Рішення № 15095666, 20.04.2011, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

20.04.11 р. Справа № 10/66пн

за позовом: Фізичної особи підприємця ОСОБА_1, м.Донецьк,

код НОМЕР_1

до відповідача: Донецької міської ради, м.Донецьк, ЄДРПОУ 26502957

за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Комунального підприємства „Бюро технічної інвентаризації м.Донецька”, м.Донецьк, ЄДРПОУ 03336670

про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності

Суддя Любченко М.О.

Представники:

від позивача: ОСОБА_2 - по дов.

від відповідача: не зявився

від третьої особи: Ковалева Н.С. - юрисконс.

В засіданні суду брали участь:

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Фізична особа підприємець ОСОБА_1, м.Донецьк звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до відповідача, Донецької міської ради, м.Донецьк про:

- визнання дійсним договору купівлі-продажу №03/12-01 від 03.12.2001р., укладеного між Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю „Донецька виробничо-торгівельна фірма „Контур”;

- визнання самовільно збудованої будівлі майстерні з прибудовами такими, що відповідають вимогам нормативно-технічної документації в області архітектурного проектування;

- визнання права власності на майстерню з ремонту взуття, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування своїх вимог в частині визнання дійсним договору купівлі-продажу №03/12-01 від 03.12.2001р. позивач посилається на ухилення Товариства з обмеженою відповідальністю „Донецька виробничо-торгівельна фірма „Контур” від нотаріального посвідчення вказаного договору в той час, як сторонами умови останнього виконані в повному обсязі. Обґрунтовуючи вимоги про визнання права власності на майстерню з ремонту взуття, Фізична особа підприємець ОСОБА_1 зазначає про набуття права власності на спірне майно внаслідок передання його за актом приймання-передачі від 03.12.2001р. згідно положень договору №03/12-01 від 03.12.2001р.

Відповідач у судовому засіданні 05.04.2011р. проти позовних вимог надав заперечення, посилаючись на відсутність належних доказів, що підтверджують набуття позивачем права власності на спірне майно.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 22.03.2011р. до участі у розгляді справи у якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача залучено Комунальне підприємство „Бюро технічної інвентаризації м.Донецька”, м.Донецьк.

У судовому засіданні 11.04.2011р. третя особа проти позовних вимог надала заперечення, посилаючись на відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно з огляду на укладення договору №03/12-01 від 03.12.2001р. у простій письмовій формі.

Згідно із ст.75 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, відповідача та третьої особи, суд вважає позовні вимоги неправомірними і такими, що не підлягають задоволенню, враховуючи наступне:

Згідно із ст.151 Цивільного кодексу Української РСР в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу.

Відповідно до ст.224 Цивільного кодексу Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Як свідчать матеріали справи, 03.12.2001р. між покупцем Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 та продавцем Товариством з обмеженою відповідальністю „Донецька виробничо-торгівельна фірма „Контур” (згідно із витягом серії АБ №731515 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців вказана юридична особа припинена) був укладений договір купівлі-продажу №03/12-01 від 03.12.2001р.

За змістом вказаного договору продавець зобовязався продати, а покупець прийняти основний засіб (будинок вагонного типу) відповідно до акту приймання-передачі, який є невідємною частиною вказаного договору.

У пунктах 2, 3 договору купівлі-продажу №03/12-01 від 03.12.2001р. сторонами узгоджено порядок оплати придбаного майна: шляхом внесення 100% попередньої оплати, тобто 9540 грн., на розрахунковий рахунок продавця.

Згідно із п.4 укладеного правочину передання будинку вагонного типу проводиться після фактичного зарахування суми на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю „Донецька виробничо-торгівельна фірма „Контур”.

Як вказує позивач, на підставі квитанції (а.с.50) Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 було проведено оплату в сумі 9540 грн. придбаного майна згідно положень п.п.2, 3 договору купівлі-продажу №03/12-01 від 03.12.2001р.

Виходячи зі змісту матеріалів справи, 03.12.2001р. між сторонами договору №03/12-01 від 03.12.2001р. був підписаний акт приймання-передачі основних засобів: будинку вагонного типу залишковою вартістю 5335,93 грн., який розташований по вул.Лівобережній, 20 у місті Донецьку.

Статтею 47 Цивільного кодексу Української РСР передбачено, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Відповідно до ст.227 вказаного нормативно-правового акту обовязковому нотаріальному посвідченню підлягає договір купівлі-продажу жилого будинку, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

За змістом ст.6 Житлового кодексу Української РСР приміщення, що призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків є жилими будинками і жилими приміщеннями.

Згідно із ст.4 Житлового кодексу Української РСР жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд.

За поясненнями позивача, наданими у судовому засіданні 11.04.2011р., які у відповідності до ст.32 Господарського процесуального кодексу України є доказами у господарському процесі, будинок вагонного типу по вул.Лівобережній, 20 у місті Донецьку не є житловим будинком, не придатний для проживання в ньому та не відноситься до житлового фонду.

За таких обставин, враховуючи положення ст.ст.47, 227 Цивільного кодексу Української РСР, приймаючи до уваги, що відповідно до п.1 договору №03/12-01 від 03.12.2001р. предметом купівлі-продажу був будинок вагонного типу, який за своїм функціональним призначенням не є жилим будинком, суд дійшов висновку, що укладений 03.12.2001р. між Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю „Донецька виробничо-торгівельна фірма „Контур” договір №03/12-01 не підлягав обовязковому нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч.2 ст.47 Цивільного кодексу Української РСР, якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Тобто, нормами цивільного законодавства, яке діяло на момент укладання між Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Донецька виробничо-торгівельна фірма „Контур” договору №03/12-01 від 03.12.2001р., такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів як визнання договору дійсним був передбачений лише для договорів, що підлягали нотаріальному посвідченню за умови часткового виконання укладеного договору та ухилення сторони від вчинення дій, спрямованих на нотаріальне посвідчення підписаної угоди.

Виходячи з того, що, за висновками суду, договір купівлі-продажу №03/12-01 від 03.12.2001р. відповідно до приписів ст.ст.47, 227 Цивільного кодексу Української РСР не підлягав обовязковому нотаріальному посвідченню, останній не може бути визнаний дійсним у судовому порядку з підстав, наведених у ч.2 ст.47 Цивільного кодексу Української РСР, внаслідок чого позовні вимоги в частині визнання дійсним договору купівлі-продажу №03/12-01 від 03.12.2001р., укладеного між Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю „Донецька виробничо-торгівельна фірма „Контур”, є неправомірними та такими, що підлягають залишенню без задоволення.

Виходячи з принципу повного, всебічного та обєктивного розгляду всіх обставин справи, суд вважає позовні вимоги про визнання права власності на майстерню з ремонту взуття, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню з огляду на наступне:

Статтею 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

За змістом ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею ст.54 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; законодавство, на підставі якого подається позов.

Таким чином, враховуючи положення вказаних статей, при зверненні до суду з вимогами про визнання права власності, позивачем повинно бути доведено належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами набуття вказаного речового права з передбачених законом підстав.

Виходячи зі змісту позовної заяви, в обґрунтування вимог про визнання права власності на майстерню з ремонту взуття Фізична особа підприємець ОСОБА_1 посилається на договір купівлі-продажу №03/12-01 від 03.12.2001р.

У судовому засіданні 11.04.2011р. на питання суду стосовно підстав заявлених позовних вимог в цій частині, представником Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 надані додаткові пояснення, за змістом яких підставою заявленого позову є вказаний договір купівлі-продажу.

Проте, як встановлено судом, предметом купівлі-продажу за договором №03/12-01 від 03.12.2001р. був будинок вагонного типу.

Саме зазначене майно було передано Товариством з обмеженою відповідальністю „Донецька виробничо-торгівельна фірма „Контур” Фізичній особі підприємцю ОСОБА_1 за актом приймання-передачі від 03.12.2001р.

Тобто, предметом договору купівлі-продажу №03/12-01 від 03.12.2001р. є майно, яке за своїм функціональним призначенням та характеристиками є відмінним від обєкту, про визнання права власності на який заявлені позовні вимоги по цій справі.

Інших підстав для набуття права власності саме на майстерню з ремонту взуття Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 не представлено та належними і допустимими доказами у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України не доведено.

Одночасно, виходячи зі змісту наявних у матеріалах справи документів, в тому числі, довідки №677 від 02.09.2004р. Комунального підприємства „Бюро технічної інвентаризації м.Донецька” спірне майно збудовано самовільно. Порядок визнання права власності на самочинне будівництво визначений в ст.376 Цивільного кодексу України. Як встановлено судом, відповідних посилань на норми ст.376 Цивільного кодексу України з боку позивача не надано, як і не представлено доказів на підтвердження обставин, які складають предмет доказування у даному випадку (зокрема, відсутність порушень прав третіх осіб, відповідність самочинно збудованого обєкту приписам основних державних будівельних, санітарних, протипожежних норм та питання щодо можливості його подальшого безпечного використання, наявність наданої у встановленому законом порядку земельної ділянки).

За таких обставин, приймаючи до уваги вищевикладене, позовні вимоги про визнання права власності на майстерню з ремонту взуття, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, підлягають залишенню без задоволення за недоведеністю.

Позов в частині визнання самовільно збудованої будівлі майстерні з прибудовами такими, що відповідають вимогам нормативно-технічної документації в області архітектурного проектування, також не підлягає задоволенню, враховуючи наступне:

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відносяться: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Крім того, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Визначений позивачем спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання самовільно збудованої будівлі майстерні з прибудовами такими, що відповідають вимогам нормативно-технічної документації в області архітектурного проектування, зазначеному переліку не відповідає.

Одночасно, позивачем не наведено інших положень законодавства, що передбачали б такий спосіб захисту порушеного права.

Наразі, вказана позовна вимога є встановленням факту, що має юридичне значення, який може встановлюватись господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право цивільне, його встановлення є елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог.

Пунктом 2 ст.83 Господарського процесуального кодексу України передбачено право господарського суду щодо виходу за межі позовних вимог (за наявності зазначених в цій нормі умов, і про це є клопотання заінтересованої сторони), але не зміни таких вимог на власний розсуд чи спонукання до їх уточнення. Відповідного клопотання Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 подано не було.

Згідно із правовою позицією, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 13.07.2004р. у справі №10/732, суд, дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити у позові.

За таких обставин, приймаючи до уваги вищевикладене, позовні вимоги Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 в цій частині залишаються без задоволення.

Згідно із ч.2 ст.49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати підлягають віднесенню на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити повністю у задоволенні позовних вимог Фізичної особи підприємця ОСОБА_1, м.Донецьк до Донецької міської ради, м.Донецьк про визнання дійсним договору купівлі-продажу №03/12-01 від 03.12.2001р., укладеного між Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю „Донецька виробничо-торгівельна фірма „Контур”; визнання самовільно збудованої будівлі майстерні з прибудовами такими, що відповідають вимогам нормативно-технічної документації в області архітектурного проектування; визнання права власності на майстерню з ремонту взуття, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

У судовому засіданні 20.04.2011р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суддя Любченко М.О.

Повне рішення складено 26.04.2011р.