Рішення № 18582109, 20.09.2011, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.О.Невського/Річна, 29/11, к. 101

РІШЕННЯ

Іменем України

20.09.2011Справа №5002-7/2887-2011

За позовом Заступника прокурора міста Ялти (98600, м. Ялта, вул. Кірова, 18) в інтересах держави в особі: 1) Республіканського комітету по земельних ресурсах Автономної Республіки Крим (95000, м. Сімферополь, вул. Кечкеметська, 114); 2) Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/9)

До відповідачів: 1) Лівадійської селищної ради (98655, м. Ялта, смт. Лівадія, вул.. Батуріна, 8) ; 2) Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" (98659, м. Ялта, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, буд. 12/Б)

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: 1) Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця” (01023, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39/41); 2) Дочірнє підприємство “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” (98656, АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, Алупкінське шосе, 12-А).

Про визнання недійсним рішення та спонукання до виконання певних дій.

Суддя ГС АР Крим І.І.Дворний

представники:

Від позивачів 1) ОСОБА_1., предст., дов. №1376/10-29 від 26.08.2010 р.

2) не зявився

Від відповідачів 1) не зявився

2) ОСОБА_2. предст., дов. б/н від 19.07.2011р.; Шаповалов В. Є. керівник, довідка з ЄДРПОУ

Треті особи 1) ОСОБА_3., предст., дов. №19-07/03 від 19.07.2011 р.

2) ОСОБА_4 предст., дов. б/н від 06.07.2011р.;

Прокурор - Тітков К. С., посв. №11146.

Сутьспору: Заступник прокурора міста Ялти звернувся до Господарського суду АР Крим в інтересах держави в особі Республіканського комітету по земельних ресурсах АР Крим та Фонду державного майна України з позовною заявою до Лівадійської селищної ради та Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест", в якій просить суд:

-визнати недійсним рішення Лівадійської селищної ради №176 від 14.10.2004 р.;

-зобовязати Товариство з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" повернути земельну ділянку загальною площею 0,1600 га, розташовану за адресою: м. Ялта, смт. Курпати, вул.. Алупкінське шосе, у користування Дочірньому підприємству “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця”.

Обґрунтовуючи свої вимоги, Заступник прокурора міста Ялти посилається на те, що спірним рішенням №176 від 14.10.2004 р. Лівадійська селищна рада вилучила з постійного землекористування Дочірнього підприємства “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” земельну ділянку загальною площею 0,1600 га, розташовану за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, 10, та передала цю ділянку Товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційній фірмі "Регіон-Інвест". Прокурор стверджує, що вказаним рішенням Лівадійська селищна рада фактично розпорядилася земельною ділянкою підприємства, яке в статутному фонді має частку державної власності, тобто вийшла за межі наданих їй повноважень, оскільки згідно з пунктами 3, 4 статті 142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації. При цьому прокурор зазначає, що оскільки на сьогодні розмежування земель державної та комунальної власності не завершено, то відповідно до пункту 12 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України органи місцевого самоврядування не вправі розпоряджатися землями, на яких розташовані державні підприємства. Також прокурор звертає увагу на те, що відповідно до статуту ДП “Санаторій “Курпати” підприємство входить до складу ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” та засновано на державній власності, а оскільки земля в розумінні норм чинного законодавства є майном, то безоплатна передача належного державному підприємству майна іншим юридичним особам або громадянам суперечить статті 75 Господарського кодексу України.

Ухвалою ГС АР Крим від 11.07.2011 р. позовна заява була прийнята до розгляду та до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, були залучені Закрите акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця” та Дочірнє підприємство “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця”.

Лівадійська селищна рада проти позову заперечувала та пояснила, що спірне рішення №176 від 14.10.2004 р. було прийнято з повним дотриманням норм чинного законодавства України і в межах наданих селищній раді повноважень та просить суд розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Фонд державного майна України в наданих суду поясненнях підтримав позицію прокурора та просив суд задовольнити позов.

06.09.2011 р. до ГС АР Крим від Прокуратури АР Крим надійшли додаткові пояснення, в яких зазначено, що на виконання Постанови Ради Міністрів охорони здоров'я УРСР №606 від 23.04.1960 р. “Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР” усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоров'я було зобов'язано передати у строк до 01.05.1960 р. Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок. Згідно п. 2 вказаної Постанови майно передавалося профспілковим організаціям у відання. На думку прокуратури спірне майно лікувально-оздоровчих закладів не могло бути передано у власність окремих громадських організацій, у тому числі Укрпрофради, оскільки за Конституцією колишньої УРСР на той час була єдина соціалістична власність. Тобто власність громадських організацій та об'єднань відносилася саме до соціалістичної власності. Прокурор зазначає, що згідно зі ст. 10 Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки (прийнятої позачерговою 7 сесією Верховної Ради Української РСР ІХ скликання 20.04.1978 р.) основу економічної системи Української РСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань, з урахуванням чого санаторно-курортні заклади, які передано у відання профспілкам згідно Постанови Ради Міністрів УРСР №606 від 23.04.1960 р., є державною (загальнодержавною) власністю. Прокурор повідомив, що відповідно до Постанови Верховної Ради Української PCP “Про захист суверенних прав власності Української PCP” №506 від 29.11.1990 р. введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української PCP про роздержавлення майна. Згідно з Указом Президії Верховної Ради України від №1452-XII 30.08.1991 р. “Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави” та Законом України від 10.09.1991 р. №1540-XII “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території нашої країни, є державною власністю України, а укладені після 29.11.1990 р. майнові договори, якими змінено форму власності, визнаються недійсними. З метою збереження в інтересах громадян України майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України Постановою №2268-XII від 10.04.1992 р. “Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України” тимчасово, до визначення правонаступників, передала Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні громадських організацій. У подальшому постановою Верховної Ради України №3943-XII від 04.02.1994 р. Кабінетові Міністрів України було приписано визначити органи управління майном загальносоюзних громадських організацій, які тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників. За таких обставин, прокурор вважає, що саме Фонд державного майна України уповноважений державою здійснювати функції щодо управління майном громадських організацій колишнього Союзу РСР, що розташоване на території України. Прокурор звернув увагу на те, що належність профспілок до загальносоюзних громадських організацій підтверджується їх статутом, Згідно Законів України “Про власність” та “Про господарські товариства” при внесенні учасниками товариства майнових прав у такого товариства не виникає право власності не це майно, у звязку з чим майно, передане до статутного фонду ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця”, є державною власністю. За таких обставин, прокурор вважає, що погодження на вилучення земельних ділянок без відповідної згоди Фонду державного майна України були надані керівниками санаторіїв незаконно, і, як наслідок, рішення відповідних рад про припинення права користування земельними ділянками та укладені в подальшому цивільно-правові угоди, прийняті на підставі незаконних відмов, також є незаконними. Крім того, прокурор також просив звернути увагу на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель оздоровчого призначення, у звязку з чим відповідно до ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України вилучення цієї ділянки віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України. Вказані пояснення були прийняті судом до розгляду.

Товариство з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма "Регіон-Інвест" проти позову заперечувала з мотивів, викладених у відзиві на позовну заяву, посилаючись при цьому на те, що даний спір непідвідомчий господарським судам України. Також відповідач зазначає, що Дочірнє підприємство “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” не є державним підприємством, серед його засновників державних підприємств, Фонду державного майна і його регіональних відділень немає, а Закрите акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця” ніколи не було землекористувачем спірної земельної ділянки. Відповідач зазначив, що Дочірнє підприємство “Санаторій “Курпати” було землекористувачем спірної земельної ділянки на підставі Державного акта про право постійного користування КМ №0009 ПС від 16.06.1994 р., виданого на підставі рішення власника Лівадійської селищної ради. На підставі рішення ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» №05-39/1272 від 15.07.2004 р. землекористувач ДП «Курпати» відмовився від землекористування, а власник Лівадійська селищна рада, прийняла цю відмову та передала спірну земельну ділянку в оренду ТОВ ВКФ «Регіон-Інвест», яке в свою чергу, набуло право оренди спірної земельної ділянки через наявність на ній нерухомості, придбаної на конкурсних засадах. Крім того, відповідач зазначив про зміну назви ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” на Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця».

Так, з матеріалів справи, зокрема, нового Статуту, вбачається, що Закрите акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця” було перейменоване у Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця” відповідно до вимог та положень Закону України «Про акціонерні товариства». Державна реєстрація змін була проведена 05.05.2011 р., про що свідчить свідоцтво про державну реєстрацію серії А01 №770378.

Відповідно до статті 25 Господарського процесуального кодексу України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення діяльності суб'єкта господарювання шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, господарський суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку правонаступник замінив.

Згідно з частиною 1 статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Стаття 59 Господарського кодексу України визначає, що реорганізація може проводитися шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

Проте, матеріали справи свідчать, що третя особа у справі не була реорганізована, а відбулася лише зміна назви підприємства, що не є підставою для реорганізації. Наведене виключає можливість застосування у даній ситуації статті 25 Господарського процесуального кодексу України. При цьому, суд звертає увагу на те, що чинний Господарський процесуальний кодекс України не встановлює необхідність винесення ухвали у разі зміни назви учасника судового процесу, у звязку з чим відповідні зміни мають враховуватися лише при оформленні процесуальних документів.

Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця” проти позову також заперечувало з тих підстав, що в статутному капіталі підприємства відсутня частка державної власності. Третя особа також зазначила, що Дочірнє підприємство “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” створене одним засновником ЗАТ ЛОЗП «Укрпрофоздоровниця», комплекс «Санаторій «Курпати» був переданий ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» при його створенні на підставі постанови Президії ради Федерації Незалежних Профспілок України №11-11-1 від 22.11.1991 р. за відповідним актом приймання-передачі, а факт правомірної передачі майна був встановлений Вищим арбітражним судом України при винесенні рішення від 20.01.1997 р. у справі №137/7 та постанови від 17.06.1997 р. у справі №041/18А-137/7-7/30. Крім того, Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця” також вважає, що посилання прокурора на Закон України від 10.09.1991 р. №1540-XII “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” та Постанова Верховної Ради Української PCP “Про захист суверенних прав власності Української PCP” №506 від 29.11.1990 р. не відноситься до профспілок України, які не є органами союзного підпорядкування, органами державної влади та управління.

З аналогічних підстав заперечувало проти позову і Дочірнє підприємство “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця”.

19.09.2011 р. до ГС АР Крим від Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" надійшло клопотання про припинення провадження у справі через непідвідомчість спору господарським судам. Вказане клопотання судом було залишено без задоволення, про що винесена відповідна ухвала.

20.09.2011 р. до ГС АР Крим від Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" надійшло клопотання про застосування строків позовної давності. Вказане клопотання було прийнято судом до розгляду.

Представники Фонду державного майна України та Лівадійської селищної ради у судове засідання не зявилися, про причини неявки суд не повідомили, про час та місце слухання справи були проінформовані належним чином рекомендованою кореспонденцією.

Оскільки матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, підстав для відкладення розгляду справи судом не вбачається.

Розгляд справи відкладався в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, третіх осіб та прокуратури, суд

ВСТАНОВИВ :

З матеріалів справи вбачається, що на підставі рішення Виконавчого комітету Лівадійської селищної ради №35 від 21.04.1993 р. Курортно-оздоровчому комплексу «Курпати» був виданий Державний акт серії КМ №0009 ПС на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 12,79 га.

Листом №557 від 19.07.2004 р. Дочірнє підприємство “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” звернулося до Лівадійської селищної ради та просило припинити право користування земельною ділянкою орієнтовною площею 0,1600 га по вул. Алупкінське шосе, 10 в смт. Курпати для відведення ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційній фірмі «Регіон-Інвест» у звязку з придбанням останнім будівлі колишньої пральні санаторію (т. ІІ, а. с. 4).

Згода на вилучення земельної ділянки була погоджена із Закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця” листом №05-39/1272 від 15.07.2004 р. (т. ІІ, а. с. 5).

Після цього, 14.10.2004 р. Лівадійською селищною радою було прийнято рішення №176, яким, зокрема:

- затверджено проект землеустрою з відведення земельної ділянки ТОВ Виробничо-комерційній фірмі «Регіон-Інвест» в довгострокову оренду, загальною площею 0,1600 га для рекреаційного будівництва (комплексу-пансіонату на 12 місць) на землях Лівадійської селищної ради;

- вилучено земельну ділянку площею 0,1600 га із земель, наданих в постійне користування Курортно-оздоровчому комплексу «Курпати» (держакт серії КМ №0009 ПС р. №9 від 16.06.1994 р.);

- передано Товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційній фірмі «Регіон-Інвест» в довгострокову оренду строком на 49 років земельну ділянку загальною площею 0,1600 га (кадастровий номер 0111947900:06:001:0026) для рекреаційного будівництва (комплексу-пансіонату на 12 місць) із «земель рекреаційного призначення» (КОК «Курпати») (рядок 7.3, шифр 86), по видам земельних угідь «забудовані землі», в тому числі «громадського призначення», в тому числі «рекреаційного призначення» (гр. 34, 43, 80, ф. 6-зем) для «землі рекреаційного призначення» (рядок 7.3, шифр 86) по видам земельних угідь «забудовані землі», в тому числі «громадського призначення» (гр. 34, 43, 80, ф. 6-зем) на землях Лівадійської селищної ради за адресою: смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, 10. Код згідно УКЦВЗ 1.17.

На підставі цього рішення 14.03.2005 р. між Лівадійською селищною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційною фірмою «Регіон-Інвест» був укладений відповідний договір оренди земельної ділянки.

Не погоджуючись з правомірністю вищевказаного рішення органу місцевого самоврядування, заступник прокурора міста Ялти в інтересах держави в особі Республіканського комітету по земельних ресурсах АР Крим та Фонду державного майна України звернувся до суду з позовом про визнання спірного рішення недійсним.

Суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд порушує справи, у тому числі, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Право на звернення до господарського суду реалізується шляхом подання відповідного процесуального документа позовної заяви, обовязковими елементами якої є предмет позову та підстави позову. Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстави позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. До підстав позову входять лише юридичні факти, тобто ті, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.

Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов.

Позовні вимоги повинні бути обґрунтовані певними обставинами, до яких належать обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування - це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включають факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача. У предмет доказування включається також факт приводу для позову, який являє собою обставини, що підтверджують право на звернення до суду, тобто факти порушення суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу позивача.

Посилання на законодавство являє собою юридичні підстави позову. У позовній заяві повинні бути викладені норми матеріального права, що регулюють спірні матеріально-правові відносини та порушені відповідачем, а також відповідно до яких, на думку позивача, слід вирішити спір.

Обґрунтовуючи свою вимогу про визнання недійсним рішення Лівадійської селищної ради №176 від 14.10.2004 р., заступник прокурора міста Ялти посилається на те, що спірним рішенням орган місцевого самоврядування фактично розпорядився земельною ділянкою підприємства, у статутному фонді якого є частка державної власності, що є порушенням норм чинного законодавства України.

Однак, суд вважає передчасними твердження прокурора щодо наявності частки державної власності у статному фонді Дочірнього підприємства “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” та статутному фонді Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця”.

Так, як вбачається зі Статуту Дочірнього підприємства “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця”, Дочірнє підприємство створено одним засновником Закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця”, згідно з рішенням загальних зборів ЗАТ “Укрпрофоздоровниця” від 19.06.2002 р. «Про реорганізацію філій дочірнього підприємства «Ялтакурорт» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця».

Пунктом 1.2 Статуту Підприємства передбачено, що засновником та власником Підприємства є юридична особа за законодавством України Закрите акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця”, яке діє на підставі власного Статуту і знаходиться за адресою: 01033, м. Київ-23, вул. Шота Руставелі, 39/41, ідентифікаційний код 02583780.

Отже, зі Статуту Дочірнього підприємства “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” не вбачається наявність державної власності в статутному фонді Підприємства.

При цьому, стосовно створення Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця” та форми власності належного йому майна суд зазначає наступне.

Постановою Ради Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р. N 606 Міністерство охорони здоров'я УРСР було зобовязано передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській Раді профспілок:

а) всі діючі госпрозрахункові санаторії /крім туберкульозних/ загальною кількістю 73 об'єкти на 23586 ліжок, 92 будинки відпочинку на 20997 ліжок, 8 санаторних пансіонатів на 1510 ліжок, курортні поліклініки, які знаходяться у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, згідно з додатками NN 1, 2, а також санаторії /крім туберкульозних/ і будинки відпочинку, що будуються для цього Управління;

б) Головне республіканське і територіальні управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку з усіма підприємствами і організаціями, що знаходяться у їх віданні, та курортні контори, згідно з додатком N 3.

Передачу у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій приписано здійснити безоплатно, з усім обладнанням, транспортом. допоміжними підприємствами і підсобними господарствами, спорудами, жилими будинками, земельними ділянками, парками за станом на 1 січня 1960 року, а також асигнуваннями на їх утримання, планами з праці, фондами персональних надбавок, капіталовкладеннями, фондами на всі види матеріалів і лімітами на проектування за планом на 1960 рік, невикористаними централізованими коштами курортного збору і амортизаційного фонду та іншими коштами по балансу на 1 січня 1960 року.

При цьому, доводи прокурора про те, що передача майна Українській республіканській Раді профспілок у 1960 році у відання не передбачала перехід права власності на це майно до профспілкових організацій суд вважає передчасними.

Так, в радянський період в УРСР і в Україні до 01.01.2004 р. дати набрання сили Цивільним та Господарським кодексом України майно за державними підприємствами закріплювалось на праві “повного господарського відання”, а за державними організаціями на праві “оперативного управління”.

Щодо інших громадських обєднань, то вони також могли мати відособлене майно і самостійний баланс та мали статус юридичних осіб (ст. 24 Цивільного кодексу УРСР 1963 року).

Правовий зміст терміну “відання”, що вживається в нормативних актах колишнього Союзу РСР та Української РСР стосовно керування, управління підприємствами, установами, організаціями, не має законодавчого трактування у чинному законодавстві України.

Якщо звернутись до ст. 19 Конституції (Основного закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки в редакції 1937 року, то можна зробити висновок, що основним змістом відання є не окремо виділені відносини власності, а керування (управління) підприємствами, установами, організаціями без будь-яких обмежень.

В УРСР керування передбачало всі права щодо володіння, користування та розпорядження майном цих юридичних осіб, що сучасним законодавством України трактується як право власності.

Отже, передання профспілковим організаціям, які згідно до своїх статутів наділялись правами юридичних осіб, певного відособленого майна, яке закріплювалось за цими особами та обліковувалось на їх самостійному балансі, можна ототожнювати із сучасним поняттям набуття права власності на таке майно.

Крім того, як зазначив Конституційний Суд України в пункті 6 Рішення від 11 листопада 2004 року N 16-рп/2004 (справа про захист права власності організацій споживчої кооперації), Конституція (Основний Закон) Української РСР 1978 року за політико-економічною природою та соціальною спрямованістю власність на засоби виробництва за суб'єктами права власності поділяла на державну (загальнонародну), власність колгоспів та інших кооперативних організацій, їх об'єднань, а також майно профспілкових та інших громадських організацій (статті 10, 11, частина перша статті 12, статті 14, 15). При цьому кооперативні організації були суб'єктами права власності на засоби виробництва та інше майно і мали право на власність, відокремлену від державної. Аналіз чинного у 1987 році законодавства (Цивільного кодексу Української РСР, постанови Ради Міністрів Української РСР "Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд" від 28 квітня 1980 року N 285, прийнятої на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1979 року N 940, якою було затверджено однойменне положення) свідчить про те, що держава та її повноважні органи мали право передавати державне майно у власність недержавним (кооперативним і громадським) організаціям як за плату, так і безоплатно. Передача державного майна організаціям споживчої кооперації мала здійснюватися у той час на підставі та в порядку, визначеному чинним законодавством.

Викладені висновки Конституційного суду України по аналогії можуть бути застосовані до передачі майна профспілковим організаціям, які нарівні кооперативними організаціями були субєктами права власності. Отже, відповідно до наданого Конституційним судом України тлумачення передача майна державою у відання профспілковим організаціям передбачала передачу його у власність цих недержавних організацій.

Суд вважає необґрунтованими твердження прокурора стосовно того, що майно колишніх профспілкових організацій у радянські часи, після 24.08.1991 року і на даний час було та залишається державною власністю.

Так, у Цивільному кодексі УРСР 1963 року містилася окрема Глава 9 “Власність профспілкових та інших громадських організацій”, де останні розглядалися як самостійні суб'єкти права власності.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст.10 Конституції УРСР 1978 року, основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Про віднесення майна профспілок до соціалістичної власності безпосередньо зазначалось у пункті 70 Статуту професійних спілок СРСР.

Отже, державна та соціалістична власність не є тотожними формами власності, мають розцінюватися як видове та родове поняття, а до складу соціалістичної власності було віднесено і майно профспілкових та інших громадських організацій.

За ст.11 Конституції УРСР, державна власність - спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності.

У виключній власності держави є: земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави.

Згідно з ст.87 Цивільного кодексу УРСР соціалістичною власністю є: державна (загальнодержавна), власність; власність колгоспів, інших кооперативних організацій, їх обєднань, власність громадських організацій.

За ст. 97 Цивільного кодексу УРСР профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень). Право розпорядження майном, що є власністю профспілкових та інших громадських організацій, належить виключно профспілковим та іншим громадським організаціям.

Статтею 98 Цивільного кодексу УРСР встановлено, що власністю профспілкових та інших громадських організацій є майно, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Відповідно до статті 10 Конституції УРСР держава охороняла соціалістичну власність і створювала умови для її примноження. Віднесення майна профспілкових організацій до соціалістичної власності не означало, що це майно ставало державною власністю.

Отже, майно профспілок не відносилось до державної власності.

При цьому, суд вважає безпідставними посилання прокурора на Закон України “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України”, постанову Верховної Ради УРСР від 29.11.1990 року №506 “Про захист суверенних прав власності Української РСР”, постанови Верховної Ради України від 10.04.1992 року №2268-ХІІ “Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР” і від 04.02.1994 року №3943-ХІІ “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР”.

Так, введений постановою Верховної Ради УРСР від 29.11.1990 р. №506 “Про захист суверенних прав власності Української РСР” мораторій на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону УРСР про роздержавлення майна не розповсюджується на майно профспілок, оскільки з урахуванням викладених вище обставин воно не було обєктом державної власності, як це прямо передбачалося наведеними нормами ст. 10 Конституції УРСР (1978 року) та ст. 87 і Глава 9 Цивільного кодексу УРСР (1963 року).

Крім того, суд вважає, що даний нормативний акт не має жодного відношення до спору у даній справі, оскільки передбачає застереження про те, що мораторій поширюється на випадки, коли ініціаторами і учасниками зміни форми власності є органи державної влади і управління.

07.02.1991 року був прийнятий спеціальний закон, що визначав відносини власності Закон УРСР “Про власність”. Відповідно до ст.20 цього Закону, професійні спілки були визнані суб'єктами права колективної власності.

З набранням чинності новим Цивільним кодексом України було введено наступні форми власності: власність народу України, право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності.

Отже, власність всіх юридичних осіб приватного права (в т.ч. і профспілок) була визнана приватною (ст. 325 Цивільного кодексу України).

Крім того, 18.11.1990 року (тобто до прийняття вищенаведених нормативних актів) Загальна Конфедерація профспілок СРСР і Федерація незалежних профспілок України уклали договір, яким закріпили за останньою на праві власності майно згідно переліку. Цим було підтверджено відсутність прав загальносоюзних профспілкових органів на майно українських профспілок.

Федерація незалежних профспілок України (правонаступником якої є Федерація професійних спілок України) та Фонд соціального страхування України 04 грудня 1991 року уклали установчий договір про створення акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця", внеском Федерації професійних спілок України були майнові комплекси санаторно-курортних закладів.

Акціонерне товариство „Укрпрофоздоровниця” було створено на базі санаторно-курортних закладів і організацій Української республіканської ради по управлінню курортами профспілок на підставі постанови президії Ради Федерації незалежних профспілок України від 22 листопада 1991 року № П-ІІ-І та установчого договору від 04 грудня 1991 року між Радою Федерації незалежних профспілок України та Фонду соціального страхування України.

Акціонерне товариство „Укрпрофоздоровниця” було зареєстровано на підставі рішення Ленінського райвиконкому міста Києва від 23 грудня 1991 року № 971.

Відповідно до акта прийому-передачі майна Федерації незалежних профспілок України у власність акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця” передала майно територіальних санаторно-курортних закладів, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, лікувальних та підсобно-допоміжних об'єктів у обсягах згідно додатку до цього акта.

Також, право власності закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" на майно, передане йому до статутного фонду, підтверджується рішенням Вищого арбітражного суду України від 20 січня 1997 року №137/7 та Постановою Вищого арбітражного суду України від 17 червня 1997 року №137/7-7/30.

Так, Вищим арбітражним судом України, рішення від 20 січня 1997 року та постановою від 17 червня 1997 року, встановлено, що Федерація незалежних профспілок (правонаступник Укрпрофради) правомірно володіла, користувалась та розпоряджалась майном шляхом передачі до статутного фонду (у власність) закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця".

При цьому суд касаційної інстанції, спростовуючи посилання Фонду державного майна України на постанову Верховної Ради України від 10.04.1992 р. №2268-ХІІ “Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР”, зазначив, що за вказаним нормативним актом до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонду державного майна України передано тимчасово майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій. У той же час до статутного фонд АТ «Укрпрофоздоровниця» були передані санаторно-курортні заклади, що перебували у віданні «Укрпрофради» і діяли в системі підприємств Української республіканської ради з управління курортами профспілок. Ця ж обставина підтверджується постановою Ради Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р. N 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР», якою у відання Української республіканської ради профспілок безоплатно передані від Міністерства охорони здоров'я УРСР санаторії, будинки відпочинку і пансіонати за переліком. Таким чином, майно, яке передано Укрпрофраді відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р. N 606 і згодом увійшло до статутного фонду АТ «Укрпрофоздоровниця», не перебувало у віданні ВЦРПС і на нього не поширюється дія постанови Верховної Ради України від 10.04.1992 р.

Викладені у вказаних рішеннях суду касаційної інстанції факти розцінюються судом в порядку статті 35 Господарського процесуального кодексу України в якості преюдиціальних.

Не може бути застосовано до спірних правовідносин і Закон України “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” від 10.09.1991 року №1540-ХІІ виходячи з наступного.

Даний закон регулює майнові відносини, що виникли у звязку з припиненням існування однієї держави (Союзу РСР) та виникненням на частині її території нової держави (України), яка є правонаступницею прав та майна свого правопопередника.

Тобто від моменту проголошення незалежності України згідно даного Закону до України переходить все майно, що раніше належало на праві державної власності вже неіснуючому Союзу РСР та знаходиться на території України (в тому числі майно підприємств, установ та організацій, що знаходилися на території України, але підпорядковувалися напряму союзного керівництву).

Закон не розкриває поняття “підприємства, установи та організації союзного підпорядкування”. Однак, при його тлумаченні слід враховувати наступні положення Конституції (Основного Закону) СРСР від 07.10.1977 року.

Відповідно до п.7 ст.73 Конституції (Основного закону) СРСР, віданню Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його найвищих органів державної влади і управління підлягають: керівництво галузями народного господарства, обєднаннями і підприємствами союзного підпорядкування; загальне керівництво галузями союзно-республіканського підпорядкування.

Частиною 3 ст. 77 Конституції (Основного Закону) СРСР встановлено, що діяльність підприємств, установ і організацій союзного підпорядкування координує і контролює у питаннях, що належать до її відання, союзна республіка, тобто УРСР.

Згідно з п.1 ст.131 Конституції (Основного Закону) СРСР Рада Міністрів СРСР у межах своїх організує управління промисловими, будівельними, сільськогосподарськими підприємствами і обєднаннями, підприємствами транспорту і звязку, банками, а також іншими організаціями й установами союзного підпорядкування.

Таким чином, під поняттям “підприємства, установи та організації союзного підпорядкування” слід розуміти ті підприємства, установи та організації, які мали статус загальнодержавних (загальносоюзних), керувалися рішеннями найвищих органів державної влади і управління Союзу РСР, управління якими організовувала Рада Міністрів СРСР, діяльність яких координували і контролювали органи влади союзної республіки (УРСР) та майно яких належало державі СРСР на праві державної власності.

Безпосередньо Федерація незалежних профспілок України, як профспілкова організація, ніколи не була організацією союзного підпорядкування і її майно ніколи не було державною власністю.

Враховуючи наведені обставини, не можуть застосовуватись з наступних підстав до спірних правовідносин і постанови Верховної Ради України:

- від 10.04.1992 р. №2268-ХІІ “Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР”, згідно з якою, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передати тимчасово Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій;

- від 04.02.1994 р. №3943-ХІІ “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР”, якою було встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Слід також зазначити, що вищенаведені постанови Верховної Ради України є підзаконними актами, якими згідно ст.92 Конституції України правовий режим власності регулюватися не може.

За таких обставин, суд вважає необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, твердження прокурора про те, що майно, яке було передано до статутного фонду ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», є державною власністю, та, відповідно, посилання на те, що в статутному фонді Дочірнього підприємства “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” наявна частка державної власності.

Крім того, прокурор також просив звернути увагу на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель оздоровчого призначення, у звязку з чим відповідно до ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України вилучення цієї ділянки віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України.

Проте, суд зазначає, що первісно поданий прокурором позов був мотивований тим, що спірним рішенням Лівадійська селищна рада фактично розпорядилася земельною ділянкою підприємства, яке в статутному фонді має частку державної власності, у звязку з чим посилання прокурора в обґрунтування своїх вимог на вилучення земельної ділянки оздоровчого призначення свідчить про фактичну зміну підстави позову, при тому, що можливість реалізації цього процесуального права обмежена певним моментом (подією) початком розгляду судом справи по суті.

Так, ч. 4 ст. 22 ГПК України передбачено, що позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Початок розгляду справи по суті співпадає з початком розгляду безпосередньо позовних вимог, тобто після відкриття судового засідання, розяснення сторонам їхніх прав та обовязків, зясування наявності відводів складу суду, розгляду інших клопотань та заяв (про відкладення розгляду справи, залучення інших осіб та участі у справі, витребування додаткових доказів тощо), а також зясування питання наявності у третіх осіб самостійних вимог у відповідній справі та необхідності уточнення позовних вимог.

Заяви (клопотання) про зміну предмета або підстав позову, подані після початку розгляду господарським судом справи по суті, залишаються без розгляду і приєднуються до матеріалів справи, про що суд зазначає в описовій частині рішення, прийнятого по суті спору.

Саме така позиція викладена, до речі, в рішенні зборів суддів Вищого господарського суду України №4 від 04.08.2010 р.

Суд зазначає, що розгляд справи по суті був розпочатий судом у засіданні 19.07.2011 р., в якому були присутні представники Республіканського комітету по земельних ресурсах Автономної Республіки Крим, Лівадійської селищної ради та прокуратури. У вказаному судовому засіданні судом були заслухані пояснення та позиція представників, досліджувалися надані сторонами докази (т. І, а. с. 29-89) тощо.

Таким чином, оскільки розгляд справи №5002-7/2887-2011 був розпочатий судом по суті 19.07.2011 р., змінені прокурором підстави позову у вигляді тверджень про вилучення земельної ділянки оздоровчого призначення не можуть розглядатися в рамках цього позову в якості підстави для визнання недійсним спірного рішення Лівадійської селищної ради №176 від 14.10.2004 р.

У той же час, суд вважає за доцільне зазначити, що твердження прокурора про можливість вилучення земельних ділянок оздоровчого призначення виключно Кабінетом Міністрів України є передчасними.

Так, відповідно до частини 3 статті 149 Земельного кодексу України (в редакції станом на 14.10.2004 р.) сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

Частиною 9 цієї статті визначено, що Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Отже, якщо земельна ділянка надана в постійне користування із земель державної власності, то її вилучення провадиться за рішенням органів державної влади, якщо надавалась із земель комунальної власності - то за рішенням органів місцевого самоврядування, уповноважених надавати таку земельну ділянку в постійне користування. До розмежування земель державної та комунальної власності до визначення компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування застосовуються правила п. 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України.

З наведених вище норм статті 149 ЗК України вбачається, що право органів місцевого самоврядування на вилучення з постійного користування земельних ділянок комунальної власності відповідних територіальних громад обмежується лише особливо цінними землями, порядок вилучення яких закріплений статтею 150 ЗК України. При цьому, Кабінет Міністрів України вправі вилучати земельні ділянки державної власності, які мають особливу цінність для сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва або є особливо охоронюваними. Так, КМУ вправі вилучати ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення за виключенням випадків, коли вказані категорії земель знаходяться в межах сіл, селищ, міст республіканського (АР Крим) значення. Отже, Кабмін України здійснює вилучення земельних ділянок оздоровчого призначення державної форми власності.

Слід зазначити, що відповідно до частин 1, 2 статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Відповідно до частини 1 статті 49 ЗК України землі оздоровчого призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

При цьому пункт в) частини 3 статті 83 Земельного кодексу України встановлює обмеження щодо передачі в приватну власність лише комунальних земель оздоровчого призначення, які мають особливу цінність, які, як було зазначено вище, вилучаються в порядку статті 150 ЗК України.

Під час розгляду справи суду не було надано доказів того, що спірна земельна ділянка відноситься до особливо цінних земель.

Отже, враховуючи, що земельна ділянка, яка знаходиться в постійному користуванні у Дочірнього підприємства “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця”, є земельною ділянкою комунальної форми власності, рішення щодо її вилучення на підставі добровільної відмови має прийматися саме Лівадійською селищною радою.

Так, відповідно до статті 141 Земельного кодексу України (тут і далі в редакції станом на момент прийняття спірного рішення 14.10.2004 р.) однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Згідно з частинами 3, 4 статті 142 ЗК України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Відповідно до статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Згідно зі статтею 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Частинами 1, 2 статті 83 ЗК України закріплено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Відповідно до статті 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

е) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.

В свою чергу, пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України визначено, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

При цьому, суд звертає увагу на те, що Заступник прокурора міста Ялти в позовній заяві в обґрунтування своїх вимог навів вищевказані положення статті 84 та п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України в редакції, яка не відповідає періоду виникнення спірних правовідносин.

Так, положення про те, що земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), не можуть передаватись у комунальну власність, та не є предметом повноважень щодо розпорядження ними в межах населених пунктів - відповідними сільськими, селищними, міськими радами, а за межами населених пунктів - відповідними органами виконавчої влади, були внесені до Земельного кодексу Законом України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» від 20.12.2005 р. N 3235-IV, тобто більш ніж через рік після прийняття Лівадійською селищною радою спірного рішення.

Таким чином, приймаючи до уваги те, що розмежування земель державної та комунальної власності на території Лівадійської селищної ради станом на 14.10.2004 р. проведено не було, враховуючи наявність заяви Дочірнього підприємства “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпрофоздоровниця” №557 від 19.07.2004 р. про добровільну відмову від земельної ділянки орієнтовною площею 0,1600 га по вул. Алупкінське шосе, 10 в смт. Курпати, погодженої із Закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укрпрофоздоровниця” листом №05-39/1272 від 15.07.2004 р., суд вважає, що спірне рішення №176 від 14.10.2004 р. було прийнято Лівадійської селищною радою в межах наданих їй повноважень.

В свою чергу, посилання Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" на рішення Ялтинської міської ради від 29.12.1994 р. та рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим №1347-4/05 від 22.06.2005 р., як на підтвердження розмежування земель державної та комунальної власності, не є переконливим, оскільки згідно зі статтями 13, 14 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 05.02.2004 р. встановлення меж земельних ділянок державної та комунальної власності в натурі (на місцевості) здійснюється згідно із затвердженими проектами розмежування земель державної та комунальної власності із закріпленням їх межовими знаками встановленого відповідно до законодавства України зразка. Право комунальної власності на землю посвідчується державним актом.

Відповідно до приписів статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, способом, передбаченим чинним законодавством України для доведення фактів такого роду.

Однак, під час розгляду справи суду не був наданий відповідний державний акт, який би підтверджував завершення процедури розмежування земель державної та комунальної власності на території Лівадійської селищної ради, у звязку з чим повноваження останньої по розпорядженню земельними ділянками мають визначатися саме на підставі пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України.

Відповідно до пункту 2 Розяснень Президії Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів” від 26 січня 2000 року N 02-5/35 підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

У той же час, матеріали справи свідчать, що рішення №176 від 14.10.2004 р. було прийнято Лівадійською селищною радою правомірно, в межах наданих їй повноважень, у звязку з чим підстави для визнання його недійсним відсутні.

Враховуючи відсутність підстав для визнання недійсним спірного рішення органу місцевого самоврядування, не підлягають задоволенню також вимоги Заступника прокурора міста Ялти про спонукання Товариство з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" повернути земельну ділянку загальною площею 0,1600 га, розташовану за адресою: м. Ялта, смт Курпати, вул.. Алупкінське шосе, у користування Дочірньому підприємству “Санаторій “Курпати” ЗАТ ЛОЗПУ “Укрпроф-оздоровниця”.

При цьому суд звертає увагу на те, що спірна земельна ділянка загальною площею 0,1600 га, розташована за адресою: м. Ялта, смт. Курпати, вул.. Алупкінське шосе, 10, в подальшому була відчужена Лівадійською селищною радою Товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційній фірмі "Регіон-Інвест" на підставі рішення №32 від 11.06.2008 р. за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 04.07.2008 р. (т. І, а. с. 80-88), який не був ані розірваний, ані визнаний недійсним, тобто на теперішній час є чинним та є підставою виникнення у відповідача (ТОВ ВКФ «Регіон-Інвест») права власності на земельну ділянку.

При цьому, з огляду на закріплену статтею 204 Цивільного кодексу України презумпцію правомірності правочину, у суду відсутні підстави не приймати до уваги вказаний договір. Крім того, 18.02.2009 р. Товариству з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційній фірмі "Регіон-Інвест" був виданий Державний акт про право власності на земельну ділянку серії АЖ №517982, який відповідно до статті 126 Земельного кодексу України є документом, що посвідчує право відповідача на землю.

Статтею 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення закріплені в статтях 319 та 321 Цивільного кодексу України.

Проте, на наведені обставини прокурор не звернув увагу під час звернення до суду, як і не врахував, що задоволення позову та спонукання Товариство з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" повернути земельну ділянку безумовно порушить права ТОВ ВКФ «Регіон-Інвест», як власника цієї земельної ділянки, які гарантовані йому вищевказаними ст. 41 Конституції України та ст. ст. 319, 321 ЦК України.

За таких обставин, дослідивши та оцінивши в сукупності наявні в матеріалах справи документи та фактичні обставини справи, суд дійшов висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову.

Враховуючи те, що процесуальні наслідки пропуску строку позовної давності можуть застосовуватися лише у разі підтвердження факту наявності порушення права, свободи чи інтересу, а такий факт матеріалами справи не підтвердився, заява Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Регіон-Інвест" про пропуск строку позовної давності судом не розглядається, оскільки в позові має бути відмовлено саме через безпідставність вимог, а не у звязку з пропуском строку позовної давності.

З урахуванням викладеного, керуючись ст.ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити.

Суддя господарського суду

Автономної Республіки Крим (підпис) І. І. Дворний

Рішення підписано 23.09.2011 р.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки КримДворний І.І.