Постанова № 19467812, 30.11.2011, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 листопада 2011 р. № 2а-4374/11/1370

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Гулкевич І.З.

за участю секретаря Галійчук А.В.

за участю представників сторін

від позивача Зуб О.М.

від відповідача Томашівського О.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Львові адміністративну справу за адміністративним позовом підприємства «Спецбуд-УТОГ»Львівської обласної організації УТОГ до Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення, -

<Текст >

<Текст >

<Текст > ВСТАНОВИВ: Позивач Підприємство «Спецбуд-УТОГ»Львівської обласної організації Українського товариства глухих звернулося у Львівський окружний адміністративний суд з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення №0001052320 від 31.03.2011 р.

Позовні вимоги позивача мотивовані тим, що зазначене податкове повідомлення -рішення винесене на підставі необґрунтованого висновку акту перевірки про відсутність у позивача права на віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту. При цьому, позивач посилається на те, що податковий кредит позивача підтверджений податковими накладними, виписаними платником податку на додану вартість. Також, позивач стверджує про те, що податкові накладні відповідають нормативно встановленим вимогам.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, просить позов задовольнити.

Відповідачем позовні вимоги заперечуються з огляду на те, що проведеною перевіркою було встановлено порушення позивачем п. 1.3., п. 1.7. ст. 1, п.п. 7.2.4. п.7.2., п.п. 7.4.1, п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся на загальну суму 165792,00 грн., в тому числі серпень 2009 р. в сумі 56685,00 грн., вересень 2009 р. в сумі 1208 грн., листопад 2009 р. в сумі 4371,00 грн., лютий 2010 р. в сумі 2875,00 грн., березень 2010 р. в сумі 15653,00 грн., травень 2010 р. в сумі 15149,00 грн., червень 2010 р. в сумі 20590,00 грн., липень 2010 р. в сумі 1333,00 грн., серпень 2010 р. в сумі 2261,00 грн., вересень 2010 р. в сумі 45667,00 грн. Окрім того, відповідач у запереченнях на позов посилається на відсутність у контрагентів позивача виробничих потужностей, трудових ресурсів, транспортних засобів, складських приміщень, що, думку відповідача, вказує на неможливість фактичного здійснення господарської діяльності.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечив з підстав, зазначених у заперечені.

Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.

У період з 31.01.2011 р. по 04.03.2011 р. Державною податковою інспекцією у Личаківському районі м. Львова було проведено планову виїзну перевірку підприємства «Спецбуд-УТОГ»Львівської обласної організації Українського товариства глухих (код ЄДРПОУ 32052945) з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.2009 р. по 30.09.2010 р., валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2009 р. по 30.09.2010 р., за результатами якої складено акт №188/23-2/32052945 від 22.03.2011 року про результати планової виїзної перевірки підприємства «Спецбуд-УТОГ»Львівської обласної організації Українського товариства глухих (код ЄДРПОУ 32052945) з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.2009 р. по 30.09.2010 р., валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2009 р. по 30.09.2010 р. (далі акт перевірки).

На підставі акту перевірки ДПІ у Личаківському районі м. Львова було прийнято податкове повідомлення-рішення №0001052320 від 31.03.2011 р., яким позивачу визначено податкові зобовязання з податку на додану вартість в розмірі 207240,00 грн., з яких 165792,00 грн. - основного платежу та 41448,00 грн. - штрафних (фінансових) санкцій.

Прийняття даного повідомлення - рішення мотивовано висновками акту перевірки про порушення позивачем п. 1.3., п. 1.7. ст. 1, п.п. 7.2.4. п.7.2., п.п. 7.4.1, п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся на загальну суму 165792,00 грн., в тому числі серпень 2009 р. в сумі 56685,00 грн., вересень 2009 р. в сумі 1208 грн., листопад 2009 р. в сумі 4371,00 грн., лютий 2010 р. в сумі 2875,00 грн., березень 2010 р. в сумі 15653,00 грн., травень 2010 р. в сумі 15149,00 грн., червень 2010 р. в сумі 20590,00 грн., липень 2010 р. в сумі 1333,00 грн., серпень 2010 р. в сумі 2261,00 грн., вересень 2010 р. в сумі 45667,00 грн.

Вказані порушення відповідач обґрунтував тим, що позивачем протиправно віднесено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість за господарськими операціями з наступними контрагентами позивача:

- Приватне підприємство «Вілмат-Електрик», яке уклало з позивачем договір №02/06-08 від 02.06.2008 р. на виконання підрядних робіт, договір №31/07-08 від 31.07.2008 р. на виконання підрядних робіт, договір №12-01/2009 від 12.01.2009 р. на виконання підрядних робіт, договір №27/10/2009 від 12.10.2009 р. на виконання робіт з будівництва, а також надало позивачу акти виконаних робіт та податкові накладні;

- Товариство з обмеженою відповідальністю «Іртас», яке уклало з позивачем договір субпідряду №01/10-В від 12.02.2010 р. на виконання робіт з будівництва, договір №1/06-10 від 01.06.2010 р. на виконання ремонтних робіт, договір №1/06-10 від 01.06.2010 р. на виконання ремонтних робіт приміщення, договір №02/10/т від 10.02.2010 р. на виконання підрядних робіт, а також надало позивачу акти виконаних робіт та податкові накладні;

- Приватне підприємство «Торгівельна компанія «Бізнесхолдинг», яке за перевіряємий період не укладало з позивачем договорів, проте, надало позивачу накладні на поставку товару та податкові накладні;

- Приватне підприємство «Львівкомфортгруп-К», яке за перевіряємий період не укладало з позивачем договорів, проте, надало позивачу накладні на поставку товару та податкові накладні, а також уклало договір від 01.01.2010 р. з ТзОВ «Екопласт-Львів»про відступлення права вимоги до позивача;

- Товариство з обмеженою відповідальністю «Екопласт-Львів», яке уклало з позивачем договір №21/06 від 21.06.2010 р. на постачання обладнання, договір від 01.06.2010 р. на постачання товару;

- Приватне підприємство «Віалекс», яке уклало догововір від 01.03.2010 р. з ТзОВ «Іртас»про відступлення права вимоги до позивача.

Як зазначено в акті перевірки, відповідач не визнає суми податку на додану вартість, віднесені позивачем до складу податкового кредиту за перевіряємий період з вищевказаними контрагентами, тому що ПП «Вілмат-Електрик»не має основних засобів, кількість працюючих працівників на час взаємовідносин з позивачем становила 1, підприємство не подавало податкових декларацій з податку на прибуток, підприємство визнано банкрутом 06.05.2010 р., державна реєстрація підприємства скасована 21.07.2010 року.

Щодо ТзОВ «Іртас»в акті перевірки зазначено, що у товариства відсутні виробничі потужності, основні фонди, складські приміщення, траспортні засоби, відсутні в достатній кількості штатні працівники та фахівці, які приймали б участь у здійсненні господарських операцій, що вказує на неможливість фактичного здійснення господарської діяльності між зазначеним товариством та підприємствами-постачальниками та підприємствами-покупцями товарів (робіт, послуг).

Стосовно Приватного підприємства «Торгівельна компанія «Бізнесхолдинг»в акті перевірки вказано, що при поставці позивачу товарів встановлено відсутність товарно-транспортних накладних, у підприємства відсутні основні засоби, кількість працюючих 2 чоловіки, згідно інформаційних баз даних ДПА у Львівській області підприємством не подано декларацію з податку на прибуток за 2009 рік.

Відносно Приватного підприємства «Львівкомфортгруп-К»відповідачем в акті перевірки зазначено, що чисельність працівників у підприємства за грудень 2009 р. відсутня, що, на думку, відповідача свідчить про відсутність у підприємства трудових ресурсів, необхідних для здійснення господарської діяльності в частині відвантаження та перевезення товарів, також відповідачем зазначено, що у підприємства не має матеріальних ресурсів, виробничої бази, складських приміщень, що унеможливлює здійснення останнім господарської діяльності.

В акті перевірки щодо ТзОВ «Екопласт-Львів»зазначено, місцезнаходження посадових осіб невідоме, у товариства відсутні виробничі потужності, основні фонди, складські приміщення, транспортні засоби, відсутні спеціалісти, які б проводили роботи відповідно до статутної діяльності підприємства, що вказує на неможливість фактичного здійснення господарської діяльності між товариством та підприємствами-постачальниками і підприємствами-покупцями товарів (робіт, послуг). Також, відповідачем в акті перевірки вказано, що слідчим відділом податкової міліції ДПА у Львівській області розслідується кримінальна справа №179-0467 від 01.11.2010 р., яка порушена відносно ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за ознаками злочинів, передбачених ч.2 ст. 27, ч.2 ст. 205, ч.2 ст. 366 Кримінального кодексу України та посібництві в умисному ухиленні від сплати податків в особливо великих розмірах службовими особами підприємства «Гарант»ЛООУТГ, ТОВ «НВП «Дівері», ПП «Тарпія Захід»за ознаками злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч.3 ст. 212 Кримінального кодексу України, та за фактом умисного ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах службовими особами ПП «Гарант»ЛООУТГ, ТОВ «НВП «Дівері», ПП «Тарпія Захід»за ознаками вчинення злочину, передбаченого ч.3 ст. 212 Кримінального кодексу України. Як зазначає відповідач в акті перевірки, економічним результатом документального оформлення удаваних фінансово-господарських операцій стало незаконне формування податкового кредиту у підприємств-контрагентів, що надавало їм, на думку відповідача, змогу умисно ухилятися від сплати податку на додану вартість, тобто, як стверджує відповідач, для досягнення поставленої злочинної мети в органах державної влади було придбано і перереєстровано ряд підприємств, в тому числі, і ТзОВ «Екопласт-Львів».

Стосовно Приватного підприємства «Будівельна фірма «Віалекс»відповідачем в акті перевірки зазначено, що у підприємства відсутні виробничі потужності, основні фонди, складськів приміщення, транспотрні засоби, відсутні спеціалісти, які б проводили роботи відповідно до статутної та ліцензійної діяльності підприємства, що вказує на неможливість фактичного здійснення господарської діяльності між зазначеним підприємством та підприємствами-постачальниками і підприємствами-покупцями товарів (робіт, послуг). Таким чином, на думку відповідача, ПП «Будівельна фірма «Віалекс»відобразило господарські операції щодо придбання товарів (робіт, послуг) та подальшого їх продажу покупцям, які фактично не відбувались, а отже є нікчемними.

З огляду на зазначене, відповідачем був зроблений висновок, що в ході перевірки встановлено: неможливість фактичного здійснення переліченими контрагентами позивача господарських операцій через відсутність майна та інших матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення операцій з купівлі-продажу; відсутність у контрагентів позивача необхідних умов для досягнення результатів економічної діяльності в звязку з відсутністю трудових ресурсів, основних фондів, складських приміщень, транспортних засобів; порушення контрагентами позивача ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 207, ст. 215, ч. 1 ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених зазначеними контрагентами з постачальниками та покупцями; відсутність у контрагентів позивача обєктів, які підпадають під визначення ст.3, ст.4, ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Отже, відповідачем був зроблений висновок, що в ході перевірки встановлена відсутність поставок товарів, виконання робіт та надання послуг за господарськими операціями між позивачем та вказаними контрагентами, що свідчить про укладання угод без мети настання реальних наслідків і зазначені договори відповідно до ч.1, ч.2 ст.215, ч.1, ч.5 ст.203 Цивільного кодексу України є нікчемними і в силу ст.216 ЦК України, не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю.

На підставі викладеного, відповідачем сформульовано висновок, що суми податку на додану вартість, протиправно віднесені позивачем до складу податкого кредиту за господарськими операціями з зазначеними контрагентами.

Суд вбачає, що висновок відповідача та податкове повідомлення-рішення є необґрунтованими та такими, які не відповідають нормам законодавства.

Відповідно до п.п. 7.5.1. п. 7.5. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», який був чинний на момент здійснення правовідносин, датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається: дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Відповідно до підпункту 7.2.3 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997р. за №168/97-ВР податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Згідно вимог підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»№168/97-ВР від 03.04.1997р. право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з підпунктом 7.4.5 цього пункту в тій самій редакції, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем надано суду господаріські договори, видаткові накладні, акти виконаних робіт, податкові накладні, на підставі яких позивачем віднесено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість за господарськими операціями з зазначеними контрагентами (том 1 а.с. 107-250; том 2 а.с. 1-8, а.с. 22-26, а.с. 43-240). Зазначені документи містять підписи та відтиски печаток позивача та його контрагентів. Вказаний факт відповідачем не заперечується.

Суд зазначає, що відповідачем не надано суду доказів на підтвердження того, що позивачем занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся на загальну суму 165792,00 грн.

Виходячи із приписів підпункту 7.4.5 пункту 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», тільки відсутність податкової накладної безспірно позбавляє платника податку права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг).

Така ж позиція викладена в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 17.06.2009 р. у справі №К-17752/07 за касаційною скаргою Державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Донецька на постанову господарського суду Донецької області від 17.04.2007 р. та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 31.07.2007 р. у справі N 34/385а(22-а-965/07) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю »до Державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Донецька про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень, відповідно до якої Вищим адміністративним судом України зазначено, що виходячи із приписів п. п. 7.4.5. п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.97 р. № 168/97-ВР (із змінами та доповненнями), тільки відсутність податкової накладної (митної декларації чи іншого подібного документа згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту) безспірно позбавляє платника податку права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг).

Щодо посилань відповідача у акті перевірки та запереченнях на позов на відсутність обєкту оподаткування у контрагентів позивача, то суд зазначає, що законодавство України, яке було чинне на час виникнення спірних правовідносин, не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим субєктом господарювання, зокрема, тим, який не був постачальником товарів (послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту.

Аналогічна позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 року у справі № 21-47а10. Також у вказаній Постанові Верховного Суду України зазначено, що у постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2008 року у справі № 21-500во08, від 1 червня 2010 року у справі № 21-573во10 Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що якщо контрагент не виконав свого зобовязання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Враховуючи викладене, не находять свого підтвердження доводи відповідача щодо порушення позивачем п. 1.3., п. 1.7. ст. 1, п.п. 7.2.4. п.7.2., п.п. 7.4.1, п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся на загальну суму 165792,00 грн., в тому числі серпень 2009 р. в сумі 56685,00 грн., вересень 2009 р. в сумі 1208 грн., листопад 2009 р. в сумі 4371,00 грн., лютий 2010 р. в сумі 2875,00 грн., березень 2010 р. в сумі 15653,00 грн., травень 2010 р. в сумі 15149,00 грн., червень 2010 р. в сумі 20590,00 грн., липень 2010 р. в сумі 1333,00 грн., серпень 2010 р. в сумі 2261,00 грн., вересень 2010 р. в сумі 45667,00 грн.

За таких обставин, у відповідача в даному випадку відсутні правові підстави для донарахування позивачу податкового зобовязання з податку на додану вартість.

Також суд зазначає, що висновки відповідача про те, що позивач для віднесення до податкового кредиту сум витрат, понесених останнім в оплату нарахованого контрагентами ПДВ, повинен мати товарно-транспортні накладні за формою №1-ТН є помилковими, оскільки такі вимоги не передбачені податковим законодавством. Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, які затверджені наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 р. №363, були розроблені на виконання пункту 3 розділу 1 Програми заходів щодо забезпечення збереження вантажів, захисту їх від розкрадань і безпеки пасажирів на транспорті, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 05.01.1995 р. №7 і в силу ст .1 Закону України «Про систему оподаткування», який діяв на час виникнення спірних правовідносин, не можуть бути застосовані до податкових правовідносин, які врегульовані спеціальним законодавством.

Суд констатує, що висновки відповідача про те, що господарські операції позивача з його контрагентами, є нікчемними, зокрема, що вони не створили реальних наслідків, спростовуються матеріалами справи.

Статтею 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною 5 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, необхідними умовами для визнання угоди недійсною є її укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків. Для прийняття рішення про визнання угоди недійсною необхідно встановлювати, у чому конкретно полягало завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін угоди і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін угоди у формі умислу.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона) усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Для визнання зобов'язання вчиненим з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, закон вимагає наявність наступних умов: вина фізичних осіб, які підписували договір, що проявляється у формі умислу, який спрямований на приховування доходів від оподаткування; такий умисел повинен виникнути до моменту укладення договору; мета укладення такого договору - приховування доходів від оподаткування. Відсутність хоча б однієї з них не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялось з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави.

Судом не вбачається належних та допустимих доказів на підтвердження того, що укладаючи правочини, угоди та договори, позивач та його контрагенти діяли з метою, яка суперечила б інтересам держави та суспільства.

Суд також звертає увагу на те, що як на час укладення вищевказаних правочинів між позивачем та його контрагентами, так і під час їх виконання, позивач та його контрагенти були належним чином зареєстрованими та були платниками податку на додану вартість, про що відповідачем зазначено у акті перевірки, а також ні установчі документи контрагентів позивача, ні їх свідоцтво про реєстрацію платниками податку на додану вартість не визнані в установленному порядку недійсними.Вказаний факт відповідачем не заперечується.

Також суд не погоджується з доводами відповідача щодо нікчемного характеру правочинів, так як цивільне законодавство України ґрунтується на визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (чи утриматися від укладення договору) та визначати їх зміст за власним розсудом відповідно досягнутої з контрагентом домовленості, тобто свобода договору, яка закріплена у п. 3 ст. 3 Цивільного кодексу України.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що згідно статті 6 цього Кодексу сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог чинного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

При дослідженні правочинів та договорів, укладених між позивачем та його контрагентами вбачається, що їх зміст становлять погоджені ними умови, які є обов'язковими, визначені відповідно до актів цивільного законодавства, що цілком відповідає приписам ст.628 Цивільного кодексу України.

Відповідачем не обґрунтовано, у чому саме полягає протиправний характер вищевказаних правочинів, і на підставі чого вбачається, що правочини укладені без мети настання реальних наслідків.

Відповідач безпідставно та необґрунтовано посилається на ч.1, ч.2 ст. 215 Цивільного кодексу України, згідно якої визнання судом недійсним правочину, який учинений без мети настання реальних наслідків, не вимагається, оскільки відповідачем не проаналізовано положення ст.203 Цивільного кодексу України, згідно якої підставою для визнання правочину недійсним є недотримання в момент його здійснення стороною вимог правомірності правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. А тому суд вважає, що відповідач не надав доказів порушення вимог закону при укладанні зазначених правочинів з боку позивача та його контрагентів.

Причиною цього є помилкове трактування відповідачем ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) і що у такому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, а отже, саме за таких обставин податковий орган має право визнати правочин недійсним.

За приписами ж ст.215 Цивільного кодексу України нікчемність правочину дозволяє сторонам, які уклали правочин, без звернення до суду відмовитися від виконання правочину, а також без жодного доведення його недійсності вимагати від суду примусового вживання правових наслідків нікчемності правочину від іншої сторони.

Відповідачем не враховано також те, що за загальним правилом ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Цивільний кодекс України містить загальні правила про недійсні правочини - це правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (ч. 1 ст.216 ЦКУ), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (ч. 2 ст.215 ЦКУ) та оспорювані (ч. 3 ст. 215 ЦКУ), принципова відмінність між яким полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі, що передбачено ст.236 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

До угод, що підпадають під ознаки угоди, яка суперечить інтересам держави і суспільства, належать, зокрема угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами, на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні), - шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян. Відповідачем не надано доказів, а отже судом не може бути встановлено, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення правочинів між позивачем та його контрагентами, вину сторін у формі умислу.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової особи або іншої фізичної особи, що підписала угоду від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Також відповідачем не надано доказів та не доведено відсутність волевиявлення учасника правочину, яке має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. На цих підставах, зокрема, правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 ЦК України); обману (ст. 230 ЦК України); насильства (ст. 231 ЦК України); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК України), а також унаслідок зловмисної домовленості (ст. 232 ЦК України).

Відповідно до статей 229 - 233 Цивільного кодексу України правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Будь-яких доказів вищезазначеного відповідачем до суду не надано.

Під час проведення перевірки та на час розгляду справи відповідачем не доведено, а судом не встановлено, що цивільна правоздатність та дієздатність позивача або його контрагентів на час укладання правочинів була обмежена рішенням будь-якого суду, чи позивач або його контрагенти не були зареєстровані у встановленому чинним законодавством порядку. Також в порядку, передбаченому чинним законодавством не надано суду судових рішень про визнання недійсними установчих документів на час укладання правочинів, чи будь-якого іншого рішення суду або іншого органу, до компетенції якого віднесено встановлення таких фактів.

Відповідно до ч.3 ст. 2 та до ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суб'єкти владних повноважень зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України та ч. 3 ст. 2 КАС України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до вимог ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. А згідно ст. 86 цього Кодексу суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що податкове повідомлення-рішення №0001052320 від 31.03.2011 р. підлягає скасуванню, а отже позовні вимоги слід задовольнити повністю.

Керуючись ст.ст.7-14, 86, 143, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1.Адміністративний позов задовольнити повністю.

2.Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова №0001052320 від 31.03.2011 р.

Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня її проголошення до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 254 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено 02 грудня 2011 року.

Суддя Гулкевич І.З.

З оригіналом згідно

Суддя Гулкевич І.З.