Рішення № 19789726, 29.11.2011, Бердянський міськрайонний суд Запорізької області

Справа № 2-2602/11

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

"29" листопада 2011 р. Бердянський міскрайонний суд Запорізької області

у складі: головуючого - судді Пустовіт З.П.

при секретарі – Гоноболіній О.І.,

з участю представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2,

          розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бердянську цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про зміну формулювання причини звільнення у трудовій книжці, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення невиплаченої при звільненні компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

          Позивач у травні 2011 року звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця (далі ФОП) ОСОБА_4, в якому просила змінити формулювання причини звільнення в її трудовій книжці «про звільнення з причини недовіри»на запис «за власним бажанням за ст.38 КЗпП України», стягнути з відповідача компенсацію за невикористані дні відпустки в розмірі 2311,25 грн., суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 1068,90 грн., суму середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку в розмірі 1068,90 грн. та моральну шкоду в розмірі 6000,00 грн., а всього 10449,05 грн. В обґрунтування позову зазначала, що з 14 грудня 2005 року вона була офіційно оформлена на роботу до відповідача продавцем на підставі трудового договору, зареєстрованого в Бердянському центрі зайнятості за №3407.Відповідно до умов договору на неї покладалися обов’язки ведення первинного обліку товарно-матеріальних цінностей. Проте при прийнятті на роботу приймання-передача товарно-матеріальних цінностей не відбувалася, як і не відбулося укладення договору про матеріальну відповідальність. Дійсно, вона вела зошити «Приход», «Витрати», «Готівковий розрахунок». Але разом з нею працювала інший продавець ОСОБА_5.М., яка не була оформлена, яка також вела ці записи у дні її вихідних. За період роботи з 14.12.2005 року по дату звільнення вона отримала лише дві відпустки, проте неоплачувані. 23-24 січня 2010 року перший раз в магазині була проведена ревізія наявного товару, претензій з боку відповідача не було. 11.03.2011 року вона усно повідомила відповідача і передала через товарознавця письмову заяву про своє звільнення за власним бажанням. Відпрацювавши 14 днів, вона 23.03.2011 року в телефонному режимі повідомила відповідача про те, що має намір звільнитися і працює останній день і попросила розрахуватися. Проте відповідач кинула трубку, тоді вона з готівки взяла свою заробітну плату і записала в зошит, як це було зазвичай. 24.03.2011 року вона знову зателефонувала відповідачу і попросила трудову книжку. 25.03.2011 року відповідач, без її участі, разом з неоформленим працівником-продавцем ОСОБА_5, менеджером, вантажником, новим продавцем перерахувала товар в магазині, про що їй стало відомо пізніше. А тоді, отримавши трудову книжку із записом про звільненням за втрату довіри, вона втратила нову роботу.           З проведеною ревізією вона не згодна, тому що вона проводилася без її участі. 19.04.2011 року її запросили до магазину на бесіду і ОСОБА_4 повідомила про виявлену ревізією недостачу на суму 61000,00 грн. і про те, що екстрасенс сказав їй, що саме вона вкрала ці гроші. В день звільнення відповідач не видала їй трудову книжку, не видала остаточний розрахунок, компенсацію за невикористану відпустку. Порушення її конституційних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних зв’язків і вимагають від неї додаткових зусиль для організації свого життя. Враховуючи доведеність порушення трудового законодавства відносно неї, моральну шкоду оцінює в 1000,00 грн. Станом на сьогодні їй не виплачена компенсація за невикористані дні відпустки в розмірі 2311,25 грн., а на підставі ст..ст.117, ч.3 ст.235 КЗпП України з відповідача належить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та середній заробіток за час вимушеного прогулу. А останній запис в трудовій книжці принижує її честь та гідність, завдає моральних страждань, тому моральну шкоду вона оцінює у 5000,00 грн.

          У судовому засіданні представник позивача за довіреністю ОСОБА_1 підтримав позов повністю, просив його задовольнити. Сама позивач ОСОБА_3 в судовому засіданні від 13.09.2011 року пояснювала, що заяву на звільнення за власним бажанням вона передала відповідачу через старшого продавця ОСОБА_6. Не заперечувала, що відповідач її запросила на проведення ревізії, проте в п’ятницю 26.03.2011 року вона повинна була працювати вже на іншій роботі, тому не прийшла. Трудову книжку вона отримала в центрі зайнятості лише 19.04.2011 року, коли розривався трудовий договір. Моральну шкоду вона визначила з тих міркувань, що їй було нанесено образу, вона не може повноцінно працювати на іншій роботі із-за запису в трудовій книжці. При прийомі на роботу товарно-матеріальні цінності не приймала, посадову інструкцію не підписувала.

          Представник відповідача за договором адвокат ОСОБА_2 позов визнав частково, не заперечував проти стягнення з відповідача розміру нарахованої позивачем компенсації за невикористану відпустку. Щодо інших вимог просив в позові відмовити, оскільки немає підстав для стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні: позивач взагалі не надала доказів затримки розрахунку. Сама в судовому засіданні не заперечувала, що на останній день роботи у відповідача відсутня заборгованість по сплаті заробітної плати. Немає підстав і для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, бо позивач не надала суду належних доказів того, що через дії відповідача вона не могла працевлаштуватися. Більш того, вона сама пояснювала в судовому засіданні, що одразу після невиходу на роботу до ОСОБА_4, вона наступного дня почала працювати в іншому місці. Позивач свою заяву про звільнення за власним бажанням особисто не подавала відповідачу, а передала через іншого працівника, як вимагає трудове законодавство. Звільнення позивача за ст..41 п.2 КЗпП України проведено законно, ОСОБА_3 обслуговувала грошові та товарні цінності, актом ревізії виявлено недостачу. Щодо моральної шкоди, то позивач сама не визначилася, в чому вона полягає: спочатку пояснювала, що в її образі роботодавцем, а потім взагалі сказала, що не знає, в чому вона полягає.

          Відповідач ОСОБА_4 надавала пояснення в судовому засіданні як свідок. Позов визнала частко, не заперечувала, що відпустка позивачеві надавалася, але не за всі роки, тому із сумою компенсації, яку вона повинна сплатити позивачу, вона визначиться пізніше. При цьому пояснила, що з 2005 року позивач була оформлена продавцем в магазин «господарські товари», розташований по вул.. Мелітопольське Шосе, 89А. Згідно посадової інструкції повинна була вести товар, складати звітність. 22.01.2010 року в магазині робився переоблік і в наступному мав бути регулярним. У лютому 2011 року ОСОБА_3 повідомила їй, що збирається звільнятися з роботи, а 24.03.2001 року повідомила, що вже завтра виходить на роботу останній день. Але 25.03.2011 року на роботу вона не вийшла, тому вона провела інвентаризацію, забравши у неї всі звіти. Ще до ревізії вона помічала, що товар не завжди ставився на приход, списувалася виручка, завищувалися витрати. По телефону позивач дзвонила і вимагала трудову книжку. 12.04.2011 року вона викликала ОСОБА_3 та повідомила про результати ревізії, але вони її не цікавили, їй потрібна була лише трудова книжка. А 19.04.2011 року було розірвано трудовий договір в центрі зайнятості, де вона звільнила її за статтею 41 п.2 КЗпП України, оскільки вона просила її залишитися на ревізії і попереджала про звільнення за статтею. Але позивач за породою свого брата купила нову трудову книжку і працевлаштувалася в ломбард.

          Свідок ОСОБА_5 в судовому засіданні дала наступні показання, що вона працювала у відповідача неофіційно з серпня 2005 року, а з 20.04.2011 року –з оформленням, мала однакові з позивачем обов’язки: приймали товар, ставили на приход, вели журнал обліку товару, розраховувалися грошима з поставщиками. Заробітна плата у них була різна: влітку приблизно 1400,00 грн., взимку 800-900 грн. За її отримання вони ніде не розписувалися. Ревізія проводилася в її присутності, позивач про день ревізії знала також. Заяву на звільнення за власним бажанням позивач писала в її присутності. 12.04.2011 року відповідач запросила її та позивача до центрального офісу на вул. Морозова, щоб повідомити, що у них безлад в документах. ОСОБА_3 ніяких пояснень не писала, вона прийшла, щоб забрати трудову книжку.

          Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні підтвердила, що знала про те, що позивач збиралася звільнятися з роботи. Її заяву про звільнення разом з іншими документами вона поклала на стіл до ОСОБА_4, проте, коли це було і від якої дати була заява ОСОБА_3, вона сказати не може, бо не пам’ятає. Вона чула, як позивач казала, що 25.03.2011 року вона вже не виходить на роботу.

          Свідок ОСОБА_7 пояснив в судовому засіданні, що він працював у відповідача з 4.01.2001р по 29.05.2011 року вантажником та фасувальником без офіційного оформлення. Пам’ятає, що ОСОБА_3 питала у приватного підприємця, чи буде збільшуватися зарплата, якщо ні, то вона буде звільнятися. Заяву на звільнення вона писала в його присутності і передала його ОСОБА_6, яка працювала в магазині, розташованому на вул.. Морозова, яка привозила і відвозила товар та кошти.. Потім вона відпрацювала 2 тижні, спитала, чи буде проводитися переоблік у четвер, проте їй повідомили, що ревізія буде проводитися в п’ятницю, тому проводилася вже без позивача з участю ОСОБА_4, ОСОБА_5, нового продавця і ще одного працівника з іншого офісу.

          Свідок ОСОБА_8 дала наступні показання: вона була присутньою при проведенні ревізії. Чула телефонну розмову ОСОБА_4 з позивачем, яка повідомила відповідачу, що в п’ятницю вона вже виходить на іншу роботу і на ревізію прийти не зможе. Переоблік товару не проводили в четвер, оскільки ОСОБА_5 виїхала за межі міста. В результаті ревізії виявили недостачу.

Заслухавши представника позивача, представника відповідача, показання свідків, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, виходячи з наступного.

          Судом встановлено, що позивач, відповідно до трудового договору між працівником та фізичною особою №3407, зареєстрованому в Бердянському міському центрі зайнятості, була прийнята на роботу до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 продавцем непродовольчих товарів з 14.12.2005 року, який було розірвано сторонами 19 квітня 2011 року за ст.41 п.2 ч.1 КЗпП України ( по недовір’ю), а сам договір знятий з реєстрації того ж дня в центрі зайнятості.

          Дані обставини підтверджуються копією трудового договору №3407 від 14.12.2005 року, копією трудової книжки позивача, копією наказу №3 від 19.04.2011 року про звільнення.

          В судовому засіданні поясненнями самого позивача, її представника, свідків, копією табелю виходу на роботу за березень 2011 року встановлено, що останнім днем роботи позивача було 24 березня 2011 року, після чого вона на роботу не виходила, працевлаштувавшись, з її слів, на роботу в ломбард з 25.03.2011 року, втім трудовий договір розірвано в центрі зайнятості лише 19 квітня 2011 року, як видно з його копії та запису за №6 в трудовій книжці ОСОБА_3

          Показаннями свідків ОСОБА_7, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 підтверджені пояснення позивача про те, що вона за 2 тижні до звільнення написала письмову заяву про звільнення за власним бажанням і, враховуючи, що офіс ФОП ОСОБА_4 знаходиться в іншій будівлі магазину, передала її для вручення відповідачу через товарознавця ОСОБА_6, а остання поклала заяву на стіл відповідача разом з іншими паперами. Відповідач же наполягала, що заяву про звільнення вона не бачила, втім не заперечувала, що про намір звільнитися за власним бажанням позивач її попереджала в лютому 2011 року, запитуючи, чи буде підвищення заробітної плати, а напередодні звільнення за телефоном.

          Відповідно до ч.1 п.2 ст. 41 КЗпП України крім випадків, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку: винних дій працівника який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом.

Як вбачається зі слів відповідача ОСОБА_4, які вона давала в судовому засіданні як свідок, за період роботи у неї позивача з грудня 2005 року по січень 2010 року, коли вперше в магазині було проведено інвентаризацію, претензій до неї не було, а інвентаризація не виявила недостачу коштів чи товару. Також показала в судовому засіданні, що вона за телефоном попередила ОСОБА_3 про те, що якщо остання не з’явиться на інвентаризацію 26.03.2011 року, то вона звільнить її за статтею, що вона і зробила.

          На думку суду, відповідач діяла упереджено, враховуючи, що в акті перевірки фінансово-господарської діяльності магазину «Госптовари»(М.Шосе,89А) з 22.01.2010р. по 25.03.2011 року не зазначено винну особу в неоприходуванні товару, в невідповідності документарного залишку фактичному, враховуючи, що доступ до товарно-матеріальних цінностей мала не тільки позивач, але й інший продавець ОСОБА_5 –її змінщиця, яка мала такі ж самі обов’язки, що й ОСОБА_3, а також фасувальник –вантажник ОСОБА_7, які офіційно не були працевлаштовані. Сама відповідач не заперечувала, що на протязі п’яти років роботи у неї позивача претензій до неї не було, недостач не виявлялося. Крім цього, суд звертає увагу на те, що із заявою до Бердянського МВ УМВС відповідач ОСОБА_4 звернулася більше ніж через три місяці після виявленої недостачі, отримавши повістку на судове засідання по цій справі. Більш того, іншого продавця ОСОБА_5, яка також працювала разом з позивачем з серпня 2005 року, але без оформлення, вона не тільки не звільнила з роботи після акту ревізії, а навпаки, зразу після звільнення позивача, з 20.04.2011 року офіційно працевлаштувала.

          Виходячи з вище наведеного та враховуючи, що у відношенні ОСОБА_3 кримінальна справа була закрита за відсутністю складу злочину, а відповідач з її представником в одному з судових засідань визнавали позовні вимоги щодо зміни причини формулювання звільнення за умови, якщо у відношенні позивача відмовлять у відкритті кримінальної справи чи закриють її за відсутністю складу злочину, враховуючи, що судом достовірно встановлено факт того, що позивачем за два тижні до звільнення була написана заява про звільнення за власним бажанням та передана відповідачу, а тому вона була належно повідомлена у встановленому трудовим законодавством порядку про наміри позивача, суд вважає можливим задовольнити вимоги позивача про зміну формулювання причини звільнення з роботи ОСОБА_3 зі ст. 41 п. 2 ч.1 (втрата довір’я ) на ст. 38 ч. 3 КЗпП України (за власним бажанням). Враховуючи заінтересованість в результаті розгляду справи, суд критично ставиться при цьому до показань відповідача про те, що вона не бачила заяву позивача про звільнення, хоча не заперечувала, що ОСОБА_6 зазвичай залишала у неї папери на столі у її відсутність. Інші ж троє свідків, незважаючи на те, що працюють у відповідача, підтвердили в суді позицію позивача і написання нею та передачу відповідачу своєї заяви про звільнення за власним бажанням.

          Статтею 83 КЗпП України та ст. 24 Закону України „Про відпустки” передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

          В судовому засіданні встановлено та не заперечувалося відповідачем та її представником, що ОСОБА_3 за час роботи в ФОП ОСОБА_4 лише двічі перебувала у відпустках, та й то в неоплачуваних. Відповідач погодилася з наданим позивачем розрахунком суми компенсації за невикористані дні відпустки, а тому суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача компенсації за невикористані відпустки в розмірі 2311,25 грн., оскільки дані обставини на підставі ч.1 ст.61 ЦПК України не підлягають доказуванню і не суперечать закону.

Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

          Судом встановлено, що позивач в день звільнення 19.04.2011 року вже не працювала у відповідача, з її слів з 25.03.2011 року її прийняли на роботу до ломбарду, доказів того, що після звільнення вона зверталася до ФОП ОСОБА_4 із заявою про виплату їй розрахункових коштів у вигляді компенсації за невикористані відпустки, суду не надала, а тому суд приходить до висновку, що вимоги позивача про стягнення на її користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі ст..117 КЗпП України є безпідставними і задоволенню не підлягають.

          Позивач, обґрунтовуючи свої вимоги щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до положень ч.3 ст. 235 КЗпП України, в позові посилалася на те, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало її подальшому працевлаштуванню, проте сама ж в судовому засіданні спростувала ці обставини, пояснивши, що зразу ж після останнього дня роботи у відповідача 24.03.2011 року з наступного дня вона повинна була виходити на роботу в ломбард і саме з цих причин не мала змоги прийти на ревізію товарно-матеріальних цінностей, просячи відповідача провести її в останній дінь її роботи, проте остання відмовилася, пославшись на відсутність в місті ОСОБА_5          Таким чином, суд вважає, позовні вимоги в цій частині позову є недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.          

          Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди в загальній сумі 6000,00 грн., то суд також не знаходить підстав для їх задоволення. Шкоду в розмірі 1000,00 грн. позивач обґрунтовує незаконним звільненням з роботи за п.2 ст.41 КЗпП України за відсутності фактів, що саме вона вчинила винні дії, а 5000,00 грн. –тим, що останній запис в її трудовій книжці принижує її честь та гідність.

На думку суду, явка позивача до ФОП ОСОБА_4 для проведення ревізії товару 25.03.2011 року, з’ясування причин недостачі та наступного належного оформлення звільнення в центрі зайнятості могли б упередити виникнення конфлікту та звільнення її за цією статтею Кодексу законів про працю України.

Стаття 237-1 КЗпП України не передбачає компенсацію моральної шкоди обов'язково в грошовій формі. Саме по собі визнання звільнення незаконним та зміна формулювання причини звільнення є достатньо справедливою компенсацією за будь –яку моральну шкоду. З огляду на ці обставини та враховуючи такі принципи як справедливість, збалансованість між інтересами сторін, суд дійшов до висновку не присуджувати компенсацію моральної шкоди в грошовій формі.

          На підставі викладеного, керуючись ст. ст.10,11, 57-61, 62,64, 88, 212-215, ст.ст. 47, 83, 116, 117, 237-1, 238 КЗпП України, суд

ВИРІШИВ:

           Позов ОСОБА_3 задовольнити частково.          

          Змінити формулювання причини звільнення з роботи ОСОБА_3 зі ст. 41 п. 2 ч.1 (втрата довір’я ) на ст. 38 ч. 3 КЗпП України (за власним бажанням).

          Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 2311(дві тисячі триста одинадцять) гривень 25 копійок.

          В іншій частині позову відмовити.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 судовий збір в доход держави в сумі 188 грн. 20 копійок, отримувач: державний бюджет м.Бердянськ, 22030001, Код ЄДРПОУ 34676953 Банк: Бердянське УДК ГУДКУ в Запорізькій області, МФО 813015, Призначення платежу: «Судовий збір за позовом ОСОБА_3, Бердянський міськрайонний суд, код ЄДРПОУ суду 37381363».

          Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Запорізької області через Бердянський міськрайонний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя:ОСОБА_9