Рішення № 193680, 19.10.2006, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел.486-65-72

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

№ 39/245-7/753-6/464

19.10.06

За позовом Відкритого акціонерного товариства «Енергопостачальна компанія «Дніпрообленерго»

До відповідача Державного підприємства «Енергоринок»

Про визнання договору недійсним

Суддя Ковтун С.А.

Представники:

Від позивача Трофімова Н.А. (за дов. б/н від 09.10.2006)

Від відповідача Бойко М.О. (за дов. б/н від 13.01.2006)

Філіппова Н.А. (за дов. б/н від 13.01.2006)

Обставини справи:

До господарського судом Дніпропетровської області звернулося з позовом відкрите акціонерне товариство (далі –ВАТ) «Енергопостачальна компанія «Дніпрообленерго»до дочірнього підприємства «Енергоринок»про визнання недійсним договору № 55/01 від 04.08.1999.

08.08.2005 господарський суд Дніпропетровської області порушив провадження у справі за вказаним позовом, присвоївши їй номер 39/245, а 21.09.2005 надіслав справу за територіальною підсудністю до господарського суду міста Києва, де їй було присвоєно номер 39/245-7/689.

Рішенням суду від 05.12.2005 у позові було відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду міста Києва від 19.04.2006 вказане рішення залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 13.07.2006 згадані вище рішення місцевого суду та постанову апеляційної інстанції скасовано, а справу передано на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень була відсутність даних про повідомлення позивача про час і місце проведення судового засідання 05.12.2005.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.07.2006 справі було присвоєно номер 39/245-7/753-6/464 та призначено розгляд останньої на 19.09.2006.

У вказане судове засідання представник позивача не з’явився, у зв’язку з чим розгляд справи було відкладено на 26.09.2006.

26.09.2006 представник позивача не з’явився на виклик суду повторно, про причини неявки суд не повідомив, розгляд справи було відкладено на 12.10.2006.

У судових засіданнях 12.10.2006 та 18.10.2006 позивачем були подані доповнення до позовних вимог. Зокрема, крім наведеної раніше підстави щодо невідповідності договору ст. 225 ЦК УРСР, позивач вважає, що договір є неукладеним, оскільки не погоджені місця встановлення приладів обліку та систем розрахункового обліку, а також порядок розрахунків суперечить ст. 15-1 Закону України «Про електроенергетику», постанові Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 05.06.1998 № 811 «Про встановлення спеціального режиму розрахунків за реалізовану споживачам електроенергію».

Розглянувши надані позивачем та відповідачем документи і матеріали, заслухавши пояснення їх повноважних представників, всебічно та повно з’ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, об’єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:

04.08.1999 між Державним підприємством «Національна енергетична компанія «Укренерго» (правонаступником якого є відповідач) та відкритим акціонерним товариством «Енергогенеруюча компанія «Дніпрообленерго»було укладено договір купівлі-продажу електричної енергії № 55/01-ЕР (далі –Договір).

Відповідно до ст. 1 Договору відповідач зобов’язався продавати, а позивач - приймати та оплачувати електроенергію.

Обсяги фактично відпущеної та отриманої електроенергії в точках поставки позивача визначаються на підставі показань розрахункових лічильників, що встановлені в точках обліку згідно з «Інструкцією про порядок комерційного обліку електричної енергії»(п. 3.6 Договору).

Отже, сторонами було досягнуто згоди щодо порядку визначення обсягу відпущеної електроенергії.

Дії, які пов’язані зі зняттям показників лічильників, у тому числі й дії щодо узгодження місць їх встановлення та встановлення лічильників є діями, спрямованими на виконання умов Договору, що, в свою чергу, не може свідчити про відсутність згоди щодо його умов.

Відповідно до п. 2.4 Договору ціна на електроенергію, яку відповідач продає позивачу, визначається згідно з Правилами Оптового ринку електричної енергії України, що затверджені постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики в Україні.

Як зазначено вище, предметом Договору є купівля-продаж електроенергії.

Відповідно до ст. 224 ЦК Української РСР, за договором купівлі-продажу продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

В силу ст. 48 ЦК Української РСР, чинної на час укладення Договору, недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону.

Відповідність чи не відповідність договору вимогам законодавства має оцінюватись господарським судом в межах законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди.

У той же час, станом на 04.08.1999 законодавчі акти, які врегульовували відносини в енергетичній галузі, не встановлювали права сумісної власності на електричну енергію, що вироблялась та продавалась на оптовому ринку електричної енергії.

Навпаки, частиною 1 статті 15 Закону України «Про електроенергетику»було передбачено саме купівлю всієї електричної енергії, виробленої на електростанціях, та весь її оптовий продаж на оптовому ринку електричної енергії України.

Є безпідставним посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 12.02.2002 у справі № 1-7/2002 як на акт, який встановлює право сумісної власності на електроенергію.

Наведені у вказаному рішенні дані щодо спільної власності учасників енергоринку на електричну енергію є не висновком чи рішенням Конституційного Суду України, а позицією однієї зі сторін судового процесу. У той же час, в силу ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України», обов’язковими до виконання є рішення та висновки Конституційного Суду України.

За таких обставин, позиція однієї сторони, яка наведена у рішенні Конституційного Суду України, не може розглядатись як позиція Конституційного Суду України, та не може оцінюватись у контексті ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Також є не обґрунтованими твердження позивача щодо невідповідності Договору існуючому на час його укладення нормативно встановленому порядку розрахунку за електричну енергію.

Зокрема, ч. 6.2.1 ст. 6 Договору, на яку позивач посилається в обґрунтовування своїх вимог, є бланкетною, оскільки передбачає обов’язок позивача здійснювати розрахунки відповідно до ст. 4 Договору.

У свою чергу, визначений статтею 4 Договору порядок розрахунків повністю кореспондується з Порядком, передбаченим спільною постановою Кабінету Міністрів України та Національного банку України від 05.06.1998 № 811 «Про встановлення спеціального режиму розрахунків за реалізовану споживачам електричну енергію», оскільки встановлює оплату відповідно до Інструкції про порядок використання коштів ОРЕ України (ІВКОР).

Вказаною Інструкцією передбачено здійснення постачальниками розрахунків за куплену в оптовому ринку електричної енергії через поточні рахунки зі спеціальним режимом використання оптового постачальника на підставі договору купівлі-продажу електричної енергії, тобто вказаний порядок повністю відповідає Порядку розрахунків за реалізовану споживачам електричну енергію, затвердженому спільною постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 05.06.1998 № 811 «Про встановлення спеціального режиму розрахунків за реалізовану споживачам електричну енергію».

З огляду на це є необґрунтованим твердження позивача про невідповідність умов Договору чинному на час його укладення законодавству України, що встановлювало порядок розрахунків за електричну енергію.

З урахуванням того, що, як зазначено вище, відповідність чи не відповідність договору вимогам законодавства має оцінюватись господарським судом в межах законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди, а Закон України «Про електроенергетику» доповнено статтею 15-1 Закону України «Про електроенергетику»на підставі Закону № 1821-ІІІ від 22.06.2000, правові підстави для оцінки умов Договору на відповідність вказаній нормі Закону відсутні.

Отже, позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України, покладаються на позивача.

Крім того, суд вважає за необхідне за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на позивача, стягнути з останнього на підставі п. 5 ч. 1 ст. 83 ГПК України в доход Державного бюджету України сто неоподаткованих мінімумів доходів громадян –1700 грн. Зокрема, ухвалою суду від 12.10.2006 позивача було зобов’язано надати примірник позовної заяви та заяви про доповнення позовних вимог, складених державною мовою, оскільки дані документи складені ним російською мовою. Вказана вимога суду продиктована не тільки конституційними та законодавчими приписами, відповідно до яких державною мовою в Україні є українська мова (ст. 10 Конституції України) та судочинство здійснюється українською мовою (ст. 3 ГПК України, ст. 21 Закону України «Про мови в Українській РСР»), а також необхідністю уникнення можливого різного тлумачення сторонами правової та спеціальної термінології, що, в свою чергу, може вплинути на повне, всебічне та об’єктивне дослідження обставин справи і прийняття законного рішення. У той же час, позивач ухилився від виконання вимог суду, подавши натомість чергове доповнення до позовних вимог, складене не державною мовою. Жодних обставин в обґрунтування невиконання вимог суду стороною не наведено.

Вказані дії відповідача є не тільки проявом неповаги до суду, а й до Конституції України.

З огляду на це, за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на позивача, з останнього підлягають стягненню в доход Державного бюджету України 1700 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 49, 82-85 ГПК України, -

В И Р І Ш И В:

У позові відмовити повністю.

Стягнути з відкритого акціонерного товариства «Енергопостачальна компанія «Дніпрообленерго»(м. Дніпропетровськ, вул. Центральна, 6, м. Дніпропетровськ, вул. Запорізьке шосе, 22, рахунок 2600732131285 у філії «ДЦО Промінвестбанк»м. Дніпропетровськ, МФО 305437, код 23359034) до Державного бюджету України 1700 грн.

Суддя

С.А. Ковтун