Єдиний державний реєстр судових рішень Справа № 127/23566/26
Провадження № 2/127/6494/26
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 жовтня 2026 рокумісто ВінницяВінницький міський суд Вінницької області
в складі: головуючого судді Сичука М.М.,
за участі секретаря судового засідання Коровай А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВИЙ КОЛЕКТОР» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
ВСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю «НОВИЙ КОЛЕКТОР» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 11.12.2020-100005730 від 11.12.2020 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 11.12.2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 11.12.2020-100005730, відповідно до умов якого первісний кредитор надав відповідачу кредит у розмірі 7 000,00 грн строком на шість календарних днів, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити проценти за користування ним у порядку й на умовах, визначених договором.
Позивач зазначає, що договір укладено в електронній формі, а волевиявлення відповідача підтверджується електронними документами та застосуванням одноразового ідентифікатора. На підтвердження перерахування кредитних коштів позивач посилається на платіжну квитанцію платіжної системи Fondy № 323121770 від 11.12.2020 року, згідно з якою на користь ТОВ «Споживчий центр» було здійснено операцію на суму 7 000,00 грн із призначенням платежу «Видача по договору № 11.12.2020-100005730».
Згідно з умовами кредитного договору строк кредитування становив шість календарних днів, датою повернення кредиту визначено 16.12.2020 року. За користування кредитом у межах первісного строку договором передбачено процентну ставку 2 % на день, що за шість днів становить 840,00 грн. У матеріалах справи також містяться положення договору про застосування ставки 2,5 % на день після закінчення первісного строку кредитування, а також про граничний розмір процентів.
Позивач стверджує, що відповідач належним чином не виконав зобов`язання за кредитним договором, кредитні кошти та нараховані проценти не повернув, у зв`язку з чим утворилася заборгованість у загальному розмірі 21 000,00 грн, з яких 7 000,00 грн заборгованість за основною сумою кредиту та 14 000,00 грн заборгованість за процентами.
Позивач також зазначає, що 09.10.2024 року між ТОВ «Споживчий центр» та ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР» було укладено договір факторингу № СЦ-091024-14, за умовами якого первісний кредитор відступив фактору права грошової вимоги до боржників, визначених у відповідних реєстрах. Позивач вважає, що право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 11.12.2020-100005730 перейшло до нього на підставі зазначеного договору факторингу та відповідного реєстру прав вимог.
Посилаючись на викладені обставини, позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором у розмірі 21 000,00 грн, а також понесені судові витрати, зокрема судовий збір у розмірі 2 662,40 грн, витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6 000,00 грн та поштові витрати в розмірі 255,00 грн.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 08.07.2026 року відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Під час розгляду справи судом було витребувано в АТ КБ «ПриватБанк» інформацію щодо належності відповідачу платіжної картки № 414943-ХХ-ХХ-ХХ-40 та виписку за відповідним рахунком за період з 11.12.2020 року по 16.12.2020 року.
13.08.2026 року відповідач ОСОБА_1 подав через підсистему «Електронний суд» відзив на позовну заяву, у якому одночасно порушив питання про поновлення строку на його подання.
Обґрунтовуючи клопотання про поновлення строку, відповідач зазначив, що копію позовної заяви з додатками отримав засобами поштового зв`язку 13.07.2026 року, а 14.07.2026 року отримав повідомлення про виклик до суду в застосунку Viber. Водночас про відкриття провадження у справі та зміст відповідної ухвали, за його твердженням, він дізнався після реєстрації електронного кабінету ЄСІТС 11.08.2026 року. Відповідач вказав, що ухвали суду раніше не отримував, а після ознайомлення з матеріалами справи підготував відзив і подав його до суду. Посилаючись на положення статті 127 ЦПК України та гарантії права на справедливий судовий розгляд, просив визнати причини пропуску строку поважними, поновити строк на подання відзиву та долучити його до матеріалів справи.
Заперечуючи проти позову, відповідач насамперед зазначив, що ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР» не повідомило його у письмовій формі про заміну кредитора та відступлення права вимоги, хоча, на його думку, такий обов`язок передбачений статтею 516 ЦК України та пунктом 5.2.4 договору факторингу № СЦ-091024-14 від 09.10.2024 року. Відповідач указав, що до ознайомлення з позовною заявою йому не було відомо про перехід права вимоги до ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР», а доказів направлення йому повідомлення про відступлення права вимоги матеріали справи не містять.
Посилаючись на постанову Верховного Суду від 29.01.2024 року у справі № 755/15646/21, відповідач наголосив, що неповідомлення боржника про заміну кредитора покладає на нового кредитора ризик настання несприятливих наслідків. У зв`язку із цим відповідач заперечив проти стягнення процентів у розмірі 14 000,00 грн.
Разом із тим відповідач прямо зазначив, що погоджується з необхідністю повернення основної суми кредиту в розмірі 7 000,00 грн, наданої первісним кредитором, однак не погоджується з вимогою про стягнення процентів, нарахованих після закінчення погодженого договором строку кредитування.
Відповідач також заперечив достатність поданого позивачем розрахунку заборгованості. На його думку, такий розрахунок сам по собі не є первинним бухгалтерським документом і без відповідних первинних документів не може достовірно підтверджувати наявність та розмір заборгованості. Відповідач зазначив, що позивач не надав належних доказів усіх операцій за кредитом, зокрема нарахування процентів і погашення заборгованості, а також указав на необхідність оцінки електронних доказів з урахуванням положень статті 100 ЦПК України.
На підтвердження своєї позиції відповідач послався, зокрема, на постанови Верховного Суду від 16.09.2020 року у справі № 200/5647/18, від 28.10.2020 року у справі № 760/7792/14-ц та від 17.12.2020 року у справі № 278/2177/15-ц, у яких викладено висновки щодо необхідності підтвердження заборгованості належними доказами та первинними документами.
Окремо відповідач звернув увагу на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 28.03.2018 року у справі № 444/9519/12, відповідно до якої право кредитодавця нараховувати договірні проценти за користування кредитом припиняється після спливу встановленого договором строку кредитування або пред`явлення вимоги відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України. Після закінчення строку кредитування права кредитора забезпечуються, зокрема, положеннями статті 625 ЦК України в межах визначених законом правових наслідків прострочення грошового зобов`язання.
Відповідач зазначив, що самостійно строк кредитування не продовжував, доказів погодження такого продовження або здійснення платежів за продовження кредитування не надано, а тому просив відмовити у стягненні процентів, нарахованих після закінчення строку кредитування.
Крім того, відповідач заперечив проти обґрунтованості посилань позивача на договір факторингу № СЦ-091024-14 від 09.10.2024 року. Він зазначив, що договір факторингу за своєю правовою природою відрізняється від звичайного договору відступлення права вимоги, а його укладення передбачає наявність установлених законом ознак факторингової операції, зокрема відповідного суб`єктного складу, надання фінансування за плату та відступлення грошової вимоги. На думку відповідача, з наданих документів не вбачається належного підтвердження права ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР» здійснювати факторингові операції та набуття ним саме права вимоги до ОСОБА_1 за спірним кредитним договором.
На підтвердження наведеного відповідач послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 року у справі № 906/1174/18 та правові висновки щодо розмежування договору факторингу й договору відступлення права вимоги.
Також відповідач заперечив проти стягнення 6 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, зазначивши, що склад і розмір таких витрат належать до предмета доказування, а їх відшкодування можливе за умови підтвердження фактичності, необхідності та розумності відповідних витрат. Відповідач послався на статті 133, 137, 141 ЦПК України, статтю 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 19.02.2020 року у справі № 755/9215/15-ц та від 12.05.2020 року у справі № 904/4507/18.
За результатами викладеного відповідач просив поновити строк на подання відзиву, долучити його до матеріалів справи, відмовити в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів у розмірі 14 000,00 грн та покласти судові витрати на позивача.
При цьому відповідач зазначив про готовність сплатити основну суму кредиту в розмірі 7 000,00 грн, однак не погодився з нарахуванням процентів за період після закінчення первинного строку кредитування.
07.09.2026 року представник позивача ОСОБА_2 подав до суду додаткові пояснення, у яких просив долучити їх до матеріалів справи та врахувати під час ухвалення рішення.
У додаткових поясненнях представник позивача зазначив, що кредитний договір № 11.12.2020-100005730 від 11.12.2020 року був укладений в електронній формі шляхом отримання відповідачем оферти, подання заявки на кредит та прийняття пропозиції кредитодавця шляхом підписання відповідних електронних документів за допомогою одноразового ідентифікатора «F449», надісланого в SMS-повідомленні на номер телефону НОМЕР_1 , зазначений як фінансовий номер відповідача.
Посилаючись на статті 3, 11, 12 Закону України «Про електронну комерцію», представник позивача вказав, що електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями та підписаний у визначений законом спосіб, за своїми правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного в письмовій формі. На підтвердження зазначеної позиції наведено правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 11.12.2020 року у справі № 524/5556/19, від 07.10.2020 року у справі № 127/33824/19, від 23.03.2020 року у справі № 404/502/18, від 09.09.2020 року у справі № 732/670/19, від 10.06.2021 року у справі № 234/7159/20, від 12.08.2022 року у справі № 234/7297/20 та від 09.02.2023 року у справі № 640/7029/19.
Щодо факту видачі кредитних коштів представник позивача зазначив, що перерахування відповідачу 7 000,00 грн підтверджується квитанцією сервісу інтернет-еквайрингу Fondy № 323121770 від 11.12.2020 року, яка містить дату платежу, суму, дані платіжної картки отримувача у формі маски 4149-43ХХ-ХХХХ-ХХ40 та призначення платежу із зазначенням номера кредитного договору. При цьому представник позивача посилався на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20.01.2021 року у справі № 127/21564/18 та від 10.03.2020 року у справі № 761/26694/17, щодо можливості підтвердження здійснення платежу електронними документами, сформованими платіжними системами.
Стосовно розміру заборгованості представник позивача наполягав на тому, що умови договору передбачали нарахування процентів за ставкою 2,0 % за кожний день протягом первинного шестиденного строку кредитування та за ставкою 2,5 % за кожний день після закінчення такого строку, із граничним розміром процентів 14 000,00 грн. На думку позивача, відповідач погодився з цими умовами шляхом підписання електронних документів, а доказів, які б спростовували правильність розрахунку заборгованості, до суду не надано.
Щодо переходу права вимоги представник позивача зазначив, що відповідно до договору факторингу № СЦ-091024-14 від 09.10.2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «НОВИЙ КОЛЕКТОР» набуло право грошової вимоги за кредитним договором відповідача. На підтвердження виконання договору факторингу позивач послався на платіжні інструкції № 1237 від 22.10.2024 року, № 1238 від 24.10.2024 року, № 1333 від 19.11.2024 року та № 1336 від 21.11.2024 року, якими здійснювалися платежі на користь первісного кредитора в межах оплати портфеля відступлених вимог.
Окремо представник позивача виклав позицію щодо позовної давності, посилаючись на положення пунктів 12 та 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, які передбачали продовження позовної давності на час карантину та зупинення її перебігу на час дії воєнного стану, а також на Закон України від 14.05.2025 року № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності». З огляду на це позивач вважав, що звернувся до суду в межах установленого законом строку.
Представник позивача в судове засідання не з`явився, водночас у письмових додаткових поясненнях, наполягав на задоволенні позову в повному обсязі.
У судовому засіданні 26.10.2026 року відповідач ОСОБА_1 з`явився, підтримав поданий ним відзив та просив відмовити в задоволенні позову в частині стягнення процентів.
Згідно з відповіддю АТ КБ «ПриватБанк» від 20.08.2026 року № 1.0.3.077-260817/77488-БТ відповідачу належить картковий рахунок, до якого емітовано картку № НОМЕР_2 . Надана банком виписка за період з 11.12.2020 року по 16.12.2020 року відображає рух коштів за відповідним рахунком, у тому числі зарахування 11.12.2020 року суми 7 000,00 грн із призначенням операції «Зарахування переказу».
Суд, дослідивши матеріали цивільної справи, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, заслухавши пояснення відповідача, який у судовому засіданні підтримав поданий ним відзив та просив відмовити в задоволенні позовних вимог, дійшов таких висновків.
Згідно з частиною першою статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках.
За змістом статей 7681 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому суд ураховує, що обов`язок доказування не означає необхідності прийняття всіх тверджень сторони лише з огляду на подання нею певного документа. Суд повинен перевірити належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Жоден доказ не має для суду наперед установленої сили, а результати його оцінки мають бути відображені в мотивувальній частині рішення.
Предметом спору в цій справі є вимога ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР» про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором про надання грошових коштів у кредит № 11.12.2020-100005730 від 11 грудня 2020 року в загальному розмірі 21 000 грн, з яких 7 000 грн заборгованість за основною сумою кредиту та 14 000 грн заборгованість за процентами за користування кредитом.
Відповідач у відзиві заперечив проти задоволення позову в заявленому розмірі, посилаючись, зокрема, на недоведеність належними доказами надання кредиту, необґрунтованість нарахування процентів після закінчення погодженого строку кредитування, а також на недостатність доказів переходу до позивача права вимоги. Водночас у судовому засіданні відповідач підтримав поданий відзив та просив відмовити в задоволенні позовних вимог.
Оцінюючи наведені доводи, суд виходить із того, що сам факт укладення договору, факт надання кредитних коштів, розмір зобов`язання та належність позивачеві права вимоги є окремими обставинами, кожна з яких повинна бути підтверджена належними та допустимими доказами.
Відповідно до статей 202, 205, 207 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій, у тому числі електронній, формі у випадках, установлених законом. Вимоги до письмової форми правочину передбачають можливість фіксації його змісту в одному чи кількох документах, електронних повідомленнях або інших документах, якими обмінялися сторони.
Згідно зі статтями 626, 628, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; зміст договору становлять погоджені сторонами умови та умови, обов`язкові відповідно до актів цивільного законодавства; договір є обов`язковим для виконання сторонами.
За змістом статей 638, 639 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, а якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, такий договір вважається укладеним у письмовій формі.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов`язується надати позичальникові грошові кошти в розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти.
Згідно з частиною першою статті 1055 ЦК України кредитний договір укладається в письмовій формі. Недодержання письмової форми кредитного договору має наслідки, визначені законом, однак сама по собі електронна форма договору не є підставою для висновку про недодержання письмової форми за умови дотримання передбачених законом вимог.
Правовідносини сторін щодо укладення договору в електронній формі регулюються також Законом України «Про електронну комерцію».
За змістом статей 3, 11, 12 цього Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти однією стороною та прийняття такої пропозиції іншою стороною. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями та підписаний у передбаченому законом порядку, прирівнюється за правовими наслідками до договору, укладеного в письмовій формі. Електронний підпис одноразовим ідентифікатором є одним із передбачених законом способів підписання електронного правочину.
У постанові від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18 Верховний Суд звернув увагу на можливість укладення кредитного договору в електронній формі та на необхідність оцінювати докази з урахуванням способу його укладення. Аналогічний підхід до оцінки електронних кредитних договорів викладено в постановах Верховного Суду від 7 жовтня 2020 року у справі № 127/33824/19, від 11 грудня 2020 року у справі № 524/5556/19 та від 10 червня 2021 року у справі № 234/7159/20.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач на підтвердження виникнення кредитного зобов`язання надав договір про надання грошових коштів у кредит № 11.12.2020-100005730 від 11 грудня 2020 року, заявку на отримання кредиту, паспорт споживчого кредиту та документ про підтвердження укладення договору.
З наданих документів убачається, що первісним кредитодавцем виступало ТОВ «Споживчий центр», а сума кредиту становила 7 000 грн. Строк кредитування був визначений у шість календарних днів, із кінцевою датою повернення 16 грудня 2020 року. У документах також зазначено умови нарахування процентів за користування кредитом.
У заявці та документах щодо укладення договору міститься інформація про використання одноразового ідентифікатора F449, надісланого на номер телефону НОМЕР_1 , як способу підтвердження волевиявлення позичальника. Наявність такого ідентифікатора сама по собі не звільняє позивача від обов`язку довести факт надання кредиту та зміст погоджених умов, однак у сукупності з іншими матеріалами справи може підтверджувати оформлення електронного правочину.
Суд окремо враховує, що в документі про підтвердження укладення договору міститься посилання на заявку від 22 грудня 2020 року, хоча датою договору зазначено 11 грудня 2020 року. Така розбіжність не може бути залишена поза увагою під час оцінки доказів. Водночас вона не спростовує автоматично факту перерахування коштів, підтвердженого окремими банківськими документами, і має оцінюватися разом з іншими доказами щодо укладення договору та його умов.
На підтвердження фактичного перерахування кредитних коштів позивач надав квитанцію платіжної системи Fondy № 323121770 від 11 грудня 2020 року. Зазначений документ містить відомості про успішну платіжну операцію на суму 7 000 грн на користь ТОВ «Споживчий центр», із зазначенням замовлення № 26003004036 та призначення платежу «Видача по договору № 11.12.2020-100005730».
З метою перевірки доводів сторін суд витребував у АТ КБ «ПриватБанк» інформацію щодо належності відповідачу платіжної картки, на яку, за твердженням позивача, було перераховано кредитні кошти, а також відомості про рух коштів за відповідний період.
Із відповіді АТ КБ «ПриватБанк» від 20 серпня 2026 року та долученої виписки вбачається, що рахунок, до якого належить картка № НОМЕР_2 , відкритий на ім`я ОСОБА_1 . Виписка містить відомості про зарахування 11 грудня 2020 року на цей рахунок суми 7 000 грн із призначенням операції «Зарахування переказу».
Отже, відомості банківської виписки узгоджуються з квитанцією Fondy щодо дати та суми перерахування коштів, а також підтверджують належність відповідного рахунку відповідачу.
Суд ураховує, що сама по собі банківська виписка не встановлює всіх умов кредитного договору та не є доказом погодження позичальником конкретної процентної ставки. Водночас у цій справі вона має самостійне доказове значення для підтвердження факту зарахування відповідачу 7 000 грн 11 грудня 2020 року.
Інші операції, відображені у виписці за відповідний період, не дають підстав без додаткових доказів ототожнювати будь-яке списання коштів із погашенням саме цього кредитного зобов`язання. Разом із тим позивач не надав доказів зарахування будь-яких платежів відповідача в рахунок погашення кредиту, а відповідач не навів відомостей про конкретні платежі, які могли б бути зараховані первісним кредитодавцем або позивачем у рахунок спірної заборгованості.
Таким чином, оцінюючи договір, заявку, паспорт споживчого кредиту, квитанцію платіжної системи та офіційну відповідь банку в їх сукупності, суд доходить висновку, що факт перерахування відповідачу кредитних коштів у сумі 7 000 грн знайшов підтвердження належними доказами.
Відповідно до статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу й інших актів цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк його виконання, воно підлягає виконанню в цей строк.
Частина перша статті 1049 ЦК України передбачає обов`язок позичальника повернути позикодавцеві позику в строк та в порядку, встановлені договором. З огляду на положення статті 1054 ЦК України ці правила застосовуються до кредитних правовідносин у частині, що не суперечить суті кредитного договору та спеціальним нормам про кредитування.
Оскільки факт перерахування відповідачу 7 000 грн підтверджений банківською випискою, а доказів повернення цієї суми матеріали справи не містять, суд доходить висновку про наявність у відповідача обов`язку повернути основну суму кредиту.
Довідка позивача № 11864/26-ДПЗ від 16 квітня 2026 року, у якій зазначено загальну заборгованість у сумі 21 000 грн, сама по собі не є безумовним підтвердженням правомірності всіх нарахувань, оскільки складена стороною спору. Водночас зазначена довідка узгоджується з іншими доказами щодо суми основного боргу та відсутності зарахованих платежів. Її зміст підлягає оцінці разом з умовами договору, документами про перерахування коштів і доказами, що стосуються нарахування процентів.
За таких обставин вимога про стягнення 7 000 грн основної суми кредиту є обґрунтованою.
Відповідач заперечував проти позову також з огляду на те, що позивач не довів належним чином набуття права вимоги за спірним кредитним договором.
Згідно зі статтею 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином відступлення права вимоги. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі й на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
За змістом статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас відповідно до статті 517 ЦК України первісний кредитор повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, важливу для їх здійснення.
Правова природа договору факторингу визначена статтею 1077 ЦК України, за якою за договором факторингу одна сторона фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи.
Із матеріалів справи вбачається, що 9 жовтня 2024 року між ТОВ «Споживчий центр» та ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР» укладено договір факторингу № СЦ-091024-14, за умовами якого первісний кредитор передавав факторові права грошової вимоги до боржників, визначених у відповідних реєстрах.
Позивач посилається на включення заборгованості відповідача до реєстру боржників, переданого за цим договором, та на повідомлення відповідача про відступлення права вимоги шляхом надсилання SMS-повідомлення 15 жовтня 2024 року.
Суд зазначає, що сам факт укладення договору факторингу не доводить переходу права вимоги за кожним окремим кредитним договором. Для встановлення правонаступництва в матеріальному зобов`язанні необхідно перевірити, чи охоплюють умови договору та відповідний реєстр саме вимогу до конкретного боржника за конкретним договором.
Досліджені судом документи щодо договору факторингу та реєстру вимог оцінюються в сукупності з іншими матеріалами справи. Якщо реєстр, який є складовою передання права вимоги, містить ідентифікаційні відомості ОСОБА_1 та номер договору № 11.12.2020-100005730, це підтверджує включення спірної вимоги до предмета відступлення. Відповідно, за умови встановлення зазначених відомостей на підставі наявного в матеріалах справи реєстру, право вимоги перейшло до ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР» у тому обсязі, в якому воно належало первісному кредиторові.
Надані платіжні інструкції щодо перерахування коштів за договором факторингу свідчать про проведення позивачем платежів у межах фінансування портфеля вимог. Водночас загальна сума платежів, зазначена в окремих платіжних інструкціях, перевищує вказану в договорі факторингу ціну, що сплачується за переданий портфель. За таких обставин самі по собі ці платіжні документи не дають підстав вважати, що кожен із зазначених платежів безпосередньо стосується саме спірної вимоги або що сума кожного такого платежу відповідає ціні відступлення за цим конкретним договором.
Отже, вирішальне значення для встановлення переходу права вимоги має не лише факт здійснення платежів між фактором і клієнтом, а й документальне підтвердження включення спірного зобов`язання до реєстру переданих вимог.
Згідно реєстром (переліком) від 09.10.20254 року № 1, суд доходить висновку, що ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР» набуло право вимоги до відповідача за договором № 11.12.2020-100005730 у межах і на умовах, які існували на момент відступлення.
Відсутність доказів отримання відповідачем SMS-повідомлення про відступлення права вимоги сама по собі не означає недійсності договору факторингу та не спростовує факту переходу права вимоги, якщо такий перехід підтверджено належними доказами. Водночас положення статті 516 ЦК України про відсутність необхідності згоди боржника не звільняють нового кредитора від обов`язку довести власне право вимоги.
Суд також ураховує, що відповідно до статті 518 ЦК України боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Відступлення права вимоги не може погіршувати становище боржника або створювати для нього обов`язок сплатити більше, ніж він був зобов`язаний сплатити за первісним зобов`язанням.
Таким чином, наявне в матеріалах справи підтвердження реєстром включення спірної вимоги до договору факторингу, доводи відповідача про відсутність у позивача права на звернення до суду не є підставою для відмови у стягненні доведеного основного боргу та процентів у межах погодженого строку кредитування, а навпаки є підтвердженням правомірності звернення до суду із позовом .
Позивач просить стягнути з відповідача 14 000 грн процентів за користування кредитом, посилаючись на умови договору, відповідно до яких процентна ставка за первинний та продовжені строки кредитування становила 2 % за кожен день користування кредитом, а після закінчення первинного чи продовженого строку кредитування застосовувалася ставка 2,5 % за день. При цьому загальний розмір процентів, заявлений до стягнення, обмежено сумою 14 000 грн.
Вирішуючи цю частину спору, суд виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів установлюються договором. Частина перша статті 1054 ЦК України передбачає право кредитодавця на одержання процентів за користування кредитом відповідно до погоджених сторонами умов.
Зазначені норми надають сторонам право погодити розмір процентної ставки та порядок її застосування, однак не звільняють кредитодавця від обов`язку довести, що відповідні умови були погоджені позичальником, що вони поширювалися на заявлений до стягнення період і що нарахування здійснене відповідно до договору та вимог закону.
Із наданих документів убачається, що відповідачу було надано кредит у сумі 7 000 грн на строк шість календарних днів. Кінцевою датою повернення кредиту зазначено 16 грудня 2020 року. У паспорті споживчого кредиту та заявці на отримання кредиту зазначено суму процентів у розмірі 840 грн, що відповідає розрахунку за погодженою ставкою 2 % на день протягом шести днів: 7 000 грн ? 2 % ? 6 днів = 840 грн.
Отже, за погоджений шестиденний строк кредитування розмір процентів становить 840 грн. Ця сума прямо випливає з установленої суми кредиту, погодженої ставки та строку користування коштами й узгоджується із зазначеною в документах сумою процентів, належних до сплати 16 грудня 2020 року.
Разом із тим позивач заявив до стягнення 14 000 грн процентів, тобто суму, яка в багато разів перевищує проценти, визначені в документах щодо первинного строку кредитування. Обґрунтовуючи таку вимогу, позивач посилається на застосування ставки 2,5 % за день після закінчення первинного строку кредитування, а також на можливість продовження строку кредитування за умови сплати процентів за попередній період.
Суд ураховує, що продовження строку кредитування за домовленістю сторін може впливати на період, протягом якого нараховуються договірні проценти. Однак таке продовження має бути підтверджене належними доказами, які свідчать про настання передбачених договором умов його застосування.
Матеріали справи не містять належних доказів сплати відповідачем процентів за первинний період кредитування з метою продовження строку користування кредитом, укладення сторонами окремої угоди про продовження строку або настання інших передбачених договором обставин, які б підтверджували продовження строку кредитування після 16 грудня 2020 року.
Саме по собі передбачення в тексті договору можливості продовження строку кредитування не доводить, що така можливість була реалізована сторонами в конкретних правовідносинах. Так само сам факт неповернення кредиту в установлений строк не означає автоматичного продовження строку кредитування та не надає кредитодавцеві безумовного права продовжувати нарахування договірних процентів за будь-якою ставкою до моменту фактичного повернення коштів.
При цьому суд бере до уваги правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, відповідно до якого право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування або в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Після закінчення строку кредитування права та інтереси кредитодавця у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання забезпечуються, зокрема, положеннями частини другої статті 625 ЦК України, а не безумовним продовженням нарахування договірних процентів за користування кредитом.
Зазначений правовий підхід має значення для цієї справи, оскільки кредит було надано на конкретний строк шість календарних днів, а доказів належного продовження такого строку суду не надано.
Додатково суд ураховує правову позицію Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладену в постанові від 7 вересня 2026 року у справі № 552/672/23. У цій постанові Верховний Суд розглядав питання про правомірність стягнення значних сум процентів за договорами мікрокредитування, зокрема нарахованих поза межами погодженого строку кредитування, та необхідність оцінювати такі нарахування з урахуванням змісту договору, фактичного строку кредитування й вимог законодавства.
Водночас суд не вважає достатнім лише посилання на високий розмір процентної ставки для автоматичної відмови у стягненні всіх процентів. Вирішальним у цій справі є те, що сума 840 грн підтверджена погодженими умовами первинного кредитування, тоді як нарахування решти заявлених процентів не підтверджене доказами продовження строку кредитування або іншої належної правової підстави для їх нарахування за межами погодженого шестиденного строку.
Паспорт споживчого кредиту містить також відомості про орієнтовну загальну вартість кредиту в сумі 21 000 грн. Проте зазначення орієнтовної загальної вартості кредиту саме по собі не доводить, що відповідач погодився сплачувати 14 000 грн процентів незалежно від строку фактичного користування кредитом та незалежно від настання передбачених договором умов продовження кредитування. Такий документ має оцінюватися разом з іншими умовами договору, зокрема з конкретно визначеними строком кредитування та сумою процентів, належних до сплати 16 грудня 2020 року.
Суд також бере до уваги, що проценти за користування кредитом є платою за користування грошовими коштами, а не штрафною санкцією за саме по собі прострочення повернення кредиту. Тому застосування підвищеної ставки після закінчення первинного строку кредитування потребує встановлення відповідної договірної підстави та обставин, за яких ця ставка могла застосовуватися.
Наявність у договорі формулювання про ставку 2,5 % за день після закінчення первинного строку кредитування не усуває необхідності перевірити, чи не виходить відповідне нарахування за межі погодженого строку кредитування та чи підтверджено продовження строку в установленому сторонами порядку.
За наведених обставин суд доходить висновку, що вимога про стягнення процентів є обґрунтованою в сумі 840 грн за погоджений шестиденний строк кредитування. У стягненні решти процентів у сумі 13 160 грн необхідно відмовити як у такій, що не підтверджена належними доказами виникнення відповідного грошового зобов`язання.
Оцінюючи заперечення відповідача, викладені у відзиві та підтримані ним у судовому засіданні, суд виходить із того, що сам факт заперечення проти позову не є підставою для відмови в його задоволенні. Водночас позивач не звільняється від обов`язку довести обставини, на які він посилається як на підставу заявлених вимог, а суд зобов`язаний надати оцінку кожному істотному аргументу сторін.
Відповідно до статей 12, 13, 7681, 89 ЦПК України суд оцінює докази на основі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього їх дослідження. Висновки суду мають ґрунтуватися на встановлених обставинах, а не на припущеннях чи виключно на твердженнях однієї зі сторін.
Відповідач заперечував проти позову, посилаючись на недостатність доказів укладення кредитного договору та фактичного надання йому грошових коштів.
Ці доводи суд оцінює з урахуванням особливостей укладення договору в електронній формі. Як зазначено вище, законодавство не вимагає укладення кредитного договору виключно шляхом складання паперового документа з власноручними підписами сторін. Водночас у разі виникнення спору кредитодавець повинен надати докази, які дають змогу встановити зміст погоджених умов договору, спосіб його підписання та факт виконання кредитодавцем свого обов`язку з надання коштів.
У цій справі на підтвердження укладення договору позивач надав договір про надання грошових коштів у кредит № 11.12.2020-100005730 від 11 грудня 2020 року, заявку на отримання кредиту, паспорт споживчого кредиту та документ щодо підтвердження укладення електронного правочину із застосуванням одноразового ідентифікатора F449.
Крім того, матеріали справи містять квитанцію платіжної системи Fondy № 323121770 від 11 грудня 2020 року про перерахування 7 000 грн та відповідь АТ КБ «ПриватБанк» від 20 серпня 2026 року з випискою за відповідним рахунком.
Зазначена банківська виписка підтверджує, що рахунок, до якого належить картка № НОМЕР_2 , відкритий на ім`я відповідача, а 11 грудня 2020 року на нього було зараховано 7 000 грн. Отже, квитанція платіжної системи та відомості банку узгоджуються між собою за датою і сумою операції та підтверджують фактичне зарахування відповідачу коштів.
Суд також бере до уваги наявну в документі про підтвердження договору розбіжність щодо посилання на заявку від 22 грудня 2020 року, хоча датою договору зазначено 11 грудня 2020 року. Ця обставина підлягає врахуванню під час оцінки доказів, однак сама по собі не спростовує факту зарахування коштів, підтвердженого незалежною банківською інформацією.
При цьому суд не ототожнює доказ перерахування коштів із доказом погодження всіх умов кредитування. Обставини укладення договору, фактичного надання кредиту та погодження процентної ставки оцінюються окремо.
За сукупністю наданих документів суд вважає доведеним факт отримання відповідачем кредитних коштів у сумі 7 000 грн. Належних доказів повернення цієї суми первісному кредитодавцеві або позивачеві матеріали справи не містять.
Таким чином, заперечення відповідача про недоведеність самого факту надання кредиту не спростовують установлених судом обставин у частині основної суми боргу.
Відповідач заперечував проти стягнення 14 000 грн процентів, посилаючись на те, що строк кредитування становив шість календарних днів, а доказів його продовження позивач не надав.
У цій частині доводи відповідача є обґрунтованими частково.
З наданих документів убачається, що сума кредиту становила 7 000 грн, строк кредитування шість календарних днів, а погоджена ставка за первинний строк 2 % за день. Сума процентів за цей період становить 840 грн, що відповідає розрахунку 7 000 грн ? 2 % ? 6 днів.
Позивач, натомість, просить стягнути 14 000 грн процентів, посилаючись на умови щодо застосування ставки 2,5 % за день після закінчення первинного або продовженого строку кредитування та на обмеження загальної суми процентів.
Однак у матеріалах справи відсутні належні докази того, що після 16 грудня 2020 року сторони фактично продовжили строк кредитування, що відповідач здійснив передбачену договором оплату для його продовження або що виникла інша погоджена сторонами підстава для нарахування процентів за межами первинного строку.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати договірні проценти за користування кредитом припиняється після закінчення визначеного договором строку кредитування або пред`явлення вимоги про дострокове повернення кредиту в порядку частини другої статті 1050 ЦК України. Після спливу такого строку правові наслідки прострочення грошового зобов`язання визначаються, зокрема, статтею 625 ЦК України, а не автоматичним продовженням нарахування договірних процентів за користування кредитом.
У цій справі позивач не заявляє окремої вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за статтею 625 ЦК України, а просить стягнути саме договірні проценти в сумі 14 000 грн. Суд не вправі самостійно змінювати предмет позову та присуджувати платежі, які позивач не заявляв.
Отже, умови договору підтверджують право кредитодавця на проценти за погоджений строк кредитування в сумі 840 грн, однак не є достатньою підставою для стягнення решти заявленої суми процентів без належного підтвердження продовження строку кредитування або іншої правової підстави для такого нарахування.
Тому заперечення відповідача в цій частині підлягають задоволенню частково: у стягненні 840 грн процентів за первинний строк кредитування підстав для відмови немає, натомість у стягненні решти 13 160 грн процентів слід відмовити.
Відповідач також ставив під сумнів належність ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР» права вимоги за спірним кредитним договором, посилаючись на недостатність доказів переходу прав від первісного кредитора.
Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання своїх прав за правочином, а до нового кредитора переходять права первісного кредитора в обсязі й на умовах, що існували на момент переходу, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 517 ЦК України первісний кредитор повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, важливу для їх здійснення.
Між ТОВ «Споживчий центр» та ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР» 9 жовтня 2024 року укладено договір факторингу № СЦ-091024-14. Для вирішення питання про належність позивача як кредитора суд має перевірити не лише наявність такого договору, а й те, чи включено до реєстру переданих вимог саме заборгованість ОСОБА_1 за договором № 11.12.2020-100005730.
За умови, що відповідний реєстр міститься в матеріалах справи та містить дані, які дають змогу однозначно ідентифікувати відповідача і спірний договір, суд вважає доведеним перехід права вимоги за цим зобов`язанням до позивача.
Платіжні інструкції про переказ коштів між сторонами договору факторингу додатково підтверджують здійснення розрахунків у межах відповідних відносин, проте самі по собі не замінюють доказу включення конкретної вимоги до реєстру. Тому висновок про належність позивача ґрунтується передусім на договорі факторингу разом із реєстром переданих вимог.
Відсутність доказів отримання відповідачем SMS-повідомлення про заміну кредитора сама по собі не спростовує переходу права вимоги, якщо останній підтверджено належними документами. Водночас новий кредитор не може набути більше прав, ніж мав первісний кредитор, а тому до нього переходить право вимоги лише в тому обсязі, який існував на момент відступлення.
За таких обставин, якщо реєстр переданих вимог підтверджує включення саме спірного договору, доводи відповідача про відсутність у позивача права вимоги не є підставою для відмови в стягненні доведених сум основного боргу та процентів за первинний строк кредитування.
У додаткових поясненнях від 7 вересня 2026 року позивач навів аргументи щодо перебігу позовної давності, посилаючись на законодавчі положення, пов`язані з карантинними обмеженнями та запровадженням воєнного стану, а також на зміни до ЦК України, що набрали чинності у 2025 році.
Водночас зі змісту відзиву відповідача, викладеного в матеріалах справи, не вбачається, що ним заявлено про застосування позовної давності або подано відповідне клопотання до ухвалення рішення судом.
За змістом частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення рішення. Отже, питання про застосування позовної давності не може вирішуватися судом з власної ініціативи лише на підставі того, що від дати виникнення зобов`язання до дати звернення з позовом минув певний період часу. Такий підхід відображено й у практиці Верховного Суду.
Таким чином, у цій справі позивач обґрунтовував власну позицію щодо перебігу позовної давності, тоді як відповідач, за наданим змістом відзиву, не просив суд застосувати її наслідки.
За відсутності відповідної заяви відповідача суд не застосовує позовну давність з власної ініціативи. Відтак доводи позивача щодо карантинних обмежень, воєнного стану та законодавчих змін не є визначальними для вирішення цього спору по суті, а висновок про часткове задоволення позову ґрунтується на встановленні факту надання кредитних коштів, неповернення основного боргу та обґрунтованості процентів лише за погоджений строк кредитування.
Відповідач заперечував проти стягнення 6 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, посилаючись на недостатнє підтвердження обсягу наданих послуг та неспівмірність заявленої суми зі складністю справи.
Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи. До таких витрат належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу, а також інші витрати, пов`язані з учиненням процесуальних дій або підготовкою справи до розгляду.
За змістом статей 137, 141 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами з урахуванням результатів розгляду справи, обсягу наданих послуг, їх вартості, складності справи, часу, витраченого адвокатом, та інших обставин, які мають значення для визначення співмірності таких витрат.
Позивач просив стягнути з відповідача судовий збір у сумі 2 662,40 грн, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6 000 грн та поштові витрати в сумі 255 грн.
На підтвердження сплати судового збору позивач надав платіжну інструкцію № 3720479026 від 2 липня 2026 року на суму 2 662,40 грн.
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу надано платіжну інструкцію № 37204767222223447 від 2 липня 2026 року про сплату 6 000 грн на користь адвокатського об`єднання «ЛЕКС ВЕРІТАС» за надання правничої допомоги відповідно до додаткової угоди № 41 до договору № 07/24-НК від 2 липня 2024 року, а також звіт про виконані роботи та надані послуги.
Надані документи підтверджують фактичну сплату позивачем коштів за правничу допомогу. Водночас факт сплати заявленої суми не означає, що вона автоматично підлягає стягненню з іншої сторони в повному обсязі. Суд повинен оцінити обсяг фактично наданих послуг, їх зв`язок із розглядом цієї справи, складність спору та співмірність витрат із предметом і результатом розгляду.
У цій справі позов задовольняється частково: із заявлених 21 000 грн суд визнає обґрунтованими 7 840 грн, що становить 37,3333 % від заявленої суми. З урахуванням часткового задоволення позову та правил пропорційного розподілу судових витрат на відповідача належить покласти 37,3333 % документально підтверджених витрат на сплату судового збору та витрат на професійну правничу допомогу.
Відтак, пропорційна частина судового збору становить 993,96 грн, а витрат на професійну правничу допомогу 2 240 грн.
Поштові витрати в сумі 255 грн можуть бути включені до складу витрат, що підлягають розподілу, лише за умови наявності в матеріалах справи належних документів, які підтверджують їх фактичне понесення та зв`язок із розглядом саме цієї справи. Якщо такі документи наявні, пропорційна частина поштових витрат становить 95,20 грн. Якщо ж фактичне понесення цих витрат документально не підтверджене, підстав для їх стягнення немає.
Отже, за умови підтвердження поштових витрат загальна сума судових витрат, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 3 329,16 грн.
Оцінивши надані докази в їх сукупності, суд доходить висновку, що позовні вимоги ТОВ «НОВИЙ КОЛЕКТОР» підлягають частковому задоволенню: з відповідача належить стягнути 7 000 грн заборгованості за основною сумою кредиту та 840 грн процентів за погоджений строк кредитування. У задоволенні вимоги про стягнення решти процентів у сумі 13 160 грн слід відмовити.
Також суд зауважує, що суд ухвалював рішення за відсутності учасників справи. Відповідно до положення ч.ч. 4, 5 ст. 268 ЦПК України, що у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
На відповідне застосування вказаних положень також звернула увагу Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 5 вересня 2022 року в справі №1519/2-5034/11.
Керуючись статтями 4, 12, 13, 7681, 89, 133, 137, 141, 259, 263265 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 202, 205, 207, 512, 514, 516, 517, 518, 525, 526, 530, 626, 628, 629, 638, 639, 1048, 1049, 1054, 1055, 1077 Цивільного кодексу України, Законом України «Про електронну комерцію», суд
ВИРІШИВ:
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВИЙ КОЛЕКТОР» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВИЙ КОЛЕКТОР» заборгованість за договором про надання грошових коштів у кредит № 11.12.2020-100005730 від 11 грудня 2020 року в загальному розмірі 7 840 (сім тисяч вісімсот сорок) гривень 00 копійок, з яких: 7 000 грн 00 коп. заборгованість за основною сумою кредиту; 840 грн 00 коп. проценти за користування кредитом за погоджений шестиденний строк кредитування.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВИЙ КОЛЕКТОР» судові витрати в загальному розмірі 3 329 (три тисячі триста двадцять дев`ять) гривень 16 копійок, з яких 993 грн 96 коп. судовий збір; 2 240 грн 00 коп. витрати на професійну правничу допомогу; 95 грн 20 коп. поштові витрати.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Якщо позивачу повне рішення не було вручено у день його складення, він має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи:
Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «НОВИЙ КОЛЕКТОР», місцезнаходження: 01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, буд. 13, офіс 601, код ЄДРПОУ 43170298.
Відповідач ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 .
Повний текст рішення суду складено 28.10.2026.
Суддя:
Судове рішення № 141147078, Вінницький міський суд Вінницької області було прийнято 28.10.2026. Форма судочинства - Цивільне, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти необхідні дані про це судове рішення. Ми надаємо зручний та швидкий доступ до поточних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі недавніх судових прецедентів. Наша база даних включає повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам зручно знаходити необхідні дані.
Це рішення відноситься до справи № 127/23566/26. Організації, які зазначені в тексті цього судового документа: