Рішення № 18743308, 16.09.2011, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.09.11 Справа№ 5015/3889/11

Господарський суд Львівської області у складі судді Матвіїва Р.І., при секретарі судового засідання Боржієвській Л.А., розглянув справу

за позовом: Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, м. Львів

до відповідача: Фізичної особи підприємця ОСОБА_1, м. Львів

про: демонтаж самочинно встановленого літнього майданчика

В судовому засіданні взяли участь представники:

позивача: ОСОБА_2 представник на підставі довіреності № 36-вих 150 від 02.02.2011 року;

відповідача: не зявився.

Обставини справи: Ухвалою господарського суду від 12.07.2011 року прийнято до розгляду позовну заяву від 29.06.2011 року про демонтаж самочинно встановленого літнього майданчика, порушено провадження та призначено справу до розгляду на 01.08.2011 року. Ухвалами господарського суду від 01.08.2011 року та від 05.09.2011 року судом відкладався розгляд справи з підстав, викладених у відповідних ухвалах. В судових засіданнях 16.08.2011 року та від 14.09.2011 року судом оголошувалась перерва для надання сторонам можливості подання додаткових доказів по суті спору.

Представнику сторони, що брав участь в судовому засіданні, розяснено зміст ст. ст. 20, 22 Господарського процесуального кодексу України щодо його прав та обовязків, зокрема про право заявляти відводи судді.

В судовому засіданні 16.09.2011 року представник позивача позовні вимоги підтримав,та просив їх задоволити.

Представник відповідача в судове засідання не зявився, однак позовні вимоги заперечував, з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву від 15.08.2011 року.

В судовому засіданні було оглянуто оригінали документів, копії яких подано позивачем до справи (розпорядження, акту).

Від фіксації судового процесу технічними засобами сторона відмовилась.

16.09.2011 року судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повне рішення складене та підписане 19.09.2011 року.

Суть спору: Спір між сторонами виник у звязку із самовільним встановленням відповідачем літнього майданчика. Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради (надалі по тексту рішення - позивач) звернулася до господарського суду із позовом до Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 (надалі по тексту рішення - відповідач) про демонтаж самочинно встановленого літнього майданчика, що знаходиться за адресою: вул. В.Чорновола. 93 у м. Львові. Позивач вказує, що у відповідача відсутній дозвіл на встановлення малої архітектурної форми, внаслідок чого він повинен за власний рахунок демонтувати встановлений ним літній майданчик, однак, зважаючи на вимогу демонтажу, майданчик продовжує стояти, що підтверджується відповідними актами від 23.05.2011 року та від 09.06.2011 року.

В процесі розгляду справи суд встановив наступне: Підставою звернення позивача до суду є те, що 23 травня 2011 року працівниками відділу соціально-економічного розвитку Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради спільно з представником КП «Адміністративно-технічне управління»виявлено, що Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 самочинно встановлено літній майданчик біля супермаркету «Арсен», за адресою: вул. В.Чорновола. 93 у м. Львові. Позивач зазначає, що дозвіл на встановлення літнього майданчика управлінням архітектури департаменту містобудування Львівської міської ради відповідачеві не видавався, або був закінчений.

Зважаючи на викладене 27.05.2011 року головою Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради було прийняте розпорядження за № 431 «Про демонтаж самочинно встановленого літнього майданчика на В.Чорновола, 93». Пунктом 1 вказаного розпорядження зобовязано підприємця ОСОБА_1 демонтувати самочинно встановлений літній майданчик на вул. В. Чорновола, 93 у м. Львові в термін до 08.06.2011 року.

У випадку невиконання відповідачем п. 1 Розпорядження № 371 від 12.05.2011 року в установлений термін, Шевченківська районна адміністрація зобов'язала юридичний відділ підготувати позовну заяву до суду про примусовий демонтаж літнього майданчика на вул. вул. В.Чорновола. 93 у м. Львові в термін до 15.06.2011 року (п.2 Розпорядження).

Однак, оскільки станом на 09.06.2011 року майданчик не демонтований, про що свідчить Акт обстеження комісії у складі працівників відділу соціально-економічного розвитку районної адміністрації та представника КП «Адміністративно-технічне управління»відкритого літнього майданчика на вул. В.Чорновола. 93 у м. Львові, позивач просить суд задоволити позовні вимоги та винести рішення про примусовий демонтаж самочинно встановленого літнього майданчика, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. В.Чорновола. 93 у м. Львові.

Відповідач проти позову заперечує, посилаючись на те, що законами України не встановлено жодних вимог для отримання дозволів на встановлення літніх майданчиків, а підзаконні нормативні акти, що не відповідають названим законам, не застосовуються.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши всі докази та обставини, необхідні для вирішення справи, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з огляду на наступне.

Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради (позивач) просить зобовязати ФОП ОСОБА_1 (відповідач) демонтувати літній майданчик у м. Львові по пр. В.Чорновола, 93 (літній майданчик). Позивач обґрунтовує свої вимоги посиланнями на п. 1.10 Правил благоустрою м. Львова (Правила благоустрою), затверджених ухвалою ЛМР від 21.04.11р. № 376 та п.п.6.4, 6.4.1, 4.1 Порядку отримання дозволів на встановлення літніх майданчиків у м. Львові біля обєктів ресторанного господарства для здійснення підприємницької діяльності (Порядок).

Судом встановлено, що літній майданчик, що належить відповідачу, є тимчасовим наметом для торгівлі «Карлсберг»без облаштування фундаменту, що розташований біля суперамаркету «Арсен»по пр. В,Чорновола, 95, та знаходиться на земельній ділянці, що перебуває в користуванні ЗАТ «Ритейлінгова компанія «Євротек», що підтверджується договором № ГО-062-А»-50 від 28.02.2011р. На підставі названого договору відповідач орендує частину приміщення та території орендодавця з метою розміщення літнього майданчика.

Згідно частини другої ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Таким чином, літній майданчик відповідача є тимчасовою спорудою торговельного призначення в розумінні Закону про містобудування.

Згідно п. 8 ч. 1 ст. 92 Конституції України, виключно законами України визначаються правові засади і гарантії підприємництва.

Загальними принципами господарювання в Україні, у відповідності до ст. 6 ГПК України, є, зокрема, свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини. У відповідності до положень ст. 5 ГК України, правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом (ч. 1 ст. 43 ГК України).

Відповідно до положень статті 4 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», виключно законами, які регулюють відносини, пов'язані з одержанням документів дозвільного характеру, встановлюється необхідність одержання документів дозвільного характеру та їх види.

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», в редакції від 08.12.2009р., до повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить надання дозволу на розміщення на території об'єктів благоустрою будівель і споруд соціально-культурного, побутового, торговельного та іншого призначення, визначення обсягів пайової участі їх власників в утриманні об'єктів благоустрою.

Пунктом 21 ст. 11 Закону України від 17.02.2011р. №3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності», що набрав чинності 12.03.2011р., внесено зміни до у Закон України "Про благоустрій населених пунктів", згідно якого пункт 10 частини першої статті 10 викладено в новій редакції, а саме: "визначення обсягів пайової участі власників будівель і споруд соціально-культурного, побутового, торговельного та іншого призначення в утриманні об'єктів благоустрою". Тобто, змінами в Закон України "Про благоустрій населених пунктів" скасовано повноваження сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить надання дозволу на розміщення на території об'єктів благоустрою будівель і споруд соціально-культурного, побутового, торговельного та іншого призначення, визначення обсягів пайової участі їх власників в утриманні об'єктів благоустрою.

При цьому суд звертає увагу на положення ч. 2 ст. 19 Конституції України, за яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У звязку з цим, на даний час жодним законом України не передбачено необхідність отримання дозволу на встановлення тимчасових споруд торговельного призначення (включаючи, літні майданчики).

Як наслідок, виходячи з встановленого ч.1 ст. 19 Конституції України, правового порядку, що діє в Україні, який ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, у субєктів підприємницької діяльності відсутній встановлений законом обовязок щодо тримання дозволу на встановлення тимчасових споруд торговельного призначення (включаючи, літні майданчики).

Наявність дозволу на розміщення тимчасових споруд торговельного призначення у Переліку документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності, що видаються виключно через дозвільні центри, затвердженого Постановою КМУ від 21 травня 2009 р. N 526, не створює для відповідача обовязку отримувати такий дозвіл, оскільки постанова КМУ є підзаконним актом нижчої юридичної сили від закону і в частині необхідності названого дозволу суперечить Закону про дозвільну систему, а тому не може бути застосована судом.

До такого висновку суд приходить, виходячи з приписів ст. 8 Конституції України, згідно яких в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Таким чином суд погоджується з позицією відповідача, що необхідність дозволу для розміщення літнього майданчика повинна визначатися виключно законами України, що жодним законом України не встановлено обовязку для субєктів підприємницької діяльності отримувати дозвіл на розміщення тимчасових споруд торговельного призначення (в тому числі, літніх майданчиків), а також з висновком про те, що органи місцевого самоврядування, до яких належить Львівська міська рада і Шевченківська районна адміністрація ЛМР, не мають повноважень на видачу названих дозволів.

У судовому засіданні 14.09.11р. представник позивача погодився з вищеназваною позицією відповідача в частині відсутності в законах України обовязку отримувати дозвіл на розміщення літнього майданчика, проте послався на вищенаведені нормативні акти Львівської міської ради, які передбачають отримання такого дозволу та його необхідність для розміщення літніх майданчиків. Зокрема, згідно п. 1.10 Правил благоустрою, відкритий літній майданчик - це стаціонарний або тимчасовий (щоденного демонтажу) пункт ресторанного господарства, який розташовується виключно біля стаціонарного закладу (ресторану, кафе, бару, їдальні) у теплий період року з 1 квітня по 1 листопада і не має закритого приміщення для тимчасового перебування людей. Самочинне встановлення (малої архітектурної форми, відкритого літнього майданчика, засобу зовнішньої реклами) це встановлення малої архітектурної форми, відкритого літнього майданчика, засобу зовнішньої реклами, дозвіл на встановлення яких не видавався або закінчився і не був продовжений у передбачені терміни або був скасований у встановленому порядку.

Необхідність отримання відповідачем дозволу на розміщення літнього майданчика позивач обгрунтовує Порядком отримання дозволів на встановлення літніх майданчиків у м. Львові біля обєктів ресторанного господарства для здійснення підприємницької діяльності, яким також (п.6.4.) передбачена необхідність демонтажу літніх майданчиків, які самочинно встановлені.

Окрім цього, в судовому засіданні 14.09.11р. представник позивача додатково обґрунтував позовні вимоги посиланням на абзац 5 ч. 1 ст. 16 Закон України "Про благоустрій населених пунктів", яким на обєктах благоустрою заборонено самовільне встановлення обєктів зовнішньої реклами, торгівельних лотків, павільйонів, тощо.

Оцінюючи таку правову позицію позивача, якою окреслюється предмет та зміст його позову, суд вважає за необхідне вказати на ту обставину, що з метою повного та всебічного розгляду справи, постановлення правосудного рішення, необхідно досліджувати норми законодавства про благоустрій та дозвільну систему в сфері господарювання в комплексі. Так, основним нормативним актом в сфері благоустрою є Закон України "Про благоустрій населених пунктів", яким визначаються основні засади благоустрою, права та обовязки субєктів у цій сфері, здійснення державного контролю за благоустроєм, компетенцію органів місцевого самоврядування тощо. При оцінці правової позиції сторін у справі суд виходить також із загальних принципів юридичної сили нормативних актів, за якими норми закону, як акта вищої юридичної сили, мають переважне право на застосування перед підзаконними актами, а такі підзаконні акти повинні відповідати імперативним нормам законів України та не суперечити їм.

Статтею 10 Закон України "Про благоустрій населених пунктів" передбачено, що до повноважень органів місцевого самоврядування, зокрема, віднесено затвердження правил благоустрою територій та здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів. Згідно абз. 3 ч. 3 ст. 34 вказаного закону встановлено, що Правила благоустрою території населеного пункту (далі - Правила) як нормативно-правовий акт, яким установлюється порядок благоустрою та утримання територій об'єктів благоустрою, не можуть передбачати обов'язок фізичних і юридичних осіб щодо отримання будь-яких дозволів, погоджень або інших документів дозвільного характеру, а також повноважень органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, підприємств, установ, організацій, утворених такими органами, видавати зазначені документи.

Враховуючи наведене вище, суд доходить до висновку, що Правила благоустрою м. Львова суперечать Закон України "Про благоустрій населених пунктів" в частині, в якій ними вимагається та відсилається до отримання дозволів на розміщення літніх майданчиків. Крім того, Порядок отримання дозволів на встановлення літніх майданчиків у м. Львові біля обєктів ресторанного господарства для здійснення підприємницької діяльності, який є підзаконним нормативним актом, в частині необхідності отримання дозволу на розміщення літнього майданчика суперечить Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», оскільки жодним законом України не встановлено обовязок отримання такого дозволу.

Згідно статті 4 ГПК України, господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. З огляду на це, при вирішенні справи суд не застосовує положення п.1.10 Правил благоустрою та п.6.2, 6.4 Порядку як такі, що не відповідають вимогам законів України.

Суд вважає за необхідне вказати на ту обставину, що обмеження щодо самовільного встановлення торговельних лотків, павільйонів, тощо (абзац 5 ч. 1 ст. 16 Закон України "Про благоустрій населених пунктів") слід також розглядати в поєднанні з іншими нормами законодавства у сфері благоустрою, в тому числі щодо положень законодавства про дозвільну систему, а також законодавства про підприємницьку діяльність в частині прав субєктів господарювання здійснювати господарську діяльність у відповідності до вимог законодавства і з обмеженнями, встановленими законодавством.

Суд погоджується з позивачем лише в тому, що до прийняття Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011р., беручи до уваги визначення поняття «самочинне встановлення»в Правилах благоустрою, існували підстави вважати літній майданчих самочинно встановленим (а відповідно і таким, що підлагає демонтажу), якщо у субєкта господарювання був відсутній дозвіл на його розміщення, виданий відповідо до Порядку. Після вступу в силу Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності, яким було внесено відповідні зміни до Закон України "Про благоустрій населених пунктів", і відповідно відпала необхідність для субєкта господарювання на отримання дозволу на розміщення літнього майданчику, критерій наявності такого дозволу для визначення «самовільності»встановлення літнього майданчика не може бути застосований. Натомість Розпорядження позивача № 431 від 27.05.11р. про демонтаж літнього майданчика відповідача з підстав відсутності дозволу було прийняте вже після вступу в силу змін до Закону про благоустрій, тобто тоді, коли відповідача закон вже не зобовязував мати дозвіл на розміщення літнього майданчика.

Суд вважає за необхідне наголосити, що згідно частини 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури. На даний час такого акта ще не прийнято. Проте, на думку суду цей факт не повинен обмежувати субєкта господарювання у здійсненні підприємницької діяльності в разі дотримання вимог Закон України "Про благоустрій населених пунктів", законодавства про підприємницьку діяльність, законодавства про містобудування, а також підзаконних нормативних актів органів влади та місцевого самоврядування (в тому числі Правил благоустрою м. Львова) в частині, що не суперечать законам України.

З аналізу дослідженого законодавства суд доходить до висновку, що у випадку розташування тимчасових споруд торговельного призначення в розумінні статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»(до яких належать і літні майданчики) правомірність цього факту повинна визначатися не виходячи із наявності дозволу (якого не вимагається), а з дослідження відповідності розташування такої тимчасової споруди, наприклад, щодо дотримання нормативів у сфері благоустрою (статті 33 Закон України "Про благоустрій населених пунктів"), схеми обмеження використання територій обєктів балгоустрою (ч. 4 ст. 34 Закон України "Про благоустрій населених пунктів") тощо.

Окрім цього, Господарський процесуальний кодекс України встановлює обовязок суду розглядати справу в межах заявлених позовних вимог. Позивач не вправі змінювати предмет або підставу позову після початку розгляду справи (стаття 22 ГПК України). Позивач у даній справі обрав предметом позову вимогу про демонтаж літнього майданчика, а підставою позову виступили вищенаведені норми підзаконних актів органу місцевого самоврядування, які суд дослідив і визнав такими, що суперечать законам у дозвільній сфері та Закону про благоустрій.

Таким чином, виходячи із вищенаведеного, позов Шевченківської райадміністрації до відповідача не є обґрунтованим згідно вимог законів України, ґрунтується на підзаконних актах, які не можуть бути застосовані судом, а тому у його задоволенні слід відмовити.

Відповідно до п. 11 Декрету Кабінету Міністрів «Про державне мито»та ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покласти на позивача.

Керуючись ст. ст. 22, 116, 993, 1187, 1191 Цивільного кодексу України, ст. ст. 33, 34, 43, 49, 82-84, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

в и р і ш и в :

В задоволенні позову Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради до Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 про демонтаж самочинно встановленого літнього майданчика, що знаходиться за адресою: вул. В.Чорновола. 93 у м. Львові відмовити.

Стягнути з Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, м. Львів, вул. Липинського, 11 (код ЄДРПОУ 04056115) в доход державного бюджету 85 грн. 00 коп. державного мита та 236 грн. 00 коп. вартості інформаційно-технічних витрат.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст. ст. 91- 93 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя Матвіїв Р.І.