Рішення № 141144151, 03.11.2026, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2026 р. м. Ужгород Справа № 907/742/26

Господарський суд Закарпатської області у складі судді Худенко А.А.

за участю секретаря судового засідання Маркулич Д.В.

за позовом

Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, м. Ужгород Закарпатської області

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Спільного українсько словацького підприємства «Фем Інвест», м. Ужгород Закарпатської області

про стягнення 1 763 119 грн неустойки за неповернення земельної ділянки,

Представники сторін, що з`явились у судове засідання:

від позивача не з`явився

від відповідача не з`явився

ВСТАНОВИВ:

Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради звернувся до суду з позовом до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Спільного українсько словацького підприємства «Фем-Інвест» про стягнення 1 763 119 грн неустойки за неповернення земельної ділянки.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи визначено головуючого суддю Худенка А.А., про що вказано у протоколі автоматизованого розподілу судової справи між суддями.

Ухвалою суду від 13.07.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 13.08.2026

Відповідач будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи відзиву, заяв чи клопотань до суду не подав, участі свого представника у підготовчому засіданні не забезпечив.

Суд у підготовчому засіданні 13.08.2026 заслухавши думку представника позивача дійшов висновків закрити підготовче провадження у справі та призначити справу до судового розгляду по суті на 29.09.2026.

Представник відповідача 28.09.2026 подав клопотання про відкладення судового розгляду. Суд в судовому засіданні 29.09.2026, заслухавши думку представника позивача дійшов висновку відкласти розгляд справи на 03.11.2026.

У судове засіданні 03.11.2026 сторони не забезпечили участі представників, тому рішення ухвалюється на підставі наявних доказів.

ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Позиція позивача

18.05.2016 між департаментом міського господарства Ужгородської міської ради (17.11.2021 змінено найменування на департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради) та Товариством з обмеженою відповідальністю Спільне українсько-словацьке підприємство "Фем-інвест" був укладений договір оренди землі № 1848.

Договір оренди землі № 1848 припинив свою дію 09.11.2018.

Після закінчення строку дії договору оренди Позивачем неодноразово направлялись Відповідачу претензії з вимогою повернути орендовану земельну ділянку за актом приймання-передачі, проте Відповідачем не було вжито жодних заходів для своєчасного повернення земельної ділянки як об`єкта оренди. У зв`язку з цим департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради був змушений неодноразово звертатись до Господарського суду Закарпатської області, зокрема, з метою стягнення неустойки за неповернення орендованої земельної ділянки відповідно частини другої статті 785 Цивільного кодексу України.

Просить стягнути із відповідача 1763119,00 грн.

Позиція відповідача

Відповідач у відзиві на позовну заяву просить у задоволенні позовних вимог Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю СП «Фем-Інвест» про стягнення неустойки відмовити повністю.

У разі якщо суд дійсне висновку про наявність правових підстав для застосування до Відповідача положень ч. 2 ст. 785 ЦК України визначити розмір неустойки виходячи з розміру орендної плати станом на 09.11.2018 року, без застосування НГО, затвердженої після припинення договору, та інших показників, що збільшують розмір орендної плати після припинення договору.

У разі якщо суд дійде висновку про необхідність стягнення неустойки за ч. 2 ст. 785 ЦК України, після визначення її розміру відповідно до пункту 3 цієї прохальної частини зменшити такий розмір на 50 відсотків на підставі ч. 3 ст. 551 ЦК України.

Вказує, що оскільки на земельній ділянці під виробничими будівлями та спорудами та для їх обслуговування наявні будівлі та споруди орендаря, які належать останньому на праві власності, - право оренди на земельну ділянку у Відповідача на думку відповідача є абсолютним.

Водночас, звертає увагу, що Відповідач звертався до Ужгородської міської ради з клопотанням про поновлення договору оренди земельної ділянки.

Так, згідно витягу з рішення ХХХV Ужгородської міської ради VII скликання від 18 квітня 2019 року за №1517 Ужгородська міська рада відмовила СП ТОВ «Фем-Інвест» у поновленні договору оренди земельної ділянки. Оскільки, на земельній ділянці під виробничими будівлями та спорудами та для їх обслуговування наявні власні будівлі та споруди Відповідача, у Позивача відсутня можливість передати таку земельну ділянку іншій особі орендарю, окрім СП ТОВ «Фем-Інвест». У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №903/1030/19, суд зазначив, що у разі правомірного знаходження на земельній ділянці належного особі на праві власності об`єкта нерухомості надання цієї ділянки в оренду іншим особам неможливе. З урахуванням положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у разі наявності в особи права власності саме на об`єкт нерухомості відсутність підстав для поновлення договору оренди землі за частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV не може бути перешкодою для реалізації такою особою права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування її об`єкта, а також для оформлення відповідних договірних відносин.

ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

18.05.2016 між департаментом міського господарства Ужгородської міської ради (17.11.2021 змінено найменування на департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради) (далі Орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю °Спільне українсько-словацьке підприемство «Фем-інвест» (далі Орендар) був укладений договір оренди землі № 1848 (далі - Договір) площею 13 474 кв.м за адресою: м. Ужгород, вул. Гранітна, 14 (кадастровий номер 2110100000:60:001:0173) під виробничими будівлями та спорудами для їх обслуговування в м. Ужгороді. Вказаний договір був укладений на підставі рішення ХХVІІ сесії Ужгородської міської ради VІ скликання (4-е пленарне засідання) від 09.11.2015 № 1882. 01.11.2016 право оренди зареестровано в Державному реестрі речових прав на нерухоме майно. Відповідно до пункту 8 Договору строк його дії до 09.11.2018. На орендованій земельній ділянці за адресою: м. Ужгород, вул. Гранітна, 14 (кадастровий номер 2110100000:60:001:0173) розташоване нерухоме майно, що знаходиться у власності Відповідача (p.№ майна 23767720).

Предметом договору є передача Орендодавцем Орендарю в строкове платне користування земельної ділянки площею 13 474 кв.м за адресою: м. Ужгород, вул. Гранітна, 14 (кадастровий номер 2110100000:60:001:0173) під виробничими будівлями та спорудами для їх обслуговування в м. Ужгороді. Вид цільового призначення цієї ділянки згідно з даними Державного земельного кадастру - 11.02. Для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, включаючи об`єкти оброблення відходів, зокрема із енергогенеруючим блоком.

Порядок оплати та розмір орендної плати погоджений сторонами у пунктах 10-15 Договору. Згідно з пунктом 10 Договору орендна плата вноситься Орендарем у грошовій формі та становить 324 738,22 грн на рік. Відповідно до пункту 11 Договору орендна плата вноситься щомісячно протягом 30 календарних днів за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця в розмірі 27 061,52 грн./міс. (розмір орендної плати станом на 2016 рік).

Станом на спірний період на вказаній земельній ділянці знаходились об`єкти нерухомості відповідача, а від так відповідач використовував вказану земельну ділянку .

Строк дії Договору закінчився 09.11.2018. Земельну ділянку площею 13 474 кв.м за адресою: м. Ужгород, вул. Гранітна, 14 (кадастровий номер 2110100000:60:001:0173), що є об`єктом Договору.

18.04.2019 рішенням ХХХV сесії Ужгородської міської ради VII скликання № 1517 Відповідачу відмовлено у поновленні Договору оренди землі від 18.05.2016 № 1848.

Згідно з даними Державної служби статистики України та листом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 12.01.2024 № 6-280.221-353/2-26 визначено наступні індекси інфляції: 2016 рік 1,06; за 2017 рік 1,0; 2018 рік 1,0; 2019 рік 1,0; 2020 рік 1,0; 2021 рік 1,1; 2022 рік 1,15; 2023 рік 1,051; 2024 рік 1,12; 2025 рік 1,08. Нормативно-грошова оцінка спірної земельної ділянки станом на 2016 рік становила 10 824 607,38 грн, станом на 2017 рік 11 474 054,18 грн, станом на 2018 рік 11 474 054,18 грн. Враховуючи 3% річну ставку орендної плати за землю, що затверджена рішенням Ужгородської міської ради від 19.02.2015 № 1651 «Про Порядок встановлення ставок орендної плати у м. Ужгороді за земельні ділянки, які перебувають у розпорядженні Ужгородської міської ради», а також вказані вище індекси інфляції, розмір місячної орендної плати складав би: у 2018-2021 роках 28 685,21 грн/міс., у 2022 році 31 553,73 грн/міс., у 2023 році 36 286,79 грн/міс., у 2024 році 38 137,42 грн/міс. Рішенням LI сесії Ужгородської міської ради VІІІ скликання від 22.02.2024 № 1663 «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок в межах Ужгородської міської територіальної громади Ужгородського району Закарпатської області» затверджено нову технічну документацію про нормативну грошову оцінку земельних ділянок. Вказане рішення набуло чинності з 01.01.2025.

01.01.2025 введено в дію рішення LVI сесії Ужгородської міської ради VІІІ скликання від 11.07.2024 № 1862 "Про зміни до Порядку встановлення ставок орендної плати у м. Ужгороді за земельні ділянки, які перебувають у розпорядженні Ужгородської міської ради". Відповідно до вказаного вище рішення розмір річної орендної плати за земельні ділянки, відведені для будівництва та обслуговування інших будівель закладів комунальногo обслуговування, становить 4% від їх нормативної грошової оцінки. Відповідно до витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки від 01.07.2026 нормативна грошова оцінка земельної ділянки у 2026 році становить 15 455 913,45 грн. Враховуючи 4% річну ставку орендної плати за землю, розмір річної плати у 2026 році складає 618 236,54 грн. Розмір місячної плати у 2026 році становить 51 519,71 грн/міс. (15 455 913,45 грн*4% /12). Згідно з даними Держгеокадастру у 2025 році коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки склав 1,08. Отже проіндексований розмір нормативної грошової оцінки орендованої земельної ділянки у 2025 році становив 14 311 030,97 грн (15 455 913,45 грн./1,08). Враховуючи із 4% річну ставку орендної плати за землю, розмір річної плати у 2025 році складав 572 441,24 грн. Розмір місячної плати у 2025 році становив 47 703,44 грн./міс. (14 311 030,97 грн.*4%/12). 7 Сума до сплати орендної плати за умови наявності укладеного договору оренди спірної ділянки за період з січня 2025 року по грудень 2025 року (12 місяців) становила 572 441,24 грн, за період з січня 2026 року по червень 2026 року (6 місяців) - 309 118,26 грн. Всього за період з січня 2025 року по червень 2026 року за користування спірною земельною ділянкою (кадастровий номер 2110100000:60:001:0173) необхідно було сплатити 881 559,50 грн (вісімсот вісімдесят одна тисяча п`ятсот п`ятдесят дев`ять гривень 50 коп.) орендної плати.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Пунктами «а», «в» частини першої статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.

Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону (стаття 206 Земельного кодексу України, далі ЗК України).

Оренда землі це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України "Про оренду землі").

Принцип платного використання землі передбачено й статтею 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Згідно зі статтями 122 - 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною першою статті 21 Закону України "Про оренду землі".

Відповідно до підпункту 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі ПК України) орендна плата для цілей розділу XII цього Кодексу обов`язковий платіж за користування земельною ділянкою державної або комунальної власності на умовах оренди

Плата за землю обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

Земельний податок є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття та суб`єктний склад платників земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Оскільки відповідач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, отже єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього, як землекористувача, є орендна плата.

Аналогічна правова позиція викладене в постанові Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 922/3208/19.

Суд бере до уваги зокрема і висновки висновки викладені в постанові Верховного Суду від 03 червня 2026 року у cправі № 922/3103/25 зокрема щодо розміру плати за землю, яка задоволена до стягнення.

Так у справі № 922/3103/25 Міська рада 19.12.2007 і Товариство уклали договір оренди землі строком до 01.12.2010. Після закінчення строку договору оренди орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. У п. 36 Договору передбачено, що його дія припиняється у разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено. в матеріалах справи відсутні докази внесення сторонами у подальшому змін до Договору щодо продовження строку дії оренди, шляхом укладення письмових додаткових угод відповідно до п. 35 Договору, а також відсутні докази повідомлення орендодавця до закінчення строку дії Договору про намір орендаря продовжити орендні правовідносини, а тому вказаний договір припинив свою дію з 01.12.2010 у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено. Розрахунок розміру безпідставно збережених здійснено з урахуванням витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку від 05.06.2020 № 4334 та на підставі Положення про порядок визначення розмірів орендної плати при укладанні договорів оренди землі в м. Харкові, затвердженого рішенням Харківської міської ради № 41/08 від 27.02.2008, зі змінами.

Отже, як і у справі № 907/742/26 так і у справі № 922/3103/25 на земельній ділянці комунальної форми власності знаходились на законних підставах об`єкти нерухомого майна відповідачів. Договір оренди земельної ділянки в обох випадках закінчився.

Проте у справі № 922/3103/25 позивач вибрав як спосіб захисту звернутися до суду про стянгенням безбітставно збережених коштів, а в справі № 907/742/26 про стягнення неустойки на підставі ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч.1,2 ст. 16 ЦК України

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов`язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

На думку суду цивільне законодавство не містить заборони застосувати положення ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України до земельних правовідносин. Проте при наявності на законних підставах на вказаній земельній ділянці нерухомого майна орандаря на думку суду потребує оцінки цього при визначенні ступеня вини такої особи, оскільки навіть підписання акта про повернення земельної ділянки органу місцевого самоврядування під будівлями земельна ділянка і далі фактично використовуватиметься орендарем.

У cправі № 922/3103/25 Верховний Суд зоркрема дійшов таких висновків:

« 37. Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

38. Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

39. Тобто власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

40. В такий спосіб положення глави 15, статей 120, 125 ЗК України, статті 1212 ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 2.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.

41. Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини першої статті 1212 ЦК України. Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16 та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17 .

42. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20 вказав, що із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

43. Також Верховний Суд наголосив, що для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212 - 1214 ЦК України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований, необхідно, насамперед, з`ясувати:

1) фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача;

2) площу земельної ділянки;

3) суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки);

4) період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.

44. Як вже зазначалося, розглядаючи заявлений у цій справі позов, суди попередніх інстанцій встановили, що АТ "Укрнафта" на підставі договору купівлі-продажу від 21.07.2004 набуло право власності на нежитлову будівлю літ. "А-1" загальною площею 106,6 кв.м за адресою: м. Харків, вул. Академіка Павлова, 44/51. Реєстрацію речового права у відповідному Реєстрі проведено 16.12.2014.

45. Поряд з цим, для обслуговування власної нерухомості (стаціонарної АЗС з пунктом продажу супутніх товарів з розташуванням спеціальних конструкцій, призначених для розміщення рекламних робіт (послуг, що надаються АЗС)) 19.12.2007 Товариство орендувало у Міста земельну ділянку загальною площею 0,1856 га (кадастровий номер 6310137500:02:032:0001). Договір оренди укладено строком до 01.12.2010.

46. В матеріалах справи відсутні докази внесення сторонами у подальшому змін до Договору щодо продовження строку дії оренди, шляхом укладення письмових додаткових угод відповідно до п. 35 Договору, а також відсутні докази повідомлення орендодавця до закінчення строку дії Договору про намір орендаря продовжити орендні правовідносини, а тому вказаний договір припинив свою дію з 01.12.2010 у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено. Доказів укладення між сторонами нового договору оренди означеної земельної ділянки матеріали цієї справи не містять.

47. Тобто, Відповідач після 01.12.2010 (припинення дії Договору оренди) продовжив користуватися комунальною земельною ділянкою загальною площею 0,1856 га (кадастровий номер 6310137500:02:032:0001) на вул. вул. Академіка Павлова, 44/51 у м. Харків вже без належного оформлення правовстановлюючих документів на неї.

48. Відповідно до статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

49. Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є обов`язковим платежем, а його розмір визначається на підставі законодавчих актів, тобто є регульованою ціною (статті 14.1.125, 14.1.136, 288.5 Податкового кодексу України).

50. Згідно з пунктом 284.1 статті 282 Податкового кодексу України органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю, що сплачується на відповідній території.

51. Відповідно до статті 289 Податкового кодексу України для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, у тому числі право на які фізичні особи мають як власники земельних часток (паїв), з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до законодавства.

52. Так, за даними податкових декларацій з плати за землю Товариство задекларувало до сплати та фактично сплатило за спірну земельну ділянку загальною площею 0,1856 га: за 2020 рік - 366 154, 11 грн, за 2021 рік - 366 154, 11 грн, за 2022 рік - 402 769, 52 грн орендної плати.

53. В той же час, згідно з дослідженими судами витягами з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:02:032:0001 загальною площею 0,1856 га по вул. Академіка Павлова, 44/51 у м. Харкові у 2020-2021 роках становила 14 375 852 грн, а у 2022 році - 15 813 437 грн. З урахуванням же приписів Положення про порядок визначення розмірів орендної плати при укладанні договорів оренди землі в м. Харкові, затвердженого рішенням Харківської міської ради № 41/08 від 27.02.2008, зі змінами суди з`ясували, що за спірний період користування комунальною земельною ділянкою (з 01.01.2020 по 28.02.2022) Товариство недоплатило Місту 2 807 464, 79 грн, а відтак їх безпідставно зберегло.

54. З наведеного слідує, що здійснюючи провадження у цій справі, суди попередніх інстанцій достеменно встановили користувача спірної земельної ділянки, площу цієї ділянки, період користування нею за відсутності правих підстав, а також суму безпідставно збережених кошів, що мала бути сплачена до місцевого бюджету.

55. Звідси їх висновок про задоволення позовних вимог Міста у цій справі колегія суддів Касаційного господарського суду визнає таким, що зроблений з правильним застосовуванням норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а також з урахуванням релевантних правових позицій Верховного Суду щодо правильного застосування означених правових норм.

56. При цьому, реагуючи на доводи касаційної скарги, наведені з підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 3 частини другої статті 287 ГПК України, колегія судів зазначає, що за змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

57. Відсутністю правової підстави вважається такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин та їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

58. Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб, зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

59. Положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі шляхом розірвання договору (див. подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 915/411/19, від 21.02.2020 у справі № 910/660/19, від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19).

60. Відповідно до положень статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено. За відсутності доказів поновлення такого договору в поряду, що визначений статтею 33 цього Закону або ж укладення нового договору оренди, відсутні й підстави для висновку про те, що орендар, який не повернув земельну ділянку за актом прийому-передачі, користується нею на відповідній правовій підставі, а тому стягнення з такого орендаря безпідставно збереженої орендної плати в порядку приписів статті 1212 ЦК України є цілком правомірним.

61. У вказаному висновку колегія суддів звертається до власної правової позиції, викладеної у постанові від 10.11.2021 у справі № 922/247/21, вважає її релевантною до спірних правовідносин цієї справи і за цим аргументи скаржника про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах відхиляє, констатуючи при цьому відповідність оскаржених рішення і постанови вже сформованій правовій позиції.

62. Пунктом 4 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

63. Таким чином, оскільки після відкриття касаційного провадження у цій справі виявилося, що Верховний Суд вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення місцевого господарського суду відповідно до такого висновку, згідно з наведеним пунктом 4 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ "Укрнафта" на судові рішення у даній справі з підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 3 частини другої статті 287 ГПК України.

64. Щодо ж доводів Товариства про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19, то вони є необґрунтованими, адже спір між сторонами зазначеної справи виник не у земельних правовідносинах. Особливістю цих відносин є обставини безперервного користування орендарем земельною ділянкою для обслуговування власного нерухомого майна, тобто метою орендодавця у них є отримання грошових коштів від орендного користування, а не стимулювання орендаря до повернення орендованої землі, шляхом застосування до нього штрафної санкції. Звідси висновки суду касаційної інстанції із вказаної постанови щодо правильного застосування статті 785 ЦК України є нерелевантними до спірних правовідносин цієї справи, що заявлену скаржником підставу касаційного оскарження, визначену у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України спростовує.»

Відповідно до ст. 14 ГПК України

1. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

2. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У справі, яка розглядається № 907/742/26 позивач обрав інший спосіб захисту ніж у справі № 922/3103/25, хоча правовідносини у них подібні.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про оренду землі" об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендна плата за землю це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (частина 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі").

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Згідно зі статтями 122-124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі".

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах також неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 22/207/15 і № 922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 ЦК України.

Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями пункту 288.5.1 статті 288 ПК України (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.09.2018 по справі № 920/739/17).

З висновків викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 153/1548/23 та зазначає, що для власника (набувача) об`єкта нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці державної або комунальної власності, є такі варіанти набуття у власність або користування земельної ділянки державної або комунальної власності: 1) стаття 118 ЗК України (порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами); 2) стаття 123 ЗК України (порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування); 3) стаття 128 ЗК України (порядок продажу земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам).

Проте судом вбачається, що відповідач - набувач об`єкта нерухомого майна не скористався вищевказаними правами та не набув земельну ділянку у власність чи в оренду, також суду не надано доказів перебування у відповідача спірної ділянки на підставі іншого речового права.

Положеннями ч. 1 ст. 626, ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Приписами ст. 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У ст. 204 Цивільного кодексу України зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

В силу положень ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Положеннями ч. 1, 2 ст. 759 Цивільного кодексу України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

На підставі ч. 1 ст. 631 Цивільного кодексу України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (ч. 4 ст. 291 Господарського кодексу України).

За приписами ч. 1 ст. 785 Цивільного кодексу України передбачено, що в разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Відтак, невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі після спливу строку дії договору свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду), а тому, права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві (подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19, а також постановах Верховного Суду від 10.05.2023 у справі №910/11692/20, від 11.07.2023 у справі №916/1307/22, від 31.08.2021 у справі №914/1050/20, від 16.04.2024 у справі №916/3409/22, від 27.05.2025 у справі №904/8325/21).

Як встановлюють положення ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.

Таким чином, невиконання наймачем передбаченого ч. 1 ст. 785 Цивільного кодексу України обов`язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, внаслідок якого у наймодавця виникає право на застосування до наймача встановленої положеннями ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.10.2021 у справі №922/4268/20, від 08.12.2022 у справі №910/16396/21, від 19.07.2023 у справі №924/746/22, від 16.04.2024 у справі №916/3409/22.

Неустойка, стягнення якої регламентовано положеннями ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору, і наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов`язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

В свою чергу, неустойка на підставі ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, право на застосування якої виникає після припинення договору і невиконання наймачем обов`язку щодо негайного повернення речі, та є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця, коли користування майном стає неправомірним.

Верховний суд у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19 та постановах Верховного Суду від 08.06.2021 у справі №917/631/19, від 06.10.2021 у справі №911/262/20 та від 21.03.2023 у справі №922/1155/20 притримується правової позиції про те, що незалежно від того, яким способом у договорі регламентуються правовідносини між сторонами у разі невиконання наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) та подальшого користування нею після припинення договору, однак ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України. Не допускається установлення для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України.

Як встановлюють положення ст. 614 Цивільного кодексу України, особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Відтак можливість притягнення орендаря, що порушив зобов`язання, до визначеної положеннями ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України відповідальності, ставиться в залежність від наявності вини (умислу або необережності).

Водночас у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 13.12.2019 у справі №910/20370/17, викладено низку правових висновків, зокрема, з приводу обрання способу захисту у спірних правовідносинах щодо захисту порушеного права у разі несвоєчасного повернення майна орендодавцю, з приводу предмета доказування при розгляді спорів про стягнення неустойки в порядку частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, у тому числі і висновку щодо тягаря доказування, а саме, чи спростовано відповідачем-орендарем належними та достатніми доказами відсутність його вини у простроченні повернення орендованого майна позивачу-орендодавцю за наслідком розірвання договору оренди.

Так, об`єднана палата наголосила, що до предмета доказування при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки в порядку, передбаченому частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди або його розірвання, належать обставини, пов`язані з невжиттям орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин, за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисним ухиленням орендаря від обов`язку щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди; утриманням орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджанням орендарем у доступі орендодавця до належного йому об`єкта оренди; відсутністю з боку орендодавця бездіяльності та невчиненням ним дій, спрямованих на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.

Обставини вчинення орендарем дій із повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об`єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України.

Право наймодавця вимагати оплати неустойки відповідно до частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України та обов`язок наймача сплачувати таку неустойку зберігається до моменту повернення наймачем наймодавцю орендованого майна. Винятком з такого правила можуть бути, зокрема, підтверджені належними доказами неправомірні дії (бездіяльність) наймодавця, спрямовані на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна.

Таким чином, для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, необхідна вина особи, яка порушила зобов`язання, та встановлення можливості передати спірне майно.

Аналогічної позиції притримується і Верховний Суд у постановах від 10.04.2018 у справі №910/9328/17, від 28.08.2018 у справі №913/155/17, від 30.08.2019 у справі №910/13695/18, від 08.12.2022 у справі №910/16396/21, від 23.10.2024 у справі №916/3409/22.

З урахуванням вищевикладеного суд зауважує, що обставини щодо наявності вини відповідача у неповерненні об`єкта оренди та наявності можливості виконати цей обов`язок підлягають дослідженню у кожному конкретному випадку.

Як уже зазначалось судом попередньо, за положеннями ст. 614 Цивільного кодексу України наявність вини особи презюмується, однак така може бути спростована. При цьому, тягар доказування покладається на відповідача.

В свою чергу, представник відповідача, заперечуючи позовні вимоги у даній справі, не обґрунтував причин непідписання акту про повернення земельної ділянки після спливу строку дії Договору та не подав доказів у підтвердження факту відсутності вини останніх у неповерненні об`єкта оренди, обмежившись аргументацією щодо неправомірності стягнення з відповідача нарахованої позивачем неустойки.

На орендованій земельній ділянці розташоване нерухоме майно, яке знаходиться у власності Відповідача, про що зазначено у Договору. Сторони передбачили, що земельна ділянка передається за актом приймання-передачі, а після припинення дії договору орендар зобов`язався повернути орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду.

Умови вказаного Договору відповідали волі сторін, оскільки такий був підписаний в добровільному порядку і в подальшому ніким не оспорювався, а відтак, в силу норм Закону, є обов`язковим для виконання сторонами.

Отже Відповідач, погодившись з умовами Договору, усвідомлював необхідність повернення орендованої земельної ділянки комунальної форми власності після припинення строку дії Договору за наявності на такій ділянці належного Відповідачу нерухомого майна.

Проте суд зазначає, що на підставі ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Відповідно до ст. 233 Господарського кодексу України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Санкція, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, а тому, така неустойка, може бути зменшена судом за правилами частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України (аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2024 у справі №910/14706/22).

Водночас норми чинного законодавства України не містять переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено штрафні санкції (пеню, штраф), тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності та з дотриманням принципів розумності, справедливості та пропорційності.

За змістом зазначених норм, які суд вважає за можливе застосувати під час розгляду питання щодо можливості зменшення нарахованого відповідачам штрафу, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є такий випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

Таким чином, аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення. Обов`язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені та штрафу покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання.

Зменшення розміру неустойки є правом суду, а за відсутності в законі як переліку виняткових обставин, так і врегульованого розміру (відсоткового співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 Цивільного кодексу України (справедливість, добросовісність, розумність) та з дотриманням правил статті 86 ГПК України на власний розсуд та внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення та конкретний розмір зменшення неустойки.

Отже питання щодо зменшення розміру штрафних санкцій суд вирішує відповідно до статті 86 ГПК України за наслідками аналізу, оцінки та дослідження конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, тобто у сукупності з`ясованих ним обставин, що свідчать про наявність/відсутність підстав для вчинення зазначеної дії.

Таку правову позицію викладено в низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 26.07.2018 у справі №924/1089/17, від 12.12.2018 у справі №921/110/18, від 14.01.2019 у справі №925/287/18, від 22.01.2019 у справі №908/868/18, від 27.03.2019 у справі №912/1703/18, від 13.05.2019 у справі №904/4071/18, від 03.06.2019 у справі №914/1517/18, від 23.10.2019 у справі №917/101/19, від 06.11.2019 у справі №917/1638/18, від 17.12.2019 у справі №916/545/19, від 13.01.2020 у справі №902/855/18, від 14.01.2020 у справі №911/873/19, від 10.02.2020 у справі №910/1175/19, від 19.02.2020 у справі №910/1303/19, від 26.02.2020, у справі №925/605/18, від 18.06.2020 у справі №904/3491/19 від 14.04.2021 у справі №922/1716/20, від 13.04.2021 у справі №914/833/19, від 22.06.2021 у справі №920/456/17, від 03.04.2024 у справі №924/706/23.

Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16).

Отже якщо порушення зобов`язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб`єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов`язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.

Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Зокрема загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов`язання.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

До прикладу, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549-552 Цивільного кодексу України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 Цивільного кодексу України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.

Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

Водночас суд наголошує на відсутності правових підстав для ототожнення інституту зменшення розміру неустойки зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення зобов`язання, оскільки зменшення судом розміру штрафних санкцій є лише передбаченим законом проявом обмеження відповідальності боржника за наявності відповідних підстав для цього, що жодним чином не суперечить принципам розумності та справедливості.

З огляду на судову практику, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суди, зокрема, беруть до уваги ступінь виконання основного зобов`язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання (правова позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 22.05.2019 у справі №910/11733/18, у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22).

При вирішенні питання про зменшення пені суд бере до уваги також співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені. Такий підхід є усталеним в судовій практиці (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18 та Верховного Суду від 23.09.2019 у справі №920/1013/18, від 26.03.2020 у справі №904/2847/19).

Разом з тим, вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (правова позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 04.06.2019 у справі №904/3551/18, у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22).

Поряд із викладеним, слід відзначити, що у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 Цивільного кодексу України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.

Крім того, категорії значно та надмірно, які використовуються у статті 551 Цивільного кодексу України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником (висновок, сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №916/878/20, у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 ).

У пункті 7.31. постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 зазначено, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд із цим, сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора - стаття 616 Цивільного кодексу України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.

Питання можливості зменшення неустойки, передбаченої саме частиною другою статті 785 ЦК України, було вирішене Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.08.2024 у справі №910/14706/22.

Об`єднана палата КГС ВС дійшла висновку, що санкція, передбачена частиною другою статті 785 ЦК України, є неустойкою у розумінні статті 549 та частини другої статті 551 ЦК України, а тому може бути зменшена судом за правилами частини третьої статті 551 ЦК України.

При цьому Верховний Суд виходить із того, що можливість зменшення неустойки має застосовуватися з урахуванням конкретних обставин відповідних правовідносин.

На думку суду відповідач як фактичний користувач земельної ділянки у відповідний період повинен був безперечно заплатити за користування нею.

Враховуючи що земля під нерухомістю позивача навіть у випадку підписання акту про повернення земельної ділянки однаково залишатеметься у фактичному володінні власника нерухомого майна, тому суд доходить висновків що справедливим буде стягувати розмір неустойки рівний сумі безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою відповідачем - 881 559,50 грн.

Суд не стверджує про одночасне застусування наслідків кондикційних зобов`язань та договірних зобов`язань. Відсил до кондикційних зобовязань є мірилом справедливості при зменшенні судом суми неустойки та пояснює сторонам обгрунтованість такої суми.

Тому слід позов задовольнити частково та стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Спільне українсько-словацьке підприємство «Фем-інвест» на користь Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради суму 881 559,50 грн

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 74 ГПК України обов`язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

У статті 76 ГПК України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих прокурором доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги як обґрунтовано заявлені підлягають до задоволення судом.

РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ У СПРАВІ

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із задоволенням позову судові витрати слід покласти на відповідача.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Спільне українсько-словацьке підприємство «Фем-інвест» (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Гранітна, буд. 14, код ЄДРПОУ 31682629) на користь Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, пл. Поштова, будинок 3, код ЄДРПОУ 36541721) суму 881 559,50 грн (Вісімсот вісімдесят одна тисяча п`ятсот п`ятдесят дев`ять гривень 50 копійок), а також 26 446,79 грн (Двадцять шість тисяч чотириста сорок шість гривень 79 копійок) на відшкодування витрат зі сплати судового збору.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів із дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без участі (неявки) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного рішення. Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.

5. Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі, ://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.

Повне рішення складено та підписано 03.11.2026

Суддя А.А. Худенко