Єдиний державний реєстр судових рішень
Справа № 471/977/21
Провадження №2/471/2/26
Номер рядка звіту 10
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 листопада 2026 року с-ще Братське
Братський районний суд Миколаївської області
в складі:
головуючого судді Гукової І.Б.,
за участю секретаря Прокопчук Н.Г.,
представника позивача - Нофенко М.В.,
відповідача - ОСОБА_1 ,
розглянувши в судовому засіданні в залі суду с-ще Братське цивільну справу № 471/977/21 за позовною заявою Головного управління Національної поліції в Миколаївській області до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Братська селищна рада Вознесенського району Миколаївської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення,
В С Т А Н О В И В:
Позивач, Головне управління Національної поліції в Миколаївській області звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Братська селищна рада Вознесенського району Миколаївської області, з урахуванням заяви про зміну предмета позову: зобов`язати відповідача не чинити перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження житловим будинком, виселити відповідача із житлового будинку.
Свої вимоги позивач мотивує тим, що відповідач у період з 25.08.1994 по 06.11.2015 рік проходив службу в органах внутрішніх справ. У січні 2013 року, перебуваючи на посаді начальника Братського РВ УМВС України в Миколаївській області самовільно вселився у прибудинкову територію житлового будинку АДРЕСА_1 . 13.09.2021 року відповідачу вручено вимогу усунути перешкоди у здійсненні права користування шляхом виселення зі вказаного житлового будинку на що позивач отримав відповідь про відмову від виселення. Відповідач не має права продовжувати проживати у житловому будинку, належному позивачу, оскільки на нього не розповсюджуються гарантії ст.. 125 ЖК України, так як у нього не виникали трудові відносини з позивачем. Оскільки відповідач буз жодних правових підстав продовжує проживати у житловому будинку, добровільно відмовляється виселитися, позивач вимушений звернутися до суду із вказаним позовом.
Під час судового засідання представник позивача підтримала позовні вимоги у повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_1 позовні вимоги не визнав, суду пояснив, що він протягом тривалого часу проходив службу в органах МВС. На нараді в кінці 2012 року керівництво ГУ УМВС наголосило на тому, що усі керівники райвідділів повинні проживати за місцем несення служби. З цих підстав, він оселився в службовому приміщення, житловому будинку АДРЕСА_1 . Оскільки він не має іншого житла, після звільнення з органів внутрішніх справ, він продовжує проживати у будинку, провів там реконструкцію та ремонт. Підстав для його виселення без надання іншого житлового будинку немає, також позивачем пропущено строк для звернення до суду із вказаним позовом.
Представник третьої особи до суду надіслала заяву про розгляд справи за їх відсутності.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
20.04.2004 року Управління Міністерства Внутрішніх Справ України в Миколаївській області набуло права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .
09.07.2020 року житловий будинок зареєстровано на праві оперативного управління за Національною поліцією України, правокористувач Головне управління національної поліції в Миколаївській області.
25 серпня 1994 року по 06 листопада 2015 року ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ на різних посадах.
19 березня 2012 року наказом № 249 о/с та наказом № 19 о/с від 26 березня 2012 року ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Братського РВ УМВС України в Миколаївській області.
Відповідно до Акту обстеження житлових умов від 19.05.2021 року, складеного за участі працівників ГУ НП у Миколаївській області, зокрема, начальника відділу капітального будівництва ОСОБА_2 , ОСОБА_1 отримав житловий будинок наприкінці 2012 року початку 2013 року (т. 1 стор. 35).
Станом на 20.04.2021 року в даному житловому будинку ніхто незареєстрований.
27.05.2013 року між Управлінням Державної служби охорони при Управлінні МВС України в Миколаївській області та ОСОБА_1 було укладено Договір № 056/764 предметом якого є охорона майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
У частині 3 статті 8 Закону «Про охоронну діяльність» закріплено обов`язок замовника послуги з охорони майна надати суб`єкту охоронної діяльності для ознайомлення оригінали документів або завірені в установленому порядку їх копії, що підтверджують його право володіння чи користування майном на законних підставах, охорона якого є предметом договору, а також правомірність знаходження такого майна, транспортного засобу чи особи у визначеному місці охорони.
Даний договір про охорону був завірений працівником бюджетного центру підрозділу, начальником підрозділу ДСО, начальником відділу тех. служби УДСО, юрконсультом УДСО.
Ухвалою суду від 13.05.2022 року за клопотанням представника відповідача у позивача було витребувано, зокрема, копію листа Братського РВ УМВС на адресу УМВС про виконання вказівки про вселення начальника в житловий будинок, однак вищевказаний документ на вимогу суду надано не було, згідно відповіді від 23.05.2022 року документ на зберігання не передавався, термін зберігання становить 5 років.
05 грудня 2024 року Рішенням Виконавчого комітету Братської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області № 3 ОСОБА_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов (загальний список № 13), в першочерговому списку за № 9.
ОСОБА_1 має статус Учасника бойових дій (т. 2 арк.с прав. 70).
Згідно інформації Вознесенського МБТІ та Державного реєстру речових прав, ОСОБА_1 немає у власності житлових будинків, квартир, тощо (т. 2 арк.с. 73-75).
Згідно довідки Братської селищної ради від 25.11.2024 року ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , проживає за адресою АДРЕСА_1 , має склад сім`ї: ОСОБА_3 , 1989 року народження.
Рішенням Братського районного суду Миколаївської області від 04.05.2023 року ОСОБА_1 призначено опікуном над недієздатним ОСОБА_3 .
Згідно відповіді ГУ НП в Миколаївській області житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 має статус службового та перебуває на балансі позивача.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
У пункті 2 статті 8 Конвенції чітко визначені підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зав`язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «McCann v. the United Kingdom», заява № 19009/04, пункт 50).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 310 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Частиною четвертою статті 311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
За приписами ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У статті 9 ЖК України (чинному на момент звернення до суду)встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (ст.. 109 ЖК україни).
Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 ЖК України).
Згідно з частиною першою статті 122 ЖК України на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.
Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК України).
За змістом статті 125 ЖК України, без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, зокрема, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років та осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства,
установи, організації або за скороченням чисельності чи штату
працівників.
Оскільки в силу статті 125 ЖК України деякі категорії громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, при розгляді справ про виселення зі службових жилих приміщень необхідно з`ясовувати, чи користуються відповідачі зазначеною пільгою.
Відповідач ОСОБА_1 звільнений наказом № 323 від 06.11.2015 року через скорочення штатів (т. 1 арк.с. 74).
За змістом наведених норм, зазначені у статті 125 ЖК України, особи можуть бути виселеними виключно за умови надання іншого жилого приміщення, яке повинно знаходитись у межах того ж населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.
Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Посилання позивача на те, що гарантії ст.. 125 ЖК України не розповсюджуються на відповідача не заслуговують на увагу з огляду на наступне.
12 січня 2015 року Указом Президента України № 5/2015 схвалено Стратегію сталого розвитку "Україна - 2020" (далі - Стратегія), після ратифікації Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, встановлено вектори руху та програми розвитку держави, одним із яких визначено, зокрема, реформу системи органів правопорядку ("правоохоронної системи") (розділ 3).
У пункті 4 "Реформа правоохоронної системи" розділу 3 Стратегії наголошено на потребах "провести функціональні та організаційні перетворення у системі Міністерства внутрішніх справ України" та "чітко розподілити функції із формування політики, що має здійснюватися Міністерством, та реалізації політики, що має здійснюватися окремим центральним органом виконавчої влади у системі МВС України - НПУ. Політичне управління та професійне керівництво у сфері правопорядку мають бути чітко розмежовані, як це передбачено Європейським кодексом поліцейської етики".
Згідно з пунктом 2 пояснювальної записки до проекту Закону України про Національну поліцію (реєстр. № 2822) цей проект був розроблений та ухвалений для реалізації заходів із реформування органів внутрішніх справ України, його основною метою було визначено "створення Національної поліції в Україні - органу виконавчої влади, який служитиме суспільству і призначений для охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічного порядку та громадської безпеки".
02 вересня 2015 року постановою Кабінету Міністрів України № 641 "Про утворення Національної поліції України" утворено НПУ як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ.
02 липня 2015 року прийнято Закон № 580-VIII, яким визначено, що НПУ (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом.
У постановах від 04 березня 2014 року в справі №21-8а14, від 27 травня 2014 року в справі №21-108а14 Верховний Суд України виснував, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію.
Висновок про те, що НПУ, з огляду на свій правовий статус, завдання і обсяг повноважень, є правонаступником УМВС сформульовано у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 травня 2018 року в справі № П/811/3414/15, від 25 червня 2020 року в справі № 420/6852/18, від 06 серпня 2020 року в справі № 821/3865/15-а, від 22 жовтня 2020 року в справі № 520/5147/19, від 05 листопада 2020 року в справі №752/2391/17 (2а-14/09), від 04 серпня 2022 року в справі №824/3161/14-а, від 17 травня 2023 року в справі №240/11052/20, від 28 червня 2023 року в справі № 823/1462/15, від 02 серпня 2023 року в справі № 580/2348/21, від 14 вересня 2023 року в справі № 580/10635/21, від 28 листопада 2023 року в справі № 806/2056/18 та інших.
Таким чином, за результатами розгляду справи, суд приходить до висновку, що відповідач не може бути виселений зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення, оскільки він законно набув право користування службовим приміщенням, що підтверджено актом обстеження житлових умов від 19.05.2021 року, в якому зазначено, що ОСОБА_1 отримав житловий будинок наприкінці 2012 року початку 2013 року перебуваючи на посаді начальника Братського РВ УМВС України в Миколаївській області, в подальшому, за згодою працівників УМВС в Миколаївській області уклав договір охорони житлового приміщення, пропрацював в органах МВС більш як десять років, звільнений з посади у зв`язку зі скороченням штатів, іншого житла немає, а отже таке втручання у право на житло не буде відповідати принципу пропорційності.
Щодо заяви відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду із вказаним позовом.
Згідно зі статтею 256 ЦК позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК).
Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст.387 ЦК) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (ст.391 ЦК). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Указані приписи про застосування строку позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.
Для вирішення питання про те, чи міг суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, необхідно з`ясувати, до якого різновиду позовів віндикаційного чи негаторного належить позов про виселення особи зі службового житла.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.
У постанові Великої палати ВС від 4.07.2018 у справі №653/1096/16-ц зроблено висновок про те, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.
Поки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
З огляду на те, що позивачем заявлений негаторний позов, строки позовної давності не застосовуються.
На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Керуючись ст..ст. 259, 264, 265 ЦПК України, суд
У Х В А Л И В:
У задоволенні позовних вимог Головного управління Національної поліції в Миколаївській області до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Братська селищна рада Вознесенського району Миколаївської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення - відмовити.
Позивач Головне управління Національної поліції в Миколаївській області, код ЄДРПОУ 40108735, адреса: вул. Декабристів, 5, м. Миколаїв.
Відповідач ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .
Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів.
Повний текст рішення виготовлено 18.11.2026 року.
Суддя Гукова І. Б.,
Судове рішення № 141581322, Братський районний суд Миколаївської області було прийнято 09.11.2026. Форма судочинства - Цивільне, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти необхідні відомості про це судове рішення. Ми забезпечуємо зручний та швидкий доступ до актуальних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі недавніх судових прецедентів. Наша база даних охоплює повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам легко знаходити необхідні відомості.
Це рішення відноситься до справи № 471/977/21. Організації, які зазначені в тексті цього судового документа: