Рішення № 141280350, 26.10.2026, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2026 рокуЛуцькСправа № 140/2746/26

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Андрусенко О. О.,

при секретарі судового засідання Луцик О. С.,

за участю представника позивача Чабана Р. Л.,

представника відповідача Посисень І. Р.,

представника третьої особи Дмитрук Я. В.

розглянувши за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «РОЛЛ ТРАНС ГРУП» до Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головне управління ДПС у Волинській області про визнання протиправною та скасування постанови,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «РОЛЛ ТРАНС ГРУП» (далі ТзОВ «РОЛЛ ТРАНС ГРУП», позивач) звернулося з позовом до Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці (далі - відповідач) про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення №ЗХ/ВЛ/03/35572/09-02/37669268-ФС від 19.02.2026.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в період з 01 по 11.12.2025 Головне управління ДПС у Волинській області (далі ГУ ДПС) провело фактичну перевірку позивача за місцем здійснення ним господарської діяльності. За її результатами склали акт від 11.12.2025 №03/35572/09-02/37669268, яким встановлено порушення позивачем статті 24 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) та постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 №413 «Про порядок повідомлення Державній податковій службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу». Порушення полягало в тому, що водіїв транспортних засобів допустили до роботи без трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника, і без повідомлення податкового органу про прийняття працівника на роботу. На підставі цього акта відповідач прийняв оскаржувану постанову, якою на позивача відповідно до абзацу другого частини другої статті 265 КЗпП України наклав штраф у розмірі 3 120 000,00 грн.

Позивач вважає постанову протиправною, оскільки порушення законодавства про працю він не вчиняв. Зазначає, що водії, щодо яких встановлено порушення, є (були) найманими працівниками фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі ФОП ОСОБА_1 ). До господарської діяльності товариства їх залучали виключно на підставі цивільно-правових договорів. Це договір про надання послуг від 22.05.2024 №05/2024, за яким ФОП ОСОБА_1 за заявками позивача надає своїх працівників водіїв транспортних засобів для виконання завдань замовника. Також це договори доручення, які на його виконання уклали з конкретними водіями відповідно до статей 10001009 Цивільного кодексу України.

На думку позивача, цивільно-правовий характер цих відносин підтверджують такі обставини. Послуги надавалися шляхом виконання разових завдань за заявками замовника з метою отримання конкретного результату (перевезення вантажу за визначеним маршрутом). Оплату отримував ФОП ОСОБА_1 , а не водії. Відповідальність сторін має цивільно-правовий характер (пеня, неустойка, проценти). Договори не передбачають підпорядкування водіїв правилам внутрішнього трудового розпорядку позивача, умов матеріальної чи дисциплінарної відповідальності, гарантованої оплати праці та інших соціально-трудових гарантій. У договорах доручення прямо зазначено, що повірений є найманим працівником ФОП ОСОБА_1 , а строк їх дії становить 20 діб. Акти приймання-передачі транспортних засобів, які підписували з водіями, складали для фіксації стану автомобіля та вантажу з метою можливого відшкодування шкоди, що також властиво саме цивільно-правовим відносинам.

Реальність відносин з ФОП ОСОБА_1 , за твердженням позивача, підтверджують акти надання послуг та виписка з банківського рахунку товариства про рух коштів за період з 22.05.2024 по 31.12.2025. Те, що водії перебувають у трудових відносинах саме з ФОП ОСОБА_1 , підтверджують відомості про нарахування ним заробітної плати та сплату єдиного внеску. Позивач пояснює, що частина водіїв раніше працювала у товаристві, проте звільнилася за власним бажанням, зокрема з огляду на покладені на підприємства обов`язки у сфері мобілізації та військового обліку. Через нестачу водіїв позивач уклав договір про надання послуг з ФОП ОСОБА_1 , а також аналогічні договори з іншими суб`єктами господарювання (ТОВ «Ґолден ойл», ТОВ «Захід транс»).

Крім того, позивач вказує, що згідно з наказом ГУ ДПС від 01.12.2025 №3763-п предметом фактичної перевірки було дотримання законодавства щодо обігу алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального. Підстави для перевірки дотримання трудового законодавства, передбачені підпунктом 80.2.7 пункту 80.2 статті 80 Податкового кодексу України (далі ПК України), у наказі не зазначалися. Також акт перевірки посилається на накази «Про відрядження водія автомобілем», яких позивач ніколи не видавав. Податковий орган склав акт про ненадання на запит від 10.12.2025 №6470/03-20-09-02-14 трудових договорів, штатного розпису, табелів обліку робочого часу та інших документів. На думку позивача, цей акт лише підтверджує відсутність трудових відносин з водіями.

Позивач наголошує, що відомості, викладені в акті перевірки податкового органу, не є беззаперечним доказом вини особи і підлягають перевірці та оцінці органом Держпраці під час розгляду справи. Водночас відповідач не дослідив надані позивачем докази. Він не оцінив письмових пояснень позивача, поданих відповідно до статті 28 Закону України «Про адміністративну процедуру», і навіть не згадав про них в оскаржуваній постанові. Отже, відповідач не довів належними та допустимими доказами, що позивач порушив вимоги частини четвертої статті 24 КЗпП України.

З огляду на викладене позивач просив визнати протиправною та скасувати постанову відповідача від 19.02.2026 №ЗХ/ВЛ/03/35572/09-02/37669268-ФС.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 09.03.2026 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за вказаним позовом та ухвалено судовий розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження, призначено у даній справі підготовче засідання (т.2 а.с. 52).

Відповідач позов не визнав, подав відзив на позовну заяву від 19.03.2026 (т.2 а.с. 59-66), у якому просив відмовити в задоволенні позову повністю. Зазначив, що на підставі наказу ГУ ДПС від 01.12.2025 №3763-п проведено фактичну перевірку позивача, предметом якої, серед іншого, було дотримання вимог КЗпП України та Закону України «Про оплату праці», а тому податковий орган мав підстави перевіряти додержання позивачем законодавства про працю. Актом перевірки встановлено, що протягом 20242025 років водії здійснювали вантажні перевезення транспортними засобами, які використовуються в господарській діяльності позивача, на підставі договорів доручення, без укладення трудового договору та без повідомлення ДПС про прийняття працівника на роботу.

Відповідач вказав, що до кожного договору доручення позивач видавав наказ «Про відрядження водія автомобілем» із зазначенням марки та номера автомобіля і причепа, країни відрядження та дати надання послуг, складав з водіями акти приймання-передачі та повернення транспортного засобу, а водії подавали звіти про витрати на рейс. На кожне замовлення оформлювався подорожній лист із зазначенням прізвища водія, маршруту, часу прибуття та вибуття. Водночас водії, які перебували з позивачем у трудових відносинах, виконували таку саму роботу, що й водії за договорами доручення.

На думку відповідача, договір про надання послуг від 22.05.2024 №05/2024 за своєю суттю є договором про надання персоналу (підпункт 14.1.183 пункту 14.1 статті 14 ПК України). Відповідно до статей 36, 39 Закону України «Про зайнятість населення» суб`єкт господарювання, який наймає працівників для подальшого виконання ними роботи в іншого роботодавця, має бути включений до відповідного переліку та зобов`язаний укласти з такими працівниками трудові договори. Проте позивач не надав доказів включення ФОП ОСОБА_1 до такого переліку чи прийняття водіїв на роботу до ФОП ОСОБА_1 саме для виконання роботи в іншого роботодавця. Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань надання персоналу не належить до видів економічної діяльності ФОП ОСОБА_1 . Водії є працівниками самого ФОП ОСОБА_1 , що не звільняло позивача від обов`язку належно оформити з ними трудові відносини. Крім того, ОСОБА_1 є засновником позивача, що, на думку відповідача, може свідчити про організовану схему з несплати податків.

Щодо договорів доручення відповідач зазначив, що вони не відповідають вимогам статей 1000, 1002, 1007 Цивільного кодексу України. Ні договір про надання послуг, ні договори доручення не визначають обсягу роботи, конкретного результату, який має бути переданий замовнику, переліку завдань та строку їх виконання. Позивач як довіритель забезпечував водіїв засобами та грошовими коштами, необхідними для виконання доручення, і контролював його виконання, тобто водії не організовували свою роботу самостійно і не виконували її на власний ризик. Письмові пояснення позивача під час розгляду справи про накладення штрафу розглянуто, однак вони не спростовують факту порушення, а лише підтверджують неналежне оформлення трудових відносин з водіями.

Позивач подав відповідь на відзив від 26.03.2026 (т.3 а.с.30-31), у якій заперечив доводи відповідача. Зазначив, що не є роботодавцем для водіїв, оскільки не нараховував їм заробітну плату, а оплачував послуги ФОП ОСОБА_1 за договором про надання послуг, тому норми щодо посередництва у працевлаштуванні до спірних відносин не застосовуються. Подорожні листи, на які посилається відповідач, якраз підтверджують виконання водіями конкретних завдань. Позивач також вказав, що надання транспортних засобів та обізнаність про перевезення зумовлені тим, що він був замовником послуги, і не роблять відносини з водіями трудовими. Твердження відповідача про те, що працівники позивача виконували таку саму роботу, не підкріплене доказами, а подібність характеру роботи сама по собі не означає наявності трудових відносин. Просив відхилити заперечення відповідача.

Відповідач подав заперечення від 31.03.2026 (т.3 а.с.35-40), у яких, повторивши доводи відзиву, додатково зазначив, що статті 3639 Закону України «Про зайнятість населення» були чинними на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи. На думку відповідача, відсутність у договорах обсягу роботи, конкретного результату та переліку завдань спростовує твердження позивача про цивільно-правовий характер відносин, а забезпечення водіїв засобами та коштами і контроль за виконанням доручень свідчать про неналежне оформлення позивачем трудових відносин. Просив відмовити в задоволенні позову повністю.

Позивач подав додаткові пояснення від 06.04.2026 (т.3 а.с.44-45), у яких зазначив, що долучені відповідачем подорожні листи, накази про відрядження водіїв згідно з транспортним замовленням та звіти про витрати на рейс не свідчать про наявність трудових відносин. Відповідно до Порядку складання звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 28.09.2015 №841, такий звіт подає платник податку фізична особа, яка отримала кошти для виконання окремих цивільно-правових дій, а не лише працівник. Позивач послався на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01.05.2023 у справі №140/1520/23 за його позовом до ГУ ДПС, залишене без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.08.2023. Цим рішенням визнано правомірним використання звітів про витрати водіями, що виконували цивільно-правові дії в межах цивільно-правових договорів. На думку позивача, ці обставини відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України не підлягають доказуванню. Щодо подорожніх листів позивач зазначив, що це первинні документи для обліку витрат на перевезення, їх використання не є обов`язковим, а оформлення не означає наявності трудових відносин між підприємством і водіями.

Ухвалою суду від 08.04.2026 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головне управління ДПС у Волинській області. Відкладено підготовче засідання у справі на 12:00 11.05.2026 (т.3 а.с. 125).

Відповідач подав додаткові пояснення від 09.04.2026 (т.3 а.с.134-135), у яких заперечив посилання позивача на рішення у справі №140/1520/23. Зазначив, що обставини цієї справи не є подібними до спірних, оскільки відрізняються суб`єктний склад учасників, об`єкт і предмет правового регулювання та умови застосування правових норм: у справі №140/1520/23 оскаржувалися податкові повідомлення-рішення, а не постанова про накладення штрафу. Тому, на думку відповідача, рішення у справі №140/1520/23 не має преюдиційного значення для цієї справи. Просив відмовити в задоволенні позову повністю.

Третя особа подала додаткові пояснення від 24.04.2026 (т.3 а.с.139-142), у яких зазначила, що за результатами фактичної перевірки, проведеної на підставі наказу від 01.12.2025 №3763-п, встановлено, зокрема, порушення позивачем статті 24 КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 №413. Під час перевірки позивач надав договори доручення за період з травня 2024 року по грудень 2025 року, укладені з водіями найманими працівниками ФОП ОСОБА_1 . За цими договорами повірений безоплатно вчиняв дії з керування транспортним засобом довірителя, приймання-передачі вантажів та оплати супутніх витрат, а довіритель забезпечував його засобами та грошовими коштами. До кожного договору позивач видавав наказ «Про відрядження водія автомобілем», складалися акти приймання-передачі та повернення транспортного засобу із зазначенням суми авансу на супутні витрати, звіти про витрати на рейс і подорожні листи. Крім того, згідно з відомостями про заправку транспортних засобів водії отримували пальне на місці зберігання пального позивача. Водночас водії, прийняті позивачем на роботу згідно з поданими повідомленнями, виконували такі самі роботи.

Третя особа навела перелік водіїв, які виконували вказані роботи, перебуваючи у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_1 , та зазначила, що договір про надання послуг від 22.05.2024 №05/2024 не спростовує факту здійснення ними вантажних перевезень для позивача без укладення трудового договору та без повідомлення ДПС про прийняття працівника на роботу. Матеріали перевірки скеровано відповідачу листом від 05.01.2026 №36/5/03-20-09-02-05, а листами від 04.02.2026 та 17.02.2026 додатково надано первинні документи та уточнено інформацію щодо окремих осіб. Просила відмовити в задоволенні позову повністю.

Позивач подав додаткові пояснення від 01.05.2026 (т.3 а.с.155-156), у яких послався на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 27.04.2026 у справі №140/675/26 за його позовом до ГУ ДПС про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 31.12.2025 №00382420902 на суму 28 560,00 грн, яким надано оцінку цій самій фактичній перевірці. Зазначив, що підставою перевірки в наказі від 01.12.2025 №3763-п визначено лише підпункт 80.2.5 пункту 80.2 статті 80 ПК України, тобто наявність інформації про порушення законодавства щодо обігу спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального. Ні наказ, ні направлення не містять правової чи фактичної підстави для перевірки оформлення трудових відносин, передбаченої підпунктом 80.2.7 пункту 80.2 статті 80 ПК України, а отже, дотримання трудового законодавства не могло бути предметом цієї перевірки. Як зазначив суд у справі №140/675/26, навіть виявлене під час перевірки порушення могло бути лише підставою для призначення іншої перевірки. На думку позивача, контролюючий орган допустив розширене тлумачення своїх повноважень.

Третя особа подала додаткові пояснення від 11.05.2026 (т.3 а.с.168-170), у яких заперечила доводи позивача щодо меж фактичної перевірки. Зазначила, що відповідно до підпункту 75.1.3 пункту 75.1 статті 75 ПК України фактична перевірка здійснюється, зокрема, щодо дотримання роботодавцем законодавства про укладення трудового договору та оформлення трудових відносин з працівниками, тому це питання може бути її предметом. Крім того, пунктом 1 наказу від 01.12.2025 №3763-п доручено провести перевірку позивача з питань дотримання, зокрема, КЗпП України. Формулювання змісту наказу є дискрецією контролюючого органу, законодавство не вимагає в повному обсязі розкривати в ньому інформацію про можливі порушення, а посилання на відповідний підпункт пункту 80.2 статті 80 ПК України є мінімально достатнім. Отже, на думку третьої особи, доводи позивача про відсутність підстав для перевірки дотримання трудового законодавства спростовані. Просила відмовити в задоволенні позову повністю.

Ухвалою суду від 11.05.2026 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 09:30 03.06.2026 (т.3 а.с. 175).

У зв`язку з призначенням судді Валюха В. М. на посаду судді Восьмого апеляційного адміністративного суду (Указ Президента України від 19.05.2026 №402/2026) та його відрахуванням зі штату Волинського окружного адміністративного суду (наказ голови суду від 19.05.2026 №02-07/7/26) розпорядженням керівника апарату суду від 25.05.2026 №01-87/532/26 призначено повторний автоматизований розподіл справи. За його результатами для розгляду справи визначено суддю Андрусенко О. О.

Ухвалою суду від 01.06.2026 справу прийнято до провадження, визначено розглядати її за правилами загального позовного провадження суддею одноособово та призначено підготовче засідання на 11:00 29.06.2026 (т.3 а.с.188).

Ухвалою суду від 29.06.2026 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 10:30 04.08.2026 (т.3 а.с. 198).

Відповідач подав додаткові пояснення від 01.10.2026 (т.4 а.с.3-6) на вимогу суду, висловлену в судовому засіданні 22.09.2026, щодо встановлення фактичних трудових відносин між водіями та позивачем. Повторивши доводи відзиву, відповідач додатково зазначив, що договори доручення з водіями неодноразово переукладалися (з окремими водіями до десяти разів), що свідчить про систематичний характер праці. Водіїв забезпечували транспортними засобами позивача, пальним і коштами для виконання завдань, тобто вони не виконували роботу власними засобами та на власний ризик. За матеріалами податкового органу водії отримували під підпис дизельне пальне для заправки автомобілів позивача і в інші дні, ніж зазначені в договорах доручення та наказах про відрядження. Складання водіями звітів про витрати на рейс, на думку відповідача, свідчить про їх підпорядкування та підзвітність позивачу, а видання наказів про відрядження не притаманне цивільно-правовим відносинам. Просив відмовити в задоволенні позову повністю.

Третя особа подала додаткові пояснення від 05.10.2026 (т.4 а.с.11-13), у яких у зв`язку з питанням, що виникло в судовому засіданні щодо частоти надання послуг водіями, повідомила кількість здійснених ними виїздів для позивача за даними АРМУ «Митниця» (оформлені вантажні митні декларації). Згідно з цими даними кожен із 39 водіїв здійснив від 3 до 92 виїздів, зокрема ОСОБА_2 92, ОСОБА_3 38, ОСОБА_4 28, ОСОБА_5 25. На підтвердження третя особа надала витяги з вантажних митних декларацій щодо кожного водія.

У судовому засіданні 26.10.2026 представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав, наведених у заявах по суті справи та додаткових поясненнях, і просив їх задовольнити. Представник відповідача та представник третьої особи проти позову заперечили і просили відмовити в його задоволенні повністю.

Заслухавши пояснення представників сторін і третьої особи, дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені в заявах по суті справи, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з таких мотивів та підстав.

Судом встановлено, що наказом ГУ ДПС від 01.12.2025 №3763-п, виданим, зокрема, на підставі підпункту 80.2.5 пункту 80.2 статті 80 ПК України з метою здійснення функцій, визначених законодавством у сфері регулювання виробництва і обігу спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, пального, призначено фактичну перевірку господарської одиниці позивача місця зберігання пального за адресою: АДРЕСА_1 . Перевірку призначено з питань дотримання вимог ПК України, Закону України від 18.06.2024 №3817-IX, Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», інших нормативно-правових актів, що регулюють ліцензування, виробництво, обіг і зберігання спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального, а також КЗпП України, Законів України «Про оплату праці», «Про платіжні послуги» та постанови Правління Національного банку України від 29.12.2017 №148. Строк перевірки 10 діб, починаючи з 01.12.2025 (т.1 а.с.211).

На підставі цього наказу посадовим особам ГУ ДПС видано направлення від 01.12.2025 №6005/03-20-09-02-12 та №6006/03-20-09-02-12, у яких метою перевірки визначено дотримання вимог законодавства, що регулює ліцензування, виробництво, обіг і зберігання спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального (т.2 а.с.70, 70 зворот). Директор позивача ОСОБА_6 ознайомився з наказом та отримав його копію 01.12.2025.

Під час перевірки директору позивача вручено письмові звернення про отримання документів (їх належним чином завірених копій) №1 від 01.12.2025 та №2 від 09.12.2025 (т.2 а.с.27-28, 29). Зверненням №1 витребувано, серед іншого, штатний розпис, табелі обліку робочого часу, накази про призначення керівника та головного бухгалтера, трудові договори з найманими працівниками, накази про закріплення автомобілів і техніки за відповідальними особами. Зверненням №2 витребувано договори доручення з фізичними особами щодо керування транспортними засобами довірителя, акти виконаних робіт (наданих послуг) за договором про надання послуг від 22.05.2024 №05/2024, акти звірок та оборотно-сальдову відомість по рахунку 631 щодо ФОП ОСОБА_1

10.12.2025 посадові особи ГУ ДПС склали акт №6470/03-20-09-02-14 про ненадання документів на письмове звернення, у якому зазначили, що станом на 10.12.2025 позивач не надав у повному обсязі витребувані документи, зокрема штатний розпис, табелі обліку робочого часу, трудові договори з найманими працівниками, накази про закріплення автомобілів за відповідальними особами, договори доручення з фізичними особами, акти виконаних робіт за договором №05/2024, акти звірок та оборотно-сальдову відомість по рахунку 631 щодо ФОП ОСОБА_1 (т.1 а.с.212).

За результатами перевірки складено акт від 11.12.2025 №03/35572/09-02/ НОМЕР_1 про результати фактичної перевірки з питань додержання суб`єктами господарювання вимог, встановлених законодавством України, які є обов`язковими до виконання при здійсненні оптової і роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами, рідинами, що використовуються в електронних сигаретах, та пальним (далі акт перевірки) (т.2 а.с.71-82). Перевірку розпочато 01.12.2025 о 15:33 та закінчено 10.12.2025 о 18:30. Згідно з розділом II акта перевірки до перевірки, серед іншого, надано договори доручення, укладені з фізичними особами, накази «Про відрядження водія автомобілем», акти приймання-передачі (повернення), звіти про витрати, подорожні листи та відомості про заправку транспортних засобів на місці зберігання пального.

У пункті 3 розділу III акта перевірки зазначено, що позивач як довіритель уклав з фізичними особами (повіреними) найманими працівниками ФОП ОСОБА_1 договори доручення за період з травня 2024 року по грудень 2025 року. За цими договорами повірений безоплатно вчиняв від імені та за рахунок довірителя дії, пов`язані з керуванням його транспортним засобом під час міжнародних і внутрішніх перевезень вантажів, прийманням-передачею вантажів та оплатою супутніх витрат, а довіритель забезпечував повіреного засобами та грошовими коштами. До кожного договору доручення позивач видавав наказ «Про відрядження водія автомобілем»; складалися акти приймання-передачі транспортного засобу до договору про надання послуг №05/2024 та акти його повернення, звіти водіїв про витрати на рейс і подорожні листи. Водії також отримували пальне на місці зберігання пального позивача.

На цій підставі контролюючий орган дійшов висновку, що водії фактично здійснювали вантажні перевезення транспортними засобами, які використовуються в господарській діяльності позивача, без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника, та без повідомлення ДПС про прийняття працівника на роботу, тоді як водії, прийняті позивачем на роботу, виконували такі самі роботи. В акті перевірки наведено перелік із 40 позицій фізичних осіб, які при цьому перебували у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_1 ; ОСОБА_7 (РНОКПП НОМЕР_2 ) зазначений у переліку двічі (позиції 27 і 37). Також в акті вказано, що за даними повідомлень про прийняття працівника на роботу частина цих осіб у різні періоди 20242025 років почергово перебувала у трудових відносинах то з позивачем, то з ФОП ОСОБА_1 . Договір про надання послуг від 22.05.2024 №05/2024, за яким ФОП ОСОБА_1 за заявками позивача надавав йому працівників (водіїв транспортних засобів), на думку контролюючого органу, цих обставин не спростовує.

У висновку акта перевірки зафіксовано порушення позивачем пункту 63.3 статті 63, статті 44 та пункту 85.2 статті 85 ПК України, а також статті 24 КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 №413. Директор позивача підписав акт перевірки 10.12.2025 із зауваженням «Не згоден».

Листом від 05.01.2026 №36/5/03-20-09-02-05 ГУ ДПС надіслало відповідачу матеріали перевірки, зокрема відео- та фотофіксацію на CD-R-диску, для розгляду та вжиття заходів у межах компетенції (т.2 а.с.69). Відповідач отримав їх 06.01.2026 за вх. №202/ЗХ/1-26.

Рішенням від 08.01.2026 №ЗХ/ВЛ/ДПС-03/35572/09-02/37669268 заступник начальника відповідача ОСОБА_8 на підставі акта перевірки, яким, за змістом рішення, встановлено використання праці найманих осіб у кількості 40 водіїв без належного оформлення трудових відносин, вирішив розглянути справу про накладення штрафу на позивача 12.02.2026 за адресою: АДРЕСА_2 . Надсилаючи це рішення позивачу, відповідач повідомив, що справа розглядатиметься в порядку письмового провадження без виклику учасників, та роз`яснив право подати пояснення і заперечення відповідно до статті 28 Закону України «Про адміністративну процедуру».

Позивач подав відповідачу письмові пояснення від 09.02.2026, у яких заперечив наявність трудових відносин з водіями працівниками ФОП ОСОБА_1 (т.2 а.с.33-36). У поясненнях також зазначено, що в переліку водіїв двічі вказаний ОСОБА_7 , а ОСОБА_9 у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_1 ніколи не перебував. До пояснень долучено договір про надання послуг №05/2024, договори доручення та акти приймання-передачі, виписку з банківського рахунку щодо руху коштів ФОП ОСОБА_1 та відомості про нарахування заробітної плати і єдиного внеску його працівникам.

На запити відповідача від 30.01.2026 №ЗХ/3.2/1683-26 та від 12.02.2026 №ЗХ/3.2/2355-26 ГУ ДПС листами від 04.02.2026 та від 17.02.2026 №1090/5/03-20-09-02-05 надало матеріали фотофіксації первинних документів, наданих під час перевірки, та їх завірені копії (т.3 а.с.147). У листі від 17.02.2026 ГУ ДПС повідомило, що копій відповідних документів позивач на вимогу контролюючого органу не надав, тому передано документи, зафіксовані на службову боді-камеру. У цьому ж листі уточнено дані окремих водіїв та зазначено, що в акті перевірки допущено механічну помилку: замість ОСОБА_10 (РНОКПП НОМЕР_3 ), який з 01.06.2024 по 06.12.2024 перебував у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_1 , вказано « ОСОБА_9 ».

Постановою від 19.02.2026 №ЗХ/ВЛ/03/35572/09-02/37669268-ФС, винесеною на підставі акта перевірки, відповідач встановив порушення позивачем частини четвертої статті 24 КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 №413 (т.2 а.с.30-31). Порушення полягало у допуску до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника, та без повідомлення ДПС про прийняття працівника на роботу 39 осіб водіїв транспортних засобів, що використовуються в господарській діяльності позивача: ОСОБА_11 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_9 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_5 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_2 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_7 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_3 , ОСОБА_10 . У постанові зазначено, що документів, які б свідчили про оформлення трудових відносин, під час перевірки органом ДПС не надано. На підставі абзацу другого частини другої статті 265 КЗпП України на позивача накладено штраф у розмірі 3 120 000,00 грн. Постанову надіслано позивачу листом від 20.02.2026 №ЗХ/3.2/2778-26 (т.2 а.с.32).

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам учасників справи, суд виходить з такого.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 259 КЗпП України встановлено, що державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, та його територіальні органи у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Податкові органи мають право здійснювати контроль за додержанням законодавства про працю на всіх підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування з метою перевірки дотримання податкового законодавства відповідно до частини другої статті 259 КЗпП України.

Згідно з пунктом 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об`єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) (підпункт 75.1.3 пункту 75.1 статті 75 ПК України).

Отже, податковий орган відповідно до закону має повноваження на проведення перевірки стосовно дотримання роботодавцями законодавства про працю у частині вимог щодо оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та фіксації відповідних порушень (зокрема в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору).

Фактична перевірка здійснюється без попередження платника податків (особи) (пункт 80.1 статті 80 ПК України), може проводитися на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, копія якого вручається платнику податків або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції під розписку до початку проведення такої перевірки (пункт 80.2 статті 80 ПК України).

Порядок оформлення результатів фактичної перевірки встановлено статтею 86 ПК України. Пунктом 86.1 статті 86 ПК України визначено, що результати перевірок (крім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

Акт (довідка), складений за результатами перевірки та підписаний посадовими особами, які проводили перевірку, або особами, уповноваженими на це у встановленому порядку, у строки, визначені цим Кодексом, надається платнику податків або його законному представнику, який зобов`язаний його підписати. Акт перевірки - документ, який складається у передбачених цим Кодексом випадках, підтверджує факт проведення перевірки та відображає її результати.

У разі незгоди платника податків з висновками акта (довідки) такий платник зобов`язаний підписати такий акт (довідку) перевірки із запереченнями, які він має право надати разом з підписаним примірником акта (довідки) або окремо у строки, передбачені цим Кодексом.

Матеріали перевірки - це: акт (довідка) перевірки з інформативними додатками, які є його невід`ємною частиною; заперечення, надані платником податків до акта (довідки) перевірки (у разі їх наявності на час розгляду); пояснення та їх документальне підтвердження, які надані платником податків відповідно до підпункту 16.1.15 пункту 16.1 статті 16 та відповідно до абзацу другого підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 розділу I цього Кодексу.

Суб`єкт господарювання, який допускає перевіряючих до місця провадження господарської діяльності, має право висловлювати свої заперечення щодо виявлених порушень безпосередньо під час перевірки.

Відповідальність за порушення законодавства про працю, у тому числі для юридичних осіб, які використовують найману працю, у вигляді штрафу, зокрема в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), передбачена нормами абзацу 2 частини другої статті 265 КЗпП України. Водночас до юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої - третьої груп, за вказане порушення застосовується попередження.

При цьому повноваження щодо притягнення до відповідальності за вказані правопорушення шляхом накладення штрафу або застосування попередження за законом (частина четверта статті 265 КЗпП України) надані центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю.

Центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику, зокрема з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 № 96 (далі - Положення № 96), є Державна служба України з питань праці (Держпраці).

Західне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці є територіальним органом Держпраці, що відповідно до положення про нього, затвердженого наказом Держпраці, реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю.

Пунктом 8 Положення № 96 передбачено, що Держпраці під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими державними органами, зокрема з податковими органами.

У разі виявлення податковим органом фактів порушення вимог законодавства про працю та фіксації їх у складеному цим органом акті перевірки, надання його Держпраці в порядку взаємодії цих органів для виконання покладених на них завдань, Держпраці відповідно до закону наділена повноваженнями притягати до відповідальності суб`єктів таких правопорушень, зокрема накладати штрафи або застосовувати попередження в порядку, визначеному законодавством.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 28.01.2021 у справі №380/1116/20, від 21.04.2021 у справі №260/586/20, від 17.04.2024 у справі №560/3981/23, від 18.09.2024 у справі №240/7766/23 та від 27.11.2024 у справі №120/17056/23.

Верховний Суд у постанові від 18.09.2024 у справі №240/7766/23 сформулював висновок, згідно з яким акти перевірок ДПС є достатньою підставою для порушення та розгляду справи про накладення штрафу без проведення додаткового заходу державного нагляду (контролю); водночас орган Держпраці зобов`язаний самостійно дослідити матеріали та встановити наявність підстав для притягнення до відповідальності.

Отже, акт фактичної перевірки податкового органу, у якому зафіксовано порушення законодавства про працю, є самодостатньою підставою для порушення та розгляду органом Держпраці справи про накладення штрафу. При цьому проведення Держпраці додаткового заходу державного нагляду (контролю) не є обов`язковою передумовою розгляду справи, однак орган Держпраці зобов`язаний самостійно дослідити отримані матеріали та встановити наявність або відсутність підстав для притягнення до відповідальності.

Частиною першою статті 8 Закону України від 17.02.2022 №2073-IX «Про адміністративну процедуру» (далі Закон №2073-IX) закріплено принцип обґрунтованості, відповідно до якого адміністративний орган забезпечує належність та повноту з`ясування обставин справи, безпосередньо досліджує докази та інші матеріали справи.

Частина друга статті 52 Закону №2073-IX визначає, що адміністративний орган визначає відповідно до законодавства способи та обсяг встановлення обставин справи. При цьому адміністративний орган не обмежений доводами учасників адміністративного провадження, наданими ними доказами та клопотаннями.

Отже, орган Держпраці уповноважений самостійно встановлювати фактичні обставини справи про накладення штрафу, а його висновки підлягають перевірці судом насамперед з точки зору їх відповідності фактичним обставинам, а не виключно з точки зору дотримання процедури.

Така правова позиція узгоджується з висновками щодо застосування норм права, висловленими у постановах Верховного Суду від 28.10.2021 у справі №329/1218/16-а, від 13.04.2022 у справі №1940/1785/18, від 08.11.2023 у справі №520/1951/2020 та від 13.03.2024 у справі №0840/3101/18.

Держпраці та її територіальні органи не наділені повноваженнями призначати або проводити перевірки в порядку, встановленому Податковим кодексом України, не беруть участі у прийнятті рішення про призначення фактичної перевірки, не визначають її правових і фактичних підстав, предмета, обсягу та строків і не є учасниками податкових правовідносин, у межах яких така перевірка проводиться.

Жодна норма закону або Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 №509 (далі - Порядок №509), не покладає на орган Держпраці обов`язку перевіряти законність наказу податкового органу про призначення перевірки чи дотримання податковим органом процедури її проведення, а так само не наділяє його повноваженнями визнавати такий наказ протиправним, не брати до уваги акт перевірки з цих підстав або відмовляти у розгляді справи.

Відповідно, у спорах про оскарження постанов про накладення штрафу (попереджень) органів Держпраці, прийнятих на підставі акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю, судовому дослідженню підлягають, зокрема, наявність акта перевірки ДПС, у якому зафіксовано відповідне порушення, та отримання цього акта органом Держпраці в установленому порядку взаємодії; дотримання органом Держпраці процедури розгляду справи про накладення штрафу, визначеної Порядком №509, у тому числі повідомлення суб`єкта господарювання про одержання таких документів; наявність або відсутність у діях суб`єкта господарювання складу правопорушення, за яке накладено штраф, установлена за результатами дослідження всіх поданих учасниками справи доказів.

Натомість питання наявності фактичних та правових підстав для призначення фактичної перевірки, достатності відображення таких підстав у наказі податкового органу, повноти його реквізитів та дотримання порядку проведення перевірки входять до предмета доказування лише за умови, що суб`єкт господарювання визначив відповідні порушення підставами позову, і лише в тому обсязі, в якому такі порушення вплинули або об`єктивно могли вплинути на правильність зафіксованих в акті перевірки висновків. За відсутності таких підстав позову зазначені питання не є предметом судового дослідження.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 08.09.2021 у справі №816/228/17, неправомірність дій контролюючого органу при призначенні і проведенні перевірки не може бути предметом окремого позову, але може бути підставами позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки; підставами для скасування таких рішень є не будь-які порушення, допущені під час призначення і проведення такої перевірки, а лише ті, що вплинули або об`єктивно могли вплинути на правильність висновків контролюючого органу за результатами такої перевірки та відповідно на обґрунтованість і законність прийнятого за результатами перевірки рішення.

Суд звертає увагу на те, що постанова органу Держпраці про накладення штрафу за порушення законодавства про працю, прийнята на підставі акта перевірки ДПС, її територіального органу, є рішенням, прийнятим за наслідками такої перевірки, у розумінні наведеного висновку Великої Палати Верховного Суду.

Оскільки за результатами фактичної перевірки з питань дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору та оформлення трудових відносин з працівниками податковий орган власного рішення щодо суб`єкта господарювання не приймає, а передає матеріали перевірки органу Держпраці в порядку взаємодії, саме оскарження постанови про накладення штрафу є для такого суб`єкта належним та ефективним способом захисту прав, у тому числі у випадку, коли він вважає, що перевірку призначено або проведено неправомірно.

Водночас із наведеного висновку Великої Палати Верховного Суду слідує, що неправомірність дій контролюючого органу при призначенні і проведенні перевірки може бути саме підставами позову, а отже, входить до предмета судового дослідження лише тоді, коли позивач визначив відповідні порушення підставами своїх вимог. Суд, як зазначено вище, не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу позову.

Крім того, навіть у разі заявлення таких підстав позову предметом судового дослідження є не законність наказу про призначення перевірки сама по собі, а те, чи вплинули або чи могли об`єктивно вплинути допущені під час призначення і проведення перевірки порушення на правильність висновків, зафіксованих в акті перевірки, і відповідно на обґрунтованість та законність прийнятого на його підставі рішення. Установлення факту недоліків наказу без установлення такого впливу не може бути достатньою підставою для висновку про недопустимість акта перевірки як доказу, так і для скасування постанови про накладення штрафу.

Суд звертає увагу і на особливість цієї категорії спорів, а саме на те, що рішення за наслідками перевірки приймає не той суб`єкт владних повноважень, який перевірку призначив і провів. Тому недоліки, допущені податковим органом, самі по собі не можуть свідчити про те, що орган Держпраці діяв не на підставі, поза межами повноважень або не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, у розумінні частини другої статті 2 КАС України. Такі недоліки можуть мати правове значення виключно в аспекті достовірності та допустимості акта перевірки як доказу і лише за умови встановлення судом їх впливу на правильність зафіксованих у цьому акті обставин.

Також суд звертає увагу, що наказ про призначення перевірки у встановленому порядку не був скасований або визнаний протиправним. Водночас у межах цього спору самостійна правомірність такого наказу не є предметом судового розгляду, оскільки позивач не заявляв відповідних підстав позову. У межах спору про оскарження постанови органу Держпраці такий наказ підлягає дослідженню лише щодо факту його видання, визначених у ньому правової та фактичної підстав перевірки і об`єкта перевірки, тобто обставин, що мають значення для оцінки акта перевірки як доказу, тоді як самостійній перевірці на предмет правомірності в межах цієї справи він не підлягає.

Подібний підхід Верховний Суд застосував у постанові від 17.06.2026 у справі №160/31220/24 щодо припису, винесеного за результатами попереднього заходу державного нагляду (контролю) і не оскарженого у встановленому законом порядку.

Позивач наголошує на тому, що в наказі ГУ ДПС від 01.12.2025 №3763-п підставою перевірки зазначено лише підпункт 80.2.5 пункту 80.2 статті 80 ПК України, а не підпункт 80.2.7 цього пункту. Водночас за наведеними нормами та правовими висновками таке порушення може бути підставою для скасування постанови органу Держпраці лише тоді, коли воно вплинуло або об`єктивно могло вплинути на правильність висновків, зафіксованих в акті перевірки.

Пунктом 1 наказу від 01.12.2025 №3763-п до предмета перевірки віднесено, серед іншого, дотримання вимог КЗпП України, а підпункт 75.1.3 пункту 75.1 статті 75 ПК України прямо передбачає здійснення фактичної перевірки щодо дотримання роботодавцем законодавства про укладення трудового договору та оформлення трудових відносин з працівниками. Перевірку проведено за місцем провадження позивачем господарської діяльності, з наказом директор позивача ознайомився 01.12.2025, а акт перевірки підписав із зауваженням «Не згоден». Позивач не навів, яким чином зазначення в наказі лише підпункту 80.2.5 пункту 80.2 статті 80 ПК України вплинуло на правильність висновків акта перевірки щодо водіїв. Тому ці доводи самі по собі не є підставою для скасування оскаржуваної постанови.

Водночас предмет первісної перевірки та переважно документальний спосіб встановлення відомостей про 39 водіїв мають значення для оцінки того, наскільки повно податковий орган фактично з`ясував ознаки трудових відносин і чи був його висновок достатньо перевірений відповідачем.

Посилання позивача на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 27.04.2026 у справі №140/675/26 суд не бере до уваги, оскільки предметом спору в тій справі було податкове повідомлення-рішення ГУ ДПС, а правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду (частина сьома статті 78 КАС України).

Механізм накладення на суб`єктів господарювання (роботодавців) штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, передбачених частиною другою статті 265 КЗпП України, визначає Порядок № 509.

В абзаці першому пункту 2 Порядку № 509 визначено, що штрафи накладаються Головою Держпраці, його заступниками, керівниками територіальних органів Держпраці та їх заступниками (з підстав, визначених абзацами третім - сьомим цього пункту).

Штрафи накладаються на підставі, зокрема, акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю (абзац сьомий пункту 2 Порядку № 509).

Відповідно до пункту 3 Порядку № 509 про дату одержання документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку, уповноважена посадова особа письмово повідомляє суб`єкта господарювання та роботодавця не пізніше ніж через п`ять днів після їх отримання рекомендованим листом чи телеграмою, телефаксом, телефонограмою або шляхом вручення повідомлення їх представникам, про що на копії повідомлення, яка залишається в уповноваженої посадової особи, що надіслала таке повідомлення, робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника.

Пунктом 4 Порядку № 509 встановлено, що під час розгляду справи досліджуються матеріали і вирішується питання щодо наявності підстав для накладення штрафу. За результатами розгляду справи уповноважена посадова особа на підставі документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку, складає постанову про накладення штрафу.

Абзац 2 частини другої статті 265 КЗпП України визначає єдиний вид відповідальності - штраф - для юридичних осіб, які використовують найману працю та не є платниками єдиного податку першої - третьої груп, а також імперативно визначає його розмір, який не підлягає зменшенню чи збільшенню за розсудом органу.

Водночас відсутність дискреції щодо виду та розміру санкції не означає, що орган Держпраці зобов`язаний накласти штраф у кожному випадку одержання акта перевірки.

Пункт 4 Порядку № 509 покладає на уповноважену посадову особу обов`язок під час розгляду справи дослідити матеріали і вирішити питання щодо наявності підстав для накладення штрафу, а частина друга статті 52 Закону № 2073-IX визначає, що адміністративний орган визначає відповідно до законодавства способи та обсяг встановлення обставин справи і не обмежений доводами учасників адміністративного провадження, наданими ними доказами та клопотаннями.

Отже, орган Держпраці самостійно встановлює наявність або відсутність складу правопорушення, у тому числі кваліфікуючої ознаки повторності, і несе відповідальність за правильність кваліфікації діяння, зафіксованого в акті перевірки.

Підсумовуючи наведене, суд зазначає, що акт фактичної перевірки ГУ ДПС був достатньою підставою для розгляду відповідачем справи про накладення штрафу, а доводи позивача щодо меж перевірки самі по собі не свідчать про протиправність оскаржуваної постанови. Водночас наявність такого акта не звільняла відповідача від обов`язку самостійно дослідити всі матеріали справи, у тому числі подані позивачем пояснення та докази, і встановити, чи є в діях позивача склад правопорушення, передбаченого абзацом другим частини другої статті 265 КЗпП України. Тому вирішальним у цій справі є питання про те, чи були водії, зазначені в оскаржуваній постанові, фактично допущені до роботи саме позивачем як роботодавцем без оформлення трудового договору. Відповідаючи на це питання, суд виходить із норм, які визначають зміст права на працю, поняття трудового договору та ознаки, що відмежовують трудові відносини від цивільно-правових.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, четверта, шоста і сьома статті 43 Конституції України).

За приписами першого речення абзацу другого статті 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Право на працю закріплене також у статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року.

Укладаючи трудовий договір з роботодавцями, громадяни реалізують своє конституційне право на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов`язків; трудовий договір є основним юридичним фактом, із яким пов`язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин (перше та друге речення абзацу другого пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 №12-рп/98; абзац третій пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07.02.2023 №1-р/2023).

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина перша статті 21 КЗпП України).

Згідно з частиною першою статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина четверта статті 24 КЗпП України).

Абзацом першим постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 №413 «Про порядок повідомлення Державній податковій службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що повідомлення про прийняття працівника (домашнього працівника) на роботу/укладення гіг-контракту подається власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (особою) чи фізичною особою (крім повідомлення про прийняття на роботу члена виконавчого органу господарського товариства, керівника підприємства, установи, організації), та/або резидентом Дія Сіті до територіальних органів Державної податкової служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а фізичною особою, яка уклала трудовий договір з домашнім працівником, - за її податковою адресою (місцем проживання) за формою згідно з додатком 1 до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором та/або до початку виконання робіт (надання послуг) гіг-спеціалістом резидента Дія Сіті засобами електронного зв`язку з використанням електронного підпису відповідальних осіб, що базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису, відповідно до вимог законодавства у сфері електронного документообігу.

Пункт другий частини п`ятої статті 50 Закону України від 05.07.2012 №5067-VI «Про зайнятість населення» визначає, що роботодавцям забороняється застосовувати працю громадян без належного оформлення трудових відносин, вчиняти дії, спрямовані на приховування трудових відносин.

Отже, якщо особу фактично допущено до роботи за розпорядженням або з відома роботодавця чи уповноваженої ним особи, зазначене може свідчити про фактичне виникнення трудових відносин незалежно від належного оформлення прийняття на роботу.

При цьому без оформлених трудових відносин особа (працівник) позбавляється конституційних гарантій, передбачених, зокрема, статтями 43 та 45 Конституції України (пункт 87 постанови Верховного Суду від 03.06.2021 у справі № 0540/8959/18-а).

Тобто основними ознаками, що відрізняють трудові відносини від цивільно-правових, є виконання працівником трудової функції (а не індивідуально визначеного обсягу робіт), її триваючий характер та здійснення в інтересах і під організаційним контролем роботодавця з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, тоді як метою цивільно-правового договору є отримання визначеного матеріального результату, з настанням якого договір вважається виконаним.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Установлення органом державного нагляду (контролю) та судом дійсного характеру відносин, що склалися між суб`єктом господарювання і фізичною особою, не є визнанням правочину недійсним і не потребує такого визнання, оскільки предметом оцінки у справі про накладення штрафу за абзацом 2 частини другої статті 265 КЗпП України є не чинність цивільно-правового договору, а наявність або відсутність факту допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору. Тому презумпція правомірності правочину, закріплена у статті 204 ЦК України, не звільняє суд від обов`язку з`ясувати дійсний характер таких відносин.

Також слід зазначити, що визначальним для розрізнення трудового та цивільно-правового договорів є не назва укладеного сторонами правочину, а фактичний зміст правовідносин. Формальне оформлення таких відносин цивільно-правовим договором не усуває обов`язку роботодавця виконати вимоги частини четвертої статті 24 КЗпП України, якщо за своїм реальним змістом ці відносини мають ознаки трудових.

Відсутність оформлених трудових відносин сама собою не свідчить про їх відсутність як таку, а навпаки, може свідчити про порушення частини четвертої статті 24 КЗпП України, тобто про допуск до роботи без укладення трудового договору та без повідомлення податкового органу (постанови Верховного Суду від 21.11.2025 у справі № 140/10379/24 та від 17.06.2026 у справі № 160/31220/24).

При вирішенні спору про наявність чи відсутність порушення статті 24 КЗпП України суд зобов`язаний досліджувати не лише формальну наявність договірних документів, а й реальність правовідносин, які ними оформлені. Пріоритет змісту над формою (принцип превалювання сутності над формою) вимагає від суду з`ясовувати дійсний характер відносин між сторонами незалежно від найменування укладеного між ними договору (постанови Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 804/4940/14, від 14.05.2020 у справі № 640/1099/19, від 27.07.2022 у справі № 804/7238/17).

Зазначений підхід узгоджується з Рекомендацією Міжнародної організації праці № 198 щодо трудового правовідношення (2006), пункт 9 якої передбачає, що визначення існування трудового правовідношення повинно ґрунтуватися насамперед на фактах, що підтверджують виконання роботи й виплату винагороди працівникові, незважаючи на те, як ці відносини характеризуються у будь-якій домовленості про протилежне, що має договірний або інший характер, яка могла бути укладена між сторонами.

При вирішенні спорів цієї категорії суд має враховувати також концепцію прихованих трудових відносин (disguised employment relationship), відображену у пункті 13 Рекомендації Міжнародної організації праці № 198 щодо трудового правовідношення (2006), про те, що ознаками трудових відносин є, зокрема: виконання роботи відповідно до вказівок та під контролем іншої сторони; інтеграція працівника в організаційну структуру підприємства; виконання роботи виключно або переважно в інтересах іншої особи; виконання роботи особисто; виконання роботи відповідно до графіка або на робочому місці, яке вказується або погоджується стороною, яка її замовила; характерна тривалість/продовжуваність роботи; надання інструментів, матеріалів стороною, яка є замовником (постанови Верховного Суду від 20.08.2018 у справі № 813/2520/16, від 08.04.2026 у справі № 380/9501/25 та від 17.06.2026 у справі № 160/31220/24).

Верховний Суд у постанові від 02.02.2021 у справі № 0540/5987/18-а дійшов висновку, що характерними ознаками трудових відносин є: систематична виплата заробітної плати за процес праці (а не її результат); підпорядкування правилам внутрішнього трудового розпорядку; виконання роботи за професією (посадою), визначеною Національним класифікатором України ДК 003:2010 «Класифікатор професій», затвердженим наказом Держспоживстандарту від 28 липня 2010 року № 327; обов`язок роботодавця надати робоче місце; дотримання правил охорони праці на підприємстві, в установі, організації тощо.

У постанові від 20.01.2023 у справі № 824/849/18-а Верховний Суд додатково вказав, що основними ознаками трудового договору є: праця юридично несамостійна, що протікає в рамках певного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи) шляхом виконання вказівок і розпоряджень власника або уповноваженого ним органу; трудовий договір, як правило, укладається на невизначений час; здійснення трудової діяльності в складі трудового колективу; виконання протягом встановленого робочого часу певних норм праці; встановлення спеціальних умов матеріальної відповідальності; застосування заходів дисциплінарної відповідальності; забезпечення роботодавцем соціальних гарантій.

Законодавство України не забороняє суб`єктам господарювання залучати фізичних осіб до виконання робіт на підставі цивільно-правових договорів, і Верховний Суд не ставить під сумнів саму можливість використання такої форми організації виконання робіт. Водночас для підтвердження реальності цивільно-правових відносин суд має з`ясувати сукупність обставин, які свідчать про їх дійсність, реальність виконання та відповідність вимогам закону.

Зокрема, про виконання роботи в межах цивільно-правового договору можуть свідчити: погодження сторонами конкретного, індивідуально визначеного обсягу робіт та їх кінцевого результату; спрямованість договору на отримання результату, а не на процес праці; виконання робіт на власний ризик виконавця, як правило, власними силами і засобами; оплата за фактично виконаний і прийнятий замовником результат, а не за відпрацьований час; складення актів приймання виконаних робіт із зазначенням конкретного обсягу, строку та вартості виконаних робіт.

Натомість про приховані трудові відносини між суб`єктом господарювання та фізичною особою можуть свідчити фактичні обставини, зокрема:

- виконання особою роботи за конкретною кваліфікацією, професією або посадою, а не разового індивідуально визначеного завдання;

- систематичний і триваючий характер робіт та їх пов`язаність з основним (звичайним) видом господарської діяльності суб`єкта господарювання, у тому числі участь у безперервному технологічному процесі виробництва;

- підпорядкування особи правилам внутрішнього трудового розпорядку, дотримання встановленого суб`єктом господарювання режиму робочого часу і часу відпочинку, виконання вказівок та розпоряджень його посадових осіб;

- виконання роботи на робочому місці, обладнанні та з матеріалів суб`єкта господарювання, під його безпосереднім контролем;

- складення суб`єктом господарювання кадрових, облікових і звітних документів, властивих трудовим відносинам (наказ про прийняття на роботу із зазначенням категорії «найманий працівник», повідомлення про прийняття працівника на роботу, зазначення у податковій звітності ознаки доходу, властивої заробітній платі, оформлення припинення відносин з посиланням на підстави, передбачені статтею 36 КЗпП України).

У подібній категорії справ суди першочергово мають дослідити достовірність пояснень осіб, відібраних під час перевірки, щодо яких можливе приховане працевлаштування; надавати оцінку умовам цивільно-правових договорів, зокрема визначенню конкретного результату роботи, переліку завдань, обсягу робіт та порядку оплати, а також актам приймання виконаних робіт; можуть витребовувати у відповідного податкового органу, який є розпорядником інформації щодо нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податку на доходи фізичних осіб та військового збору, відповідні відомості за спірний період. Такі дії відповідають обов`язку суду щодо офіційного з`ясування всіх обставин справи та повноваженням, передбаченим частиною четвертою статті 9 і частиною третьою статті 80 КАС України, та узгоджуються з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 08.04.2026 у справі № 380/9501/25 і від 20.07.2026 у справі № 420/33487/24.

Абзацом другим частини другої статті 265 КЗпП України передбачено фінансову відповідальність за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору. Отже, застосування санкції за вказаною нормою вимагає належного встановлення не лише факту виконання особою певної роботи в інтересах суб`єкта господарювання, а й того, що саме цей суб`єкт був її фактичним роботодавцем та допустив до роботи всупереч установленому порядку.

Отже, для притягнення позивача до відповідальності за абзацом другим частини другої статті 265 КЗпП України відповідач мав установити, що конкретних осіб у конкретний період фактично допущено до роботи у позивача як роботодавця без оформлення з ними трудового договору, тобто без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника, та без повідомлення органу ДПС про прийняття працівника на роботу.

Так, з матеріалів справи судом встановлено, що 22.05.2024 між позивачем (замовник) та ФОП ОСОБА_1 (виконавець) укладено договір про надання послуг №05/2024. За його умовами виконавець зобов`язався за заявкою (усною або письмовою) замовника надавати йому працівників (водіїв транспортних засобів) для подальшого виконання ними завдань замовника, а замовник оплатити надані послуги (пункт 1.1). Послуги надаються кваліфікованими працівниками виконавця, які мають посвідчення водія необхідної категорії (пункт 1.2). До початку виконання завдання замовник передає водію за актом приймання-передачі транспортний засіб, вантаж, супровідні документи, схему маршруту та грошові кошти (аванс) на супутні витрати, а після виконання завдання водій за актом повертає транспортний засіб, звітує про витрачені кошти та повертає їх залишок (пункти 2.4, 2.5). Вартість послуг зазначається в актах наданих послуг, які виконавець складає за календарний місяць, а оплата здійснюється шляхом перерахування коштів на рахунок виконавця (пункти 2.6, 3.1, 3.2).

На виконання цього договору позивач (довіритель) укладав з водіями (повіреними) договори доручення відповідно до статей 10001009 ЦК України, у преамбулі яких зазначено, що повірений є найманим працівником ФОП ОСОБА_1 . За цими договорами повірений зобов`язався від імені та за рахунок довірителя здійснювати керування транспортним засобом довірителя під час міжнародного чи внутрішнього перевезення вантажів, приймання-передачу вантажів та оплату супутніх витрат. Ці дії повірений вчиняє безоплатно протягом строку дії договору (пункти 1.1, 1.2), а довіритель забезпечує його засобами та грошовими коштами, необхідними для виконання доручення (пункт 2.1.1). До договорів доручення складалися акти приймання-передачі транспортного засобу, вантажу та авансу на супутні витрати до договору про надання послуг №05/2024 та акти повернення транспортного засобу із зазначенням залишку коштів.

За період з травня 2024 року по грудень 2025 року позивач та ФОП ОСОБА_1 склали акти надання послуг «Надання працівників (водіїв транспортних засобів) для виконання ними завдань Замовника». Згідно з виписками АТ АКБ «Львів» за рахунком позивача він перераховував ФОП ОСОБА_1 кошти з призначенням платежу «оплата згідно договору про надання послуг №05/2024».

У додатках 1 до податкових розрахунків ФОП ОСОБА_1 за 20242025 роки (відомості про нарахування заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) застрахованим особам) відображено нарахування заробітної плати та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування його найманим працівникам, зокрема водіям, щодо яких винесено оскаржувану постанову. Те, що ці водії у спірний період перебували у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_1 , зазначено також в акті перевірки та в листі ГУ ДПС від 17.02.2026.

Крім того, згідно з повідомленнями про прийняття працівника на роботу, поданими позивачем до органів ДПС, частина водіїв, зазначених в оскаржуваній постанові, у різні періоди перебувала у трудових відносинах безпосередньо з позивачем. Так, у 20182022 роках позивач прийняв на роботу ОСОБА_19 , ОСОБА_23 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_17 , ОСОБА_5 , ОСОБА_13 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_14 . У 20242025 роках позивач прийняв на роботу ОСОБА_21 (з 15.01.2024), ОСОБА_41 (з 06.12.2024), ОСОБА_25 і ОСОБА_7 (з 13.12.2024), ОСОБА_29 (з 14.12.2024), ОСОБА_38 , ОСОБА_18 , ОСОБА_26 (з 31.12.2024), ОСОБА_32 , ОСОБА_30 (з 04.01.2025), ОСОБА_28 (з 15.01.2025), ОСОБА_22 (з 31.03.2025), ОСОБА_12 (з 12.04.2025), ОСОБА_11 (з 05.07.2025), ОСОБА_24 (з 16.10.2025).

Водночас з акта перевірки, листа ГУ ДПС від 17.02.2026, відзиву відповідача та письмових пояснень третьої особи вбачається, що контролюючі органи не заперечують, а самі встановили, що водії, зазначені в оскаржуваній постанові, у спірний період перебували у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_1 . Відповідно до відомостей про нарахування заробітної плати застрахованим особам ФОП ОСОБА_1 нараховував водіям заробітну плату та єдиний внесок. Тобто трудові відносини з водіями оформив роботодавець ФОП ОСОБА_1 , а водії не були позбавлені гарантій, передбачених законодавством про працю та про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, на захист яких спрямовані частина четверта статті 24 та абзац другий частини другої статті 265 КЗпП України.

Зміст звітності ФОП ОСОБА_1 підлягає оцінці з урахуванням того, що відомості про нарахування заробітної плати й єдиного внеску пов`язані з виконанням підприємцем обов`язків роботодавця. Їх наявність не встановлює безумовно відсутності іншого трудового зв`язку, проте суперечить припущенню про повну відсутність оформлення праці в осіб, щодо яких роботодавцем у відповідних документах виступає ФОП. Для відхилення таких доказів необхідно встановити, що звітність не стосується відповідних осіб, належних періодів, не відповідає реальним нарахуванням або що незалежно від неї особи фактично виконували ще й трудову функцію для позивача.

Позивач залучав цих водіїв до виконання своїх завдань на підставі договору про надання послуг №05/2024, за яким ФОП ОСОБА_1 за заявками позивача надавав йому своїх працівників. Оплату за цим договором позивач здійснював ФОП ОСОБА_1 на підставі актів надання послуг, а не водіям. За договорами доручення водії діяли безоплатно, а кошти, які позивач передавав їм за актами приймання-передачі, були авансом на супутні витрати рейсу, щодо використання якого водії звітували та повертали невикористаний залишок. Доказів того, що позивач нараховував чи виплачував водіям заробітну плату, матеріали справи не містять, і відповідач на такі обставини не посилався.

Водночас юридичний зміст договору між двома суб`єктами господарювання не визначає сам собою правовий статус конкретної фізичної особи. Для перевірки висновку відповідача про приховане працевлаштування кожного водія слід співвіднести умови базового договору з умовами окремого доручення, фактичними документами щодо рейсу, способом винагороди за роботу та матеріалами, які засвідчують трудові відносини між водієм та підприємцем.

Умовами договорів доручення передбачено вчинення повіреним відповідних дій від імені та за рахунок довірителя. На відміну від трудового договору, наведений текст не встановлює розміру щомісячної заробітної плати, посадового окладу, загального режиму щоденної роботи, постійного робочого місця або порядку застосування дисциплінарної відповідальності. Водночас суд бере до уваги, що керування автомобілем є фактичною дією та може становити трудову функцію водія; включення такої дії до тексту доручення не виключає визнання відносин трудовими, якщо інші досліджені обставини свідчитимуть про наявність їх реальних ознак.

Складання водіями звітів про витрати на рейс пов`язане з отриманням ними коштів довірителя для виконання доручення (пункт 2.1.1 договорів доручення, пункти 2.4, 2.5 договору №05/2024) і саме по собі не свідчить про їх підпорядкування правилам внутрішнього трудового розпорядку позивача. Звіт про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, складає не лише працівник, а й фізична особа, яка отримала кошти для виконання окремих цивільно-правових дій, на що обґрунтовано послався позивач.

При оцінці зазначеного суд відмежовує контроль за майном та господарським результатом від трудової влади роботодавця. Право замовника встановити маршрут, строк доставки, умови збереження вантажу, ліміти супутніх витрат і вимагати повернення майна не є тотожним праву встановлювати постійний трудовий розпорядок, вести облік робочого часу як штатного працівника, виплачувати заробітну плату за процес праці та застосовувати дисциплінарні стягнення. Водночас, коли такі повноваження фактично поєднуються, вони можуть свідчити про трудові відносини. Тому суд оцінює їх не ізольовано, а в сукупності з рештою доказів.

Накази «Про відрядження водія автомобілем», на які посилаються відповідач і третя особа, за їх описом містили марку та номер автомобіля і причепа, країну відрядження та дату надання послуг, тобто стосувалися виконання конкретного рейсу за відповідним договором доручення. Відповідач не стверджував і не довів, що такі накази чи інші документи містять відомості про прийняття водіїв на роботу до позивача, встановлення їм режиму робочого часу, посади (професії) в штатному розписі позивача чи розміру заробітної плати. Подорожні листи, акти приймання-передачі та відомості про заправку автомобілів пальним так само пов`язані з виконанням водіями конкретних перевезень транспортними засобами позивача, передачу яких водіям передбачено договором №05/2024. Те, що водії працювали на транспортних засобах і з пальним позивача, зумовлено обраною сторонами моделлю надання послуг, за якою позивач як замовник забезпечує виконання своїх завдань власним транспортом, а ФОП ОСОБА_1 своїми працівниками. Без інших доказів ця обставина не свідчить про наявність трудових відносин водіїв саме з позивачем. Матеріали фотофіксації, надані ГУ ДПС, за змістом листа від 17.02.2026 є зображеннями первинних документів, наданих під час перевірки, і оцінені судом у сукупності з цими документами.

Зазначення в документі слова «відрядження» безперечно потребує оцінки, оскільки за трудовим законодавством відрядження передбачає направлення працівника для виконання службового завдання поза місцем постійної роботи. Водночас правова природа документа не може встановлюватися виключно за його заголовком. Необхідно з`ясувати, чи містить документ саме розпорядження роботодавця щодо штатного працівника, чи виконує функцію транспортного завдання, погодженого в господарських відносинах, які охоплюють конкретний рейс.

Оскаржувана постанова не містить такого детального аналізу: хто саме надавав водієві обов`язкові щоденні вказівки поза рамками замовленого перевезення, хто визначав час відпочинку та праці як працівникові підприємства, хто вів табель обліку робочого часу, хто видавав кадрові накази або накладав дисциплінарні стягнення. Самі по собі накази про рейси та документи про передання автомобілів не усувають необхідності відповіді на ці питання.

Систематичність залучення одних і тих самих водіїв до перевезень (неодноразове укладення з ними договорів доручення, кількість виїздів за даними АРМУ «Митниця») свідчить про тривалість договірних відносин позивача з ФОП ОСОБА_1 , який виконував заявки позивача своїми постійними працівниками. Однак ця обставина не спростовує того, що в цей період водії перебували в оформлених трудових відносинах з іншим роботодавцем.

Окремо суд оцінює інформацію третьої особи від 05.10.2026 про кількість митних оформлень за участю окремих водіїв. Так, у наданих відомостях зазначено, зокрема, 92 перевезення за участю ОСОБА_2 , 38 ОСОБА_3 , 28 ОСОБА_4 та іншу кількість перевезень щодо решти осіб. Ці відомості підтверджують інтенсивність використання відповідних водіїв у господарських операціях позивача. Проте кількість перевезень без з`ясування того, хто саме здійснював організацію їх праці, визначав умови роботи, виплачував заробітну плату та виконував функції роботодавця, не дозволяє автоматично ототожнити замовника транспортних послуг із роботодавцем.

Доводи відповідача про те, що договір №05/2024 за своєю суттю є договором про надання персоналу, а ФОП ОСОБА_1 не включений до переліку суб`єктів господарювання, які наймають працівників для подальшого виконання ними роботи в іншого роботодавця (статті 36, 39 Закону України «Про зайнятість населення»), стосуються дотримання вимог до діяльності суб`єкта, який надає таких працівників. Вони не стосуються складу правопорушення, передбаченого абзацом другим частини другої статті 265 КЗпП України, за яке позивача притягнуто до відповідальності. Оскаржувана постанова таких підстав не містить, а суд не наділений повноваженнями самостійно перекваліфіковувати діяння за суб`єкта владних повноважень. Посилання відповідача на те, що ОСОБА_1 є засновником позивача, а відносини сторін можуть свідчити про схему з несплати податків, є припущенням, яке не підтверджене доказами і не стосується складу правопорушення, визначеного в постанові.

Відповідно до підпункту 14.1.183 пункту 14.1 статті 14 ПК України послуга з надання персоналу - господарська або цивільно-правова угода, відповідно до якої особа, що надає послугу (резидент або нерезидент), направляє у розпорядження іншої особи (резидента або нерезидента) одну або декількох фізичних осіб для виконання визначених цією угодою функцій. Угода про надання персоналу може передбачати укладання зазначеними фізичними особами трудової угоди або трудового контракту із особою, у розпорядження якої вони направлені. Інші умови надання персоналу (у тому числі винагорода особи, що надає послугу) визначаються угодою сторін.

Законодавче визначення такої послуги враховує можливість існування господарських відносин щодо залучення персоналу. Водночас воно не вирішує автоматично питання, чи зобов`язана особа-замовник оформити трудовий договір з кожним направленим виконавцем; це залежить від фактичного характеру залучення та застосовних норм трудового законодавства.

Протилежний підхід призвів би до ототожнення двох різних правових питань: дотримання спеціальних правил господарської діяльності з надання персоналу та існування фактичних трудових відносин між отримувачем послуг і водіями.

Суд звертає увагу, що наявність оформлених трудових відносин фізичної особи з одним роботодавцем не виключає можливості виникнення трудових відносин з іншим роботодавцем. Однак для висновку про існування таких відносин необхідні відповідні фактичні дані. Відповідач не навів у постанові встановлених щодо кожного з 39 водіїв фактів допуску до певної штатної посади, визначення позивачем для них режиму робочого часу та системи оплати праці, підпорядкування трудовій дисципліні, виплати заробітної плати безпосередньо позивачем або інших обставин, які в сукупності підтверджували б виконання ними трудової функції саме як працівниками позивача.

Посилання відповідача на те, що окремі штатні водії позивача виконували таку саму роботу, не змінює цього висновку. Виконання тотожних за зовнішнім проявом завдань може здійснюватися за різними правовими підставами, а характер конкретних відносин визначається їх дійсним змістом, а не лише професійною назвою виконуваних функцій.

Крім того, ні акт перевірки, ні оскаржувана постанова не містять відомостей про періоди, протягом яких кожного з 39 водіїв нібито допущено до роботи у позивача без оформлення трудового договору. Водночас частина цих водіїв у 20242025 роках перебувала у трудових відносинах безпосередньо з позивачем, про що він подавав повідомлення до органів ДПС. Відповідач не встановив, у які саме періоди кожен із водіїв виконував перевезення для позивача як працівник ФОП ОСОБА_1 , а в які як працівник самого позивача. Почергове перебування водіїв у трудових відносинах то з позивачем, то з ФОП ОСОБА_1 свідчить про те, що в кожний із цих періодів трудові відносини з ними були оформлені тим чи іншим роботодавцем, і саме по собі не доводить фактичного допуску їх до роботи без оформлення трудового договору.

Так само з матеріалів фактичної перевірки не вбачається, що всі 39 водіїв були безпосередньо виявлені посадовими особами податкового органу за виконанням трудових обов`язків у позивача під час перевірки в грудні 2025 року. Висновки зроблено переважно за результатами аналізу документів щодо перевезень у період із травня 2024 року до грудня 2025 року. Факт включення особи до списку водіїв чи митної інформаційної бази підтверджує участь у транспортній операції, але не дає відповіді на питання про роботодавця та про те, чи допускалася особа до праці як штатний працівник без належного оформлення.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (частина друга статті 77 КАС України). Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (частина перша статті 90 КАС України).

За таких обставин суд дійшов висновку, що відповідач не довів належними та допустимими доказами факту допуску позивачем водіїв, зазначених в оскаржуваній постанові, до роботи без оформлення трудового договору, тобто наявності в діях позивача складу правопорушення, передбаченого абзацом другим частини другої статті 265 КЗпП України. Приймаючи постанову, відповідач не оцінив поданих позивачем пояснень і доказів та не встановив обставин допуску до роботи щодо кожного з водіїв, що могло вплинути на зміст прийнятого рішення.

Отже, оскаржувана постанова прийнята без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, є необґрунтованою та не відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а тому підлягає скасуванню. Інші доводи учасників справи висновків суду не спростовують. З огляду на викладене позов підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Відповідно до частин першої, третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позов задоволено, сплачений позивачем судовий збір у сумі 26 624,00 грн згідно платіжної інструкції від 04.03.2026 (т.1 а.с. 8) належить стягнути на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Щодо заявлених до стягнення витрат на професійну правову допомогу у розмірі 40000,00 грн, суд зазначає наступне.

Частинами першою, другою статті 134 КАС України обумовлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частинами третьою - п`ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, слід дійти висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором.

Вказана позиція суду узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 28.04.2021 у справі №640/13685/19, від 23.04.2021 у справі №360/700/19, відповідно до якої склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано копію додатка №7 від 29.01.2026 до договору про надання професійної правничої (правової) допомоги від 24.01.2022, укладеного між позивачем та адвокатом Чабаном Р. Л. (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №961), а також копії платіжних інструкцій від 06.02.2026 №7775391803 на суму 40000,00 грн, від 18.03.2026 №7775352139 на суму 20000,00 грн та від 19.03.2026 №7775302150 на суму 20000,00 грн з призначенням платежу «Оплата за правову допомогу згідно договору від 24.01.2022 року (додаток 7)» (т.__ а.с.__).

Відповідно до додатка №7 адвокат зобов`язався надати позивачу професійну правничу допомогу в Західному міжрегіональному управлінні Державної служби з питань праці у справі щодо накладення штрафу на позивача, а в подальшому, за необхідності, здійснити оскарження постанови відповідача в суді. Загальну вартість правничої допомоги визначено в розмірі 80000,00 грн, яка сплачується двома частинами по 50 % до 09.02.2026 та до 09.03.2026; витрати адвоката включено у вартість допомоги. Інтереси позивача в судових засіданнях у цій справі представляв адвокат Чабан Р. Л.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини щодо присудження судових витрат на підставі статті 41 Конвенції, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі East/West Alliance Limited проти України від 23.01.2014, заява №19336/04, пункт 268). У рішенні Європейського суду з прав людини 28.11.2002 у справі Лавентс проти Латвії (Lavents v. Latvia) зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

За загальним правилом зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Разом із тим, частина дев`ята статті 139 КАС України визначає критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат та виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру залежно від конкретних обставин справи. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто повинно бути доведено доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи.

Оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи та відповідність наданих послуг видам правової допомоги, визначеним статтями 19, 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також враховуючи предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, суд вважає, що сума, заявлена до відшкодування у розмірі 40000,00 грн, є надмірною та неспівмірною з фактичним обсягом послуг, наданих адвокатом у зв`язку з розглядом цієї справи судом, з огляду на таке.

Так, додаток №7 охоплює два різні види правничої допомоги: представництво позивача під час розгляду справи про накладення штрафу відповідачем і судове оскарження постанови. Загальна вартість цих послуг визначена фіксованою сумою без розподілу між цими етапами та без зазначення переліку, обсягу і вартості конкретних послуг. Витрати на правничу допомогу під час розгляду справи суб`єктом владних повноважень не пов`язані з розглядом справи судом і не є судовими витратами в розумінні статті 134 КАС України. Платіж від 06.02.2026 на суму 40000,00 грн здійснено до прийняття оскаржуваної постанови (19.02.2026) та до звернення позивача до суду, тобто він стосується правничої допомоги на етапі розгляду справи відповідачем. Тому заявлена до відшкодування сума 40000,00 грн відповідає платежам від 18.03.2026 та 19.03.2026, здійсненим після звернення позивача до суду. Детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом у цій справі, із зазначенням їх обсягу та часу, витраченого на їх виконання, позивач не подав.

Водночас суд ураховує, що справу розглянуто за правилами загального позовного провадження, вона стосувалася штрафу в значному розмірі (3120000,00 грн) і мала істотне значення для позивача. У межах судового розгляду від імені позивача, крім позовної заяви, подано відповідь на відзив та додаткові пояснення, а адвокат брав участь у судових засіданнях. Отже, витрати позивача на правничу допомогу в суді є реальними та необхідними, однак підлягають відшкодуванню в розумному розмірі.

Відтак суд, виходячи із критеріїв, визначених частиною дев`ятою статті 139 КАС України, вважає, що з огляду на зміст та характер наданих послуг, наявні підстави обмежити розмір витрат на правничу допомогу та позивачу необхідно відшкодувати витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 20000,00 грн, а решту витрат повинен понести позивач.

З урахуванням наведеного, на користь позивача підлягають до стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати в загальному розмірі 46624,00 грн (з них: судовий збір у сумі 26624,00 грн, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 20000,00 грн).

Керуючись статтями 243 ч. 3, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення від 19.02.2026 №ЗХ/ВЛ/03/35572/09-02/37669268-ФС.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «РОЛЛ ТРАНС ГРУП» 26624,00 грн (двадцять шість тисяч шістсот двадцять чотири грн 00 коп.) витрат по сплаті судового збору та 20000,00 грн (двадцять тисяч грн 00 коп.) витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «РОЛЛ ТРАНС ГРУП» (43020, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Електроапаратна, 12, код ЄДРПОУ 37669268).

Відповідач: Західне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці (79005, Львівська область, місто Львів, площа Міцкевича, 8, код ЄДРПОУ 3241222679).

Третя особа: Головне управління ДПС у Волинській області (43010, Волинська область, місто Луцьк, Київський майдан, 4, код ЄДРПОУ ВП 44106679).

Головуючий-суддя О. О. Андрусенко

Повний текст рішення суду складено 06 листопада 2026 року