Рішення № 141314187, 30.10.2026, Буський районний суд Львівської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Єдиний унікальний номер №943/1172/25

Провадження № 2/943/162/2026

30 жовтня 2026 року м. Буськ

Буський районний суд Львівської області в складі:

головуючого-судді Коса І.Б.,

за участю секретаря судового засідання Дутки С.І.,

за участю:

представників позивачки ОСОБА_1 адвокатів Прокопик І.О., Золотухіна О.О. (у режимі ВКЗ),

представника відповідача КНП «Буська ЦРЛ» адвоката Юрчака В.В. (у режимі ВКЗ),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Буську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня» про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в :

позивачка ОСОБА_1 , через адвоката Прокопик І.О., звернулася до суду із указаним вище позовом, у якому просить визнати протиправним та скасувати наказ відповідача за №93/К від 27.05.2025 року «Про припинення трудового договору (контракту)», яким ОСОБА_1 звільнено із посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення, поновивши її на вказаній посаді. Крім того, просить стягнути із відповідача на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу із 28 травня 2025 року по дату ухвалення судового рішення із відрахуванням податків, зборів та обов`язкових платежів, а також просили допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення із КНП «Буська центральна районна лікарня» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі заробітної плати за один місяць. Крім того, просить покласти на відповідача судові витрати, які позивачка понесла та очікує понести у зв`язку із розглядом справи, попередній (орієнтовний) розрахунок яких становить 10 000 грн.

В обґрунтування позовних вимог адвокат Прокопик І.О. покликається на те, що позивачка ОСОБА_1 працювала із 29 грудня 2022 року на посаді медичного директора по медичному обслуговуванню населення КНП «Буська ЦРЛ», а також вона перебувала на посаді лікаря рентгенолога за внутрішнім суміщенням у відповідача. Так, 26.05.2025 року позивачка ОСОБА_1 , будучи перевтомленою, емоційно - виснаженою, маючи погане самопочуття, під впливом емоцій та тиску позивачка подала заяву про звільнення із роботи за власним бажанням з 26.05.2025 року, однак відповідач її попередив про необхідність відпрацювання та виходу на роботу 27.05.2025, а тому вона вийшла 27.05.2025 року та подала відповідачу заяву про відкликання вказаної заяви про звільнення від 26.05.2025, у зв`язку із тим, що чотирнадцятиденний строк попередження роботодавця про звільнення не сплив, а позивачка передумала звільнятись, перебуваючи на робочому місці згідно правил внутрішнього розпорядку цього дня. При цьому, представник позивачки звертає увагу на те, що станом на 04.06.2025 року посада медичного директора, яку обіймала позивач залишалася вакантною. Проте, спірним наказом відповідача КНП «Буська центральна районна лікарня», а саме п. 2 наказу №93/К від 27.05.2025 року «Про припинення трудового договору (контракту)», позивачку ОСОБА_1 було звільнено з посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення із 27.05.2025 року з підстав визначених п.1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін), де його підставою зазначено заяву позивачки від 26.05.2025. Далі, позивачці ОСОБА_1 було вручено для ознайомлення наказ про звільнення з посади лікаря рентгенолога (п. 1

цього ж спірного наказу №93/К від 27.05.2025), який нею не оспорюється. Разом із тим, цього ж дня позивачка ОСОБА_1 захворіла та звернулась за медичною допомогою, а відтак перебувала на лікуванні з 27.05.2025 по 05.06.2025. Отже, позивачка ОСОБА_1 вважає своє звільнення із посади з порушенням вимог ч. 3 ст. 40 КЗпП України (правила про недопустимість звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності). Відтак, окрім порушень вимог КЗпП України при звільненні позивачки, її представник вважає, що відповідачем допущено грубе порушення вимог Статуту КНП «Буська ЦРЛ», затвердженого рішенням Буської міської ради №990 від 22.05.2025, а саме: підпункти 6.1.1; 6.2.3; 7.3.6; 7.4.2; 7.4.12 цього Статуту, а також п. 1.2 посадової Інструкції позивачки №14 від 29.12.2022, що зводяться до того, що медичний директор по медичному обслуговуванню призначається на посаду та звільняється з неї наказом директора закладу за погодженням з виконавчим комітетом Буської міської ради, що було недотримано та грубо порушено відповідачем. Крім того, представник позивачки зауважує, що у резолюції на заяві позивачки ОСОБА_1 від 27.05.2025 року про відкликання заяви про звільнення від 26.05.2025, відсутня така підстава для відмови, як видання наказу про звільнення з посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення, що підтверджує ті обставини, що на момент подання заяви про відкликання заяви про звільнення сам наказ про звільнення ще видано не було. Разом із тим, як убачається із оскаржуваного наказу про звільнення, підставою припинення трудового договору з позивачкою вказано угоду сторін - пункт 1 статті 36 КЗпП України. Однак, на момент винесення директором КНП «Буська ЦРЛ» оскаржуваного наказу про звільнення позивачки було відсутнє волевиявлення її, як працівника, так і волевиявлення відповідача КНП «Буська ЦРЛ», як роботодавця, так і Буської міської ради. Вказане підтверджується тим, що подану заяву про звільнення за власним бажанням позивачка відкликала не лише в межах 14-ти денного попередження, а й до моменту видання оспорюваного наказу відповідача. Відтак, представник позивачки вважає, що 27.05.2025 року не було жодного волевиявлення позивачки про звільнення з посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення, а тому відповідач не мав наміру звільняти позивачку за угодою сторін, як і не було досягнуто згоди про дату звільнення, а виконавчий комітет Буської міської ради не розглядав питання про звільнення позивачки з роботи. Більше того, відповідач спочатку у резолюції проставив дату звільнення 28.05.2025, що не було відомо позивачці, що з нею не було погоджено, а в подальшому самостійно прийняв рішення про виправлення дати на 27.05.2025, не узгоджуючи це із позивачкою та незважаючи на ті обставини, що в цей день позивачка висловила своє бажання продовжувати працювати, а натомість відповідач видав протиправний наказ про її звільнення з роботи. Отже, винесення директором КНП «Буська ЦРЛ» спірного наказу, при не досягненні сторонами домовленості про дату звільнення та без відповідного погодження виконавчого комітету Буської міської ради, на думку сторони позивача, відбулось із грубим порушенням чинного законодавства про працю (п. 1 ст. 36 КЗпП України). Крім того, представник позивачки звертає увагу на те, що станом на 27.05.2025 року позивачка була членом профспілкової організації КНП «Буська ЦРЛ» профспілки працівників охорони здоров`я України, а тому звільнення позивачки з роботи відбулось також із порушенням вимог ст. 43 КЗпП України, тобто протиправно, не отримуючи згоди профспілки на звільнення позивачки. Крім того, представник позивачки звертає увагу суду на те, що оспорюваний наказ відповідача про звільнення позивачки не відповідає вимогам стандартів, визначених для відповідного документа, оскільки у такому наказі відповідачем неправильно зазначена посада позивачки, наявні рукописні виправлення у машинописному тексті, а також закреслення самого змісту наказу. Відтак, оскільки означені вище обставини підтверджують незаконність звільнення позивачки з посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення КНП Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня», отже в силу приписів ч. 1 ст. 235 КЗпП України позивачка підлягає поновленню на такій посаді. Крім того, зважаючи на підставність поновлення позивачки на роботі, що зумовлює одночасне прийняття рішення про виплату їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у відповідності до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, який слід обчислювати із наданої відповідачем довідки про середньоденну заробітну плату позивачки ОСОБА_1 , яка становить 1170,18 грн. (23809,52 грн.+13636,37) : 32 дні). Відтак, оскільки позивачку було звільнено із роботи 27.05.2025 (останній робочий день), а тому представник позивачки вважає вимушений прогул із наступного дня, тобто із 28.05.2025 року по дату ухвалення судового рішення із відрахуванням податків, зборів та обов`язкових платежів, а також просить на підставі пунктів 2, 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення позивачки на посаді медичного директора у відповідача та стягнення з останнього на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі заробітної плати за один місяць.

Ухвалою судді Журибіди Б.М. від 26.06.2025 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, розгляд справи ухвалено проводити за правилами загального позовного провадження із призначенням підготовчого судового засідання та викликом сторін.

Ухвалою судді Журибіди Б.М. від 17.10.2025 року задоволено заяву представника позивачки ОСОБА_1 - адвокатки Прокопик І.О. про відвід головуючого судді Журибіди Б.М., якого відведено від розгляду вказаної цивільної справи, а справу передано в канцелярію Буського районного суду Львівської області для визначення іншого судді для розгляду справи у порядку, встановленому ст. 33 ЦПК України, де згідно звіту про повторний автоматизований розподіл справ між суддями від 20.10.2025 року вказану справу передано для розгляду судді Шендріковій Г.О.

Ухвалою судді Шендрікової Г.О. від 06.02.2026 року задоволено заяву позивачки ОСОБА_1 про відвід судді Шендрікової Ганни Олександрівни, а справу передано на автоматичний розподіл у відповідності до встановленого порядку, встановленому ст. 33 ЦПК України, де згідно звіту про повторний автоматизований розподіл справ між суддями від 06.02.2026 року вказану справу передано для розгляду судді Косу І.Б.

Ухвалою судді Коса І.Б. від 11.02.2026 року вказану цивільну справу прийнято до розгляду, який ухвалено проводити за правилами загального позовного провадження із призначенням підготовчого судового засідання.

Ухвалою суду від 07.05.2026 року закрито підготовче провадження у цій справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

Відповідач КНП «Буська ЦРЛ», через адвоката Жиравецького Т.В., направив до суду відзив на позовну заяву від 10.07.2025, у якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, оскільки не погоджується із доводами позовної заяви із таких мотивів. Зокрема, представник відповідача вважає, що позивачку ОСОБА_1 було законно звільнено з роботи відповідачем КНП «Буська ЦРЛ», оскільки між сторонами було досягнуто згоду щодо припинення трудових відносин за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін), а тому відкликання позивачкою заяви про звільнення в односторонньому порядку не допускається. У зв`язку з покладенням на роботодавця таких обов`язків та відповідальності за їх невиконання, відповідач пояснив позивачці, що 26.05.2025 року звільнити її не може, а тому запропонував позивачці вийти на роботу на наступний день, який буде її останнім робочим днем і в який вона буде звільнена. Позивачка погодилась із цим, що підтверджується її виходом на роботу на наступний день (27.05.2026). Ба більше, оскільки позивачка працювала лікарем-рентгенологом за сумісництвом, то 27.06.2025 року також написала заяву про звільнення її з посади лікаря-рентгенолога за угодою сторін. Хоча в цій заяві позивачка дати бажаного звільнення не зазначила, однак у позовній заяві вона підтверджує, що 27.05.2025 року її в кінці робочого дня, було викликано до кадрової служби, що було для неї очевидним, оскільки було подано заяву про звільнення із посади за сумісництвом. Подання позивачкою другої заяви про звільнення за угодою сторін з посади за сумісництвом радше свідчить, що у неї були наміри та сподівання припинити з відповідачем трудові відносини за обома трудовими договорами саме 27.05.2025 року. Натомість, представник відповідача вважає надуманими твердження позивачки про те, що їй дали зрозуміти про необхідність дотримання строків попередження роботодавця про звільнення з роботи, зважаючи на те, що 26.05.2025 року відповідач не видав наказ про її звільнення, повідомивши про її обов`язок виходу на роботу наступного дня, оскільки відкликання працівником своєї заяви про звільнення допускається лише щодо розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України). Натомість, у даному випадку, 26.05.2025 року відповідач, отримавши усне погодження із Буською міською радою щодо припинення з ОСОБА_1 трудових відносин за угодою сторін, розпочав процедуру припинення трудового договору, віддавши розпорядження підготувати документи та провести розрахунок із позивачкою. Тому, на думку представника відповідача, його відмова у задоволенні заяви позивачки від 27.05.2025 про відкликання заяви про звільнення від 26.05.2025 не є порушенням трудового законодавство, оскільки таке відкликання можливе лише за взаємною згодою обох сторін. Крім того, представник відповідача вважає безпідставними зауваження позивачки про її звільнення з роботи під час тимчасової непрацездатності, оскільки в день звільнення (27.05.2025) позивачка була на роботі до кінця робочого дня, після чого звернулась за медичною допомогою. Щодо зауваження позивачки про її звільнення з роботи без попередньої згоди виборного органу (профспілкового представника), як члена профспілки, де представник відповідача такі доводи позивачки заперечує, з огляду на статтю 43 КЗпП України, якою така згода запитується роботодавцем виключно при розірванні трудового договору з ініціативи роботодавця, однак у даному випадку відповідач не порушив порядку звільнення ОСОБА_1 , оскільки її звільнення відбулося за особисто поданою нею заявою від 26.05.2025. Відтак, із урахуванням фактів та обставин у справі, стає очевидним, що позивачка бажала припинити трудові відносини з відповідачем негайно. З огляду на те, що в неї відсутні поважні причини неможливості продовжувати роботу, тому представник відповідача вважає, що таке звільнення могло відбутись за угодою сторін. Відповідач, висловлюючи згоду щодо припинення трудових відносин із позивачкою, звернув увагу на необхідність уточнення дати звільнення, оскільки цього ж дня неможливо було провести усі розрахунки з нею та отримати згоду Буської міської ради, а тому вони обумовили, що позивачка виходить на роботу на наступний день. При звільненні за угодою сторін, позивачка з відповідачем спільно погодили припинення трудового договору за угодою сторін, так само, як погодили, що її звільнять на наступний день, який і буде останнім її робочим днем. Скасування домовленості щодо припинення трудових відносин могло мати місце при взаємній згоді обох сторін щодо скасування такої домовленості. У зв`язку із цим, звільнення позивачки представник відповідача вважає законним і таким, що відповідає чинному законодавству, а тому доводи позовної заяви є безпідставними та такими, які не підтверджуються фактичними обставинами справи.

Позивачка ОСОБА_1 , через адвоката Прокопик І.О., направила до суду відповідь на відзив на позовну заяву від 15.07.2025, у якому просить позовні вимоги задовольнити повністю. Разом із тим, представник позивачки зауважує, що більшість підстав протиправності наказу про звільнення позивачки з роботи відповідач проігнорував, не надавши їм належної оцінки. Натомість, у поданому відзиві відповідач зазначив, що підстави протиправності наказу про звільнення, згідно позовної заяви, зумовлені лише відсутністю згоди профспілкової організації на звільнення, проведення звільнення у період тимчасової непрацездатності, та неврахування заяви від 27.05.2025 року про відкликання заяви про звільнення з посади медичного директора від 26.05.2025. Однак, із такими доводами відзиву на позовну заяву адвокат Прокопик І.О. не погоджується, оскільки вони не відповідають дійсному змісту позовної заяви, де описані допущені відповідачем порушення. Зокрема, представник позивачки покликається на те, що відповідачем не отримано згоди виконавчого комітету Буської міської ради, яка незалежно від підстав звільнення (за власним бажанням, угодою сторін, ініціативою роботодавця), згідно статуту підприємства, є обов`язковою. Отже, на думку представника позивачки, відповідачем допущено грубе порушення спеціального порядку звільнення позивачки з роботи, чого відзив на позовну заяву не спростовує. Разом із тим, представник позивачки вважає некічемними доводи відзиву про нібито отримання відповідачем усної згоди Буської міської ради (від кого саме чи в особі кого не зазначено) на звільнення позивачки з посади медичного директора, оскільки усна згода не передбачена ні законом, ні статутними документами; виконавчий комітет міської ради діє як колегіальний орган, рішення якого приймаються на засіданнях виконкому в письмовій формі; жодних доказів цим обставинам відповідачем не надано. Крім того, представник позивачки вважає, що відповідач хибно кваліфікує заяву позивачки про звільнення з посади медичного директора від 26.05.2025 року, як заяву про звільнення подану за угодою сторін, оскільки у ній відсутнє прохання до роботодавця розглянути чи погодити питання звільнення за домовленістю; не міститься пропозиції про спільне погодження дати чи умов припинення трудового договору; її зміст однозначно спрямований на реалізацію особистого права працівника на звільнення за власним бажанням, а не на спільну дію сторін. Більше того, така заява позивачки від 26.05.2025 року не містить формулювання про «звільнення за угодою сторін», натомість позивачкою зазначено: «прошу звільнити», що є виключно свідченням подання такої заяви з ініціативи працівника, а також відповідач не звільнив позивачку 26.05.2025, що свідчить про відсутність будь-якої домовленості між сторонами про дату звільнення, отже сторони не дійшли згоди щодо істотної умови такої угоди. При цьому, для порівняння до позовної заяви було надано заяву про звільнення із посади медичного директора від 26.05.2025 та заяву про звільнення із посади лікаря рентгенолога від 27.05.2025 (де чітко відображено волевиявлення позивачки звільнитися за згодою сторін), який підтверджує той факт, що позивачка, формулюючи текст заяв, диференціювала підстави для звільнення, усвідомлюючи, що наслідки звільнення за угодою сторін та за власним бажанням є різні. Крім того, представник позивачки вказує, що у заяві про звільнення з посади медичного директора позивачкою зазначено дату звільнення 26.05.2025, де відповідачем накладено резолюцію 28.05.2025, яка в подальшому ним була виправлена на 27.05.2025, що, на думку представника позивачки, свідчить про відсутність будь-яких перемовин та згоди між сторонами про дату звільнення позивачки, чого відзивом не спростовано. Також відповідач всупереч нормам КЗпП України звільнив позивачку до спливу 14-ти денного строку з дати подання заяви про звільнення з посади медичного директора від 26.05.2025, в межах якого працівник має право відкликати подану заяву, зокрема, позивачка на наступний день скористалась таким правом, подавши заяву від 27.05.2025 про відкликання заяви про звільнення з посади медичного директора від 26.05.2025, де відповідач наклав візу з формулюванням: «відмовити у зв`язку з підписанням обхідного, трудової книжки, звільнення за сумісництвом», що є незаконною підставою для відмови у відкликанні заяви про звільнення з основної посади (медичного директора), оскільки на момент накладення такої резолюції було видано лише наказ про звільнення позивачки з посади лікаря рентгенолога (за сумісництвом), а питання про звільнення її з посади медичного директора перебувало на розгляді, а іншого працівника на місце позивачки не було переведено з іншого підприємства. Ба більше, повідомлення про факт звільнення позивачки було подано лише 06.06.2025. Відповідач фактично звільнив позивачку з роботи за ініціативою роботодавця, маскуючи свої дії під угоду сторін; без отримання згоди профспілки на звільнення позивачки; звільнення відбулось у період тимчасової непрацездатності позивачки, що заборонено ч. 3 ст. 40 КЗпП, а також відповідач видав оспорюваний наказ із порушенням вимог діловодства. Отже, на думку представника позивачки, відповідач не довів законність оспорюваного наказу про її звільнення та не спростував доводів та підстав протиправності рішення, наведених у позовній заяві.

Заперечення щодо вищевказаної відповіді на відзив адвоката Прокопик І.О. від 15.07.2025, у порядку, передбаченому ст. 180 ЦПК України, від відповідача КНП «Буська ЦРЛ» до суду не надходило.

Разом із тим, відповідач КНП «Буська ЦРЛ», через адвоката Юрчака В.В., направив до суду додаткові письмові пояснення від 05.12.2025 (на спростування вищевказаної відповіді на відзив на позовну заяву від 15.07.2025), у яких додатково покликається на те, що згідно положень Статуту КНП «Буська ЦРЛ» посада позивачки не входить до переліку посад, звільнення із якої вимагало згоди виконавчого комітету Буської міської ради, оскільки станом на момент прийняття позивачки на роботу (29.12.2022), так і станом на дату її звільнення (27.05.2025), штатний розпис КНП «Буська ЦРЛ», що затверджується рішенням виконавчого комітету Буської міської ради, передбачав такі посади адміністративно-управлінського персоналу: Директор; Медичний директор; Медичний директор по медичному обслуговуванню населення; Заступник директора з експертизи тимчасової працездатності; Заступник директора з ФЕП. Пункт 7.3.6 Статуту сформульований так, що узгодження призначення чи звільнення через виконавчий комітет стосується тільки: заступників керівника; головного бухгалтера; керівника юридичної служби. Отже, представник відповідача вважає, що у КНП «Буська ЦРЛ» посади медичного директора та заступника директора є відмінними, а тому медичний директор є одним із можливих різновидів заступника, а не окремою посадою, яка сама по собі підлягає погодженню. Оскільки посада «медичний директор» у штатному розписі підприємства не є заступником керівника, вимога погодження з боку виконавчого комітету на неї не поширюється, а тому представник відповідача вважає, що звільнення позивачки за відсутності погодження з боку виконавчого комітету Буської міської ради було правомірним і не потребувало погодження виконкому. Крім того, на думку представника відповідача, звільнення позивачки з роботи мало місце за угодою сторін, а не за її власним бажанням, оскільки у заяві позивачки ОСОБА_1 від 26.05.2025 року відсутнє попередження про звільнення за 2 тижні до дати звільнення та не наведено жодних підстав, які б зумовили неможливість продовжувати роботу. З наведеного випливає, що у відповідь на оферту (пропозицію) позивачки про звільнення за згодою сторін, що була оформлена заявою від 26.05.2025, відповідачем, як іншою стороною трудового договору було прийнято таку пропозицію шляхом візування такої заяви, у зв`язку із цим представник відповідача вважає, що сторонами була досягнута домовленість про звільнення за угодою сторін. На підставі цього, відкликання позивачкою своєї заяви 27.05.2025 року, після досягнення домовленості про звільнення є безпідставним, оскільки анулювання домовленості могло б відбутися лише за згодою сторін. За таких обставин, представник відповідача вважає позовні вимоги безпідставними та просить у їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Позивачка ОСОБА_1 , через адвоката Прокопик І.О., направила до суду клопотання про долучення доказів від 21.01.2026 (на спростування вищевказаних додаткових письмових пояснень від 05.12.2025), у яких додатково покликається на те, що такі не узгоджуються із правовою позицією відповідача, викладеною у заявах по суті справи. Зокрема, відповідач раніше наполягав на тому, що він отримав усне погодження виконавчого комітету на звільнення позивачки, а також вже після звільнення, яке мало місце 27.05.2025, долучив до матеріалів справи рішення виконавчого комітету від 17.07.2025. Заперечуючи вищевказані доводи представника відповідача у його додаткових письмових поясненнях від 05.12.2025, зокрема, щодо відсутності обов`язку відповідача отримувати погодження виконавчого комітету для звільнення позивачки через невіднесення посади позивачки, згідно положень Статуту КНП «Буська ЦРЛ», до переліку посад, звільнення із якої вимагало згоди виконавчого комітету Буської міської ради, представник позивачки звертає увагу на те, що варіація назви посад у штатному розписі не усуває вимог Статуту щодо обов`язку погодження звільнення осіб, які обіймають посади рівня заступника та медичного директора. Крім того, згідно структури КНП «Буська ЦРЛ» посада «заступник директора» та «медичний директор» належать до посад адміністративно-управлінського персоналу, де за відсутності керівника (директора) його обов`язки виконує заступник (медичний директор). Разом із тим, на момент існування у штаті КНП «Буська ЦРЛ» посади «заступник директора по медичному обслуговуванню населення» та після її виведення із штату і введення посади «медичний директор», до статуту КНП «Буська ЦРЛ» зміни вносились чотири рази (статут викладався у новій редакції), що підтверджується листом Буської міської ради №1977 від 12.12.2025, однак редакція п. 7.3.6 Статуту, яка передбачала погодження виконавчим комітетом звільнення з посади заступників (медичного директора) керівника, а також керівника юридичної служби (юрисконсульта) залишалась незмінною. Крім того, представник позивачки звертає увагу, що заперечуючи наявність обов`язку отримання згоди на призначення (звільнення) з посади медичного директора та юрисконсульта, відповідач листом №1184 від 23.09.2025 та №1256 від 13.10.2025 звертався до виконавчого комітету Буської міської ради щодо отримання погодження про переведення ОСОБА_2 на посаду медичного директора та про отримання погодження на працевлаштування юрисконсульта Наталії Стахири, що підтверджується листом Буської міської ради №1970 від 11.12.2025, на підставі яких були прийняті рішення виконавчого комітету Буської міської ради №370 та №371 від 17.10.2025. В той же час, відповідно до листа КНП «Буська ЦРЛ» №1190 від 26.09.2025 та рішенням Буської міської ради №1113 від 09.10.2025, яким затверджено зміни до статуту КНП «Буська ЦРЛ», а сам документ викладено у новій редакції, саме за ініціативи КНП «Буська ЦРЛ» були внесені зміни до п.7.3.6 та 7.4.12 Статуту КНП «Буська ЦРЛ» в частині врегулювання процесу звільнення працівників. Отже, представник позивачки вважає, що такими своїми діями (ініціювання внесення змін до статуту щодо умов звільнення працівника, ініціювання погодження щодо призначення медичного директора та юрисконсульта тощо) відповідач підтвердив та визнав незаконність звільнення позивачки.

Крім того, позивачка ОСОБА_1 , через адвоката Прокопик І.О., звернулася до суду із клопотанням про долучення доказів на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу від 24.09.2026 та заявою від 11.10.2026, у яких, з метою розподілу судових витрат і стягнення із відповідача на користь позивачки понесених нею витрат на професійну правничу допомогу адвоката, просили долучити до матеріалів справи докази понесення позивачкою таких витрат (Договір-доручення про надання правничої допомоги від 20.06.2025; Акт приймання-надання правничої допомоги; Акт здавання приймання робіт від 28.09.2026; Розрахунок ОСОБА_1 від 24.07.2026, від 28.09.26; платіжні інструкції від 20.06.2025, від 15.04.2026, від 12.06.2026, від 10.07.2026), а також повідомили, що незалежно від результатів розгляду справи, додаткові докази судових витрат ними будуть надані протягом 5 днів після ухвалення рішення по справі, відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України.

Разом із тим, відповідач КНП «Буська ЦРЛ», через адвоката Юрчака В.В., направив до суду заперечення щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу в цій справі від 30.10.2026, вважаючи, що заявлена сума витрат на професійну правничу допомогу є неспівмірною із визначеними законодавством критеріями, представником відповідача подано ці заперечення, які просить розцінювати як клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу в розумінні ч. 5 ст. 137 ЦПК України, оскільки заявлена позивачкою сума таких витрат значною мірою сформована за рахунок штучного збільшення обсягу наданих юридичних послуг; належним чином не обґрунтовано розмір вказаних витрат та обсяг витраченого часу; кількість виконаних адвокатом дій не може оцінюватися відірвано від їх змісту; в акті неодноразово окремо враховується формування правової позиції та інші пов`язані між собою дії. На думку відповідача, обґрунтованим і співмірним є час у розмірі не більше 4 годин на підготовку позовної заяви, 2 годин на підготовку відповіді на відзив, по 0,5 години на кожне із заперечень, зазначених у пунктах 6, 10 та 11 Акта, 1 години сукупно на три клопотання про долучення доказів та 0,5 години на клопотання про виклик свідка, що разом становить 9 годин. Витрати на заперечення щодо прийняття відзиву, зауваження до протоколу та заяву про відвід судді не підлягають відшкодуванню відповідачем, оскільки не спрямовані на захист порушених трудових прав позивачки. Відтак, адвокат Юрчак В.В. просить зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, заявлених ОСОБА_1 до стягнення із Комунального некомерційного підприємства Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня» у справі №943/1172/25, до розміру, який відповідатиме критеріям реальності, необхідності, розумності та співмірності фактично наданої професійної правничої допомоги.

Позивачка ОСОБА_1 в судове засідання повторно не з`явилася, а її представники - адвокати Прокопик І.О. та Золотухін О.О. в судовому засіданні підтримали заявлені позовні вимоги та просили їх задовольнити у повному обсязі з підстав, наведених у позовній заяві, відповіді на відзив, письмових поясненнях та додаткових пояснень по справі, а також просили стягнути на користь позивачки витрати на професійну правничу допомогу згідно поданих доказів цих витрат.

Представник відповідача КНП «Буська ЦРЛ» адвокат Юрчак В.В. в судовому засіданні просив у задоволенні позовних вимог до лікарні відмовити повністю, заперечивши проти їх задоволення із підстав, наведених у відзиві на позовну заяву, письмових поясненнях та додаткових поясненнях по справі, а також просив зменшити розмір заявлених позивачкою витрат на професійну правничу допомогу.

Заслухавши доводи представників сторін, дослідивши докази та з`ясувавши дійсні обставини справи, всебічно, повно та об`єктивно оцінивши докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги слід задовольнити, виходячи із таких мотивів.

Згідно статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Як передбачено частиною першою статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Згідно частини першої та другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За змістом ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що згідно наказу відповідача КНП «Буська ЦРЛ» за №127 від 28.12.2022, позивачку ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду медичного директора по медичному обслуговуванню населення у КНП «Буська ЦРЛ», із 29 грудня 2022 року.

Згідно пункту 2 наказу відповідача КНП «Буська ЦРЛ» за №93/К від 27.05.2025, позивачку ОСОБА_1 (адміністративно-управлінський персонал) звільнено із посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення у КНП «Буська ЦРЛ», із 27 травня 2025 року, за згодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України) на підставі заяви позивачки ОСОБА_1 від 26.05.2025.

Крім того, згідно пункту 1 наказу відповідача КНП «Буська ЦРЛ» за №93/К від 27.05.2025, позивачку ОСОБА_1 (рентгенологічний кабінет) звільнено із посади лікаря рентгенолога за внутрішнім сумісництвом у КНП «Буська ЦРЛ», із 27 травня 2025 року, за згодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України) на підставі заяви позивачки ОСОБА_1 від 27.05.2025.

Проте, як убачається із матеріалів справи, що позивачка ОСОБА_1 звернулась до директора КНП «Буська ЦРЛ» із заявою від 26.05.2025, у якій вона просила відповідача її звільнити із заманої посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення саме 26 травня 2025 року, без вказівки на підставу звільнення її «за згодою сторін». На вказаній заяві міститься резолюція директора КНП «Буська ЦРЛ» від 26.05.2025 «ВК - до наказу», тобто про видачу наказу про звільнення позивачки 28.05.2025, яка виправлена на 27.05.2025, без вказівки на «виправленому вірити».

Натомість, судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 звернулась до директора КНП «Буська ЦРЛ» із заявою від 27.05.2025, у якій вона просила відповідача звільнити із посади лікаря рентгенолога за сумісництвом, із вказівкою на підставу звільнення її саме «за згодою сторін».

Разом із тим, наступного дня (27.05.2025) позивачка ОСОБА_1 звернулась до директора КНП «Буська ЦРЛ» із заявою від 27.05.2025, у якій вона повідомила відповідача про відкликання вищевказаної заяви про звільнення з посади від 26.05.2025, оскільки вона написала її під тиском. На вказаній заяві міститься резолюція директора КНП «Буська ЦРЛ» від 27.05.2025 про відмову в зв`язку із підписанням обхідного, трудової книжки та звільнення за сумісництвом.

Як встановлено в судовому засіданні, що позивачкою ОСОБА_1 не оспорюється її звільнення відповідачем КНП «Буська ЦРЛ» із посади лікаря рентгенолога за сумісництвом «за згодою сторін» із 27.05.2025, а натомість нею оспорюється виключно пункт 2 наказу відповідача КНП «Буська ЦРЛ» за №93/К від 27.05.2025, яким позивачку ОСОБА_1 звільнено із посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення у КНП «Буська ЦРЛ», із 27 травня 2025 року, за згодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України), оскільки вважає, що нею подано заяву від 26.05.2025 про її звільнення «за власним бажанням» на підставі ст. 38 КЗпП України, в той час, коли представник відповідача обстоює позицію, що звільнення позивачки мало місце саме «за згодою сторін» на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Крім того, допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_3 повідомив, що на момент звільнення позивачки ОСОБА_1 , він працював директором КНП «Буська ЦРЛ». Так, написання заяви про звільнення ОСОБА_1 від 26.05.2026 відбулось після проведення перевірок лікарні правоохоронними органами, внаслідок чого керівництвом лікарні ухвалено колективне рішення про написання всіма заяв на звільнення з роботи. При цьому, свідок ОСОБА_3 повідомив, що заяву ОСОБА_1 про звільнення з роботи він не розглядав, оскільки був зайнятий іншою роботою, у тому числі опрацюванням запитів правоохоронних органів та вирішенням власного питання щодо звільнення із головою територіальної громади. Однак, якщо б ОСОБА_1 особисто до нього зайшла або якби її заяву про відкликання звільнення було своєчасно йому передано, то він погодився би її не звільняти. Також свідок пояснив, що після проведення розрахунку, внесення запису до трудової книжки, отримання працівником документів та видалення його з відповідної бази, повернути працівника на роботу вже неможливо, оскільки необхідно нове прийняття на роботу. Крім того, свідок ОСОБА_3 повідомив, що резолюцію «звільнити» було накладено ним у присутності ОСОБА_1 , первинно через технічну помилку було внесено дату 28.05.2025. Також свідок пояснив, що 26.05.2025 звільнити ОСОБА_1 він не міг, оскільки не встиг би провести розрахунок. При цьому, свідок ОСОБА_3 пояснив, що не займався особисто питаннями реєстрації документів та не контролював цей процес, як і зауважив, що дійсно мали місце недоліки в сфері реєстраційної дисципліни, оскільки до його приходу жодні документи не реєструвались, а всі недоліки в роботі одразу виправити не є можливим. Крім того, свідок ОСОБА_3 повідомив, що повідомлення про звільнення позивачки до податкового органу було подано 06.06.2025, зважаючи на перебування ОСОБА_1 до того у тимчасовій непрацездатності.

Розглядаючи існуючий між сторонами по справі спір щодо правомірності звільнення позивачки ОСОБА_1 згідно пункту 2 наказу відповідача КНП «Буська ЦРЛ» за №93/К від 27.05.2025, яким її звільнено із посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення у КНП «Буська ЦРЛ», із 27 травня 2025 року, за згодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України) на підставі заяви позивачки ОСОБА_1 від 26.05.2025, суд приходить до переконання про незаконність такого звільнення, виходячи із такого.

Основоположні засади реалізації права на працю визначено положеннями статті 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 КЗпП України).

Однією з підстав припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України).

Разом із тим, положеннями статті 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою. Верховний Суд зазначає, що сторони трудових правовідносин не можуть в односторонньому порядку змінювати строки попередження. Працівник, який попередив роботодавця про розірвання на його вимогу трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати таку заяву, за винятком випадків, коли на його місце було запрошено особу в порядку переведення з іншого місця роботи за погодженням між керівництвом двох роботодавців. При цьому, якщо відсутнє усне чи письмове відкликання заяви про звільнення за власним бажанням і після закінчення строку трудового договору його не було розірвано, а працівник не наполягає на звільненні, дія договору вважається продовженою. Винятки становлять випадки розірвання договору з поважних причин, про що зазначає працівник.

Разом з тим, як об`єктивно слідує із заяви про звільнення ОСОБА_1 від 26.05.2025 року жодних причин для розірвання трудового договору раніше двотижневого строку попередження позивачка ОСОБА_1 не зазначила.

Тотожний правовий висновок викладений Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 20 травня 2020 року в справі №279/3334/17-ц, де Суд також виснував, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору (ч. 2 ст. 38 КЗпП України).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2019 року в справі №229/2676/17.

Крім того, суд вважає також релевантним до спірних правовідносин правовий висновок, який викладений у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі №279/3334/17, де Суд виснував, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (ч. 3 ст. 38 КЗпП України). За змістом статті 38 КЗпП України право працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням кореспондує обов`язку роботодавця звільнити його з роботи з наведеної підстави. Сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини.

Разом із тим, у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року в справі №661/1601/20 міститься правовий висновок про те, що «працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою». При розірванні трудового договору з ініціативи працівника роботодавець може звільнити працівника в день подання останнім заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення. Визначення працівником дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та суб`єктом призначення, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції, встановивши, що відповідач не вправі був звільняти працівника до закінчення двотижневого строку після подачі ним заяви про звільнення, оскільки він про це не просив, дійшов обґрунтованого висновку, що звільнення відбулось з порушенням норм трудового законодавства щодо реалізації волевиявлення працівника, а тому наявні підстави для задоволення позову. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з наявності правових підстав вважати припиненими трудові відносини сторін за статтею 38 КЗпП України із 30 березня 2020 року, оскільки між сторонами було досягнуто згоди щодо звільнення позивача саме в цей день. Докази звернення працівника до роботодавця із заявою про відкликання заяви про звільнення в матеріалах справи відсутні, а позивачка в судовому засіданні підтвердила, що із 30 березня 2020 року трудові відносини сторін фактично були припинені.

Відтак, аналізуючи зазначені вище фактичні обставини та релевантні їм норми законодавства та судової практики, суд вважає обгрунтованими доводи позивачки про протиправність пункту 2 оскаржуваного наказу відповідача КНП «Буська ЦРЛ» за №93/К від 27 травня 2025 року, яким позивачку ОСОБА_1 (адміністративно-управлінський персонал) звільнено із посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення у КНП «Буська ЦРЛ», із 27 травня 2025 року, зважаючи на письмове відкликання позивачкою ОСОБА_1 своєї заяви про звільнення за власним бажанням від 26.05.2026 та безперервне продовження виконання нею своїх трудових обов`язків до дати її звільнення відповідачем (27.05.2025), тобто працівник не наполягала на її звільненні, а на її місце не було запрошено іншого працівника (згідно листа КНП «Буська ЦРЛ» за №764 від 04.06.2025 надано інформацію, що вказана посада медичного директора по медичному обслуговуванню населення залишалась вакантною), отже дія трудового договору із позивачкою вважалася продовженою.

Разом із тим, підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2020 року в справі №359/5905/18 зазначено, що: «згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін. У випадку, коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав. Така угода була оформлена між сторонами шляхом подання позивачем заяви про звільнення за угодою сторін із зазначенням конкретної дати звільнення - 29 червня 2018 року».

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору. Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника (постанови Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі №539/65/17, від 07 жовтня 2020 року в справі №234/3268/19, від 20 вересня 2024 року в справі №559/1026/23).

Згідно зі статтею 4 Конвенції Міжнародної організації праці №158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року №3933-XII, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби. За змістом пункту 2 статті 9 Конвенції, щоб тягар доведення необґрунтованого звільнення не лягав лише на працівника, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 Конвенції, лежить на роботодавцеві. Отже, тягар доведення дотримання гарантій при звільнення працівника покладається на роботодавця (постанова Верховного Суду від 25 червня 2025 року в справі № 203/6457/23).

У постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року в справі №1340/6082/18 вказано, що: «основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін). Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов`язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей. Разом з тим, як встановлено судами попередніх інстанцій, заява позивача про звільнення із займаної посади за угодою сторін не містить волевиявлення (пропозиції) позивача та визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати за угодою сторін».

За таких обставин, суд вважає безпідставними доводи представника відповідача про те, що звільнення позивачки мало місцем за угодою сторін, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, що також спростовується показаннями допитаного в судовому засіданні свідка ОСОБА_3 , який повідомив, що дата звільнення позивачки ОСОБА_1 не була узгоджена з нею.

Натомість, суд погоджується із доводами позивачки про те, що спірний наказ відповідача про звільнення позивачки з посади за згодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України) на підставі заяви позивачки ОСОБА_1 від 26.05.2025 є незаконним та не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки сторони не досягли між собою згоди щодо дати звільнення позивачки із роботи, яка є істотною умовою угоди сторін та підстави для припинення трудового договору між сторонами згідно із пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, зважаючи на відсутність в поданій позивачкою ОСОБА_1 заяві від 26.05.2025 вказівки на звільнення її саме за цією підставою (угода сторін), прохання позивачки про її звільнення саме 26.05.2026, а натомість відповідач цю дату звільнення не узгодив із позивачкою, звільнивши її 27.05.2025. Отже, суд вважає, що сторонами по справі не було досягнуто згоди щодо припинення трудового договору із позивачкою за угодою сторін на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, а тому видача спірного наказу про звільнення позивачки за цією підставою є безпідставною та суперечить дійсним взаємовідносинам сторін, що передували видачею відповідачем спірного наказу КНП «Буська ЦРЛ» за №93/К (пункт 2) від 27.05.2025, що свідчить про його протиправність.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2026 року в справі №642/2981/24.

Крім того, суд констатує, що звільняючи позивачку ОСОБА_1 із посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення, відповідач КНП «Буська ЦРЛ» не дотримався встановленої процедури її звільнення, зокрема, не отримавши для такого звільнення згоди виконавчого комітету Буської міської ради, що є обов`язковою в силу вимог п. 7.3.6, п. 7.4.12 Статуту КНП «Буська ЦРЛ» та посадової інструкції медичного директора по медичному обслуговуванню населення, затвердженої директором КНП «Буська ЦРЛ» за №14 від 29.12.2022, чого відповідачем не оспорюється, зокрема про відсутність такого погодження відповідачем із своїм засновником на момент звільнення позивачки з роботи. При цьому, суд вважає безпідставними доводи представника відповідача про необов`язковість такої згоди у випадку звільнення позивачки та неналежність її посади до категорії «Керівники», оскільки такі суперечать імперативним приписам Посадової інструкції №14 від 29.12.2022, де згідно п. 1.1 цієї Інструкції медичний директор по медичному обслуговуванню населення належить до категорії «Керівники», а в силу вимог п. 1.1 цієї Інструкції медичний директор призначається на посаду та звільняється з неї наказом директора закладу за погодженням з виконавчим комітетом Буської міської ради. Також в силу п. 7.3.6 Статуту КНП «Буська ЦРЛ» Засновник (Власник) Буська міська рада через виконавчий комітет міської ради: погоджує призначення на посаду та звільнення з посади заступників (медичного директора) керівника, головного бухгалтера Підприємства, керівника юридичної служби (юрисконсульта), керівника уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи) з питань запобігання та виявлення корупції Підприємства. Керівник підприємства призначає на посаду та звільняє з посади своїх заступників (медичного директора), головного бухгалтера Підприємства, керівника юридичної служби (юрисконсульта), керівника уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи) з питань запобігання та виявлення корупції Підприємства за погодженням із Засновником з дотриманням вимог законодавства (п. 7.4.12 Статуту КНП «Буська ЦРЛ»).

При цьому, суд вважає, що наведені представником відповідача доводи про необов`язковість згоди виконавчого комітету Буської міської ради у випадку звільнення позивачки спростовуються також поведінкою його довірителя - відповідача КНП «Буська ЦРЛ», який вже після звільнення позивачки ОСОБА_1 звертався до свого засновника із проханням погодити звільнення ОСОБА_1 із посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення Комунального некомерційного підприємства Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня», про що вбачається із долученої представником відповідача копії рішення виконавчого комітету Буської міської ради №263 від 17.07.2025, яким було надано таку згоду.

Разом із тим, суд погоджується із доводами представника позивачки в цій частині, зокрема, про необхідність отримання відповідачем згоди на звільнення працівника саме до моменту видання спірного наказу про звільнення; предметом спору у цій справі є наказ про звільнення з роботи позивачки від 27.05.2025, який було видано без погодження із засновником, що підтверджено матеріалами справи. Представником відповідача подано клопотання про долучення доказів, а саме: копії рішення виконавчого комітету Буської міської ради №263 від 17.07.2025, тобто такого, яке ухвалено через півтори місяці після оспорюваного наказу (не існував на момент прийняття рішення, не був покладений в основу прийнятого рішення та не був підставою його видання).

Відтак, суд вважає помилковими доводи представника відповідача про правомірність звільнення позивачки за відсутності погодження із виконавчим комітетом Буської міської ради, що не потребувало погодження виконкому, що спростовується вищенаведеними фактичними обставинами та поведінкою самого ж відповідача.

При цьому, суд вважає також релевантним до спірних правовідносин правовий висновок, який викладений у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2025 року в справі №308/7234/22, де Суд виснував, що звільнення працівника із порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення такого працівника на посаді.

Разом із тим, у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року в справі №6-33цс14 вказано, що «звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника». Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2021 року в справі №757/7573/19-ц зазначено, що «трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю».

За таких обставин, суд вважає звільнення позивачки з роботи за угодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України) незаконним і необгрунтованим, а тому приходить до переконання про задоволення заявлених позивачкою вимог у частині визнання протиправним та скасування пункту 2 наказу відповідача КНП «Буська ЦРЛ» за №93/К від 27.05.2025 року «Про припинення трудового договору (контракту)», а також про поновлення ОСОБА_1 на посаді медичного директора по медичному обслуговуванню населення із 28 травня 2025 року.

Разом із тим, суд вважає безпідставними доводи позивачки та її представників у частині незаконності її звільнення з посади у період її тимчасової непрацездатності та за відсутності попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), членом якого була позивачка ОСОБА_1 , оскільки релевантні в цій частині норми ч. 3 ст. 40, ст. 43 КЗпП України стосуються виключно розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця та не поширюються на процедури розірвання трудового договору з ініціативи працівника на підставі ст. 38 КЗпП України, що встановлено судом та на чому грунтувались доводи позивачки ОСОБА_1 .

Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вимушений прогул визначається як період часу, з якого почалось порушення трудових прав працівника (незаконне звільнення або переведення на іншу роботу, неправильне зазначення формулювання причин звільнення або затримки видачі трудової книжки при звільненні), до моменту поновлення таких прав, тобто до ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі чи визнання судом факту того, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника (постанова Верховного Суду від 5 лютого 2025 року в справі №591/3739/22-ц).

За загальним правилом пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року із змінами, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, які передували події звільнення працівника з роботи. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Крім того, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в постанові №13 від 24.12.1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2024 року в справі №367/569/23 викладено правовий висновок про те, що cуми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків). Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.

Тобто, у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Відтак, оскільки позивачка ОСОБА_1 без законної підстави звільнена з роботи 27 травня 2025 року (останній робочий день), про що встановлено судом у цій справі, а тому вона має право на виплату їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який розпочинається із наступного дня (28.05.2025) після незаконного звільнення із роботи (27.05.2025) та до ухвалення рішення про поновлення її на роботі (30.10.2026).

Так, згідно довідки про доходи КНП «Буська ЦРЛ» №47 від 13.06.2025, вбачається, що позивачці ОСОБА_1 за посадою медичного директора по медичному обслуговуванню населення нараховано заробітну плату за березень 2025 року в сумі 23 809,52 грн. (20 відпрацьованих робочих днів) та за квітень 2025 року в сумі 13 636,37 грн. (12 відпрацьованих днів). Її середньомісячна заробітна плата становить 25 158,17 грн., а середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 становить 1170,18 грн.

Отже, виходячи із розміру середньоденної заробітної плати позивачки ОСОБА_1 (1170,18 грн) та кількості робочих днів за період із 28 травня 2025 року по день ухвалення цього судового рішення (373 дні), суд вважає, що розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, становить 436 477,14 грн. (1170,18 х 373), який підлягає стягненню із КНП «Буська ЦРЛ» на користь ОСОБА_1 , із вирахуванням з цієї суми обов`язкових платежів та зборів.

При цьому, суд констатує, що розрахунок суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивачки відповідачем не спростовано та матеріали справи такого не містять.

Крім того, відповідно до п. 2, п. 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць, а також поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Відтак, оскільки судом були задоволенні позовні вимоги про поновлення позивачки ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час її вимушеного прогулу, зважаючи на імперативні приписи п. 2, п. 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, суд вважає, що слід допустити рішення суду до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді медичного директора по медичному обслуговуванню населення КНП Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня», із 28 травня 2025 року та стягнення із Комунального некомерційного підприємства Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі середньомісячної заробітної плати за один місяць.

Разом із тим, суд вважає заперечення представника відповідача проти позову такими, що не спростовують заявлених позовних вимог, оскільки не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні та спростовуються дослідженими судом доказами, а також стороною відповідача не доведено належними та допустимими доказами правомірності виданого відповідачем спірного наказу від 27.05.2025.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язуєсуди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» від 10.02.2010). Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України» від 18.07.2006).

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відтак, суд приходить до переконання про підставність заявлених позивачкою вимог, які слід задовольнити повністю.

Окрім того, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивачка була звільнена від сплати судового збору при поданні до суду цього позову про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, враховуючи повне задоволення трьох позовних вимог немайнового характеру, а саме: (1) визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, (2) поновлення на роботі, (3) стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відтак із відповідача на користь держави необхідно стягнути судовий збір в розмірі 3633,60 грн. (3028 х 0,4 х 3).

Крім того, суд вважає, що до часткового задоволення підлягають заявлені представником позивачки до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу в сумі 48 000,00 грн., виходячи із таких мотивів.

Зокрема, частиною другою статті 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно частини третьої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 137 ЦПК України).

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмету доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року в справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Крім того, суд констатує, що розмір витрат на правничу допомогу повинен бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт чи наданих послуг; витраченим адвокатом часом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг; ціною позову та значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони чи публічним інтересом до справи.

Більше того, відповідно до Додаткової постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі №201/14495/16-ц фактично констатовано право суду самостійно зменшувати розмір відшкодування витрат на правову допомогу. Зокрема, розподіляючи витрати особи на професійну правничу допомогу, Верховний Суд дійшов висновку, що наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат. При цьому, колегія суддів самостійно визначила їх розмір, що підлягає відшкодуванню, виходячи з критерію їх розумної необхідності. Зокрема, ураховуючи характер виконаної адвокатом роботи (аналіз касаційної скарги, складання та оформлення відзиву на касаційну скаргу, аналіз судової практики), принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної адвокатом роботи (підготовка відзиву), критерію необхідності подання відзивів на касаційну скаргу та значимості таких дій у справі, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення їх розміру та стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 грн, а на користь третьої особи - 1500 грн.

Як убачається із матеріалів справи, що 20 червня 2025 року між позивачкою ОСОБА_1 та адвокатом Прокопик Іванною Олегівною укладено Договір-доручення про надання правничої допомоги, згідно якого адвокат Прокопик І.О. прийняла на себе доручення замовника про надання їй правової допомоги у правовідносинах щодо трудових прав замовника, спорами та іншими правовідносинами, які пов`язані з такими спорами та наданням іншої правничої допомоги за запитом замовника.

На підставі вказаного Договору про надання правничої допомоги від 20.06.2025 року його сторонами складено Акт здавання-приймання робіт від 27.07.2026, згідно якого адвокат Прокопик І.О. надала позивачці ОСОБА_1 такі послуги: ознайомлення із матеріалами справи, формування правової позиції, збирання доказів, підготовка та подання позовної заяви (кількістю 10 год., вартістю 10 000 грн.), ознайомлення із відзивом на позовну заяву та подання відповіді на відзив (кількістю 5 год., вартістю 5000 грн.), підготовка та подання заперечень про долучення відзиву до матеріалів справи (кількістю 2 год., вартістю 2000 грн.), участь в підготовчому засіданні 11.07.2025 (кількістю 1 год., вартістю 1500 грн.), підготовка та подання зауважень до протоколу судового засідання від 11.07.2025 (кількістю 0,5 год., вартістю 500 грн.), ознайомлення з клопотанням про долучення доказів від 30.09.2025 та подання заперечення (кількістю 1 год., вартістю 1000 грн.), підготовка та подання клопотання про долучення доказів від 01.10.2025, від 14.10.2025, від 21.01.2026 (кількістю 3 год., вартістю 3000 грн.), підготовка та подання заяви про відвід судді від 13.10.2025 та додаткової заяви від 15.10.2025 (кількістю 1 год., вартістю 1000 грн.), підготовка та подання клопотання (заяви) про виклик свідка від 16.10.2025 та заяви від 21.01.2026 (кількістю 1 год., вартістю 1000 грн.), ознайомлення із клопотанням відповідача від 07.11.2025 та подання заперечення від 10.11.2025 (кількістю 1 год., вартістю 1000 грн.), ознайомлення із поясненнями відповідача від 05.12.2025 та подання клопотання про повернення пояснення від 21.01.2026 (кількістю 1 год., вартістю 1000 грн.), участь адвоката у судових засіданнях, зокрема: 01.10.2025, 17.10.2025, 11.11.2025, 22.01.2026, 05.02.2026, 08.04.2026, 07.05.2026, 11.06.2026, 02.07.2026 (кількістю 9 год., вартістю 13500 грн.), а всього 35,5 годин, що загалом складає 40500 грн.

Крім того, на підставі вказаного Договору про надання правничої допомоги від 20.06.2025 року його сторонами складено інший Акт здавання-приймання робіт від 28.09.2026, згідно якого адвокат Прокопик І.О. надала позивачці ОСОБА_1 послуги її представництва в судовому засіданні від 20.08.2026 (кількістю 2 год., вартістю 3000 грн.) та в судовому засіданні від 24.09.2026 (кількістю 3 год., вартістю 4500 грн.), а всього 5 годин, що загалом складає 7500 грн.

Проте, суд погоджується із доводами представника відповідача про те, що витрати на заперечення щодо прийняття відзиву, зауваження до протоколу та заяву про відвід судді не підлягають відшкодуванню, оскільки не спрямовані на захист порушених трудових прав позивачки.

Разом із тим, суд частково погоджується із доводами представника відповідача про часткову завищеність витрат на правничу допомогу позивачки, і в зв`язку із чим вважає обґрунтованим витрачений адвокатом час у розмірі 5 годин на підготовку позовної заяви, 3 години на підготовку відповіді на відзив, по 0,5 години на кожне із заперечень, зазначених у пунктах 6, 10 та 11 Акту, 1,5 години сукупно на три клопотання про долучення доказів та 1 години на клопотання про виклик свідка, що разом становить 12 год., а тому обгрунтований розмір витрат у цічй частині становитиме 12000 грн. (12х1000).

Окрім того, суд вважає підставними заявлені до стягнення із відповідача на користь позивачки витрати на професійну правничу допомогу, зумовлені участю адвоката Прокопик І.О. у судових засіданнях 11.07.2025, 01.10.2025, 17.10.2025, 11.11.2025, 20.01.2026, 05.02.2026, 08.04.2026, 07.05.2026, 11.06.2026, 02.07.2026, 20.08.2026 та 24.09.2026 (загальною кількістю 15 год., вартістю 1500 грн. за 1 год.), що становитиме 22500 грн.

Відтак, аналізуючи вищенаведені фактичні обставини справи, релевантне законодавство та судову практику його застосування, із огляду на співмірність та розумність розміру судових витрат, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та переліку вищевказаних витрат позивачки на професійну правничу допомогу, які суд вважає обгрунтованими, зважаючи на клопотання представника відповідача про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу в цій справі від 30.10.2026, суд приходить до переконання про часткове стягнення таких витрат у розмірі 34500 грн.

Ураховуючи викладене, та керуючись статтями 2, 4, 8, 10, 11, 12, 13, 76, 77, 78, 81, 82, 89, 133, 141, 259, 263, 264, 265, 273, 352, 354, 430 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасуват пункт 2 наказу Комунального некомерційного підприємства Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня» за №93/К від 27.05.2025 року «Про припинення трудового договору (контракту)», яким ОСОБА_1 звільнено із посади медичного директора по медичному обслуговуванню населення.

Поновити ОСОБА_1 на посаді медичного директора по медичному обслуговуванню населення Комунального некомерційного підприємства Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня» із 28 травня 2025 року.

Стягнути із Комунального некомерційного підприємства Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу із 28 травня 2025 року по 30 жовтня 2026 року в розмірі 436 477,14 грн. (чотириста тридцять шість тисяч чотириста сімдесять сім гривень 14 копійок), із вирахуванням з цієї суми обов`язкових платежів та зборів.

Допустити негайне виконання рішення Буського районного суду Львівської області від 30 жовтня 2026 року в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді медичного директора по медичному обслуговуванню населення КНП Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня», із 28 травня 2025 року та стягнення із Комунального некомерційного підприємства Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі середньомісячної заробітної плати за один місяць.

Стягнути із КНП Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня» на користь держави судовий збір у розмірі 3633,60 грн. (три тисячі шістсот тридцять три гривні 60 копійок).

Стягнути із КНП Буської міської ради «Буська центральна районна лікарня» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 34 500,00 (тридцять чотири тисячі п`ятсот гривень).

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного тексту рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи.

Позивачка: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).

Представник позивачки: адвокат Прокопик Іванна Олегівна ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ).

Представник позивачки: адвокат Золотухін Олександр Олександрович ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 ).

Відповідач: КНП «Буська ЦРЛ» (80500, Львівська область, Золочівський район, м. Буськ, вул. Львівська, буд. 77; код ЄДРПОУ 01997633).

Представник відповідача: адвокат Юрчак Владислав Валентинович ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_4 ).

Повний текст судового рішення складено 09.11.2026 року.

Суддя: І. Б. Кос