Постанова № 16469341, 17.06.2011, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.06.2011                                                                                           № 49/9

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Яковлева М.Л.

суддів:           

при секретарі:           

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 17.06.2011 року по справі № 49/9 (в матеріалах справи)

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» в особі структурного відокремленого підрозділу «Енергозбут Київенерго», м. Київ на рішення господарського суду м. Києва від 09.03.2011 року (оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України 14.03.2011 року) по справі № 49/9 (суддя – Митрохіна А.В.)

за позовом акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» в особі

структурного відокремленого підрозділу «Енергозбут

Київенерго», м. Київ

до державного підприємства «Еко», м. Київ

про стягнення 65374,57 грн.

ВСТАНОВИВ:

Акціонерна енергопостачальна компанія «Київенерго» в особі структурного відокремленого підрозділу «Енергозбут Київенерго», м. Київ звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до державного підприємства «Еко» про стягнення 65374,57 грн. заборгованості у зв’язку з порушенням умов договору на постачання теплової енергії у гарячій воді № 520788 від 04.10.2005 року, з яких: 50397,22 грн. основного боргу, 4927,56 грн. інфляційних витрат, 1774,52 грн. 3 % річних, 4747,46 грн. пені, 3527,81 грн. штрафу.

В процесі розгляду справи, позивач подав заяву про уточнення розрахунку позовних вимог відповідно до якої зазначив, що протягом грудня – січня 2011 року відповідач оплатив основний борг у розмірі 50 397,22 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 09.03.2011 року (підписаного 14.03.2011 року) позовні вимоги задоволені частково, а саме: вирішено стягнути з відповідача на користь позивача 5724,77 грн. заборгованості за договором на постачання теплової енергії у гарячій воді № 520788 від 04.10.2005 року, з яких – 2373,73 грн. пені, 2463,78 грн. інфляційних втрат, 887,26 грн. 3% річних, а також мита в сумі 562,23 грн. та 202,96 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Провадження у справі в частині стягнення з відповідача основного боргу в сумі 50397,22 грн. припинено. В решті задоволення позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду, позивач, акціонерна енергопостачальна компанія «Київенерго» в особі структурного відокремленого підрозділу «Енергозбут Київенерго», м. Київ звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду та просить скасувати рішення господарського суду міста Києва в частині відмови в задоволенні частини позовних вимог та прийняти нове, яким задовольнити вимоги в повному обсязі.

Апеляційну скаргу скаржник мотивує тим, що судом першої інстанції неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи та має місце невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого суду обставинам справи. Скаржник зазначає, що дане рішення є неправомірним та незаконним в частині зменшення розміру 3%, інфляційної складової боргу, пені та відмови у стягненні штрафу.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.06.2011 року по справі № 49/9 апеляційну скаргу було прийнято до провадження і призначено перегляд рішення на 17.06.2011 року.

Відповідач проти вимог апеляційної скарги заперечує з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу та просить рішення господарського суду міста Києва залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши доповідь судді – доповідача, виступ представників сторін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення господарського суду міста Києва від 09.03.2011 року по справі № 49/9 – частковому скасуванню, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Слід зазначити, що відповідно ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 04 жовтня 2005 року між позивачем - акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго» в особі структурного відокремленого підрозділу «Енергозбут Київенерго» (далі – Постачальник) та відповідачем – державним підприємством «Еко» було укладено договір на постачання теплової енергії у гарячій воді № 520788.

Відповідно до умов договору (п. 1.1.) постачальник зобов’язується виробити та поставити теплову енергію споживачу для потреб опалення та гарячого водопостачання, а споживач, в свою чергу, зобов’язується отримати її та оплатити відповідно до умов, викладених в цьому договорі.

Укладений між сторонами договір за своєю юридичною природою є договором надання послуг.

Відповідно до ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

У пункті 2.1 договору визначено, що сторони зобов’язалися керуватися тарифами, затвердженими Київською міською державною адміністрацією, чинним законодавством України, Правилами користування тепловою енергією, нормативними актами з питань користування, обліку та взаєморозрахунків за енергоносії.

Основним обов’язком постачальника, який складає предмет договору, є обов’язок безперебійно постачати споживачу теплову енергію у вигляді гарячої води на потреби опалення – в період опалювального сезону, а також гарячого водопостачання - протягом року згідно із заявленими споживачем величинами приєднаного теплового навантаження (п. 2.2.1 договору), а споживача дотримуватись кількості споживання теплової енергії за кожним параметром та своєчасно сплачувати вартість спожитої теплової енергії в терміни та за тарифами, зазначеними в додатку 2 до договору (п. 2.3.1 Договору).

Відповідно до п. 2.3. договору, відповідач зобов’язаний своєчасно сплачувати вартість спожитої теплової енергії в терміни та за тарифами, зазначеними у додатку 2 відповідно до якого за теплову енергію, яка використовується населенням, оплата повинна бути проведена не пізніше 10 числа місяця наступного за розрахунковим, за теплову енергію яка використовується орендарями оплата повинна бути проведена не пізніше 25 числа поточного місяця.

Відповідно до звертання-доручення відповідача, договір укладено з метою постачання теплової енергії для потреб житлового будинку № 2 по вул. Мічуріна в м. Києві.

За умовами ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором визнається домовленість двох чи більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Його зміст складають умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Виникнення прав за договором залежить від покладених ним на сторін обов’язків, які, у сукупності, і визначають правову природу договору.

Предметом договору є постачання позивачем за плату теплової енергії відповідачу у вигляді гарячої води, тобто за своєю правовою природою він є договором енергопостачання (параграф 3 глави 29 Господарського кодексу України), платником за яким є сторона за договором, на користь якої він укладений, тобто відповідач.

У зв’язку з відсутністю у будинку приладів обліку облік споживання теплової енергії проводиться розрахунковим способом.

Як встановлено судом першої інстанції, нарахування відповідачу здійснювалося відповідно до п. 2.1 договору за тарифами, встановленими та затвердженими розпорядженням Київської міської державної адміністрації, та за тепловими навантаженнями та обсягами, визначеними у звертанні-дорученні про укладення договору та в додатку 1 до договору.

Оскільки у період з 01.10.2009 року по 01.12.2010 року, відповідач належним чином не виконував зобов’язання щодо оплати поставленої теплової енергії, у нього утворилась заборгованість в сумі 50 397,22 грн.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідач порушив вимоги ст. 526 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства тощо. Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В процесі розгляду справи в суді першої інстанції, 10.02.2011 року позивач подав заяву про уточнення розрахунку позовних вимог відповідно до якої зазначив, що протягом грудня – січня 2011 року відповідач оплатив основний борг у розмірі 50 397,22 грн. На підставі зазначеної заяви суд першої інстанції в частині стягнення суми основного боргу в розмірі 50397,22 грн. провадження припинив в порядку п. 1-1 ст. 80 ГПК.

Однак, колегія апеляційного суду з таким висновком не погоджується, виходячи з наступного.

Як вбачається з довідки про надходження коштів за спожиту теплову енергію від АК «Київенерго» державним підприємством «Еко», відповідач частину боргу в сумі 17616,34 грн. сплатив 30.12.2010 року, іншу частину – 32780,88 грн. – сплатив 24.01.2011 року та 31.01.2011 року (а.с. 62).

Колегією апеляційного суду встановлено, що позивач з позовом до суду першої інстанції звернувся 11.01.2011 року, а відтак оплата боргу відповідачем була здійснена частково до звернення позивача з позовом до суду в розмірі 17616,34 грн., а частково після звернення позивача до господарського суду міста Києва. Всупереч нормам процесуального права, судом першої інстанції було припинено провадження в цій частині.

Господарський суд припиняє провадження у справі у зв’язку з відсутністю предмета спору на підставі п. 1-1 ст. 80 ГПК України, зокрема, коли спір врегульовано самими сторонами шляхом перерахування боргу після звернення кредитора з позовом за умови подання доказів такого перерахування (п. 3 роз’яснення Вищого господарського суду України від 23.08.1994 року № 02-5/612 «Про деякі питання практики застосування статей 80 та 81 ГПК України»).

Отже, на підставі вказаного вище, колегія апеляційного суду вважає, що в частині стягнення 17616,34 грн. слід відмовити, а в частині стягнення боргу в сумі 32780,88 грн. провадження підлягає припиненню на підставі п. 1-1 ст. 80 ГПК України.

Крім того, у зв’язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов’язань за договором позивач просив стягнути з відповідача 4 747,46 грн. - пені, 4 927,56 грн. –інфляційних витрат, 1 774,52 грн. – 3% річних, 3 527,81 грн. – штрафу.

Пунктом 3.1. договору встановлено, що сторони несуть відповідальність за невиконання своїх обов’язків або неналежне їх виконання шляхом сплати винною стороною пені за кожний день невиконання або неналежного виконання взятих обов’язків.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Пунктом 1 ст. 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Пункт 1 ст. 216 Господарського кодексу України регламентує, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно п. 1 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Як встановлено п. 6 ст. 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Як визначено ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Судом першої інстанції було прийнято рішення щодо зменшення вдвічі вимог позивача в частині стягнення з відповідача 4 747,46 грн. - пені, 4 927,56 грн. – інфляційних витрат, 1 774,52 грн. – 3% річних, що після перерахунку становило: 2 373,73 грн. – пені, 2 463,78 грн. – інфляційних витрат, 887,26 грн. – 3% річних. При частковій відмові та зменшенні сум пені, річних та інфляційних, місцевий суд виходив з того, що відповідно до ст. 551 Цивільного кодексу України, ст. 233 Господарського кодексу України розмір неустойки може бути зменшено рішенням суду, якщо він явно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, що мають значення для справи.           Як встановлено місцевим господарським судом, зазначена заборгованість відповідача виникла внаслідок несвоєчасного внесення мешканцями квартир житлового будинку плати за житлово-комунальні послуги, а тому останній просить зменшити стягнення з нього штрафних санкцій посилаючись на те, що відповідно до Закону України «Про тимчасову заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги» з 1 жовтня 1996 року забороняється нараховувати по розрахунках та стягувати з громадян України пеню за несвоєчасне внесення квартирної плати та за житлово-комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична енергія, теплова енергія).

Відповідно до п. 3 ст. 83 ГПК України, господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов’язання.

Так, перевіривши матеріали справи та враховуючи ступінь виконання зобов’язання, добровільного усунення відповідачем порушення (сплату основного боргу), колегія апеляційного суду погоджується з висновком місцевого суду щодо зменшення розміру пені до 2373,73 грн.

Позивач, відповідно до вимог позовної заяви, також просить стягнути 3% річних в сумі 1 774,52 грн. та 4 927,56 грн. – інфляційних витрат.

Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з вимогами ст.ст. 525, 526, 530, 629, 901 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином відповідно до договору; замовник зобов’язується прийняти та оплатити надані послуги; одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається.

Нормами ст. 629 ЦК України визначено, що договір є обов’язковим для виконання.

Відповідно до ч. 2 ст. 193 ГК України, кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Враховуючи викладене вище, суд апеляційної інстанції вважає за можливе задовольнити вимогу позивача щодо стягнення річних та інфляційних в розмірі, визначеному позивачем, а саме 3% річних в сумі 1 774,52 грн. та 4 927,56 грн. – інфляційних витрат, оскільки розрахунок позивача є вірним та обґрунтованим.

Що стосується зменшення судом першої інстанції 3%річних та інфляційних, колегія апеляційного суду з цією позицією не погоджується, оскільки за своєю природою річні та інфляційні не відносяться до штрафних санкцій та не є підвидом неустойки, а законом надано право суду зменшувати лише розмір неустойки (штрафу, пені). Відтак апеляційний суд приходить до висновку про безпідставність зменшення судом першої інстанції до стягнення сум 3% річних та інфляційних витрат.

Однією з вимог позивача є заявлення до стягнення штрафу в порядку ст. 231 Господарського кодексу України. Місцевий господарський суд, відмовляючи у задоволенні зазначеної вимоги виходив з того, що у позивача відсутня правова підстава для нарахування та стягнення з відповідача у даному випадку штрафу за порушення грошового зобов’язання.

В обґрунтування щодо стягнення з відповідача 7% штрафу позивач посилався на ст. 231 Господарського кодексу України.

При вирішенні спору судом встановлено факт неналежного виконання відповідачем зобов’язання за договором постачання теплової енергії № 520788 від 04.10.2005 року щодо оплати спожитої теплової енергії у гарячій воді, тобто грошового зобов’язання.

Відповідно до частини 1 статті 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Частиною 1 статті 231 ГК України передбачено, що законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Відповідно до частини 2 статті 231 ГК України у разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов’язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Виходячи із положень зазначеної норми, застосування до боржника, який порушив господарське зобов’язання, штрафної санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацом 3 частини 2 статті 231 ГК України, можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо, між іншим, порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов’язання, пов’язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Ураховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для застосування до відповідача штрафної санкції, передбаченої частиною 2 статті 231 ГК України, оскільки останнім допущено прострочення виконання грошового зобов’язання, є обґрунтованим. Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 28.02.2011 року.

Згідно частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За правилами ст. 4-7 ГПК України, судове рішення приймається колегіально за результатами обговорення усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та подати до суду відповідні докази.

Як встановлено ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Виходячи з викладеного вище, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню не, а рішення господарського суду міста Києва від 09.03.2011 року у справі № 49/9 – частковому скасуванню.

З огляду на вищезазначене, керуючись ст. ст. 4-7, 33, 43, 99, 101-103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» в особі структурного відокремленого підрозділу «Енергозбут Київенерго», м. Київ на рішення господарського суду міста Києва від 09.03.2011 року у справі № 49/9 задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 09.03.2011 року у справі № 49/9 скасувати частково. Прийняти нове рішення.

В частині стягнення 17616,34 грн. відмовити.

В частині стягнення 32780,88 грн. провадження у справі припинити.

Стягнути з Державного підприємства «Еко» (01133, м. Київ, бул. Л. Українки, 36 Б, п/р 26003010142531 у АКБ «Укрсоцбанк», м. Київ, МФО 322012, код ЄДРПОУ 32309722) на користь Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» (01001, м. Київ, пл. І. Франка, 5, п/р № 26000306201 у ВАТ «Ощадбанк»у м. Києві та Київській обл., МФО 322669, код ЄДРПОУ 00131305) 2 373,73 грн. – пені, 4927,56 грн. – інфляційних витрат, 1774,52 грн. – 3% річних, 418,56 грн. державного мита та 151,10 грн. - витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

В решті залишити без змін.

3. Стягнути з Державного підприємства «Еко» (01133, м. Київ, бул. Л. Українки, 36 Б, п/р 26003010142531 у АКБ «Укрсоцбанк», м. Київ, МФО 322012, код ЄДРПОУ 32309722) на користь Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» (01001, м. Київ, пл. І. Франка, 5, п/р № 26000306201 у ВАТ «Ощадбанк»у м. Києві та Київській обл., МФО 322669, код ЄДРПОУ 00131305) 33,51 грн. державного мита за розгляд апеляційної скарги.

4. Видати наказ.

5. Видачу наказу доручити господарському суду міста Києва.

6. Матеріали справи № 49/9 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку.

Головуючий суддя                                                                      

Судді                                                                                          

22.06.11 (відправлено)