Рішення № 19217322, 03.11.2011, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.О.Невського/Річна, 29/11, к. 322

РІШЕННЯ

Іменем України

03.11.2011

Справа №5002-32/3614-2011

Господарський суд Автономної республіки Крим у складі судді Барсукової А.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні справу

За позовом – Заступника військового прокурора Севастопольського гарнізону (99011, АР Крим, м. Севастополь, вул. Суворова, 27) в особі Міністерства оборони України (03168, м. Київ, пр-кт Повітрофлотський, 6, ідентифікаційний код 00034022) та Севастопольської квартирно-експлутаційної частини морська (99049, м. Севастополь, вул. Хрустальова, 60, ідентифікаційний код 22992545).

До відповідача – Підприємства «Артек-Союз» (95006, АР Крим, м. Сімферополь, вул. Павленко, 2а, оф. 3, ідентифікаційний код 30741489).

Про стягнення 96 079,28 грн.

За участю представників:

Від позивача - не з’явився

Від відповідача – не з’явився

Від прокуратури – не з’явився.

Обставини справи: Заступник військового прокурора Севастопольського гарнізону в особі Міністерства оборони України та Севастопольської квартирно-експлутаційної частини морська звернулися до Господарського суду АР Крим з позовом до Підприємства «Артек-Союз» про стягнення заборгованості у розмірі 96 079,28 грн.

Позовні вимоги мотивовані порушенням відповідачем умов договору на поставку електроенергії в частині повної та своєчасної оплати отриманих послуг.

Ухвалою господарського суду від 23.08.2011 року порушено провадження у справі та розгляд справи призначено на 05.09.2011 року, про що сторони були своєчасно та належним чином повідомлені.

З підстав, викладених в ухвалах Господарського суду АР Крим від 05.09.2011р., від 20.09.2011р., від 29.09.2011р., від 14.10.2011р. розгляд справи відкладався, про що сторони також були поінформовані належним чином – рекомендованою кореспонденцією.

Строк розгляду справи продовжений в порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, не зважаючи на те, що був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду даної справи рекомендованою поштою.

Відповідно до пункту 3.6 Роз’яснень Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997р. № 02-5/289 ( зі змінами та доповненнями) особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві. Отже, відповідач вважається повідомленим про час та місце судового розгляду справи.

В пункті 11 Інформаційного листа «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» Вищий господарський суд України зазначив, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи. З цього приводу див. також пункт 4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році".

Крім того, в матеріалах справи міститься картка поштового повідомлення із підписом відповідача, що свідчить про оповіщеність його про розгляд справи у суді. (а.с. 18).

Отже, господарським судом виконані всі можливі заходи щодо сповіщення відповідача про час та місце судового засідання.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов’язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідач не скористувався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 33 Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи те, що норми статті 38 Господарського процесуального кодексу України щодо обов’язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

У зв’язку з тим, що відповідач не використав наданого законом права на участь у судовому засіданні, подання відзиву на позов та доказів, а матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін і неявка відповідача не перешкоджає вирішенню спору, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України – за наявними у ній матеріалами.

20.09.2011р. до канцелярії Господарського суду АР Крим від Заступника Прокурора надійшла заява про збільшення позовних вимог в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої він просив суд стягнути на користь позивача 153 956, 48 грн.

Суд вважає за необхідне зауважити, що Прокурор не тільки збільшив суму стягнення, проте й збільшив період, за який просить суд стягнути заборгованість, а отже фактично змінив предмет позову.

Проте, вказана заява прийнята судом до розгляду, оскільки до моменту подання заяви розгляд справи по суті ще не був розпочатий. Отже подальший розгляд справи здійснюється в межах збільшених позовних вимог.

Дослідивши представлені докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд

ВСТАНОВИВ:

25.09.2006 року між Севастопольським військово-морським інститутом ім.. П.С. Рахімова ( Постачальник) , Підприємством «Артек-Союз» (Субабонент) та Севастопольською КЕЧ ( Отримувач) був укладений договір № 159 ( а.с. 14-15).

Пунктом 1 зазначеного договору сторони погодили, що Постачальник поставляє електричну енергію Субабонентові у відповідності до Розрахунку витрат електроенергії за рік» у відповідності до приладів обліку.

У відповідності до пункту 1.2 Договору , Оплата електроенергії за дійсним договором здійснюється Субабонентом на розрахунковий рахунок Отримувача за фактично отриману електричну енергію на підставі рахунків, виписаний Отримувачем, що відновлює лімітну статтю КЕКС-1163 «Постачальника».

Пунктом 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України встановлено право господарського суду при прийнятті рішення визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

У даному випадку мається на увазі ситуація, коли визнання недійсним договору не є предметом позову, тобто позовна вимога не полягає у визнанні договору недійсним. Договір повинен бути лише пов'язаним із предметом спору, тобто позовна вимога ґрунтується на договорі, що його суд може визнати недійсним з власної ініціативи.

Як зазначається в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 р. N 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", розглядаючи питання про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Аналогічну правову позицію Севастопольський апеляційний господарський суд виклав у Постанові від 29.06.2011р. у справі № 2-9/3041-2010 за позовом концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Кримське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс" до приватного підприємства "Скаймір" про стягнення 88492,45 грн. , скасовуючи рішення першої інстанції, яким позов було задоволено, та визнаючи своєю постановою договір недійсним, одночасно відмовляючи в позові.

Обов’язку суду щодо перевірення законності договору, на якому ґрунтується позовні вимоги, також дотримується й Вищий господарський суд України, позиція про що висловлена ним в Постанові ВГСУ від 20.07.2011р. у справі № 34/562.

Так, позовні вимоги мотивовані порушенням відповідачем саме вищенаведеного договору на відпуск та споживання теплової енергії.

Так, статтею 13 Закону України «Про електроенергетику» в редакції, що діяла на момент укладання договору № 159 , встановлено , що діяльність з виробництва, передачі та постачання електричної енергії в Україні здійснюється за умови отримання відповідної ліцензії.

Крім того, статтею 2 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» в редакції на час укладання договору було передбачено, що ліцензування банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Позивачем всупереч вимогам статті 33 Господарського процесуального кодексу України не надано вищевказаної ліцензії як на момент укладання спірного договору, так і на день розгляду справи.

Частиною 1 статті 227 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Статтею 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до приписів 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Враховуючи те, що Прокурором не надано доказів наявності у постачальника електричної енергії за договором вищевказаної ліцензії на постачання електричної енергії як на момент укладення договору, так і на день розгляду даної справи, суд вважає за необхідне визнати недійсним договір від 25.09.2006р., укладений між між Севастопольським військово-морським інститутом ім.. П.С. Нахімова ( Постачальник) , Підприємством «Артек-Союз» (Субабонент) та Севастопольською КЕЧ ( Отримувач).

Згідно з частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

При цьому, майново-господарськими, згідно з частиною 1 статті 175 Господарського кодексу України, визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічне положення стосовно господарських зобов’язань міститься в частині 1 статті 193 Господарського кодексу України, якою визначено, що суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання — відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За таких обставин, враховуючи встановлений судом факт недійсності договору позовні вимоги щодо стягнення заборгованості за цим договором не можуть бути задоволені.

Пунктом 1 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Позовні вимоги ґрунтувались саме на обов’язках, передбачених недійсним договором. Сума, заявлена позивачем до стягнення ідентифікована саме як заборгованість за Договором.

Вищий Господарський суд України на питання чи вправі господарський суд самостійно змінити позовні вимоги позивача у справі чи спонукати сторони до уточнення позовних вимог? Відповів в пункті 14 Інформаційного листа від 11.04.2005 р. N 01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» : відповідно до частини 2 статті 19 Конституції органи державної (в тому числі судової) влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України визначає зміну підстави або предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог виключно як право, а не обов'язок позивача.

Пунктом 2 статті 83 Господарського процесуального кодексу України передбачено право господарського суду щодо виходу за межі позовних вимог (за наявності передбачених цією нормою умов, і про це є клопотання заінтересованої сторони), але не зміни таких вимог на власний розсуд чи спонукання до їх уточнення.

Крім того, приписами статті 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено право позивача змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви лише до початку розгляду господарським судом справи по суті.

Таким чином, суд не вправі самостійно змінити підставу позову та вважає за необхідне розглядати позовні вимоги на підставі договору, який позивач визначив в якості підстави виникнення заборгованості.

Проте, у позивача відсутнє право вимагати стягнення заборгованості за неналежне виконання обов’язків за недійсним договором відповідачем.

Відповідно до приписів статті 216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Проте, суд позбавлений права виходити за межі позовних вимог, не може брати на себе права позивача.

В рамках даної справи за первісним позовом розглядається саме заборгованість за договором, яка є безпідставною, оскільки договір визнаний судом недійсним.

Стосовно ж повернення або відшкодування вартості отриманого за договором – ці вимоги не заявлялись сторонами та не можуть розглядатись судом в рамках даної справи, оскільки не є предметом розгляду.

З урахуванням викладеного, керуючись статями 33, 34, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Визнати недійсним договір поставку електроенергії від 25.09.2006р., укладений між Севастопольським військово-морським інститутом ім.. П.С. Нахімова ( Постачальник) , Підприємством «Артек-Союз» (Субабонент) та Севастопольською КЕЧ ( Отримувач).

2. В задоволенні позову відмовити.

У судовому засіданні 03.11.2011р. оголошено вступну і резолютивну частини рішення. Мотивувальна частина рішення оформлена відповідно до статті 84 Господарського кодексу України та підписана 03.11.2011р. Рішення може бути оскаржено в порядку та строки передбачені статтями 91-93 Господарського процесуального кодексу України. Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки Крим Барсукова А.М.