Рішення № 141486922, 10.06.2026, Господарський суд м. Києва

Дата ухвалення
10.06.2026
Номер справи
910/1861/26
Номер документу
141486922
Форма судочинства
Господарське
Компанії, зазначені в тексті судового документа
Державний герб України Єдиний державний реєстр судових рішень

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.06.2026Справа № 910/1861/26

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання Колосовій О.П., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича вул. Шевченка, 42, с. Тартаків, Львівська обл., Червоноградський р-н, 80033

до 1. Верховного Суду вул. Орлика Пилипа, 8, м. Київ, 00011

2. Держави Україна в особі Державної казначейської служби України вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601

про відшкодування шкоди в сумі 3 000 029,00 грн.

Представники сторін:

від позивача: не з`явився.

від відповідача 1: не з`явився.

від відповідача 2: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Верховного Суду та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування 3 000 029,00 грн., а саме 3 000 000,00 грн. моральної шкоди та 29,00 грн. матеріальної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неправомірність постановлення Верховним Судом у складі судді Касаційного цивільного суду у справі № 461/5373/22 (провадження № 61-4036ск23) ухвали від 28.03.2023 року, якою касаційну скаргу позивача, підписану Буркою Валерієм Володимировичем, на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 року про відмову у відкритті провадження у справі визнано неподаною та повернуто. На думку позивача, цим його незаконно позбавлено доступу до правосуддя та порушено права, гарантовані статтями 8, 40, 55 Конституції України.

Позивач зазначає, що з 25.08.2021 року Бурка Валерій Володимирович має право вчиняти юридичні дії від імені фермерського господарства без довіреності на підставі частини 4 статті 4 Закону України «Про фермерське господарство», пункту 10.4 статуту господарства та протоколу № 1 зборів членів господарства від 16.08.2021 року. Висновок суду касаційної інстанції про підписання касаційної скарги особою, яка не має права її підписувати, суперечить, на переконання позивача, наданим до скарги документам та правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 року у справі № 910/16580/23.

Матеріальну шкоду позивач визначає як витрати в сумі 29,00 грн. на оплату поштового відправлення для повторного направлення до Верховного Суду касаційної скарги у справі № 461/5373/22 (квитанція рекомендованого листа № 8003300250244 від 07.04.2023 року). Моральну шкоду позивач визначає як приниження ділової репутації господарства, розмір якої в сумі 3 000 000,00 грн. позивач вважає адекватним з огляду на порушення норм Конституції України і Цивільного процесуального кодексу України судом, до повноважень якого входить гарантування виконання норм чинного законодавства та захист прав.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.03.2026 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/1861/26; враховуючи приписи абзацу 2 частини 3 статті 12 ГПК України, згідно з якими загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні, господарським судом постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання у справі на 09.04.2026 року.

Судом встановлено, що до початку підготовчого засідання через систему «Електронний суд» 09.03.2026 року представником позивача подано клопотання б/н від 07.03.2026 року про розгляд справи за відсутності його представника, в якому позивач підтримує позовні вимоги в повному обсязі.

В свою чергу, через систему «Електронний суд» 10.03.2026 року представником відповідача 2 подано відзив на позовну заяву № 5-10-10/6429 від 10.03.2026 року, в якому відповідач-2 проти задоволення позовних вимог заперечує з посиланням на те, що Державна казначейська служба України не є учасником спірних правовідносин, не несе відповідальності за дії органів державної влади, а відповідачем у справах про відшкодування шкоди є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади.

Окрім цього, до початку підготовчого засідання через систему «Електронний суд» 11.03.2026 року представником відповідача 1 подано відзив на позовну заяву б/н від 11.03.2026 року, в якому відповідач 1 проти задоволення позовних вимог заперечує та просить закрити провадження у справі з тих підстав, що суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ та про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а такий спір не підлягає судовому розгляду. Також відповідач 1 зазначає, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду відшкодовується державою лише у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України, що позивачем не наведено фактичних обставин та не надано доказів заподіяння йому моральної та матеріальної шкоди. Крім того, відповідач-1 звертає увагу на перебування в провадженні Господарського суду міста Києва справи № 910/438/26 за позовом позивача до тих самих відповідачів.

Також через систему «Електронний суд» 12.03.2026 року представником позивача подано відповідь на відзив відповідача 1 б/н від 11.03.2026 року, в якій, позивач, зокрема, просить вирішити питання щодо звернення до Конституційного суду України з поданням щодо тлумачення ст. 56 Конституції, конституційності п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 №8, а також у випадку виявлення судом неналежного відповідача замінити первісного відповідача належним відповідачем або залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Вказані документи судом долучено до матеріалів справи.

У зв`язку із неявкою представників сторін, протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.04.2026 року оголошено перерву в підготовчому засіданні до 13.05.2026 року, встановлено позивачу строк для подання заяви щодо реалізації права на заміну первісного відповідача належним відповідачем виключно в порядку статті 48 ГПК України, повторно встановлено позивачу строк для подання відповіді на відзив відповідача 2, а відповідачу 1 - строк для подання заперечень на відповідь на відзив.

Судом встановлено, що до початку підготовчого засідання через систему «Електронний суд» 15.04.2026 року позивачем подано відповідь на відзив відповідача 2 б/н від 15.04.2026 року, зміст якого аналогічний поданому до відповідача 1, в яких також просить вирішити питання щодо внесення до Конституційного Суду України подання про перевірку на відповідність Конституції України пункту 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» та щодо офіційного тлумачення статті 56 Конституції України, а у випадку встановлення судом, що позов подано до неналежного відповідача, - замінити первісного відповідача належним відповідачем або залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.05.2026 року відмовлено у задоволенні клопотання позивача щодо внесення до Конституційного Суду України подання про перевірку на відповідність Конституції України пункту 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 року № 8 з огляду на те, що господарський суд першої інстанції не є суб`єктом права на конституційне подання. Цією ж ухвалою відмовлено у задоволенні клопотання позивача про заміну первісного відповідача належним відповідачем або залучення до участі у справі співвідповідача з огляду на невизначення позивачем конкретного суб`єкта, відповідно, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 10.06.2026 року.

В судове засідання з розгляду справи по суті 10.06.2026 року уповноважені представники позивача та відповідачів 1,2 не з`явились.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Оскільки позивач має електронний кабінет (клопотання подано через систему «Електронний суд»), повний текст рішення у даній справі надсилається позивачу в електронній формі в порядку, визначеному частиною 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України, чим і забезпечується виконання клопотань позивача про виготовлення та направлення копії судового рішення.

Позивач та відповідачі про час і місце проведення судового засідання останні повідомлені належним чином шляхом надсилання копії ухвали суду від 13.05.2026 року про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи по суті до електронного кабінету, факт отримання якої 03.06.2026 року підтверджується повідомленнями про доставку електронних листів до електронних кабінетів сторін.

Відповідно до частини 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

З огляду на вищевикладене, оскільки неявка у судове засідання учасників справи не перешкоджає розгляду справи по суті, а матеріали справи містять докази, достатні для вирішення спору, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній матеріалами, за відсутності представників сторін.

Будь - яких інших заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від учасників справи на час проведення засідання 10.03.2026 року до суду не надходило.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 року у справі № 461/5373/22 відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ФГ Бурки В.В. до Головного управління Національної поліції у Львівській області про відшкодування майнової (матеріальної) та моральної шкоди, заподіяної незаконними діями посадових осіб органу державної влади. Постановою Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 року вказану ухвалу залишено без змін.

Позивачем 10.02.2023 року подано до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 року у справі № 461/5373/22, яку ухвалою Верховного Суду від 02.03.2023 року повернуто особі, що її подала, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення норм матеріального і процесуального права, а також вважаючи, що постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.03.2018 року у справі № 461/1930/16-ц, якою керувався суд при постановленні оскаржуваної ухвали, не відповідає Конституції України.

В подальшому 15.03.2023 року позивачем повторно подано до Верховного Суду касаційну скаргу у справі № 461/5373/22, підписану Буркою Валерієм Володимировичем.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22 (провадження № 61-4036ск23) касаційну скаргу ФГ Бурки В.В., яка підписана Буркою Валерієм Володимировичем, на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 року визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала, з посиланням на пункт 1 частини 4 статті 393 Цивільного процесуального кодексу України - як підписану особою, яка не має права її підписувати.

Також 07.04.2023 року позивачем подано до Верховного Суду касаційну скаргу у справі № 461/5373/22 разом із клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.04.2023 року у справі № 461/5373/22 (провадження № 61-5071ск23) поновлено ФГ Бурки В.В. строк на касаційне оскарження ухвали Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 року та постанови Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 року та відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою позивача. У вказаній ухвалі суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили у відкритті провадження, оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, при цьому ФГ Бурки В.В. не позбавлене можливості звернутися з вказаним позовом в порядку господарського судочинства.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач вважає, що постановленням ухвали від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22 Верховним Судом у складі судді Касаційного цивільного суду незаконно позбавлено позивача доступу до правосуддя, внаслідок чого позивачу заподіяно моральну шкоду у вигляді приниження ділової репутації, яку позивач оцінює в 3 000 000,00 грн та матеріальну шкоду у вигляді витрат на поштове відправлення повторної касаційної скарги в сумі 29,00 грн,

Щодо позовних вимог до Верховного Суду та викладеного у відзиві відповідача 1 клопотання про закриття провадження у справі суд зазначає, що для правильного вирішення спору первинним є визначення юрисдикції спору та належного відповідача у справі.

Згідно з частинами 1, 2 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Відповідно до частин 1, 3 статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються, і не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.

Згідно з частиною 11 статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом. Тлумачення норми свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у справі (див. також пункти 4.14, 4.15 постанови Верховного Суду від 27.05.2020 року у справі № 910/5578/19). Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено.

Як зазначено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі № 757/43355/16-ц, від 18.12.2019 року у справі № 688/2479/16-ц, суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій.

У постанові від 18.12.2019 року у справі № 688/2479/16-ц Велика Палата Верховного Суду наголосила: «Відповідачем за позовом про відшкодування шкоди, завданої у процесі здійснення правосуддя, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя». Також Велика Палата зазначила: «Суд не наділений повноваженнями представляти державу у суді за позовом про відшкодування шкоди, завданої під час здійснення правосуддя».

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Наведена норма процесуального права підлягає застосуванню, якщо позов подано внаслідок помилкового уявлення особи про її право на звернення до господарського суду у випадках, коли предмет спору чи суб`єктний склад його учасників не охоплюється юрисдикцією господарських судів або коли право чи інтерес не підлягають судовому захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2020 року у справі № 910/1809/18, пункт 32).

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що відповідні процесуальні приписи поширюються як на позови, які не можна розглядати за правилами певного судочинства, так і на позови, які суди взагалі не можуть розглядати (постанови від 20.03.2019 року у справі № 295/7631/17, від 21.08.2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18.12.2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30)).

Наведені висновки застосовано Верховним Судом у постановах від 03.09.2026 року у справі № 910/438/26 (щодо ухвали Господарського суду міста Києва від 27.04.2026 року про закриття провадження у справі в частині вимог до Верховного Суду) та від 04.11.2026 року у справі № 910/3870/26 (пункти 6.4.2- 6.4.4) за позовами Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича до Верховного Суду та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої ухвалами Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду про повернення касаційних скарг позивача. У цих справах ухвали Господарського суду міста Києва про закриття провадження в частині позовних вимог до Верховного Суду на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України залишено без змін.

Крім того, у постанові від 27.05.2020 року у справі № 910/5578/19 Верховний Суд, переглядаючи судові рішення, якими було відмовлено у задоволенні позову, зокрема, в частині вимог про відшкодування шкоди до апеляційного господарського суду як відповідача, зазначив, що суди зробили правильний висновок про недопустимість суду бути відповідачем у справі, проте помилково не врахували відповідні висновки Великої Палати Верховного Суду, «що такі вимоги взагалі не можуть розглядатися судами, у тому числі у порядку господарського судочинства, і у такому разі у цій частині провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите підлягає закриттю відповідно до пункту 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України» (пункт 4.14 постанови), з огляду на що скасував судові рішення в цій частині та закрив провадження у справі у відповідній частині.

Суд враховує, що в прохальній частині позовної заяви позивач просить стягнути шкоду з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, проте відповідачем 1 визначено Верховний Суд і підставою позову зазначив незаконність постановленої ним ухвали від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2019 року у справі № 688/2479/16-ц, хоча позивач не заявляє вимогу про визнання протиправними дій суду-відповідача, вважаючи таку протиправність підставою позову, вирішення заявленої до суду-відповідача вимоги про відшкодування ним збитків і моральної шкоди передбачатиме оцінку таких дій, що є втручанням у здійснення правосуддя судом-відповідачем (пункт 19 постанови).

Посилання позивача на частину 6 статті 1176 Цивільного кодексу України та на норми процесуального закону про підсудність справ, у яких стороною є суд, суд відхиляє. Норми про підсудність (частина 2 статті 28 Господарського процесуального кодексу України, стаття 26 Цивільного процесуального кодексу України) регулюють розподіл справ між судами і не встановлюють, що суд може бути відповідачем у спорі щодо вчинених ним в іншій справі процесуальних дій чи ухвалених рішень. Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04.11.2026 року у справі № 910/3870/26, стаття 1176 Цивільного кодексу України «передбачає відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, державою, а не судом, який ухвалив відповідне рішення» (пункт 6.4.4 постанови). Клопотання позивача про заміну первісного відповідача вирішено ухвалою суду від 13.05.2026 року.

Посилання позивача на ухвали Верховного Суду щодо визначення підсудності справ, у яких стороною є суд (зокрема від 11.10.2021 року у справі № 454/2468/21, від 10.05.2022 року у справі № 463/1053/22, від 05.03.2026 року у справі № 463/1049/26) суд відхиляє, оскільки вони стосуються інших процесуальних ситуацій щодо визначення підсудності справи, у якій однією зі сторін є суд або суддя суду, до підсудності якого віднесена ця справа. Окрім цього суд не приймає до уваги посилання позивача на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.12.2020 року у справі № 752/17832/14-ц та інші постанови, позаяк в них не міститься висновків щодо визначення юрисдикції спорів про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді), пов`язаними з розглядом судової справи. Аналогічну оцінку таким посиланням позивача надав Верховний Суд у постанові від 03.09.2026 року у справі № 910/438/26, якою переглянуто ухвалу про закриття провадження (пункти 56, 57).

Висновку суду не спростовує та обставина, що у справах № 914/69/25 та № 910/13002/25 за позовами Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича, в яких відповідачами, крім держави, були визначені суди, ухвалою чи постановою яких позивачеві, на його думку, завдано шкоду, позовні вимоги розглянуто по суті, а Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення про відмову у позові, відхилив доводи позивача про необхідність закриття провадження у справі з тих підстав, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства (постанови Верховного Суду від 02.09.2025 року у справі № 914/69/25, пункт 52, від 29.07.2026 року у справі № 910/13002/25, пункти 4.18- 4.20). Питання про те, чи може суд бути відповідачем у спорі про відшкодування шкоди, завданої ухваленим ним судовим рішенням, у цих постановах не досліджувалось, тоді як у справах № 910/438/26 та № 910/3870/26, в яких, як і в даній справі, відповідачем-1 визначено Верховний Суд, Верховний Суд, як зазначено вище, залишив без змін ухвали про закриття провадження в частині вимог до Верховного Суду.

Позовні вимоги до Верховного Суду у даній справі обґрунтовані заподіянням позивачу моральної та матеріальної шкоди внаслідок постановлення Верховним Судом ухвали від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22, тобто стосуються процесуального рішення суду касаційної інстанції, ухваленого під час розгляду іншої судової справи.

За таких обставин спір у справі № 910/1861/26 в частині позовних вимог до Верховного Суду не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, у зв`язку з чим провадження у справі в цій частині підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини 2 статті 231 Господарського процесуального кодексу України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Оскільки вимоги до Верховного Суду про відшкодування шкоди, обґрунтовані незаконністю ухваленого ним судового рішення в іншій справі, не можуть бути предметом судового розгляду в порядку будь-якого судочинства, суд роз`яснює позивачеві, що такі вимоги не віднесено до юрисдикції жодного суду. Позовні вимоги про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій чи бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду) не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства (постанова Верховного Суду від 27.05.2020 року у справі № 910/5578/19, пункт 4.13, з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі № 757/43355/16-ц).

Суд також звертає увагу позивача, що згідно з частиною 3 статті 231 Господарського процесуального кодексу України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Щодо решти позовних вимог - до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування 3 000 029,00 грн. шкоди - суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 03.09.2026 року у справі № 910/438/26, якою переглянуто рішення, за позовом ФГ Бурки В.В. до Верховного Суду та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, після закриття провадження в частині вимог до Верховного Суду «в частині позовних вимог до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення 3000029,00 грн, сторонами є юридичні особи, а заявлена вимога стосується цивільного права (інтересу) позивача щодо відшкодування шкоди. За таких обставин, з огляду на суб`єктний склад і характер заявлених вимог, спір в зазначеній частині позовних вимог відповідає критеріям, визначеним главою 2 ГПК України, а тому підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства» (пункти 47, 48). Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 04.11.2026 року у справі № 910/3870/26 (пункт 6.5.4) та від 06.10.2026 року у справі № 910/441/26 (пункт 52). Отже, позовні вимоги до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди підлягають розгляду по суті в порядку господарського судочинства, а клопотання відповідача-1 про закриття провадження у справі в цій частині задоволенню не підлягає.

Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина 1 статті 167 Цивільного кодексу України). Згідно зі статтею 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04.11.2026 року у справі № 910/3870/26 з посиланням на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 27.11.2019 року у справі № 242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, яка бере участь у справі через відповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями якого завдано шкоду (пункт 6.5.1 постанови). При цьому Верховний Суд зазначив, що «залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган».

Відтак, посилання відповідача 2 на те, що Державна казначейська служба України не є учасником спірних правовідносин, не впливають на визначення відповідачем у даній справі держави та не можуть бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. При цьому суд, рішення якого позивач вважає джерелом шкоди, не наділений повноваженнями представляти державу у спорі про відшкодування шкоди, завданої під час здійснення правосуддя (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 року у справі № 688/2479/16-ц).

Щодо посилань відповідача 1 на наявність підстав для залишення позову без розгляду у зв`язку з перебуванням у провадженні Господарського суду міста Києва справи № 910/438/26 суд зазначає, що відповідно до пункту 3 частини 1 статті 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Як вбачається з постанови Верховного Суду від 03.09.2026 року у справі № 910/438/26, позовні вимоги у вказаній справі обґрунтовані постановленням Верховним Судом ухвали від 02.03.2023 року у справі № 461/5373/22, тоді як підставою позову у даній справі є ухвала Верховного Суду від 28.03.2023 року у тій самій справі. Згадування позивачем в обґрунтуванні розміру моральної шкоди ухвали Верховного Суду від 02.03.2023 року у справі № 461/5373/22 не розцінюється судом як зміна підстав позову, оскільки позовні вимоги, сформульовані у прохальній частині позовної заяви, та викладені позивачем фактичні обставини стосуються саме ухвали від 28.03.2023 року, а матеріальна шкода пов`язана з направленням касаційної скарги 07.04.2023 року, тобто після постановлення ухвали від 28.03.2023 року. Крім того, на час розгляду даної справи провадження у справі № 910/438/26 закінчено: постановами Верховного Суду від 03.09.2026 року касаційні скарги позивача залишено без задоволення, а судові рішення у справі - без змін. Отже, підстави позовів у вказаних справах не є тотожними, а відтак підстави для залишення позову без розгляду відсутні.

З тих самих мотивів відсутні й підстави для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини 1 статті 231 у зв`язку з пунктом 2 частини 1 статті 175 Господарського процесуального кодексу України, оскільки ухвалу і рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2026 року у справі № 910/438/26 постановлено у спорі з інших підстав.

Оцінюючи заявлені позивачем вимоги до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України суд звертає увагу, що, як зазначалось вище, згідно з частиною 1, пунктом 3 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

В силу приписів статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Водночас, як зазначив Верховний Суд у постанові від 15.01.2026 року у справі № 910/4380/25, «положення статті 56 Конституції України є загальною нормою, якою встановлено право особи на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Водночас, положення Глави 82 „Відшкодування шкоди" ЦК України є спеціальними та визначають у передбачених цією главою випадках підстави та порядок відшкодування матеріальної та моральної шкоди».

Відповідно до частини 1 статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Згідно з частиною 5 статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Відповідно до частини 6 статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі № 757/43355/16-ц, приписи статті 1176 ЦК України є спеціальними щодо приписів статей 22, 23, 1166 і 1167 цього Кодексу та визначають випадки, в яких може бути заявлена позовна вимога про відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю суду (пункт 45 постанови).

Аналогічні висновки щодо умов відшкодування юридичній особі за рахунок держави шкоди, завданої судовим рішенням, викладено у постановах Верховного Суду від 09.03.2023 року у справі № 910/17451/21 та від 21.08.2025 року у справі № 757/3634/23-ц, в якій суд касаційної інстанції за позовом ФГ Бурки В.В. до держави додатково наголосив, що «сам акт правосуддя не може становити собою протиправне (свавільне) діяння».

Згідно з частиною 1 статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до частини 1 статті 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Застосовуючи положення статей 1173, 1174 ЦК України суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади чи відповідно його посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2019 року у справі № 916/1423/17, пункт 32).

Статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, зокрема те, що для застосування відповідальності наявність їх вини не є обов`язковою; водночас цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі № 920/715/17, пункт 5.9).

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 року у справі № 925/1196/18, пункт 6.13). При цьому природа такого зв`язку має бути пряма, тобто дії відповідача мають завдавати шкоду позивачеві як conditio sine qua non («умова, без якої не може бути») (постанова Верховного Суду від 30.11.2022 року у справі № 910/10501/19).

У подібних правовідносинах - за позовами Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича до держави про відшкодування шкоди, завданої ухвалами Верховного Суду про повернення касаційних скарг, - Верховний Суд виходив з того, що відшкодування державою такої шкоди можливе лише за доведеності позивачем усіх елементів складу цивільного правопорушення: шкоди, протиправного діяння і причинного зв`язку між ними, а відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову (постанови Верховного Суду від 03.09.2026 року у справі № 910/438/26, якою переглянуто рішення (пункти 39, 40, 77), від 04.11.2026 року у справі № 910/3870/26 (пункт 6.5.3)). Отже, незалежно від кваліфікації заявлених вимог за частиною 6 статті 1176 чи за статтями 1173, 1174 Цивільного кодексу України, обов`язковою умовою відшкодування державою шкоди є протиправність рішення суду, яке позивач вважає джерелом шкоди, встановлена в порядку, передбаченому процесуальним законом, або обвинувальним вироком щодо судді, а також наявність шкоди і причинного зв`язку між ними.

Щодо тверджень про протиправність ухвали Верховного Суду від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22 суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Ухвала Верховного Суду від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22 постановлена судом касаційної інстанції в межах розгляду конкретної судової справи, набрала законної сили і в установленому процесуальним законом порядку не скасована та незаконною не визнана; жодним рішенням суду її незаконність чи вину судді, який її постановив, не встановлено. Доказів встановлення в діях судді, який постановив вказану ухвалу, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, матеріали справи не містять, і на такі обставини позивач не посилається.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.03.2019 року у справі № 711/2652/17 і повторив Верховний Суд у постанові від 28.02.2024 року у справі № 910/13733/22, «законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю». Так, у постанові від 27.07.2023 року у справі № 910/2315/22 щодо позову про відшкодування державою шкоди, завданої ухвалою Верховного Суду про відмову у відкритті касаційного провадження, Верховний Суд зазначив, що така ухвала «не може бути перевірена у цій справі (№ 910/2315/22) на предмет законності і обґрунтованості висновків касаційного суду» (пункт 65 постанови).

Аналогічну позицію викладено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ.

У пункті 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Відтак, у межах даної справи суд не може досліджувати питання дотримання чи порушення Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду норм процесуального права при постановленні ухвали від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22, оскільки це було б фактичним переглядом судового рішення суду касаційної інстанції поза передбаченим процесуальним законом порядком та втручанням у здійснення правосуддя. Такий підхід судів, які зазначили, що в межах спору про відшкодування шкоди суд не може досліджувати обставини наявності чи відсутності порушень з боку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду при постановленні ухвали про повернення касаційної скарги, Верховний Суд у постанові від 04.11.2026 року у справі № 910/3870/26 визнав таким, що ґрунтується на законі.

В свою чергу, посилання позивача на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 року у справі № 910/16580/23, суд до уваги не приймає, оскільки вказану постанову ухвалено в іншій справі щодо іншого судового рішення; ухвалу Верховного Суду від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22 вона не скасовувала і висновку про її незаконність не містить, а отже є нерелеватною в даному випадку.

Також не можуть бути враховані судом посилання позивача як на підставу звільнення від доказування протиправності ухвали від 28.03.2023 року на ухвалу Верховного Суду від 24.04.2023 року, зважаючи на те, що в ухвалі від 24.04.2023 року суд касаційної інстанції не досліджував повноважень особи, яка підписала касаційну скаргу, та законності ухвали від 28.03.2023 року, а поновив строк на касаційне оскарження та відмовив у відкритті касаційного провадження. Не звільняє позивача від доказування і постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 року у справі № 910/16580/23 як така, що не встановлювала обставин щодо ухвали від 28.03.2023 року .

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду (частина 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України).

В свою чергу, суд наголошує, що незгода учасника справи із судовим рішенням не спростовує презумпції законності та остаточності судових рішень, які набрали законної сили (постанова Верховного Суду від 21.08.2025 року у справі № 757/3634/23-ц), а сама по собі незгода позивача із застосуванням судом касаційної інстанції тих чи інших норм процесуального права не свідчить про протиправність його рішення та не є підставою для стягнення шкоди.

Як зазначено Європейським судом з прав людини у рішенні від 24.07.2003 року у справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, пункт 52), правова певність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень. Цей принцип твердо визначає, що жодна із сторін не має права вимагати перегляду остаточного і зобов`язуючого судового рішення просто в цілях проведення повторного розгляду і постановлення нового рішення у справі. Повноваження вищих судів щодо перегляду мають використовуватися для виправлення судових помилок і неправомірних судових рішень, а не для того, щоб розглянути по-новому справу.

Окрім цього суд зазначає, що після повернення касаційної скарги ухвалою від 28.03.2023 року позивач повторно реалізував право на касаційне оскарження судових рішень у справі № 461/5373/22, а ухвалою Верховного Суду від 24.04.2023 року позивачу поновлено строк на касаційне оскарження та за результатами розгляду касаційної скарги відмовлено у відкритті касаційного провадження з мотивів того, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Отже, доступ позивача до суду касаційної інстанції у справі № 461/5373/22 було забезпечено. Верховний Суд у постанові від 03.09.2026 року у справі № 910/438/26, якою переглянуто рішення за позовом ФГ Бурки В.В., обґрунтованим ухвалою Верховного Суду від 02.03.2023 року у справі № 461/5373/22, надав таку саму оцінку, послався на встановлене судами попередніх інстанцій, що після повернення касаційної скарги позивач скористався правом на касаційне оскарження (пункт 80), та зазначив, що «реалізація особою її права на касаційне оскарження судових рішень у справі № 461/5373/22 становить достатньо справедливу сатисфакцію для позивача, позаяк іншого він не довів» (пункт 83). Аналогічний висновок щодо справи № 910/16580/23 викладено у постанові Верховного Суду від 06.10.2026 року у справі № 910/441/26 (пункт 87).

Подібні обставини були предметом розгляду Верховного Суду у постанові від 09.03.2023 року у справі № 910/17451/21 за позовом про відшкодування державою моральної шкоди, обґрунтованим незаконністю ухвали Верховного Суду про відмову у відкритті касаційного провадження (пункт 21). Залишаючи без змін рішення судів про відмову в позові Верховний Суд у цій постанові погодився з тим, що незаконність ухвали Верховного Суду в установленому порядку не визнана, а з поданих позивачем доказів не встановлено, що відмова у касаційному перегляді вплинула на звичайну господарську діяльність позивача, призвела до втрат немайнового характеру (порушила його звичайні зв`язки, обмежила ділову активність, принизила ділову репутацію) (пункти 44, 47 постанови). Так само і в даній справі ухвала Верховного Суду від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22 не скасована і незаконною не визнана, а доказів її впливу на господарську діяльність позивача матеріали справи не містять.

В свою чергу, оцінюючи заявлені позивачем вимоги в частині стягнення з держави моральної шкоди в сумі 3 000 000,00 грн. суд зазначає, що відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до статті 91 Цивільного кодексу України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Відповідно до частини 1 статті 94 Цивільного кодексу України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 22.02.2022 року у справі № 915/1372/20: «Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, потрібно розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності».

Здатність відчувати моральні страждання за своєю правовою природою може належати тільки людині, тому юридична особа, посилаючись на завдання їй моральної шкоди, безпідставно ототожнює себе зі своїми працівниками (фізичними особами) (постанова Верховного Суду від 22.02.2022 року у справі № 915/1372/20, пункт 57, в якому Верховний Суд погодився з таким висновком суду апеляційної інстанції). У справі № 914/69/25 за позовом ФГ Бурки В.В. суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що посилання на порушення нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушення стосунків з оточуючими людьми та з родичами «не заслуговують на увагу, оскільки це стосується фізичної, а не юридичної особи»; постановою Верховного Суду від 02.09.2025 року ці рішення залишено без змін (в частині касаційне провадження закрито).

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Юридична особа, яка звертається з вимогою про відшкодування моральної шкоди, повинна довести факт заподіяння їй втрат немайнового характеру внаслідок приниження її ділової репутації (постанови Верховного Суду від 16.11.2021 року у справі № 915/1375/20 (пункт 16.16), від 06.10.2022 року у справі № 910/18745/21 (пункти 65, 66)). Характер такого спору вимагає від позивача активних дій з доведення обставин, на які він посилається, з урахуванням засади диспозитивності (частина 2 статті 14 Господарського процесуального кодексу України) та обов`язку доказування (стаття 74 Господарського процесуального кодексу України); такими доказами можуть бути, зокрема, довідки про зменшення вартості нематеріальних активів, висновки експертизи, повідомлення засобів масової інформації тощо (постанова Верховного Суду від 09.03.2023 року у справі № 910/17451/21, пункти 45, 48).

При цьому, сам факт відсутності незаконності ухвали Верховного Суду відповідно свідчить і про відсутність факту завдання моральної шкоди позивачеві постановленням такої ухвали.

Ухвала суду про повернення касаційної скарги є процесуальним документом, ухваленим у межах конкретної судової справи та адресованим особі, яка подала скаргу, і не містить оцінки господарської діяльності позивача чи відомостей, які б могли принизити його ділову репутацію. Як зазначив Верховний Суд у постанові від 05.09.2018 року у справі № 910/6099/17 (пункт 47) здійснення дій на виконання посадовими особами своїх процесуальних обов`язків, навіть у випадку подальшого їх скасування, не може трактуватися як приниження честі, гідності або підрив ділової репутації позивача; цей висновок підтримано у постановах Верховного Суду від 22.02.2022 року у справі № 915/1372/20 (пункт 54) та від 09.03.2023 року у справі № 910/17451/21 (пункт 46). Тим більше не може свідчити про приниження ділової репутації позивача ухвала Верховного Суду від 28.03.2023 року, яка не скасована і незаконною не визнана.

Додатково судом враховано, що позивачем не надано суду жодних доказів приниження його ділової репутації внаслідок постановлення ухвали Верховного Суду від 28.03.2023 року, зокрема, доказів поширення відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати його господарської діяльності, зниження вартості нематеріальних активів, втрати чи погіршення ділових зв`язків з контрагентами, втрати клієнтів, зменшення обсягів господарської діяльності тощо, а також доказів причинного зв`язку між такими наслідками та постановленням вказаної ухвали.

Окрім цього, розмір заявленої до стягнення моральної шкоди в сумі 3 000 000,00 грн. позивачем жодним чином в позовній заяві не обґрунтовано: позивач не навів критеріїв, за якими визначено вказану суму, не надав розрахунку та доказів на його підтвердження, обмежившись посиланням на те, що закони України не обмежують розміру відшкодування моральної шкоди, а вказана сума є, на його думку, адекватною.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 09.06.2022 року у справі № 910/4014/16 (пункти 69, 71), погодившись із судом апеляційної інстанції, при визначенні розміру моральної шкоди слід виходити із засад справедливості, добросовісності та розумності; при цьому визначений розмір грошового відшкодування має бути співмірний із заподіяною шкодою.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності складу цивільного правопорушення як підстави для покладення на державу відповідальності за заподіяння шкоди, а саме протиправності ухвали Верховного Суду від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22, наявності шкоди у заявленому розмірі та причинного зв`язку між ними.

Аналогічних висновків суд дійшов при вирішенні спорів у рішеннях від 18.05.2023 року у справі № 910/13733/22, від 28.02.2024 року у справі № 910/15818/23, від 28.03.2024 року у справі № 910/16105/23 за позовами про відшкодування державою моральної шкоди, обґрунтованими незаконністю, на думку позивача, процесуальних рішень та дій судів, у тому числі суду касаційної інстанції, а рішення суду у справі № 910/13733/22 залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 31.10.2023 року та постановою Верховного Суду від 28.02.2024 року.

Щодо посилань позивача на рішення Конституційного Суду України від 25.11.1997 року № 6-зп, від 25.12.1997 року № 9-зп, від 03.10.2001 року № 12-рп, від 09.07.2002 року № 15-рп та на статті 8, 40, 55, 56, 124, 151-2 Конституції України суд зазначає, що право позивача на судовий захист реалізовано шляхом розгляду його позову до держави по суті в порядку господарського судочинства. Відмова у задоволенні позову зумовлена недоведеністю позивачем підстав для відшкодування шкоди, а не обмеженням права на звернення до суду. Наведені рішення Конституційного Суду України не містять висновків, які б звільняли позивача від обов`язку доведення складу цивільного правопорушення у спорі про відшкодування шкоди.

Додатково суд зазначає про помилковість посилань позивача на частину 2 статті 1166 Цивільного кодексу України (презумпція вини завдавача шкоди). Як зазначено вище, для застосування статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України наявність вини не є обов`язковою, проте інші елементи складу цивільного правопорушення позивач має довести (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі № 920/715/17). Відсутність доказів протиправності ухвали Верховного Суду від 28.03.2023 року, шкоди та причинного зв`язку не може бути подолана посиланням на презумпцію вини. Посилання позивача на висновки Верховного Суду щодо застосування статті 1166 Цивільного кодексу України Верховний Суд відхилив і у справі № 910/438/26, визнавши правовідносини неподібними (постанова від 03.09.2026 року, якою переглянуто рішення, пункти 42- 45), а у постанові від 28.01.2026 року у справі № 914/2002/25 за позовом ФГ Бурки В.В. зазначив, що суди відмовили у задоволенні позову «не з огляду на відсутність вини Відповідача, а з підстав недоведеності Позивачем сукупності юридично значущих обставин, необхідних для покладення відповідальності» (пункт 6.27).

Оцінюючи заявлені позивачем вимоги в частині стягнення з держави 29,00 грн. матеріальної шкоди, суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 22 Цивільного кодексу України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Витрати на поштове відправлення касаційної скарги у справі № 461/5373/22 за своєю правовою природою є витратами, пов`язаними з розглядом цієї судової справи, а саме витратами, пов`язаними з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи (пункт 4 частини 3 статті 133 Цивільного процесуального кодексу України), які розподіляються виключно за правилами процесуального закону, що регулює розгляд відповідної справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.05.2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19, пункти 20, 32) зазначила, що судові витрати, понесені в адміністративній справі, не є шкодою, що може бути відшкодована у цивільній справі за рахунок бюджетних асигнувань адміністративного суду, рішення якого було скасоване судом вищої інстанції, і розподіляються виключно за правилами, встановленими КАС України.

У постанові від 18.12.2019 року у справі № 688/2479/16-ц Велика Палата Верховного Суду також зазначила щодо витрат позивача, пов`язаних із розглядом самої справи про відшкодування шкоди, що такі витрати «не є збитками у розумінні статті 22 ЦК України» (пункт 45 постанови).

Аналогічного висновку щодо поштових витрат на направлення касаційних скарг дійшли господарські суди у справах № 910/3870/26 та № 910/441/26 за позовами ФГ Бурки В.В., вказавши, що такі витрати «за своєю правовою природою не є матеріальними збитками в розумінні цивільного законодавства, а тому не підлягають стягненню як шкода». У справі № 910/3870/26 до вимог були включені, як і в даній справі, 29,00 грн. витрат на повторне направлення до Верховного Суду касаційної скарги, поверненої ухвалою Верховного Суду, і суди зазначили, що питання розподілу та відшкодування таких поштових витрат має вирішуватися виключно в межах тієї справи, у якій подано касаційну скаргу, у порядку, передбаченому процесуальним законом. Постановою Верховного Суду від 04.11.2026 року у справі № 910/3870/26 судові рішення залишено без змін з визнанням висновків судів про відсутність правових підстав для задоволення позову такими, що ґрунтуються на законі (пункти 6.5.2, 6.5.3 постанови), а постановою від 06.10.2026 року залишено без змін рішення у справі № 910/441/26.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 22.02.2022 року у справі № 915/1372/20 (пункти 61.5- 61.7) щодо витрат на професійну правничу допомогу, процесуальні витрати не є збитками в розумінні статті 22 Цивільного кодексу України, не можуть стягуватися під виглядом збитків і за своєю правовою природою є витратами, понесеними у зв`язку із реалізацією своїх процесуальних прав при розгляді певної справи у суді, які розподіляються виключно за правилами, встановленими процесуальним законодавством; такі витрати не можна визнати збитками чи шкодою у розумінні положень цивільного законодавства України, і вони не можуть бути стягнуті за позовною вимогою в іншому провадженні.

Наведене є самостійною підставою для відмови у стягненні 29,00 грн. матеріальної шкоди, незалежно від висновку суду щодо відсутності протиправності ухвали Верховного Суду від 28.03.2023 року у справі № 461/5373/22.

Крім того, сама по собі необхідність повторного звернення до суду касаційної інстанції після повернення касаційної скарги не свідчить про протиправність ухвали Верховного Суду від 28.03.2023 року, яка в установленому порядку не скасована і незаконною не визнана, з огляду на що вимога про стягнення 29,00 грн. матеріальної шкоди задоволенню не підлягає.

В частині клопотання позивача про звернення до Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 56 Конституції України суд звертає увагу на висновки та мотивування, викладені в ухвалі Господарського суду міста Києва від 13.05.2026 року, якою, зокрема, відмовлено в задоволенні вказаного клопотання, про що судом зазначено вище.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 17 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2011 року у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів ч.ч. 1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищенаведене, оскільки позивач не довів в розумінні статті 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу решти своїх позовних вимог - до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, що розглядалися після закриття провадження у справі в частині вимог до Верховного Суду, суд вважає за необхідне відмовити позивачу в задоволенні решти позовних вимог з огляду на їх необґрунтованість та недоведеність.

Відповідно до частини 2 статті 123 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно з пунктом 11 частини 2 статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Отже, з урахуванням змісту заявлених позовних вимог судовий збір позивачем не сплачувався, а розподіл судових витрат за правилами статті 129 Господарського процесуального кодексу України, у тому числі в частині позовних вимог, провадження щодо яких закрито, не здійснюється.

Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 73-80, 86, 123, 129, пунктом 1 частини 1, частинами 2, 3 статті 231, статтями 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Закрити провадження у справі № 910/1861/26 в частині позовних вимог Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича до Верховного Суду. Роз`яснити Фермерському господарству Бурки Віталія Володимировича, що позовні вимоги до Верховного Суду про відшкодування шкоди, обґрунтовані незаконністю ухваленого ним судового рішення в іншій справі, не віднесено до юрисдикції жодного суду.

2. В задоволенні решти позовних вимог Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 13 листопада 2026 року

Суддя А.М. Селівон

Часті запитання

Який тип судового документу № 141486922 ?

Документ № 141486922 це Рішення

Яка дата ухвалення судового документу № 141486922 ?

Дата ухвалення - 10.06.2026

Яка форма судочинства по судовому документу № 141486922 ?

Форма судочинства - Господарське

Я не впевнений, що мені підходить повний доступ до системи YouControl. Які є варіанти?

Ми зацікавлені в тому, щоб ви були максимально задоволені нашими інструментами. Для того, щоб упевнитись в цінності і потребі системи YouControl саме для вас - замовляйте безкоштовну демонстрацію продукту. Також можна придбати доступ на 1 добу за 680 гривень.
Детальна інформація про ліцензії та тарифні плани.

В якому cуді було засідання по документу № 141486922 ?

У чому перевага платних тарифів?

У платних тарифах ви отримуєте іформацію зі 180 джерел даних, у той час як у безкоштовному - з 22. Також у платних тарифах доступно більше розділів даних та аналітичні інструменти миттєвої оцінки компаній, ФОП, та фізосіб.
Детальніше про різницю в доступах на сторінці тарифів.

Інформація про судове рішення № 141486922, Господарський суд м. Києва

Судове рішення № 141486922, Господарський суд м. Києва було прийнято 10.06.2026. Форма судочинства - Господарське, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти корисні відомості про це судове рішення. Ми надаємо зручний та швидкий доступ до поточних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі недавніх судових прецедентів. Наша база даних містить повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам легко знаходити корисні відомості.

Судове рішення № 141486922 відноситься до справи № 910/1861/26

Це рішення відноситься до справи № 910/1861/26. Фірми, які зазначені в тексті цього судового документа:


Наша платформа підтримує пошук за різними критеріями, такими як регіон або назва суда. Також у персональному кабінеті є можливість докладного налаштування, що суттєво прискорює процес пошуку даних. Це дозволяє результативно заощаджувати ваш час при отриманні необхідної інформації з реєстру судових рішень та інших офіційних джерел.

Попередній документ : 141486921
Наступний документ : 141486923