Єдиний державний реєстр судових рішень
Справа № 372/5152/26
Провадження 2-3331/26
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
10 листопада 2026 року Обухівський районний суд Київської області в складі :
головуючого судді Кравченка М.В.,
при секретарі Ільїній А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Обухівського районного суду Київської області цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
В С Т А Н О В И В :
17.08.2026 року товариство з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» звернулося до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просить стягнути заборгованість за кредитним договором № 202255 від 11.08.2021 у розмірі 15 390,00 грн, а також понесені судові витрати.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 11.08.2021 між ТОВ «Займер» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 202255 шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний одноразовим ідентифікатором у порядку, визначеному Законом України «Про електронну комерцію». Відповідно до умов договору кредитодавець надав відповідачу грошові кошти в розмірі 3 000,00 грн шляхом перерахування на банківську картку позичальника, а останній зобов`язався повернути кредит та сплатити проценти за користування ним у порядку та на умовах, встановлених договором. Позивач вказує, що відповідач свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконав, у зв`язку з чим виникла заборгованість. 14.09.2023 первісний кредитодавець змінив найменування з ТОВ «Займер» на ТОВ «Клай Інвест». 19.04.2024 між ТОВ «Клай Інвест» та ТОВ «Діджи Фінанс» укладено договір факторингу № 568/ФК-24, відповідно до якого, за твердженням позивача, останній набув право грошової вимоги до відповідача за кредитним договором № 202255 від 11.08.2021. Посилаючись на невиконання відповідачем кредитних зобов`язань та перехід до нього права вимоги, позивач просить стягнути заборгованість у загальному розмірі 15 390,00 грн., яка складається з: 3 000,00 грн. - заборгованість за тілом кредиту; 1 800,00 грн - заборгованість за процентами; 450,00 грн - заборгованість за комісією; 10 140,00 грн - заборгованість за пенею. Крім того, позивач просить стягнути з відповідача судовий збір у розмірі 2 662,40 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн.
Ухвалою судді Обухівського районного суду Київської області від 20.08.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у зазначеній справі. Розгляд справи відповідно до ч. 5 ст. 279 Цивільного процесуального кодексу України вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Представник позивача в позовній заяві просив розглядати справу за його відсутності, позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав, викладених у позові. Проти винесення заочного рішення не заперечив.
04.09.2026 відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти задоволення позову, вважає заявлені вимоги необґрунтованими та недоведеними належними і допустимими доказами. У відзиві відповідач зазначив, що не визнає заявленого позивачем розміру заборгованості, оскільки її розмір неналежним чином не обґрунтований. Зокрема, відповідач зазначає, що позивачем не надано публічної пропозиції (оферти) станом на день виникнення спірних правовідносин, яка відповідно до п. 1.7 кредитного договору є його невід`ємною частиною, що унеможливлює встановлення повного змісту погоджених сторонами умов кредитування. Крім того, заперечив проти заявленого розміру заборгованості, вважаючи наданий позивачем розрахунок необґрунтованим, а нарахування пені та комісії такими, що не відповідають умовам кредитного договору та вимогам законодавства. З огляду на викладене, просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Відповідно до ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін та диспозитивності, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як у межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Згідно зі ст. 76-79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та мають значення для її вирішення.
Доказування у цивільній справі, як і судове рішення, не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, тобто тягар доказування покладається на сторони цивільно-правового спору.
Перевіривши та дослідивши матеріали справи, надані сторонами докази, оцінивши їх у сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 11.08.2021 між ТОВ «Займер» та ОСОБА_2 оформлено кредитний договір № 202255, за умовами якого кредитодавець зобов`язався надати позичальнику грошові кошти у розмірі 3 000,00 грн на умовах строковості, поворотності та платності.
Строк кредитування за договором визначено до 09.09.2021.
Пунктом 1.5 кредитного договору передбачено, що за використання системи для дистанційного отримання фінансового кредиту клієнт зобов`язаний сплатити кредитодавцю комісію у розмірі 15 % від суми фінансового кредиту.
Відповідно до п. 1.7 кредитного договору Публічна пропозиція укласти договір про надання фінансового кредиту є невід`ємною частиною цього договору та розміщена на веб-сайті кредитодавця.
Згідно з п. 4.3 договору передбачено нарахування пені у розмірі 5 % за кожен день прострочення, але не більше ніж за 100 календарних днів.
Крім того, судом встановлено, що 14.09.2023 ТОВ «Займер» змінило своє найменування на ТОВ «Клай Інвест».
19.04.2024 між ТОВ «Клай Інвест» та ТОВ «Діджи Фінанс» укладено договір факторингу № 568/ФК-24, на підставі якого, як зазначає позивач, до нього перейшло право грошової вимоги до відповідача за кредитним договором № 202255 від 11.08.2021.
Відповідно до ч. 1 ст. 205 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
За змістом ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у тому числі електронних, та підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно зі ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 639 ЦК України договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним у письмовій формі.
Особливості укладення електронних договорів визначені Законом України «Про електронну комерцію».
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.
Відповідно до ч. 3 ст. 11 цього Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.
Згідно з ч. 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття може бути надана шляхом надсилання електронного повідомлення, заповнення формуляра заяви в електронній формі або вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції, у випадках, визначених законом.
Відповідно до ст. 12 зазначеного Закону електронний правочин може бути підписаний електронним підписом одноразовим ідентифікатором.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями та підписаний у встановленому законом порядку, за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.
Отже, укладення кредитного договору в електронній формі саме по собі не суперечить вимогам законодавства та не є підставою для невизнання прав і обов`язків, що виникли на його підставі.
Водночас наявність електронного кредитного договору не звільняє позивача від обов`язку довести зміст погоджених сторонами договірних умов та розмір заборгованості, який заявлено до стягнення.
Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.
Як вбачається зі змісту кредитного договору № 202255 від 11.08.2021, окремі умови правовідносин між сторонами визначені не лише безпосередньо в індивідуальному кредитному договорі, а й в іншому документі, який відповідно до його умов є невід`ємною частиною договору.
Так, п. 1.7 кредитного договору прямо передбачено, що публічна пропозиція укласти договір про надання фінансового кредиту є невід`ємною частиною цього договору та розміщена на вебсайті кредитодавця.
Отже, сам кредитний договір містить посилання на окремий документ Публічну пропозицію (оферту), положення якої за умовами договору визначають права та обов`язки його сторін.
Між тим, позивачем до позовної заяви не надано тексту публічної пропозиції (оферти) у редакції, яка діяла саме станом на 11.08.2021, тобто на момент укладення кредитного договору № 202255.
Натомість позивач обмежився посиланням на публічну пропозицію в тексті договору та зазначенням вебсайту, на якому відповідний документ був розміщений.
Суд зазначає, що саме по собі посилання в кредитному договорі на інший документ не дає можливості встановити його фактичний зміст, умови та редакцію, яка діяла на момент укладення договору.
Розміщення публічної пропозиції на веб-сайті кредитодавця також не свідчить безумовно про те, що відповідні умови були доведені до відома позичальника та погоджені ним саме в тій редакції, на яку посилається позивач.
При цьому кредитодавець як особа, що розробляє стандартні умови кредитування та розміщує їх на власному вебсайті, має можливість вносити зміни до їх змісту.
Відтак наявність посилання на вебсайт не дозволяє суду встановити, які саме положення Публічної пропозиції діяли станом на 11.08.2021 та чи були вони складовою частиною укладеного з відповідачем договору.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 342/180/17 викладено правовий висновок, відповідно до якого роздруківка із сайту кредитодавця не може безумовно підтверджувати погодження споживачем відповідних умов кредитування, оскільки зміст таких умов залежить від волевиявлення та дій кредитодавця, який може вносити до них відповідні зміни.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на необхідність доведення того, що позичальник ознайомився та погодився саме з тими умовами кредитування, на яких ґрунтуються заявлені позивачем вимоги.
Аналізуючи викладене, суд приходить до висновку, що для встановлення дійсного змісту договірних зобов`язань необхідно дослідити не лише індивідуальний кредитний договір, а й документи, які відповідно до його умов є невід`ємними складовими частинами.
Зазначені обставини мають істотне значення для правильного вирішення справи, оскільки позивач просить стягнути з відповідача не лише основну суму кредиту, а й проценти, комісію та пеню, правомірність нарахування яких відповідач заперечує.
При цьому відсутність зазначеного документа не означає автоматично, що індивідуальний кредитний договір є неукладеним, однак не дає можливості врахувати ті умови, існування та погодження яких позивач пов`язує з Публічною пропозицією, але належним чином не довів.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України обов`язок доведення обставин, на які сторона посилається як на підставу своїх вимог, покладається саме на цю сторону.
Згідно з ч. 2 ст. 83 ЦПК України позивач повинен подати докази разом із поданням позовної заяви.
Таким чином, саме позивач повинен довести повний зміст умов кредитування, на підставі яких ним здійснено нарахування заявлених до стягнення платежів.
Ненадання публічної пропозиції (оферти) у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, свідчить про неповноту доказів, якими позивач обґрунтовує зміст та обсяг договірних зобов`язань відповідача.
За таких обставин суд вважає, що позивачем належним чином не доведено всіх договірних умов, необхідних для перевірки заявленого розміру заборгованості.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Звернувшись до суду, позивач просить стягнути з відповідача 10 140,00 грн, визначаючи зазначену суму в позовній заяві як пеню.
Водночас із наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що вказана сума обліковується як «відсотки на прострочці».
При цьому розмір 10 140,00 грн відповідає нарахуванню процентів за передбаченою договором ставкою 2 % на день від суми кредиту 3 000,00 грн. протягом 169 календарних днів:
3 000,00 грн ? 2 % ? 169 днів = 10 140,00 грн.
Згідно з розрахунком позивача зазначений період становить з 10.09.2021 по 25.02.2022 включно, тобто починається наступного дня після закінчення строку кредитування, встановленого договором до 09.09.2021.
Таким чином, із власного розрахунку позивача вбачається, що після закінчення строку кредитування кредитодавець продовжив здійснювати нарахування за процентною ставкою, визначеною договором для користування кредитними коштами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 викладено правовий висновок, відповідно до якого право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування або пред`явлення вимоги відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України.
Після закінчення строку кредитування права та інтереси кредитодавця забезпечуються, зокрема, положеннями ч. 2 ст. 625 ЦК України, якими визначено наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Отже, проценти, передбачені ст. 1048 ЦК України як плата за правомірне користування кредитними коштами, та проценти, які можуть бути передбачені як відповідальність за прострочення грошового зобов`язання, мають різну правову природу.
У даному випадку строк кредитування закінчився 09.09.2021, тоді як заявлена сума 10 140,00 грн. нарахована за період після закінчення цього строку.
Тому зазначена сума не може бути стягнута як договірні проценти за користування кредитом на підставі ст. 1048 ЦК України.
Водночас позивач визначає зазначену суму як пеню, хоча порядок її обчислення не відповідає погодженим сторонами умовам щодо нарахування неустойки.
Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.
Згідно з ч. 3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
Як вбачається з п. 4.3 кредитного договору, сторони передбачили нарахування пені у розмірі 5 % за кожен день прострочення, але не більше ніж за 100 календарних днів.
Натомість позивачем здійснено нарахування за ставкою 2 % на день протягом 169 календарних днів.
Отже, застосована позивачем формула не відповідає встановленому договором порядку нарахування пені ані за розміром ставки, ані за тривалістю періоду нарахування.
При цьому період, за який здійснено нарахування, на 69 календарних днів перевищує передбачену договором максимальну тривалість нарахування пені.
За таких обставин суд вважає, що заявлена до стягнення сума 10 140,00 грн. не підтверджена належним розрахунком саме як пеня, оскільки позивач фактично застосував порядок нарахування договірних процентів після закінчення строку кредитування.
Крім того, при вирішенні питання щодо правомірності нарахування пені суд враховує наступне.
Відповідно до п. 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19, або у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем, позичальник звільняється від обов`язку сплати на користь кредитодавця неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.
Вказана норма передбачає спеціальне звільнення позичальника від цивільно-правової відповідальності у вигляді неустойки за прострочення виконання кредитних зобов`язань у відповідний період.
Зазначений підхід до застосування п. 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладено Верховним Судом у постанові від 01.08.2024 у справі № 751/6006/21.
Як встановлено судом, спірну суму 10 140,00 грн нараховано за період з 10.09.2021 по 25.02.2022, тобто в період дії карантину, встановленого на всій території України.
Крім того, відповідно до п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за кредитним договором позичальник звільняється від відповідальності, визначеної ст. 625 ЦК України, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.
Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан з 05 год. 30 хв. 24.02.2022, дію якого в подальшому продовжено.
Таким чином, період нарахування заявленого позивачем платежу повністю припадає на дію законодавчих обмежень, пов`язаних із карантином, а починаючи з 24.02.2022 - також на період дії воєнного стану.
З огляду на викладене, заявлена позивачем сума 10 140,00 грн. не підлягає стягненню як пеня з урахуванням спеціальних положень цивільного законодавства, які звільняють позичальника від обов`язку її сплати за відповідний період.
Крім того, суд враховує, що відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України «Про споживче кредитування» до кредитів, загальний розмір яких не перевищує однієї мінімальної заробітної плати, встановленої на день укладення договору, застосовуються вимоги цього Закону з передбаченими ним винятками, зокрема щодо ч. 2 ст. 21 зазначеного Закону.
Відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про споживче кредитування» сукупна сума неустойки та інших платежів, що підлягають сплаті споживачем за порушення виконання його зобов`язань за договором про споживчий кредит, загальний розмір якого не перевищує однієї мінімальної заробітної плати, не може перевищувати подвійної суми одержаного кредиту та не може бути збільшена за домовленістю сторін.
При цьому за порушення виконання споживачем зобов`язань за таким договором процентна ставка, порядок її обчислення та порядок сплати процентів не можуть бути змінені у бік погіршення для споживача.
Враховуючи, що сума кредиту за спірним договором становить 3 000,00 грн., зазначені положення закону також мають значення для визначення допустимого розміру відповідальності позичальника.
Отже, незалежно від того, як позивач визначає правову природу спірного платежу, заявлена сума 10 140,00 грн. не підтверджена належним і обґрунтованим розрахунком та не відповідає наведеним вимогам законодавства.
За таких обставин суд приходить до висновку, що позовна вимога про стягнення з відповідача 10 140,00 грн. задоволенню не підлягає.
Відповідно до п. 1.5 кредитного договору за використання системи для дистанційного отримання фінансового кредиту позичальник зобов`язаний сплатити кредитодавцю комісію у розмірі 15 % від суми фінансового кредиту.
Позивач, посилаючись на зазначену умову договору, просить стягнути з відповідача комісію у розмірі 450,00 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України надання кредитних коштів є безпосереднім обов`язком кредитодавця за кредитним договором.
При цьому сам факт наявності в кредитному договорі умови щодо сплати певної комісії не свідчить безумовно про правомірність її стягнення, якщо відповідний платіж встановлено за дії, які кредитодавець здійснює під час виконання своїх договірних обов`язків та які не становлять окремої послуги для позичальника.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом можуть включатися, зокрема, комісії та інші платежі, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту.
Водночас зазначене положення не означає, що кредитодавець вправі встановлювати будь-які додаткові платежі незалежно від їх правової природи, фактичного змісту та відповідності вимогам законодавства.
У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09.12.2019 у справі № 524/5152/15-ц викладено правовий висновок, відповідно до якого дії кредитодавця, які здійснюються при виконанні його прав та обов`язків за кредитним договором і не становлять самостійної послуги для позичальника, не можуть бути підставою для покладення на останнього обов`язку щодо сплати окремої комісії.
Зокрема, надання грошових коштів у кредит, оформлення відповідних документів, здійснення необхідних для видачі кредиту операцій та інші дії, пов`язані з виконанням кредитодавцем власних обов`язків, не можуть автоматично розглядатися як самостійні послуги, що надаються позичальнику за окрему плату.
У даному випадку комісія, передбачена п. 1.5 кредитного договору, встановлена саме за використання системи для дистанційного отримання фінансового кредиту.
Однак позивачем не доведено, які конкретно самостійні дії або послуги включає використання зазначеної системи, чим такі дії відрізняються від безпосереднього надання кредиту та в чому полягає їх окрема споживча цінність для позичальника.
Дистанційне оформлення кредиту, ідентифікація клієнта, обробка кредитної заявки, формування договору, перерахування грошових коштів та інші дії, необхідні для здійснення кредитної операції, є способом організації кредитодавцем власної господарської діяльності та виконання зобов`язань за кредитним договором.
Надані позивачем матеріали не дають можливості встановити, що за сплату 15 % від суми кредиту відповідачу фактично надавалася будь-яка окрема додаткова чи супутня послуга, відмінна від безпосереднього дистанційного оформлення та надання кредиту.
Крім того, суд враховує відсутність Публічної пропозиції (оферти), яка відповідно до п. 1.7 договору є його невід`ємною частиною та могла містити положення щодо змісту, порядку надання й оплати відповідних послуг.
За таких обставин суд не має можливості перевірити, чи передбачали погоджені сторонами умови договору надання окремої послуги, за яку позивач просить стягнути комісію.
Саме по собі зазначення у кредитному договорі розміру комісії без належного обґрунтування її правової та фактичної підстави не може бути достатнім доказом існування відповідного грошового зобов`язання.
З урахуванням викладеного суд вважає, що вимога позивача про стягнення 450,00 грн. комісії є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
Позивачем заявлено вимогу про стягнення 15 390,00 грн., однак наданий розрахунок містить істотні суперечності щодо правової природи, порядку та періоду нарахування окремих складових заборгованості.
Відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які містять відомості про господарську операцію.
Суд зазначає, що розрахунок заборгованості, складений кредитодавцем в односторонньому порядку, підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами та сам по собі не може безумовно підтверджувати існування заборгованості у визначеному позивачем розмірі.
Для встановлення дійсного розміру непогашеного грошового зобов`язання необхідно перевірити підстави виникнення кожної складової заборгованості, період її нарахування, відповідність умовам договору, здійснені платежі та залишок боргу.
Натомість наданий позивачем розрахунок не дає можливості підтвердити правомірність усіх заявлених до стягнення платежів та перевірити остаточний розмір заборгованості.
За змістом ч. 1 ст. 1049 та ч. 1 ст. 1054 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути отримані кредитні кошти у строк та в порядку, визначених договором, а також сплатити передбачені договором проценти за користування кредитом.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк.
При цьому обов`язок повернення кредиту та сплати процентів виникає за наявності відповідних договірних і законних підстав, однак у разі звернення кредитора до суду останній повинен довести наявність невиконаного грошового зобов`язання у конкретному розмірі.
Крім того, при визначенні загального розміру заборгованості суд повинен враховувати, що позивачем одночасно заявлено вимоги про стягнення процентів, комісії та пені, частина яких не відповідає умовам договору та вимогам законодавства.
Суд не може визнати обґрунтованим розрахунок лише на тій підставі, що він складений кредитодавцем, якщо зі змісту цього ж розрахунку вбачається неправильне визначення правової природи окремих платежів.
У даному випадку встановлені суперечності щодо нарахування, ненадання публічної пропозиції, яка визначена невід`ємною частиною кредитного договору, та відсутність належного обґрунтування комісії свідчать про неповноту доказової бази, на якій ґрунтуються позовні вимоги.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
За змістом ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи в межах заявлених вимог та на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч. 2 ст. 83 ЦПК України позивач повинен подати докази разом із поданням позовної заяви.
Відповідно до ч. 1 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими судом.
За таких обставин, оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, суд вважає заявлений позивачем розрахунок заборгованості необґрунтованим у відповідній частині, а позовні вимоги щодо стягнення пені та комісії такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, розподіляються залежно від результатів розгляду позовних вимог.
Отже, питання про розподіл заявлених позивачем судового збору в розмірі 2 662,40 грн та витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 6 000,00 грн підлягає вирішенню з урахуванням результатів розгляду справи та підтвердженого належними доказами розміру відповідних витрат.
Керуючись ст. 4, 10, 12, 13, 76-83, 89, 133, 137, 141, 258-259, 263-265, 268, 273, 279, 354-355 ЦПК України, ст. 3, 205, 207, 509, 526, 530, 549, 625-628, 634, 638-639, 1048-1049, 1054 ЦК України, Законом України «Про електронну комерцію», Законом України «Про споживче кредитування», суд,
У Х В А Л И В :
У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.В. Кравченко
Судове рішення № 141470819, Обухівський районний суд Київської області було прийнято 10.11.2026. Форма судочинства - Цивільне, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти ключові відомості про це судове рішення. Ми пропонуємо зручний та швидкий доступ до актуальних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі останніх судових прецедентів. Наша база даних охоплює повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам зручно знаходити ключові відомості.
Це рішення відноситься до справи № 372/5152/26. Компанії, які зазначені в тексті цього судового документа: