позивачем та Відповідачем, спричинив реальне настання правових наслідків та зобовязання за ним були виконані сторонами у повному обсязі, суд вважає, що зазначений договір відповідає п. 1 ст. 203, п. 1, 2 ст. 215, п. 1 ст. 216, ст.ст. 92, 204, 228, 509, 526, 532, 626, 627, 629, 837 ЦК України, ст. 3, п. 3 ст. 5, п. 1 ст. 7, п. 1 ст. 203, ст.ст. 3, 173, 179, 193, 207 ГК України, є дійсним, не суперечить інтересам держави та суспільства та не порушує публічний порядок.

За таких обставин, суд вважає, що позовні вимоги заявлені позивачем є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Позивачем не доведено у чому конкретно дістала вияв спрямованість укладеного договору на порушення публічного порядку та в чому укладений договір суперечить інтересам держави та суспільства.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Частина 1 ст. 43 ГПК України, встановлює, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Враховуючи вищенаведене та те, що з урахуванням заяви позивача про уточнення позовних вимог до 2-го відповідача не пред"явлено вимог провадження у справі у цій частині підлягає припиненню згідно п.1.1 ст. 80 ГПК України.

Відповідно до ст. 44 та ст. 49 ГПК України, у разі задоволення позову, витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на сторони, пропорційно розміру задоволених вимог. Тобто суд вважає за необхідне покласти витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу на позивача оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

На підставі викладеного та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 202, 203, 204, 215, 228, 626, 627, 509 Цивільного кодексу України, статтями 1, 4, 12, 33, 43, 44-49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, - суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Провадження у справі в частині вимог до 2-го відповідача припинити.

Суддя (підпис< Текст >Светлічний Ю.В.

Справа №5023/9471/11

Повне рішення складене 13 грудня 2011 року.