Рішення № 141088592, 20.10.2026, Господарський суд Чернігівської області

РІШЕННЯ

Іменем України

20 жовтня 2026 рокум. Чернігівсправа № 927/592/26Господарський суд Чернігівської області у складі судді А.С. Сидоренка, за участю секретаря судового засідання Балан Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження матеріали позовної заяви за позовом заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури (14000, м. Чернігів, вул. Шевченка, 1; код 02910114) в інтересах держави в особі Любецької селищної ради (код 04412478) 15041, с. Любеч Чернігівського району Чернігівської області, вул. Добринінська, 60Відповідачі: 1. ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) АДРЕСА_1 2. Фермерське господарство «Роїщанське» (код 40093939) 15520, с. Роїще Чернігівського району Чернігівської області, вул. Молодіжна, 7 3. Товариство з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» (код 34832050) 15515, с. Шибиринівка Чернігівського району Чернігівської області, вул. Садова, 6про зобов`язання повернути земельну ділянкуза участі представників учасників справи:

від позивача: не з`явився

від відповідачів: ОСОБА_2 предст. Симончука О.В. (адвокат, ордер серії СВ № 1049163 від 28.03.2023), Столяренко О.В. предст. ФГ «Роїщанське» (адвокат, ордер серії СВ № 1168838 від 20.04.2021)

У судовому засіданні 20.10.2026 прийняла участь прокурор Чернігівської окружної прокуратури Драшпуль Н.О. (посв. від 01.03.2023 № 073877).

Рішення ухвалюється після перерви, оголошеної в судовому засіданні з 29.09.2026 по 20.10.2026 на підставі ст. 216 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні 20.10.2026, на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено скорочене рішення.

ВСТАНОВИВ:

25 червня 2026 року через систему «Електронний суд» до Господарського суду Чернігівської області надійшла позовна заява від 24.06.2026 № 55-14262-26 заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Любецької селищної ради (надалі Позивач) до ОСОБА_1 (надалі Відповідач № 1), Фермерського господарства «Роїщанське» (надалі Відповідач № 2) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» (надалі Відповідач № 3) про зобов`язання повернути земельну ділянку в якій прокурор просить зобов`язати відповідачів повернути Позивачу земельну ділянку з кадастровим номером 7424480800:08:001:0061 площею 20,000 га, розташовану в адміністративних межах Любецької селищної ради Чернігівського району Чернігівської області.

В обґрунтування заявлених позовних вимог прокурор зазначає, що спірна земельна ділянка була передана в оренду ОСОБА_1 з порушенням вимог земельного законодавства, адже Відповідач № 1, будучи засновником ФГ «Роїщанське», не мав права повторно поза конкурсом отримувати земельні ділянки для ведення фермерського господарства.

Оскільки, ОСОБА_1 був укладений договір оренди спірної земельної ділянки за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці 2 частини другої статті 134 Земельного кодексу України, без дотримання конкурентних засад, то вказаний правочин спрямований на незаконне заволодіння земельними ділянками державної власності та згідно з частинами першою та другою статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним.

Позовна вимога до Відповідача № 1 про повернення Любецькій селищній раді Чернігівського району земельної ділянки у даному випадку є такою, що спрямована на усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто є негаторним позовом.

Оскільки предметом позову у цій справі є вимоги прокурора про зобов`язання повернути спірну земельну ділянку, речові права на яку зареєстровані за ОСОБА_1 як за орендарем, та ТОВ «Чернігівська індустріальна молочна компанія»., як суборендарем, тому належними відповідачами у справі є ОСОБА_1 , яким створене ФГ «Роїщанське», а також суборендар ТОВ «Чернігівська індустріальна молочна компанія». Таким чином, вказана вимога про зобов`язання повернути спірну земельну ділянку також заявляється до ФГ «Роїщанське» та ТОВ «Чернігівська індустріальна молочна компанія».

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 29.06.2026 постановлено:

позовну заяву заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури про зобов`язання повернути земельну ділянку залишити без руху;

зобов`язати заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху подати до господарського суду разом із заявою про усунення недоліків:

документи, що підтверджують повноваження ОСОБА_3 на подання даної позовної заяви в порядку господарського судочинства,

докази направлення сторонам копії заяви про усунення недоліків;

роз`яснити заступнику керівника Чернігівської окружної прокуратури, що в разі неусунення всіх недоліків заяви у строк, встановлений судом, позовна заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.

Ухвала суду від 29.06.2026 направлена прокурору до його електронного кабінету в підсистемі Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» та згідно довідки про доставку електронного листа, роздрукованої з комп`ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду», доставлена до електронного кабінету 29.06.2026 19:26.

Відповідно до ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Враховуючи вищенаведені положення ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду від 29.06.2026 є такою, що отримана прокурором 30.06.2026.

30.06.2026, у встановлений судом процесуальний строк, з метою усунення виявлених недоліків, прокурором через систему «Електронний суд» до Господарського суду Чернігівської області подані запитувані документи.

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 03.07.2026, зокрема, постановлено:

прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі;

здійснювати розгляд позовної заяви за правилами загального позовного провадження;

призначити розгляд позовної заяви в підготовчому засіданні на 30 липня 2026 року;

встановити процесуальний строк для подання відповідачем відзиву на позовну заяву протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали;

викликати для участі в судовому засіданні повноважних представників ОСОБА_1 , Фермерського господарства «Роїщанське» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» в якості відповідачів. Повідомити відповідачів, що їх неявка не перешкоджає проведенню судового засідання та розгляду справи.

Відповідачі належним чином був повідомлені про дату, час та місце проведення призначеного на 30.07.2026 підготовчого засідання, що підтверджується наявними в матеріалах справи роздрукованими з комп`ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду» довідками про доставку електронного листа до електронного кабінету в підсистемі Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд», а також повідомленням про вручення поштового відправлення № R 06721 741018 2, однак процесуальним правом на участь у ньому не скористалися.

24.07.2026, з пропуском встановленого судом процесуального строку, через систему «Електронний суд» до Господарського суду Чернігівської області надійшов відзив від 24.07.2026 № 23/07-5 на позовну заяву, зі змісту якого вбачається, що відповідач ОСОБА_1 просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування своїх заперечень відповідач вказує, що на його думку, отримання ним в оренду спірної земельної ділянки відбулось з дотриманням норм діючого у відповідний проміжок часу законодавства України; при укладенні договору оренди його сторонами було дотримано всіх норм земельного законодавства України.

Відповідач вважає, що заявлені прокурором позовні вимоги ґрунтуються на припущеннях та спрямовані на позбавлення його, як громадянина України, права користуватися та володіти землею.

При цьому, ОСОБА_1 зазначає, що звертаючись з даним позовом прокурор належним чином не обґрунтував та не довів необхідність втручання у правовідносини, які виникли у зв`язку із передачею фізичній особі спірної земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства.

Оскільки дана заява по суті справи подана ОСОБА_1 після закінчення процесуального строку, вона була залишена судом без розгляду. При цьому, суд врахував, що станом на 30.07.2026 клопотання про поновлення процесуального строку на вчинення відповідної процесуальної дії відповідачем подано не було.

Також 24.07.2026 через систему «Електронний суд» до Господарського суду Чернігівської області надійшло клопотання від 24.07.2026 № 23/07-7 Відповідача № 1 про відкладення розгляду справи.

Присутній у підготовчому засіданні 30.07.2026 прокурор заперечив проти клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 30.07.2026, зокрема, постановлено:

продовжити строк підготовчого провадження на тридцять днів;

призначити підготовче засідання на 15 вересня 2026 року;

повідомити позивача про призначення судового засідання, а також про те, що у разі його неявки в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійде заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору;

повідомити відповідачів про призначення судового засідання, а також про те, що їх неявка не перешкоджає проведенню судового засідання та розгляду позовної заяви.

Відповідач № 3 Товариство з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» належним чином був повідомлений про дату, час та місце проведення призначеного на 15.09.2026 підготовчого засідання, що підтверджується наявною в матеріалах справи роздрукованою з комп`ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду» довідкою про доставку електронного листа до електронного кабінету в підсистемі Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд», однак процесуальним правом на участь у ньому не скористався.

31.07.2026 через систему «Електронний суд» до Господарського суду Чернігівської області надійшла відповідь від 30.07.2026 № 55-72-5820ВИХ-26 прокурора на відзив ОСОБА_1 зі змісту якої вбачається, що прокурор не погоджується з твердженнями відповідача, підтримує позовні вимоги у повному обсязі та просить їх задовольнити.

04.08.2026 через систему «Електронний суд» до Господарського суду Чернігівської області надійшла заява від 03.08.2026 № 03/08/26-6 ОСОБА_1 про застосування позовної давності.

26.08.2026 через систему «Електронний суд» до Господарського суду Чернігівської області надійшло заперечення від 25.08.2026 прокурора на заяву ОСОБА_1 про застосування позовної давності.

У підготовчому засіданні 15.09.2026 повноважна представниця ОСОБА_1 заявила усне клопотання про поновлення процесуального строку на подання відзиву на позовну заяву.

Присутній у підготовчому засіданні 15.09.2026 прокурор вирішення даного клопотання відповідача Симончука О.В. відніс на розсуд суду.

Розглянувши дане клопотання представника Відповідача № 1, суд постановив протокольну ухвалу про його задоволення, зважаючи на те, що відзив на позов був поданий цим відповідачем з пропуском лише на один день.

У підготовчому засіданні 15.09.2026 повноважна представниця ОСОБА_1 повідомила суд про відсутність наміру скористатися процесуальним правом на подання заперечення.

У підготовчому засіданні 15.09.2026, дослідивши зміст позовної заяви та доданих до неї документів, суд підтвердив наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді з огляду на наступне:

статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку передбаченому цим Законом здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до ч.3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення в справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):

«Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або в випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора в цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо суд вирішує - наскільки участь прокурора в розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу в питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п.3 частини 1 статті 1311 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді в виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п.3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Положення п.3 частини 1 статті 1311 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України в справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 №3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба в здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п.3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності в статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого в статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко невизначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо в сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17, від 26.07.2018 у справі №926/1111/15, від 08.02.2019 у справі №915/20/18).

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише в двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

За частинами 4 та 7 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

У даному випадку допуск прокурора до суду у зв`язку з нездійсненням відповідним органом, уповноваженим на здійснення функцій держави у виниклих спірних правовідносинах, захисту інтересів держави, є виправданим відповідно до положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Порушення порядку набуття речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення обмежує державу, територіальні громади в особі уповноважених органів у її використанні та залученні якнайбільшої суми грошових коштів до бюджету шляхом продажу прав на неї на земельних торгах (аукціоні), позбавляє можливості інших фізичних та юридичних осіб реалізувати свої законні права на отримання земельної ділянки у користування, отримавши перемогу у відповідних торгах.

У вказаному випадку вбачаються порушення інтересів держави в особі Любецької селищної ради, що полягають у протиправному набутті ОСОБА_1 права на земельну ділянку, яка згідно наказів ГУ Держгеокадастру в області від 09.12.2020 № 24-ОТГ, від 06.05.2021 № 136-ОТГ та акту приймання-передачі передано до комунальної власності Любецької селищної ради, на підставі чого останньою зареєстровано право комунальної власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12.02.2021.

Таким чином, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Інтереси держави полягають також у захисті прав і свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи.

Згідно з ч. 2 ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

З урахуванням ст. ст. 1, 2, 6, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Однак, первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до законодавства здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Статтею 172 Цивільного кодексу України передбачено, що територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.

Таким чином, територіальна громада як власник об`єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її імені та в інтересах (громади) виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Відповідно до пункту 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції місцевих рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Частиною 5 ст. 60 цього ж Закону передбачено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Дана позовна заява, як захід прокурорського реагування, вжита в інтересах держави в особі Любецької селищної ради Чернігівського району Чернігівської області, яка згідно ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є органом місцевого самоврядування, що представляє відповідну територіальну громаду та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування.

У даному випадку звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності, можливості органу місцевого самоврядування Любецької селищної ради Чернігівського району Чернігівської області, вільно володіти, користуватись та розпоряджатись земельними ділянками в інтересах територіальної громади на підставі та у спосіб визначений чинним законодавством.

Як установлено окружною прокуратурою, Любецькою селищною радою заходи щодо судового захисту інтересів держави та територіальної громади, порушених внаслідок протиправної передачі Симончуку О.В. в оренду на безконкурсній основі земельної ділянки з кадастровим номером 7424480800:08:001:0061 навіть після інформування окружною прокуратурою про установлений факт порушення вимог законодавства, не вжито.

Листом Любецької селищної ради Чернігівського району від 19.06.2026 № 02-08/819 надано інформацію про те, що селищною радою не вживалися і не плануються заходи спрямовані на усунення перешкод у використанні та розпорядженні радою вищевказаною земельною ділянкою та повернення її законному власнику.

Невжиття Любецькою селищною радою заходів щодо усунення порушень допущених при передачі в користування спірної земельної ділянки свідчить про бездіяльність органу місцевого самоврядування, а отже потребує вжиття заходів прокурорського реагування в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 15.09.2026, зокрема, постановлено:

закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 29 вересня 2026 року;

викликати для участі в судовому засіданні представника Любецької селищної ради в якості позивача. Повідомити позивача, що у разі його неявки в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійде заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору;

викликати для участі в судовому засіданні представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» в якості відповідача. Повідомити відповідача, що його неявка не перешкоджає проведенню судового засідання та розгляду справи.

Позивач та відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» належним чином були повідомлені про дату, час та місце проведення призначеного на 29.09.2026 судового засідання, однак процесуальним правом на участь у ньому не скористалися.

24.09.2026 через систему «Електронний суд» до Господарського суду Чернігівської області надійшла заява від 24.09.2026 № 24092026-Л5 Товариства з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» про розгляд справи за відсутності його повноважного представника; одночасно відповідач повідомив про підтримання ним позицій інших відповідачів, висловлених ними щодо спірних правовідносин.

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 29.09.2026 постановлено:

призначити судове засідання на 20 жовтня 2026 року;

повідомити позивача про призначення судового засідання, а також про те, що у разі його неявки в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійде заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору;

повідомити відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» про призначення судового засідання, а також про те, що його неявка не перешкоджає проведенню судового засідання та розгляду позовної заяви.

Позивач та Відповідач № 3 належним чином були повідомлені про дату, час та місце проведення призначеного на 29.09.2026 судового засідання, однак процесуальним правом на участь у ньому не скористалися.

Розглянувши подані документи і матеріали, вислухавши пояснення повноважних представників учасників справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд ВСТАНОВИВ:

Фермерське господарство «Роїщанське» зареєстроване як суб`єкт господарювання 02.11.2015, про що у Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань внесені відомості за № 10601020000001301. Засновником ФГ «Роїщанське» є ОСОБА_1 .

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.03.2016 № 25-4203/14-16-сг «Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки», зокрема:

затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства гр. ОСОБА_1 на території Великозліївської сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області;

надано в оренду гр. ОСОБА_1 земельну ділянку площею 20,0000 га (кадастровий номер 7424480800:08:001:0061) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Великозліївської сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області;

визначено, що право користування земельною ділянкою (кадастровий номер 7424480800:08:001:0061) виникає з моменту державної реєстрації цього права та оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

земельну ділянку наказано використовувати за цільовим призначення, з дотриманням вимог ст. 96, 103 Земельного кодексу України. Закону України «Про фермерське господарство» та інших нормативно-правових актів.

08 квітня 2016 року між Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області (Орендодавець) та громадянином України ОСОБА_1 (Орендар) був укладений Договір оренди землі, за умовами якого Орендодавець надав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства) загальною площею 20,0000 га, в т.ч. рілля 20,0000 га, яка знаходиться на території Великозліївської сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області.

В оренду передається земельна ділянка, кадастровий номер 7424480800:08:001:0061 площею 20,0000 га, в т.ч. рілля 20,0000 га.

Форма власності державна.

Договір укладено на 7 (сім) років.

Орендар має право, зокрема, передавати в суборенду земельну ділянку або її частину без зміни цільового призначення.

Цей Договір набирає чинності після підписання сторонами та проведення державної реєстрації.

В цей же день, 08.04.2016 був складений та підписаний Акт приймання-передачі об`єкта оренди, на підставі якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв у своє користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 20,0000 га, яка знаходиться на території Великозліївської сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області, кадастровий номер 7424480800:08:001:0061.

Земельна ділянка надається для ведення фермерського господарства.

Актом встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 08.04.2016 встановлено межі земельної ділянки з кадастровим номером 7424480800:08:001:0061 площею 20,0000 га, яка знаходиться на території Великозліївської сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області та передається в оренду громадянину ОСОБА_1 та визначено в натурі (на місцевості) відповідно до затвердженого проекту землеустрою.

Також, 08.04.2016 була проведена державна реєстрація права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7424480800:08:001:0061 площею 20,0000 га (номер запису про інше речове право: 14105966).

15 квітня 2020 року між Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області (Орендодавець) та громадянином України ОСОБА_1 (Орендар) була укладена Додаткова угода до договору оренди земельної ділянки, якою сторони внесли зміни до Договору та погодили, що Договір укладено на 17 (сімнадцять) років.

09 грудня 2020 року, на підставі наказу від 09.12.2020 № 24-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (з урахуванням наказу управління від 06.05.2021 № 136-ОТГ щодо внесення змін), передано Любецькій селищній раді Ріпкинського району Чернігівської області у комунальну власність Любецької територіальної громади земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 3 003,5749 га, які розташовані за межами населених пунктів на території Любецької територіальної громади Ріпкинського району Чернігівської області згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки.

Право власності на земельні ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права та оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

На підставі Акту від 09.12.2020 приймання-передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області передало, а Любецька селищна рада Ріпкинського району Чернігівської області прийняла у комунальну власність Любецької територіальної громади земельні ділянки згідно з додатком.

З додатку до Акту від 09.12.2020 вбачається, що серед відповідних земель є спірна земельна ділянка (п. 1).

04 січня 2021 року між громадянином України ОСОБА_1 (Орендар) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» (Суборендар) був укладений Договір суборенди землі, за умовами якого Орендар надав, а Суборендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення комунальної власності для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Великозліївської сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області (Любецька селищна об`єднана територіальна громада Ріпкинського району Чернігівської області), договір оренди б/н від 08.04.2016.

В суборенду передається земельна ділянка загальною площею 20,0000 га, у т.ч. рілля площею 20,0000 га.

Кадастровий номер земельної ділянки: 7424480800:08:001:0061.

Категорія земель: землі сільськогосподарського призначення.

Строк дії договору суборенди становить не довше терміну дії договору оренди.

В цей же день, 04.01.2021 був складений та підписаний Акт приймання-передачі об`єкта суборенди, на підставі якого Орендар передав, а Суборендар прийняв у своє користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 20,0000 га, яка знаходиться на території Великозліївської сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області (Любецька селищна об`єднана територіальна громада Ріпкинського району Чернігівської області), кадастровий номер 7424480800:08:001:0061.

Земельна ділянка передається у користування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Актом встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 04.01.2021 встановлено межі земельної ділянки з кадастровим номером 7424480800:08:001:0061 площею 20,0000 га, яка знаходиться на території Великозліївської сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області (Любецька селищна об`єднана територіальна громада Ріпкинського району Чернігівської області) та передається в суборенду Товариству з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» визначена в натурі (на місцевості), що підтверджується підписаним актом встановлення і погодження меж земельної ділянки в натурі, який доданий до затвердженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

12 січня 2021 року була проведена державна реєстрація права власності за Любецькою селищною радою на земельну ділянку з кадастровим номером 7424480800:08:001:0061 на підставі вищезгаданого Акту від 09.12.2020.

В той же час, як вбачається зі змісту позовної заяви та доданих до неї документів, зокрема Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо ОСОБА_1 , останній упродовж 2014 2015 років (до отримання спірної земельної ділянки в оренду) отримав значну кількість земельних ділянок з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства на території Чернігівської області, загальна площа яких понад 370 га, а саме:

- на території Малодівицької ОТГ Прилуцького району земельні ділянки з кадастровими номерами: № 7424186600:02:000:0999 площею 12,143 га, № 7424186600:02:000:0858 площею 39,0093 га, № 7424186600:02:000:0997 площею 17,6251 га, № 7424186600:02:000:0998 площею 19,2662 га (Петрівський с/о) речове право оренди зареєстроване 04.02.2015;

- на території Шибиринівського старостинського округу Михайло-Коцюбинської ОТГ Чернігівського району земельні ділянки з кадастровими номерами № 7425589900:04:000:2008 площею 40,9413 га, № 7425589900:05:000:2010 площею 31,4558 га, № 7425589900:07:000:2005 площею 38,0426 га, № 7425589900:08:000:2012 площею 18,7683 га, № 7425589900:06:000:2025 площею 8,5826 га, № 7425589900:05:000:2008 площею 12,0738 га, № 7425589900:05:000:2009 площею 27,8742 га, № 7425589900:08:000:2013 площею 27,5556 га, № 7425589900:06:000:2024 площею 10,3975 га, № 7425589900:06:000:2023 площею 7,3202 га, № 7425589900:06:000:2022 площею 17,2003 га речове право оренди земель зареєстроване 02.09.2015;

- на території Ріпкинської ОТГ земельні ділянки з кадастровими номерами: № 7424480400:07:001:0152 площею 19,468 га, № 7424480400:03:001:0162 площею 17,5126 га, № 7424480400:05:001:0255 площею 18,0286 га (Великовіський с/о) речове право оренди земель зареєстроване 04.11.2015.

Як вже було вказано вище Фермерське господарство «Роїщанське» зареєстровано як суб`єкт господарювання 02.11.2015.

За твердженням прокурора, ОСОБА_1 , будучи засновником Фермерського господарства «Роїщанське», не мав права поза конкурсом повторно отримувати земельні ділянки для ведення фермерського господарства та зобов`язаний їх повернути у володіння та розпорядження Любецькій селищній раді Чернігівського району Чернігівської області.

Відповідаючи на питання чи є договір оренди землі від 08.04.2016 між Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 нікчемним правочином, суд зазначає наступне:

Згідно ч. 1, 2 ст. 116 Земельного кодексу України (тут і далі в редакції на момент прийняття Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області наказу від 21.03.2016 про передачу спірної земельної ділянки Відповідачу № 1 в оренду), громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

За змістом частин 1 3 статті 124 Земельного кодексу України, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами 2, 3 статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами 2, 3 статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Стаття 123 Земельного кодексу України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування у тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

В той же час, ст. 134 Земельного кодексу України встановлена обов`язковість продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності або права на них на конкурентних засадах (земельних торгах) та передбачено, що земельні торги не проводяться при передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

За змістом частини 1 статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» (тут і далі в редакції на момент прийняття Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області наказу від 21.03.2016 про передачу спірної земельної ділянки Відповідачу № 1 в оренду), фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про фермерське господарство», право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства встановлений у статті 7 Закону України «Про фермерське господарство». Цією статтею визначені процедура звернення, вимоги до змісту заяви для отримання у власність або в оренду земельної ділянки державної чи комунальної власності з метою ведення фермерського господарства, строк розгляду такої заяви, умови щодо передання земельних ділянок лісогосподарського призначення та водного фонду.

У відповідності з ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство», після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

Статтею 12 Закону України «Про фермерське господарство» визначено, що землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Згідно висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

З урахуванням вимог статей 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 121, 123, 134 Земельного кодексу України, право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах.

Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, у постановах Верховного Суду від 13.06.2023 у справі № 908/1445/20, від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19, від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19, від 07.03.2023 у справі № 922/3108/19.

Верховний Суд у постанові від 12.03.2024 у справі № 922/3953/21, дійшов висновку, що повторна реалізація громадянином права на отримання земельної ділянки з метою створення нового фермерського господарства без проведення земельних торгів є порушенням порядку, встановленого нормами статей 116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України та спеціальними нормами статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», оскільки право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати лише один раз.

У постановах Верховного Суду від 05.12.2023 у справі № 927/89/19, від 05.12.2023 у справі № 927/85/19, від 05.12.2023 у справі № 927/84/19 сформульовано висновки про те, що землі фермерського господарства мають особливий режим і надаються громадянам на пільговій (позаконкурентній) основі з певною метою, при цьому недопущення зловживанням громадянином такими пільговими умовами є об`єктом перевірки в кожному конкретному випадку відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування, а в разі переданого на судовий розгляд спору - судом.

Правовий висновок про те, що право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати лише один раз, викладений у постановах Верховного Суду від 16.01.2024 у справі № 615/986/20, від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23, від 07.03.2023 у справі № 908/1447/20, від 18.03.2023 у справі № 911/14/20, від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 29.01.2020 у справі № 927/83/19, від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19.

Разом з тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, зазначила, що з урахуванням вимог статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах.

Передача земельної ділянки для ведення фермерського господарства здійснюється без проведення земельних торгів (аукціону) тоді, коли земельна ділянка передається громадянину, який виявив бажання займатися фермерським господарством саме для створення фермерського господарства та реєстрації його у встановленому законом порядку, а не для розширення земельного банку вже існуючого фермерського господарства. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 27.05.2026 у справі № 914/464/25, від 21.01.2025 у справі № 619/1680/17, від 18.09.2024 у справі № 622/1056/21.

На момент отримання ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 7424480800:08:001:0061 площею 20,0000 га, ним вже було створено ФГ «Роїщанське» (02.11.2015) та впродовж 2014 2015 років набуто право оренди на інші земельні ділянки для ведення фермерського господарства, право оренди яких було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а отже, спірна земельна ділянка могла бути отримана лише юридичною особою ФГ «Роїщанське» виключно на земельних торгах, а не ОСОБА_1 , як фізичною особою за спрощеною процедурою.

Звертаючись із заявою про отримання спірної земельної ділянки, ОСОБА_1 мав на меті не створення нового фермерського господарства, а розширення земельного банку вже існуючого ФГ «Роїщанське», засновником якого він є, шляхом отримання земельної ділянки за спрощеною процедурою, без проведення земельних торгів.

Зазначене підтверджується, зокрема, тим, що після укладання договору оренди землі ОСОБА_1 не створив нового фермерського господарства та більше того, передав спірну земельну ділянку на умовах суборенди від 04.01.2021 у строкове платне користування ТОВ «Чернігівська індустріальна молочна компанія».

Водночас, додатково земельні ділянки могли бути отримані ОСОБА_1 виключно на конкурсних засадах через участь у торгах, оскільки право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду, громадянин може використати один раз. Так само і ФГ «Роїщанське» може отримувати додатково земельні ділянки лише на конкурентних засадах через участь у торгах.

Відсутність перевірки з боку Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області можливостей та намірів ОСОБА_1 щодо використання землі, а також того факту, що він вже використав своє право на отримання землі для ведення фермерського господарства призвели до незаконної передачі йому спірної земельної ділянки.

Таким чином, набувач спірної земельної ділянки не міг законно набути право користування нею. Натомість він набув зазначене право в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного, однак юридичне оформлення права користування землею стало можливим у результаті прийняття органом державної влади низки рішень, які не є такими.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 17.09.2020 у справі № 917/1416/19.

Відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша та друга).

У постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19 зазначено: якщо існує зловживання громадянином такими пільговими умовами, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування повинен не допустити надання йому земельної ділянки на пільговій (позаконкурентній) основі, однак якщо і орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування не перешкоджає такому зловживанню, то ці особи (громадянин та відповідний орган) створюють незаконні передумови для отримання громадянином земельної ділянки на пільговій (позаконкурентній) основі, а правочин, укладений за наслідками таких діянь, спрямований на отримання земельної ділянки без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної чи комунальної власності, то він відповідно до ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України є нікчемним.

Таким чином, у вказаній постанові, а також у постановах від 10.01.2024 у cправі № 922/1130/23 (з посиланням на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19), Верховний Суд сформував підхід про нікчемність договору оренди землі, згідно із ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України, укладеного без дотримання конкурентних засад, тобто спрямованого на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної або комунальної власності.

Враховуючи вищевикладене, оскільки договір оренди від 08.04.2016, укладений ОСОБА_1 та Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській область за відсутності для цього підстави, визначеної в ч. 2 ст. 134 ЗК України, укладений без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності (а на момент укладання договору державної власності), порушує публічний порядок та згідно із ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України є нікчемним.

Додатково суд зазначає, що Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 з метою визначення судами нікчемних правочинів, які порушують публічний порядок (в контексті заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади), наголосив на необхідності достеменного встановлення судом того, чи існують певні законодавчо визначені обставини, за наявності яких такий правочин загалом може бути укладено, але з порушеннями такого законодавства (недійсний правочин) чи укладення такого правочину неможливе за будь-яких обставин (нікчемний правочин) як такого, що порушує публічний порядок.

Законом України від 18.02.2016 № 1012-VІІІ «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів» (далі Закон № 1012-VIII), який набув чинності з 03.04.2016, внесено зміни до частини 2 статті 134 ЗК України шляхом викладення абзацу 16 у такій редакції: «передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва». Отже, з 03.04.2016 земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

При цьому положеннями пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1012-VIII передбачено, що фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини 2 статті 134 ЗК України, що виключаються цим Законом.

У постанові Верховного Суду від 29.01.2025 у справі № 922/2380/19 вказано, серед іншого, що відповідно до встановлених судами попередніх фактичних обставин у справі № 922/2380/19, що розглядається, ОСОБА_1 отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою до набрання чинності Законом № 1012-VIII, тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів. Однак обставини отримання заявником земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) один раз чи більше не є очевидними і встановити їх можливо лише під час перевірки заяви громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства. Таким чином, договори оренди землі від 03.06.2016 є оспорюваними правочинами.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі КГС ВС) від 23.06.2026 було передано справу № 916/1004/24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених у частинах четвертій і п`ятій статті 302 ГПК України (далі ухвала про передачу).

Мотивуючи наявність підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, визначеної частиною п`ятою статті 302 ГПК України, колегія суддів зазначила про наявність виключної правової проблеми у справі № 916/1004/24 щодо застосування статей 16, 203, 216, 228 ЦК України, частини другої статті 134 ЗК України, пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до ЗК України щодо проведення земельних торгів від 18.02.2016 № 1012-VIII (далі - Закон № 1012), статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статті 21 Закону України «Про оренду землі».

У контексті оцінювання виключної правової проблеми з урахуванням якісного критерію колегія суддів КГС ВС виходила з такого:

- згідно з частиною першою статті 134 ЗК України (в редакції, чинній на момент укладення відповідних договорів оренди і набуття законної сили Законом № 1012) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва (частина друга статті 134 ЗК України у зазначеній редакції);

- до набуття законної сили Законом № 1012 (03.04.2016) відповідний абзац частини другої статті 134 ЗК України містив іншу редакцію, а саме: не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва;

- тобто до прийняття Закону № 1012 вказана частина друга статті 134 ЗК України не містила норм про надання громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства виключно за наслідками земельних торгів. Натомість Закон № 1012 змінив цей підхід, виключивши згадані підстави з частини другої статті 134 ЗК України та запровадивши загальне правило про те, що відповідні землі розподіляються (надаються) лише через конкурентні земельні торги (аукціон);

- водночас у пункті 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1012 закріплено норму, що є своєрідною «пільгою», згідно з якою фізичні та юридичні особи, котрі до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини другої статті 134 ЗК України, що виключаються цим Законом.

В ухвалі про передачу колегія суддів звернула увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц дійшла таких висновків: з урахуванням вимог статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах. Враховуючи, що ОСОБА_2 є засновником ФГ «Сапфир», який отримав земельну ділянку для створення фермерського господарства у 2007 році, його звернення у 2014 році до ГУ Держземагенства у Полтавській області з клопотанням про відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі суперечить зазначеним правовим нормам.

Отже, на думку колегії суддів, у разі повторного надання земельної ділянки виникає конкуренція - як зіставити право на отримання земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства відповідно до пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1012, які передбачають отримання такої земельної ділянки без конкурентних засад, із необхідністю застосування конкурентних засад у разі повторного її отримання особою з огляду на статті 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство» та висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені, зокрема, у постанові від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц.

У зв`язку з зазначеним колегія суддів КГС ВС вважає, що правова проблема полягає у тому «чи є договір оренди землі, укладений у період коли законодавство загалом не допускало надання земельної ділянки для фермерського господарства без проведення земельних торгів (за умови отримання дозволів на розробку проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок до прийняття Закону № 1012), за умови повторного надання земельної ділянки фізичній особі для створення фермерського господарства, нікчемним (укладення такого правочину неможливе за будь-яких обставин). Вирішення цього питання має важливе значення, оскільки впливає і на правильність визначення способу захисту, з яким має звертатись особа, вважаючи свої права порушеними».

Колегія суддів в ухвалі про передачу висловилася, що за матеріалами справи дозволи на розробку проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок ОСОБА_1 були отримані у 2012 році, тобто до прийняття і набрання законної сили Законом № 1012, а договори оренди укладено у 2021 році - під час дії частини другої статті 134 ЗК України у редакції Закону № 1012. Отже, у цій справі також постає питання щодо застосування пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1012, статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статті 21 Закону України «Про оренду землі» та чи є заявлений прокурором спосіб захисту належним з огляду на те, як кваліфікувати укладені ОСОБА_1 правочини - як нікчемні чи оспорювані і можливості застосування до цих правовідносин односторонньої реституції, як зробив це суд апеляційної інстанції у цій справі.

Водночас, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів керувалася також частиною четвертою статті 302 ГПК України та вважала за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 134 ЗК України, статті 228 ЦК України, викладеного у постанові від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, шляхом його конкретизації.

Так, на думку колегії суддів, у разі отримання дозволу на розробку проєкту землеустрою до набрання чинності Законом № 1012, тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, то за таких обставин укладений договір не є нікчемним, а може бути визнаний недійсним (є оспорюваним).

Ухвалою від 09.09.2026 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи № 910/1004/24 на її розгляд; справу № 916/1004/24 разом з касаційною скаргою Фермерського господарства «Димитрова 2022» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.02.2026 повернула відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.

Велика Палата Верховного Суду свій висновок про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд мотивували, зокрема, тим, що неодноразово та послідовно Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що згідно з частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин, спрямований, зокрема, на незаконне заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, порушує публічний порядок і є нікчемним (див., зокрема, постанови від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц [пункти 84-86], від 12.10.2021 у справі № 910/17324/19 [пункти 61-62], від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 [пункти 120-124], а також від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 [пункт 7.10]).

У постановах від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23 Верховний Суд сформував підхід щодо нікчемності договору згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України, укладеного без дотримання конкурентних засад, тобто спрямованого на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності з посиланням на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, що свідчить про відсутність правової невизначеності в цій категорії спорів.

Крім того, слід звернути увагу на те, що у постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19 зазначено: якщо існує зловживання громадянином такими пільговими умовами, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування повинен не допустити надання йому земельної ділянки на пільговій (позаконкурентій) основі, однак якщо і орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування не перешкоджає такому зловживанню, то ці особи (громадянин та відповідний орган) створюють незаконні передумови для отримання громадянином земельної ділянки на пільговій (позаконкурентій) основі, а правочин, укладений за наслідками таких діянь, спрямований на отримання земельної ділянки без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної чи комунальної власності, то він відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України є нікчемним.

Водночас вбачається, що в провадженні КГС ВС перебувала справа № 922/511/24, у якій прокурор звернувся з позовною заявою, в якій просив суд усунути перешкоди власнику - територіальній громаді в особі міськради у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом, зокрема, зобов`язання фізичної особи (відповідачки-1) та фермерського господарства повернути територіальній громаді в особі міськради земельну ділянку з тієї підстави, що договір оренди землі укладений без дотримання конкурентних засад, за відсутності для цього підстав, визначених частиною другою статті 134 ЗК України, тобто з метою незаконного заволодіння земельною ділянкою державної власності, а тому є нікчемним.

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС ухвалив постанову від 09.04.2026, у якій виснував про таке:

фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним (нікчемним) унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки використання майна - «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Адже відповідач де-факто отримав у користування орендоване майно і таке користування вже ним реалізоване, водночас інша сторона договору оренди земельної ділянки отримала плату (яка у зазначений спосіб є насправді компенсацією вартості того, що одержав позивач за користування об`єктом оренди) за землю, і законодавець у частині 6 статті 21 Закону України «Про оренду землі», що є спеціальним нормативно-правовим актом у спірних правовідносинах, прямо встановив, що у разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається;

таким чином, фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності (нікчемності) проведення між сторонами двосторонньої реституції. Схожі за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17.04.2025 у справі № 910/9652/23, від 25.11.2025 у справі № 905/20/23;

заявлена прокурором у цій справі позовна вимога про зобов`язання Павловської І. К. (орендаря) повернути спірну земельну ділянку міськраді (орендодавцю), тобто стороні договору оренди землі, насправді за своєю процесуальною суттю є таким належним і ефективним способом захисту прав місцевої територіальної громади, як застосування наслідків нікчемності зазначеного договору у виді односторонньої реституції (як виняток, через законодавче встановлення недопустимості повернення орендодавцем отриманої орендної плати за фактичний строк оренди землі у разі недійсності (нікчемності) договору оренди землі).

Наведене підтверджує, що до постановлення ухвали про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду через наявність виключної правової проблеми КГС ВС неодноразово висновував як про застосування норм права (зокрема, частин першої та другої статті 228 ЦК України, частини другої статті 134 ЗК України, статті 21 Закону України «Про оренду землі»), так і щодо способу захисту в подібних правовідносинах та можливості застосування до цих правовідносин односторонньої реституції.

В даній справі, що розглядається Господарським судом Чернігівської області, Симончук О.В. одержав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки до прийняття Закону № 1012.

Тому згідно п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону Відповідач № 1 мав би право на отримання такої земельної ділянки у користування для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, якщо б раніше він не отримував інші земельні ділянки для ведення фермерського господарства і не створював фермерське господарство.

Втім, як вже було неодноразово вказано вище, на момент передачі спірної земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 ним вже було створено ФГ «Роїщанське» (02.11.2015) та впродовж 2014 2015 років набуто право оренди на інші земельні ділянки для ведення фермерського господарства, право оренди яких було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

При цьому, з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що договори оренди землі для ведення фермерського господарства від 29.12.2014 (кадастровий номер: № 7424186600:02:000:0997), від 30.12.2014 (кадастрові номери: № 7424186600:02:000:0999, 7424186600:02:000:0858, 7424186600:02:000:0998) були укладені Відповідачем № 1 з Головним управлінням Держземагентства у Чернігівській області, а від 02.09.2015 (кадастрові номери: № 7425589900:04:000:2008, 7425589900:05:000:2010, 7425589900:07:000:2005, 7425589900:08:000:2012, 7425589900:06:000:2025, 7425589900:05:000:2008, 7425589900:05:000:2009, 7425589900:08:000:2013, 7425589900:06:000:2024, 7425589900:06:000:2023, 7425589900:06:000:2022), від 26.10.2015 (кадастрові номери: № 7424480400:07:001:0152, 7424480400:03:001:0162, 7424480400:05:001:0255) з Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області.

Оскільки і договір оренди землі від 08.04.2016 щодо спірної земельної ділянки, і вказані вище договори оренди землі були укладені ОСОБА_1 з одним і тим же органом державної влади (Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області), то обставини отримання Відповідачем № 1 земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) один раз чи більше є очевидними з огляду на обізнаність уповноваженого державного органу про відповідні обставини та відсутність перевірки з боку Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області того факту, що він вже використав своє право на отримання землі для ведення фермерського господарства.

Таким чином, договір оренди землі від 08.04.2016 є саме нікчемним правочином, оскільки спрямований на незаконне заволодіння майном держави.

Не маючи правових підстав для отримання в оренду спірної земельної ділянки, ОСОБА_1 не мав також достатніх прав на передання її у користування на умовах суборенди на користь ТОВ «Чернігівська індустріальна молочна компанія» на підставі договору суборенди землі від 04.01.2021, та з огляду на попередні висновки, вказаний договір також є нікчемним.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що прокурор правомірно звернувся з позовом до ОСОБА_1 та ТОВ «Чернігівська індустріальна молочна компанія» про зобов`язання повернути спірну земельну ділянку.

Щодо цих же позовних вимог до ФГ «Роїщанське», то такі вимоги заявлені прокурором безпідставно з огляду на те, що ОСОБА_1 хоч і отримав земельну ділянку у користування для ведення фермерського господарства, однак докази передачі спірної земельної ділянки Відповідачем № 1 у користування фермерському господарству або використання її Відповідачем № 2 відсутні.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що договір суборенди землі від 04.01.2021 був укладений між Відповідачем № 1 та Відповідачем № 3.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом положень частин 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 2 статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до частин 1, 2 статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Згідно зі статтею 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами 1 та 2 цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Розмежовуючи нікчемний та оспорюваний правочини, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 71 73 постанови від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц і в пунктах 74, 75 постанови від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформулювала такі правові висновки:

1) недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини 2 статті 215 ЦК України). Такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів;

2) якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтepecy позивача;

3) за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатися з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення (див. пункт 33.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 469/3134/19).

Відповідаючи на питання чи є позов прокурора про зобов`язання повернути спірну земельну ділянку негаторним позовом, суд зазначає наступне:

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, прокурор обґрунтовує заявлені позовні вимоги саме нікчемністю договору оренди землі від 08.04.2016, зважаючи на його укладення між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) без дотримання конкурентних засад, визначених частиною 2 статті 134 ЗК України, на підставі якого (договору) Відповідач № 1, власне, й набув право оренди на спірну земельну ділянку.

Разом із тим, судом достовірно встановлено ту обставину, що ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області було первісним орендодавцем спірної земельної ділянки, тоді як у зв`язку з її подальшою передачею у комунальну власність Любецької територіальної громади, що оформлено актом приймання-передачі від 09.12.2020, нинішнім орендодавцем спірної земельної ділянки (правонаступником Управління) є Любецька селищна рада позивач у справі.

У пунктах 129 135 постанови ВП ВС від 16.07.2025 у справі № 910/2389/23 сформульовано такі висновки щодо застосування статей 387, 391 ЦК України (у контексті розмежування віндикаційного та негаторного позовів як різних способів захисту прав особи):

« 129. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо сторони не перебували в договірних відносинах одна з одною, власник (володілець) майна може використовувати речово правові способи захисту [див. висновки, викладені у пунктах 108 - 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].

130. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Такі способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

131. Негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин його можна пред`явити лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою в договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.

132. Речове право захищають за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме собою зобов`язального правовідношення.

133. Однією з умов застосування негаторного позову є відсутність між сторонами спору договірних відносин.

134. Якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не можна заявити, а право власника слід захищати за допомогою зобов`язально-правових способів (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 02 листопада 2022 року у справі № 922/3166/20).

135. З огляду на викладене договірний характер правовідносин між сторонами спору унеможливлює застосування до них положень статті 391 ЦК України».

Водночас у пунктах 144 149, 151 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала про таке:

« 144. Звертаючись до суду з позовом за захистом порушеного права, позивач відповідно до статті 162 ГПК України пропонує (викладає) в позові правову кваліфікацію спору, зокрема формулює в ньому спосіб захисту, який, на його думку, забезпечить відновлення такого права. При цьому процесуальний закон не вимагає посилання на законодавчу норму, яка передбачає цей спосіб захисту або дозволяє його застосувати.

145. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що в кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи в межах заявлених вимог, але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)].

146. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, що є складовою класичного принципу "jura novit curia" (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19).

147. Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав. Протилежний підхід не відповідав би завданням господарського судочинства (стаття 2 ГПК України). Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 904/7803/21, від 20 вересня 2023 року у справі № 910/3453/22, від 01 листопада 2023 року у справі № 910/7987/22.

148. У свою чергу, якщо невідповідність способу захисту критеріям належності та ефективності призводить до відмови в задоволенні позовних вимог, то в разі посилання позивача на неправильні (невідповідні предмету позову) законодавчі положення суд має застосувати відповідну законодавчу норму самостійно. Така помилка позивача не може слугувати підставою для відмови в позові.

149. У такому разі спосіб захисту опосередковується позовною вимогою, яка втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

151. Оцінку предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке він зазначає в позовній заяві, здійснює суд, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 924/831/17, від 26 травня 2022 року у справі № 910/17717/20, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23)».

У свою чергу в пункті 10.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 викладено такий висновок щодо застосування положень статті 216 ЦК України:

«Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості».

Судова палата для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 09.04.2026 у справі № 922/511/24 звернула увагу на те, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним (нікчемним) унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки використання майна - "річ" безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Адже відповідач де-факто отримав у користування орендоване майно і таке користування вже ним реалізоване, водночас інша сторона договору оренди земельної ділянки отримала плату (яка у зазначений спосіб є насправді компенсацією вартості того, що одержав позивач за користування об`єктом оренди) за землю, і законодавець у частині 6 статті 21 Закону України "Про оренду землі", що є спеціальним нормативно-правовим актом у спірних правовідносинах, прямо встановив, що у разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.

Таким чином, фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності (нікчемності) проведення між сторонами двосторонньої реституції.

Схожі за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17.04.2025 у справі № 910/9652/23, від 25.11.2025 у справі № 905/20/23.

Ураховуючи в сукупності зазначені вище висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень статей 216, 387, 391 ЦК України та статей 2, 162 ГПК України, викладені в постановах від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21, від 16.07.2025 у справі № 910/2389/23, та керуючись принципом jura novit curia ("суд знає закони"), судова палата для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 09.04.2026 у справі № 922/511/24 наголосила на тому, що заявлена прокурором позовна вимога про зобов`язання орендаря повернути спірну земельну ділянку орендодавцю, тобто стороні договору оренди землі, насправді за своєю процесуальною суттю є таким належним і ефективним способом захисту прав місцевої територіальної громади, як застосування наслідків нікчемності зазначеного договору у виді односторонньої реституції (як виняток, через законодавче встановлення недопустимості повернення орендодавцем отриманої орендної плати за фактичний строк оренди землі у разі недійсності (нікчемності) договору оренди землі), але аж ніяк не негаторним позовом, про який могло би йтися лише у випадку пред`явлення вимоги про повернення земельної ділянки тим суб`єктом, який не є стороною нікчемного правочину.

Адже реституція застосовується виключно між сторонами недійсного або нікчемного правочину (схожі за змістом висновки викладено в пункті 58 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22).

Таким чином, у спірних правовідносинах вимоги пред`явленого прокурором позову за своєю суттю спрямовані на повернення територіальній громаді в особі Любецької селищної ради спірної земельної ділянки, переданої Управлінням на підставі договору оренди землі від 08.04.2016 у користування Відповідачу № 1, який є нікчемним правочином, а відповідне прагнення позивача не викликає сумніву.

Отже, наявність зобов`язальних правовідносин щодо спірної земельної ділянки унеможливлює її повернення територіальній громаді із застосуванням положень статті 391 ЦК України (шляхом пред`явлення негаторного позову до суду), на яке помилково посилається прокурор, позаяк у спірних правовідносинах Відповідачем № 1 саме через його статус у договірному правовідношенні з власником вчинялося порушення у виді неодноразового отримання земельних ділянок для ведення фермерського господарства на пільгових (неконкурентних) засадах.

Щодо питання наявності чи відсутності підстав для застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину шляхом зобов`язання повернути спірну земельну ділянку територіальній громаді в особі селищної ради суд зазначає наступне:

03 серпня 2026 року ОСОБА_1 подана заява про застосування позовної давності в якій він вказав, що у відповідності до ст. 262 ЦК України, заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Тобто строк позовної давності починається з дати коли договір було зареєстровано 08.04.2016. Після переходу у 2021 році права власності на землю від Держгеокадастру (держави) до селищної ради (громади), перебіг позовної давності не перервався і не розпочався заново. Селищна рада стала правонаступником держави у цих правовідносинах і отримала право вимоги лише в межах того строку, який залишався. Таким чином, на думку Відповідача № 1, строк позовної давності щодо позовних вимог прокурора закінчився у 2019 році.

25 серпня 2026 року прокурором було подано заперечення на заяву ОСОБА_1 про застосування позовної давності в якій він вказав, що в матеріалах справи відсутні докази обізнаності позивача Любецької селищної ради про те, що ОСОБА_1 будучи засновником ФГ не мав права поза конкурсом отримувати земельні ділянки для ведення фермерського господарства на підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області. Інформація стала відома Любецькій селищній раді з листа Чернігівської окружної прокуратури від 09.06.2026 року № 55-72-4490вих-26.

Також, прокурор зазначив, що на підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області № 24-ОТГ від 09.12.2020, № 136-ОТГ від 06.05.2021 вказана земельна ділянка передана у комунальну власність Любецької об`єднаної територіальної громади в особі Любецької селищної ради Чернігівського району Чернігівської області (право власності селищної ради зареєстровано в Державному реєстрі речових прав 12.02.2021).

Любецька селищна рада не наділена наглядовими чи контрольними функціями з перевірки законності наказів Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, не є учасником з надання і отримання адміністративної послуги у вигляді державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку, відсутні підстави вважати, що зазначений орган міг довідатись про порушення права власності територіальної громади до вивчення вказаного питання окружною прокуратурою.

Крім того відповідачем не враховано, що відлік строку позовної давності пов`язаний із моментом обізнаності позивача про порушене права, а не прокурора.

Додатково прокурор звертає увагу, що строки позовної давності, як загальної, так і спеціальної, визначені Цивільним кодексом України, у період дії в Україні спочатку карантину, а потім воєнного стану не сплинули, а продовжені на строк дії відповідних режимів.

Згідно ст. 256, 257 Цивільного кодексу України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Суд звертає увагу, що, на відміну від негаторного позову, до позовної вимоги про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину за заявою сторони у спорі може бути застосовано наслідки спливу позовної давності, оскільки відповідно до частини 3 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Згідно з частинами 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 сформулювала висновок про те, що: "якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та у справі № 469/1203/15-ц). Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог".

Проте суд звертає увагу на те, що за змістом положень частини 3 статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

В даній справі перебіг позовної давності за позовною вимогою про повернення спірної земельної ділянки розпочався 08.04.2016, враховуючи факти передачі Відповідачу № 1 (орендарю) спірної земельної ділянки ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області (орендодавцем) згідно з актом приймання передачі від 08.04.2016 та правонаступництва Любецької селищної ради як нового власника цієї земельної ділянки за договором оренди землі від 08.04.2016.

Відповідно до ст. 262 Цивільного кодексу України, заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (ч. 1 ст. 254 Цивільного кодексу України).

За таких, обставин перебіг позовної давності за вимогами прокурора сплив 08.04.2019.

Оскільки в даній справі судом встановлено наявність порушеного права Позивача з боку Відповідача № 1 та Відповідача № 3, на захист якого подано позов прокурором, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог, однак Відповідачем № 1, як стороною нікчемного правочину, подано заяву про застосування позовної давності, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Любецької селищної ради до ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» про зобов`язання повернути земельну ділянку не підлягають задоволенню у зв`язку з спливом позовної давності.

Позовні вимоги заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Любецької селищної ради до Фермерського господарства «Роїщанське» не підлягають задоволенню у зв`язку з їх необґрунтованістю.

Частиною 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

З огляду на встановлені судом фактичні обставини справи, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишаються поза увагою як такі, що не спростовують висновків суду стосовно відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

За правилами ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За подання до суду даної позовної заяви прокурором було сплачено 2 662,40 грн судового збору (з огляду на подання до суду даного позову в електронній формі), який покладається на прокурора в повному обсязі.

Керуючись ст. 123, 129, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

Позов заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Любецької селищної ради до ОСОБА_1 , Фермерського господарства «Роїщанське» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» про зобов`язання повернути земельну ділянку залишити без задоволення.

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені ст. 241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду у строк, встановлений ч. 1 ст. 256 Господарського процесуального кодексу України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повне рішення складено 30.10.2026.

Суддя А.С.Сидоренко