Постанова № 19467692, 28.11.2011, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 листопада 2011 р. № 2а-7829/11/1370

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Гулкевич І.З.

за участю секретаря Галійчук А.В.

за участю представників сторін:

від позивача Шуст С.І.

від відповідача Базарник Б.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Львові адміністративну справу за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртехгаз ЛХЗ» до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №0001652321 від 24.06.2011 р., -

<Текст >

<Текст >

<Текст > ВСТАНОВИВ: Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Укртехгаз ЛХЗ» звернулося у Львівський окружний адміністративний суд з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення № 0001652321 від 24.06.2011 р.

Позовні вимоги позивача мотивовані тим, що зазначене податкове повідомлення-рішення винесене на підставі необґрунтованого висновку акту перевірки про відсутність у позивача права на віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту. При цьому, позивач посилається на те, що податковий кредит позивача підтверджений податковими накладними, виписаними платником податку на додану вартість. Також, позивач стверджує про те, що податкові накладні відповідають нормативно встановленим вимогам.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, просить позов задовольнити.

Відповідачем позовні вимоги заперечуються з огляду на те, що проведеною перевіркою було встановлено порушення позивачем п.п.7.4.1, п.п.7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», який був чинний на момент здійснення правовідносин, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся, на загальну суму 138400,00 грн., в тому числі за жовтень 2010 р. на суму 138400,00 грн. Окрім того, відповідач у запереченнях на позов посилається на відсутність обєктів оподаткування у контрагента позивача, а також на відсутність у контрагента позивача виробничих потужностей, трудових ресурсів, транспортних засобів, що, на думку відповідача, вказує на неможливість фактичного здійснення господарської діяльності.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечив з підстав, зазначених у заперечені.

Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.

У період з 07.06.2011 р. по 09.06.2011 р. Державною податковою інспекцією у Сихівському районі м. Львова було проведено позапланову невиїзну перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртехгаз ЛХЗ»(код ЄДРПОУ 35721095) з питань правильності обчислення та своєчасності сплати до державного бюджету податку на додану вартість при проведенні взаєморозрахунків з ПП «Міоком»(код ЄДРПОУ 37129404) за жовтень 2010 р., за результатами якої складено Акт №1178/23-209/35721095 від 10.06.2011 року про результати позапланової невиїзної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртехгаз ЛХЗ»(код ЄДРПОУ 35721095) з питань правильності обчислення та своєчасності сплати до державного бюджету податку на додану вартість при проведенні взаєморозрахунків з ПП «Міоком»(код ЄДРПОУ 37129404) за жовтень 2010 р. (далі акт перевірки).

На підставі акту перевірки ДПІ у Сихівському районі м. Львова було прийнято податкове повідомлення-рішення №0001652321 від 24.06.2011 р., яким позивачу визначено податкові зобовязання з податку на додану вартість в розмірі 173000,00 грн., з яких 138400,00 грн. - основного платежу та 34600,00 грн. - штрафних (фінансових) санкцій.

Прийняття даного повідомлення - рішення мотивовано висновками акту перевірки про порушення позивачем п.п.7.4.1, п.п.7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», який був чинний на момент здійснення правовідносин, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся, на загальну суму 138400,00 грн., в тому числі за жовтень 2010 р. на суму 138400,00 грн.

Зокрема, в ході перевірки було встановлено, що позивачем до складу податкового кредиту віднесено суми податку на додану вартість на підставі податкових накладних, виписаних Приватним підприємством «Міоком».

Актом перевірки встановлено, що між позивачем та ПП «Міоком»було укладено договір №57 від 01.10.2010 р., відповідно до умов якого ПП «Міоком»зобовязалося за дорученням позивача здійснити технічне обслуговування, а саме заміну ізоляційного матеріалу (пінополіуретану) та фарбування ємкостей. Під час перевірки позивачем надано відповідачу акти здачі-приймання виконаних послуг та податкові накладні від ПП «Міоком».

Згідно акту перевірки, відповідачем зроблений висновок, про неможливість фактичного здійснення між позивачем та ПП «Міоком»господарської діяльності, оскільки, відповідно до результатів проведеної перевірки ДПІ у Ленінському районі м. Запоріжжя ПП «Міоком», на підставі якої складено акт від 11.02.2011 р. №285/152/37129404 про результати документальної невиїзної (камеральної) перевірки ПП «Міоком»з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства з податку на додану вартість за жовтень 2010 р., у ПП «Міоком»відсутні основні фонди та виробничі потужності, трудові ресурси, транспорті засоби, а також, у вказаному акті здійснено посилання на укладені ПП «Міоком»нікчемні правочини зі своїми контрагентами, та на те, що насправді засновник та керівник ПП «Міоком»ніколи не здійснювали господарської діяльності, про що зроблено висновок на підставі їхніх пояснень, наданих фахівцям відділення БНВ ПДВ ВМП ДПІ у Ленінському районі м. Запоріжжя. До того ж, в акті перевірки відповідачем зазначено, що посадовими особами ПП «Міоком»не надані ДПІ у Ленінському районі м. Запоріжжя регістри бухгалтерського обліку, первинні документи, що підтверджують здійснення ПП «Міоком»фінансово-господарської діяльності за період з 01.10.2010 р. по 31.10.2010 р., обовязковість ведення яких передбачена Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». У звязку з вказаним, як зазначає відповідач, в ВПМ ДПІ у Ленінському районі м. Запоріжжя зареєстровано матеріал за ознаками злочину, передбаченого ст. 205 Кримінального кодексу України (фіктивне підприємництво).

Як вбачається зі змісту акту перевірки, відповідачем зазначено, що в ході перевірки не підтверджено наявність поставок товарів (послуг) ПП «Міоком»від підприємств-постачальників за жовтень 2010 р., що свідчить про те, що правочини між ПП «Міоком»та підприємствами-покупцями є нікчемними. Такі правочини, за твердженням відповідача, відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 215, ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України є нікчемними, і в силу ст. 216 Цивільного кодексу України не створюють юридичних наслідків, крім тих, що повязані з їх недійсністю.

Як вбачається зі змісту акту перевірки, позивачем отримано від Товариства з обмеженою відповідальністю «Меттехник»(код ЄДРПОУ 20291399) податкову накладну № 9001 від 25.09.2009 року на загальну суму 113000,00 грн. в тому числі ПДВ 18883,33 грн., яка відображена в податковому кредиті у вересні місяці 2009 року. Також в акті перевірки відповідачем зазначено, що згідно акту невиїзної документальної перевірки ТОВ «Меттехник»від 28.12.2010 р. № 149/235/20291399 Центральною МПІ у Кривому Розі щодо підтвердження відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з платником податків ПП фірма «ГРИН»за січень, березень, вересень 2009 року встановлено, що дана організація подавала останню податкову декларацію з податку на додану вартість за серпень 2009 року № 48116 від 21.09.2009 року. Отже, на думку, відповідача, відсутній обєкт оподаткування по операціях з продажу цих товарів (послуг) підприємствам покупцям у період з 01.07.2009 р. по 30.09.2010 р. в розумінні ст. 3 Закону України «Про податок на додану вартість», який був чинний на момент здійснення правовідносин.

На підставі викладеного, відповідачем сформульовано висновок, що податкові накладні, виписані ПП «Міоком» не можуть бути підставою для віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, між позивачем та Приватним підприємством «Міоком» укладено договір №57 від 01.10.2010 р. Відповідно до п. 1.1. вказаного договору позивач доручив, а ПП «Міоком»зобовязалося здійснити технічне обслуговування, а саме заміну ізоляційного матеріалу (пінополіуретану) та фарбування ємностей. Пунктом 3.1.договору погоджено вартість робіт у розмірі 830400,00 грн., в тому числі ПДВ 138400,00 грн. На виконання вищевказаних зобовязань ПП «Міоком»здійснило: технічне обслуговування вуглекислотної ємності (н/причіп-цистерна TANDEM державний номер ВС4069ХТ) шляхом заміни ізоляційного матеріалу (пінополіуретану) та фарбування бочки, що підтверджується актом №19/1 здачі - приймання виконаних послуг від 29.10.2010 р. на суму 129300,00 грн., в тому числі ПДВ -21550,00 грн., податковою накладною №717 від 29.10.2010 р. на загальну суму 129300,00 грн., в тому числі ПДВ -21550,00 грн.; технічне обслуговування вуглекислотної ємності (н/причіп-цистерна TANDEM державний номер ВС4060ХТ) шляхом заміни ізоляційного матеріалу (пінополіуретану) та фарбування бочки, що підтверджується актом №19/2 здачі - приймання виконаних послуг від 29.10.2010 р. на суму 132420,00 грн., в тому числі ПДВ -22070,00 грн., податковою накладною №718 від 29.10.2010 р. на загальну суму 132420,00 грн., в тому числі ПДВ -22070,00 грн.; технічне обслуговування вуглекислотної ємності (н/причіп-цистерна TAN САТЕ державний номер ВС0442ХТ) шляхом заміни ізоляційного матеріалу (пінополіуретану) та фарбування бочки, що підтверджується актом №19/3 здачі - приймання виконаних послуг від 29.10.2010 р. на суму 134640,00 грн., в тому числі ПДВ- 22440,00 грн., податковою накладною №715 від 29.10.2010 р. на загальну суму 134640,00 грн., в тому числі ПДВ - 22440,00 грн.; технічне обслуговування вуглекислотної ємності (н/причіп-цистерна AUREPA державний номер ВС7195ХТ) шляхом заміни ізоляційного матеріалу (пінополіуретану) та фарбування бочки, що підтверджується актом №19/4 здачі - приймання виконаних послуг від 29.10.2010 р. на суму 135840,00 грн., в тому числі ПДВ- 22640,00 грн., податковою накладною №716 від 29.10.2010 р. на загальну суму 135840,00 грн., в тому числі ПДВ- 22640,00 грн.; фарбування бочки УДХ (кількість -3), фарбування РДХУ (кількість - 2), фарбування горизонтальної 80-тонної ємності (кількість - 1), фарбування AUREPA (державний номер ВС4564ХТ, кількість - 1), фарбування АТСОМЕХ (державний номер ВС2704ХТ), фарбування ЦТК 8\0.25 (кількість - 1), що підтверджується актом №19/5 здачі-приймання виконаних послуг від 29.10.2010 р. на суму 298200,00 грн., в тому числі ПДВ 49700,00 грн., податковою накладною №719 від 29.10.2010 р. на загальну суму 298200,00 грн., в тому числі ПДВ 49700,00 грн.

Згідно банківських виписок від 01.12.2010 р., від 09.12.2010 р., від 10.12.2010 р., від 15.12.2010 р., від 17.12.2010 р., від 21.12.2010 р., від 22.12.2010 р., від 23.12.2010 р., від 27.12.2010 р., від 18.01.2011 р. позивачем сплачено на користь Приватного підприємства «Міоком»за технічне обслуговування згідно договору №57 від 01.10.2010 р. загальну суму 830400,00 грн. в тому числі ПДВ 138400,00 грн.

Враховуючи викладене, не находять свого підтвердження доводи відповідача щодо порушення позивачем п.п.7.4.1, п.п.7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», який був чинний на момент здійснення правовідносин, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся, на загальну суму 138400,00 грн., в тому числі за жовтень 2010 р. на суму 138400,00 грн.

За таких обставин, у відповідача в даному випадку відсутні правові підстави для донарахування позивачу податкового зобовязання з податку на додану вартість.

Відповідно до п.п. 7.5.1. п. 7.5. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», який був чинний на момент здійснення правовідносин, датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається: дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Відповідно до підпункту 7.2.3 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997р. за №168/97-ВР (який був чинний на час виникнення спірних правовідносин), податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Згідно вимог підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»№168/97-ВР від 03.04.1997р., право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з підпунктом 7.4.5 цього пункту в тій самій редакції, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем надано суду усі податкові накладні, на підставі яких позивачем віднесено до складу податкового кредиту суму податку на додану вартість у розмірі 138400,00 грн. Вказаний факт відповідачем не заперечується.

Виходячи із приписів підпункту 7.4.5 пункту 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», тільки відсутність податкової накладної безспірно позбавляє платника податку права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг).

Така ж позиція викладена в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 17.06.2009 р. у справі № К-17752/07 за касаційною скаргою Державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Донецька на постанову господарського суду Донецької області від 17.04.2007 р. та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 31.07.2007 р. у справі N 34/385а(22-а-965/07) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю »до Державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Донецька про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень, відповідно до якої Вищим адміністративним судом України зазначено, що виходячи із приписів п. п. 7.4.5. п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.97 р. № 168/97-ВР (із змінами та доповненнями), тільки відсутність податкової накладної (митної декларації чи іншого подібного документа згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту) безспірно позбавляє платника податку права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг).

Щодо посилань відповідача у акті перевірки та запереченнях на позов на відсутність обєкту оподаткування у контрагентів позивача, то суд зазначає, що законодавство України, яке було чинне на час існування спірних правовідносин, не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим субєктом господарювання, зокрема, тим, який не був постачальником товарів (послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту.

Аналогічна позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 року у справі № 21-47а10. Також у вказаній Постанові Верховного Суду України зазначено, що у постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2008 року у справі № 21-500во08, від 1 червня 2010 року у справі № 21-573во10 Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що якщо контрагент не виконав свого зобовязання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Суд констатує, що висновки відповідача про те, що господарські операції позивача з його контрагентом ПП «Міоком», є нікчемними, зокрема, що вони не створили реальних наслідків, спростовуються матеріалами справи.

Статтею 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною 5 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, необхідними умовами для визнання угоди недійсною є її укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків. Для прийняття рішення про визнання угоди недійсною необхідно встановлювати, у чому конкретно полягало завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін угоди і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін угоди у формі умислу.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона) усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Для визнання зобов'язання вчиненим з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, закон вимагає наявність наступних умов: вина фізичних осіб, які підписували договір, що проявляється у формі умислу, який спрямований на приховування доходів від оподаткування; такий умисел повинен виникнути до моменту укладення договору; мета укладення такого договору - приховування доходів від оподаткування. Відсутність хоча б однієї з них не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялось з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави.

Судом не вбачається належних та допустимих доказів на підтвердження того, що укладаючи договір, позивач та його контрагент - ПП «Міоком»діяли з метою, яка суперечила б інтересам держави та суспільства. Навпаки, факти (фактичне здійснення технічного обслуговування, його оплата і т. ін.) свідчать про те, що сторони в межах взятих на себе зобов'язань, виконали умови договору.

Також суд не може погодитись з твердженням відповідача про те, що наявністю фіктивності правочину є відсутність у контрагента позивача адміністративно-господарських можливостей на виконання господарських зобовязань по укладених угодах та відсутність фактичних дій, спрямованих на виконання взятих на себе зобовязань, оскільки, в чинному законодавстві України відсутні посилання на те, що для здійснення основного виду діяльності необхідно мати вище перелічені ресурси, натомість однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація підприємництва, а контрагент позивача - ПП «Міоком»станом на період здійснення господарських операцій з позивачем, було зареєстроване у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, що не заперечується відповідачем по справі.

Згідно ч. 2 ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців»якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Крім того, погодитись з твердженням відповідача про фіктивний характер вищевказаного договору не можна, оскільки згідно ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Такий правочин завжди укладається умисно. Ознака фіктивності повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо навіть одна із сторін намагалася досягти правового результату, то такий правочин не визнається і не може бути визнаний фіктивним.

Суд також звертає увагу на те, що як на час укладення вищевказаного договору між позивачем та його контрагентом - ПП «Міоком», так і під час його виконання, сторони були належним чином зареєстрованими та були платниками податку на додану вартість, ні установчі документи контрагентів позивача, ні їх свідоцтво про реєстрацію платниками податку на додану вартість не визнані в установленному порядку недійсними.

Крім того, суд зазначає, що невиконання контрагентом позивача своїх зобовязань по подачі звітності до податкових органів тягне відповідальність та негативні наслідки саме для нього, і не є підставою для визнання фіктивним договору, укладеного між позивачем та ПП «Міоком».

Також суд не погоджується з доводами відповідача щодо нікчемного характеру правочинів, так як цивільне законодавство України ґрунтується на визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (чи утриматися від укладення договору) та визначати їх зміст за власним розсудом відповідно досягнутої з контрагентом домовленості, тобто свобода договору, яка закріплена у п. 3 ст. 3 Цивільного кодексу України.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що згідно статті 6 цього Кодексу сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог чинного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

При дослідженні договору, укладеного між позивачем та ПП «Міоком»вбачається, що його зміст становлять погоджені ними умови, які є обов'язковими, визначені відповідно до актів цивільного законодавства, що цілком відповідає приписам ст.628 Цивільного кодексу України.

Відповідачем не обґрунтовано, у чому саме полягає протиправний характер вищевказаного договору, і на підставі чого вбачається, що договір укладений без мети настання реальних наслідків.

Відповідач безпідставно та необґрунтовано посилається на ч.1, ч.2 ст. 215 Цивільного кодексу України, згідно якої визнання судом недійсним правочину, який учинений без мети настання реальних наслідків, не вимагається, оскільки відповідачем не проаналізовано положення ст.203 Цивільного кодексу України, згідно якої підставою для визнання правочину недійсним є недотримання в момент його здійснення стороною вимог правомірності правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. А тому суд вважає, що Відповідач не надав доказів порушення вимог закону при укладанні зазначених договорів з боку позивача та його контрагента.

Причиною цього є помилкове трактування відповідачем ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) і що у такому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, а отже саме за таких обставин податковий орган має право визнати правочин недійсним.

За приписами ж ст.215 Цивільного кодексу України нікчемність правочину дозволяє сторонам, які уклали договір, без звернення до суду відмовитися від виконання правочину, а також без жодного доведення його недійсності вимагати від суду примусового вживання правових наслідків нікчемності правочину від іншої сторони.

Відповідачем не враховано також те, що за загальним правилом ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Цивільний кодекс України містить загальні правила про недійсні правочини - це правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (ч. 1 ст.216 ЦКУ), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (ч. 2 ст.215 ЦКУ) та оспорювані (ч. 3 ст. 215 ЦКУ), принципова відмінність між яким полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі, що передбачено ст.236 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

До угод, що підпадають під ознаки угоди, яка суперечить інтересам держави і суспільства, належать, зокрема угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами, на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні), - шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян. Відповідачем не надано доказів, а отже судом не може бути встановлено, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення договору між позивачем та його контрагентом, вину сторін у формі умислу.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової особи або іншої фізичної особи, що підписала угоду від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Також відповідачем не надано доказів та не доведено відсутність волевиявлення учасника правочину, яке має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. На цих підставах, зокрема, правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 ЦК України); обману (ст. 230 ЦК України); насильства (ст. 231 ЦК України); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК України), а також унаслідок зловмисної домовленості (ст. 232 ЦК України).

Відповідно до статей 229 - 233 Цивільного кодексу України правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Будь-яких доказів вищезазначеного відповідачем до суду не надано.

Під час проведення перевірки та на час розгляду справи відповідачем не доведено, а судом не встановлено, що цивільна правоздатність та дієздатність позивача або його контрагента - ПП «Міоком» на час укладання договору була обмежена рішенням будь-якого суду, чи позивач або ПП «Міоком»не були зареєстровані у встановленому чинним законодавством порядку. Також в порядку, передбаченому чинним законодавством не надано суду судових рішень про визнання недійсними установчих документів на час укладання договору, чи будь-якого іншого рішення суду або іншого органу, до компетенції якого віднесено встановлення таких фактів.

Відповідно до ч.3 ст. 2 та до ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суб'єкти владних повноважень зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України та ч. 3 ст. 2 КАС України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до вимог ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. А згідно ст. 86 цього Кодексу суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що податкове повідомлення-рішення №0001652321 від 24.06.2011 р. підлягає скасуванню, а отже позовні вимоги слід задовольнити повністю.

Керуючись ст.ст.7-14, 86, 143, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1.Адміністративний позов задовольнити повністю.

2.Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова №0001652321 від 24.06.2011 року.

Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня її проголошення до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 254 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено 30 листопада 2011 року.

Суддя Гулкевич І.З.

З оригіналом згідно

Суддя Гулкевич І.З.