Ухвала суду № 177571, 13.09.2006, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

УХВАЛА

13.09.06 Справа № 5/639-19/112А

м.Львів

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Процика Т.С.

суддів - Духа Я.В.

Юрченка Я.О.

розглянув апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Франківському районі міста Львова (надалі –ДПІ у Франківському районі м.Львова)

на постанову Господарського суду Львівської області від 01.06.2006 року

у справі №5/639-19/112А

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю « Фірма «Барель»(надалі ТзОВ „Фірма „Барель”), м. Львів

до ДПІ у Франківському районі м.Львова, м.Львів

про скасування актів суб’єкта владних повноважень

за участю представників:

від скаржника (відповідача): Чабан О. –старший державний податковий інспектор,

Кохан А.В. –начальник юридичного відділу;

від позивача: Дубас В.М. –адвокат

У засіданні апеляційного господарського суду, призначеному на 06.09.2006р., було оголошено перерву до 13.09.2006р.

Постановою Господарського суду Львівської області від 01.06.2006 року у справі № 5/639-19/112А частково задоволено позов ТзОВ «Фірма «Барель»(надалі –позивач), скасовані податкові повідомлення –рішення ДПІ у Франківському районі м.Львова (надалі –відповідач) від 06.04.2006р. №7100/10/23-0/3, №7101/10/23-0/3, закрито провадження у справі в частині скасування податкових повідомлень –рішень від 07.03.2006 року №4386/10/23-0/2 та №4385/10/23-0/2.

Постанова господарського суду першої інстанції мотивована тим зокрема, що донарахування відповідачем податку на прибуток є неправомірним, оскільки його дії щодо виключення із складу валових витрат позивача вартості консультаційних-інформаційних та рекламно–інформаційних послуг суперечать нормам Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а відтак за Законом України «Про податок на додану вартість»є незаконним виключення із податкового кредиту сум податку на додану вартість (ПДВ), сплачених за надання таких послуг.

Відповідач із рішенням суду не погодився та подав апеляційну скаргу, у якій просив дане рішення скасувати і в позові відмовити, посилаючись на те зокрема, що донарахування податку на прибуток та ПДВ є правомірним, оскільки позивачем були допущені порушення податкового законодавства України.

У засіданні апеляційного господарського суду представники відповідача підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, скасувавши постанову суду першої інстанції, тоді як представник позивача проти апеляційної скарги заперечив та просив залишити без змін постанову суду, а скаргу без задоволення.

Розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, дослідивши подані сторонами докази і оцінивши їх у сукупності, заслухавши пояснення повноважних представників сторін, апеляційний господарський суд дійшов до висновку, що постанову суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, виходячи з наступного.

У вересні –жовтні 2005 року відповідачем була проведена планова виїзна перевірка дотримання позивачем вимог податкового та валютного законодавства України за період з 01.04.2004 року до 30.06.2005 року, за наслідками чого було складено акт від 01.11.2005 року №295/23-1/23955196.

На підставі цього акту перевірки відповідачем були прийняті податкові повідомлення - рішення від 11.11.2005 року №22146/10/23-0 та №22145/10/23-0, в яких позивачу були визначені такі суми податкових зобов’язань відповідно: 1) з податку на прибуток у розмірі 16965,00 грн. та штрафної санкції з цього податку в розмірі 5630,50 грн.; 2) з ПДВ в розмірі 11360,00 грн. та штрафної санкції з цього податку в розмірі 5680,00 грн.

Після одержання зазначених вище податкових повідомлень–рішень вони були оскаржені позивачем в порядку процедури адміністративного оскарження. За рішенням ДПІ у м.Львові від 15.02.2006 року №2303/25-0 розмір донарахованого податкового зобов’язання та штрафної санкції з податку на прибуток підприємств було зменшено на 2790,00 грн. і 927,50 грн. відповідно.

Тому відповідачем були прийняті повторні податкові повідомлення–рішення від 07.03.2006 року №4386/10/23-0/2 та №4385/10/23-0/2, в яких позивачу були визначені такі суми податкових зобов’язань відповідно: 1) з податку на прибуток у розмірі 14175,00 грн. та штрафної санкції з цього податку в розмірі 4702,50 грн.; 2) з ПДВ в розмірі 11360,00 грн. та штрафної санкції з цього податку в розмірі 5680,00 грн. Крім того, відповідачем було повторно направлено позивачу податкові повідомлення –рішення від 06.04.2006 року №7100/10/23-0/3, №7101/10/23-0/3, які за своїм змістом є повністю ідентичні податковим повідомленням –рішенням від 07.03.2006 року.

За підпунктом б) п.п.6.4.1 п.6.4. ст.6 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами податкові повідомлення або податкові вимоги вважаються відкликаним, якщо зокрема контролюючий орган скасовує або змінює раніше прийняте рішення про нарахування суми податкового зобов'язання (пені і штрафних санкцій) або податкового боргу внаслідок їх адміністративного оскарження. Тому податкові повідомлення –рішення відповідача від 11.11.2005 року №22146/10/23-0, №22145/10/23-0 та від 07.03.2006 року №4386/10/23-0/2 та №4385/10/23-0/2 вважаються відкликаними, а відтак провадження в частині їх скасування (визнання нечинними) підлягало закриттю.

У пункті 2.2 акту перевірки під назвою «Валові витрати»зокрема було зазначено про те, що за перевірений період позивачем були завищені валові витрати шляхом неправомірного включення до їх складу вартості консультаційно-інформаційних та рекламно–інформаційних послуг, які надавались іншим підприємством (Приватним підприємством «Будпостачоб’єкт»), із посиланням на пункт 5.3.9 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (згідно із яким не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку), пункт 5.4.2 статті 5 того ж Закону (за яким до валових витрат включаються зокрема витрати на придбання літератури для інформаційного забезпечення господарської діяльності платника податку, у тому числі з питань законодавства, і передплату спеціалізованих періодичних видань, а також на проведення аудиту згідно з чинним законодавством, включаючи проведення добровільного аудиту за рішенням платника податку), пункт 5.4.4 статті 5 того ж Закону (за яким до складу валових витрат включаються витрати на організацію прийомів, презентацій і свят, придбання і розповсюдження подарунків, включаючи безоплатну роздачу зразків товарів або безоплатне надання послуг (виконання робіт) з рекламними цілями, але не більше двох відсотків від оподаткованого прибутку платника податку за попередній звітний (податковий) квартал) та твердженнями про те, що при перевірці не були надані первинні документи, які б підтверджували фактичне надання послуг та їх зв’язок із господарською діяльністю позивача.

Крім того, у пункті 2.5 акту перевірки під назвою «Податок на додану вартість»зазначено про те, що позивачем за перевірений період було зайво включено до податкового кредиту суму ПДВ в загальному розмірі 15920,00 грн., сплачену у зв’язку із отриманням зазначених вище послуг із посиланням на пункт 7.4.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»(за яким податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації).

Суд першої інстанції правомірно виходив із того, що наведене у акті перевірки відповідача не відповідає нормам чинного податкового та іншого законодавства України, а також спростовується документальними даними податкового і бухгалтерського обліку позивача, які містяться у матеріалах даної справи.

Пунктами 5.1 та 5.2.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»встановлено, що валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. До складу валових витрат включаються: суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.8 цієї статті. Крім того, пунктом 1.32 статті 1 цього ж Закону є визначено, що господарська діяльність –це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Тобто, лише у разі, якщо у пунктах 5.3-5.8 цього Закону міститься певні обмеження, чи є пряма заборона щодо включення певних витрат до складу валових витрат, то таке включення є неправомірним. Проте в пунктах 5.3-5.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»не встановлено жодних обмежень щодо віднесення до складу валових витрат вартості консультаційно-інформаційних та рекламно–інформаційних послуг. Крім того, пунктом 5.11 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»є чітко визначено, що установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі, не дозволяється.

Стаття 11 того ж Закону під назвою «Правила ведення податкового обліку»не встановлює вимог до форми чи виду документів, які були б належні для цілей податкового обліку, тобто були би необхідні для включення до складу валових витрат. При цьому, відповідно до пункту 11.2.1 цієї ж статті Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та пункту 7.5.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) та датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: 1) або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; 2) або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг) та дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Отже, із наведеного вище видно, що Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»та Закон України «Про податок на додану вартість»не пов'язують право платника податку на виникнення валових витрат та податкового кредиту з ПДВ із доказуванням платниками цих податків зв’язку здійснених ними витрат із веденням господарської діяльності, тобто із підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, а тому єдиною та достатньою підставою для включення вартості будь-яких робіт (послуг) до валових витрат є наявність документа, який би засвідчував факт отримання платником податку результатів робіт (послуг).

Як видно із матеріалів даної справи, позивачем на спростування доводів відповідача були надані всі необхідні первинні документи щодо фактичного надання консультаційно-інформаційних та рекламно–інформаційних послуг (генеральні угоди по наданню консультаційно-інформаційних послуг від 03.06.2004 року та 05.11.2004 року із відповідними актами здачі–приймання робіт, податковими накладними та платіжними документами; договір на рекламно-інформаційне обслуговування від 04.01.2005 року із відповідним актом здачі–приймання робіт, податковою накладною та платіжними документами).

Всі ці документи щодо фактичного надання послуг відповідають вимогам пункту 7.2.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», а також статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерстві фінансів України від 24.05.1995 року №88, де визначено перелік обов'язкових реквізитів первинних та зведених облікових документів, які необхідні для надання цим документам юридичної сили, та які дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у їх складанні, а саме: 1) назву документа (форми); 2) дату і місце складання; 3) назву підприємства, від імені якого складено документ; 4) зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; 5) посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; 6) особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тому суд першої інстанції правомірно визнав необґрунтованими посилання відповідача в акті перевірки на норми пункту 5.3.9 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», оскільки за своїм змістом ця норма Закону передбачає як підставу для невключення до валових витрат лише випадок відсутності будь-яких розрахункових, платіжних та інших документів, а тому і неможливість віднесення до складу валових витрат підприємства сум, не підтверджених документально.

При цьому суд першої інстанції також правомірно визнав необґрунтованими посилання відповідача на норми пункту 5.4.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»як на такі, що не мають відношення до даної справи, а також посилання на пункт 5.4.4 статті 5 того ж Закону із твердженнями про те, що витрати на рекламу юридичної особи не включаються до складу валових витрат на відміну від реклами товарів і робіт, що виробляються та продаються цією юридичною особою, оскільки статтею 1 Закону України «Про рекламу»у редакції від 11.07.2003 року є визначено термін «реклама»як інформації про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару. Крім того, суд визнав необґрунтованими твердження відповідача про необхідність надання розрахунків економічного ефекту від використання консультаційно-інформаційних та рекламно–інформаційних послуг, оскільки таке не передбачено жодним законодавчим актом України.

Також пунктом 21.5 статті 21 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначено, що обов'язковими для виконання платником податку є тільки акти центрального податкового органу, видані у випадках, прямо передбачених цим Законом, та зареєстровані Міністерством юстиції України. Крім того, статтею 15 того ж Закону є визначено, що ставки податку на прибуток, пільги щодо податку, об'єкт оподаткування, порядок обчислення оподатковуваного прибутку, строки і порядок сплати та зарахування податку до бюджетів можуть встановлюватися та змінюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону.

Тому суд першої інстанції правомірно визнав необґрунтованими посилання відповідача на Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», оскільки в статті 1 цього Закону є визначено, що бухгалтерський облік –це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень; фінансова звітність –це бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період; користувачі фінансової звітності –це фізичні або юридичні особи, які потребують інформації про діяльність підприємства для прийняття рішень.

Також суд першої інстанції правомірно виходив із норм Цивільного кодексу України (ЦКУ) та Господарського кодексу України ( ГКУ), які регулюють порядок укладення та виконання договорів, зокрема договорів про надання послуг. Так, зокрема, за статтею 901 ЦКУ, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Статтею 903 ЦКУ визначено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Аналогічно, статтею 179 ГКУ встановлено, що майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Там же встановлено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору зокрема на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Статтею 180 ГКУ є встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до наведених вище норм ЦКУ та ГКУ в усіх згаданих вище договорах про надання послуг є чітко визначено порядок здачі-приймання результатів наданих послуг шляхом складання відповідних актів, без будь-яких додаткових документів, які є єдиним та достатнім свідченням фактів реального надання таких послуг.

Також суд першої інстанції правомірно виходив із того, що статтею 202 ЦКУ визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а статтею 204 ЦКУ під назвою «Презумпція правомірності правочину»прямо визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Отже, оскільки органам державної податкової служби за Законом України «Про державну податкову службу в Україні»не надано прав самостійно визнавати будь-які господарські операції недійсними, а всі правочини, про які згадується в акті перевірки, не були визнані недійсними у судовому порядку, то у відповідача були відсутні будь-які правові підстави не брати їх до уваги.

Таким чином, враховуючи все наведене вище, відповідачем у даному випадку фактично були безпідставно здійснені додаткові обмеження щодо віднесення до складу валових витрат вартості фактично наданих послуг, які не передбачені нормами Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а відтак позивачем правомірно було включено до складу валових витрат суми вартості фактично наданих та оплачених рекламно–інформаційних та консультаційно-інформаційних послуг, а до податкового кредиту –суми ПДВ з вартості цих послуг.

Суд першої інстанції також правомірно взяв до уваги, що згідно із Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік»та деяких інших законодавчих актів України»від 25.03.2005 року пункт 7.4.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» було викладено в новій редакції (чинній з 31.03.2005 року), за якою «податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. Якщо у подальшому такі товари (послуги) починають використовуватися в операціях, які не є об'єктом оподаткування згідно зі статтею 3 цього Закону або звільняються від оподаткування згідно зі статтею 5 цього Закону, чи основні фонди переводяться до складу невиробничих фондів, то з метою оподаткування такі товари (послуги), основні фонди вважаються проданими за їх звичайною ціною у податковому періоді, на який припадає початок такого використання або переведення, але не нижче ціни їх придбання (виготовлення, будівництва, спорудження)».

З огляду на викладене, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 69, 71, 86, 198, 200, 205, 206 Кодексу адміністративного судочинства України, Львівський апеляційний господарський суд

ухвалив:

Залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду –без змін.

Дана ухвала набирає законної сили та може бути оскаржена в порядку і строки, визначені ст.ст.212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Дана ухвала виготовлена в повному обсязі 09.10.2006р.

Головуючий суддя Процик Т.С.

Судді Дух Я.В.

Юрченко Я.О.