Рішення № 141027914, 20.10.2026, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

8-й під`їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" жовтня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/2239/26

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аріт К.В.

при секретарі судового засідання Христенко І.С.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовомСалтівської окружної прокуратури міста Харкова, м.Харків в інтересах держави в особі Харківської міської ради, м.ХарківдоТовариства з обмеженою відповідальністю «ДИВО-КСА», м.Харків (адреса: 61153, м.Харків, проспект Ювілейний, 32-Г)проусунення перешод у користуванні ділянкоюза участю представників:

прокурор - Клейн Л.В. (посвідчення № 072868 від 01.03.2023 року);

позивача - не з`явився;

відповідача - не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

22.06.2026 року Салтівська окружна прокуратура міста Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДИВО-КСА», в якому просить суд усунути перешкоди у здійсненні права Харківської міської ради на користування та розпорядження земельними ділянками комунальної власності шляхом зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «ДИВО-КСА» (код ЄДРПОУ 44489331) звільнити самовільно зайняті земельні ділянки в районі проспекту Ювілейного, 32 у м. Харкові шляхом демонтажу (знесення) нежитлових будівель, право власності на які зареєстроване за вказаним товариством в Державному реєстрі прав як на нежитлові будівлі літ. «АА-1», загальною площею 14,9кв.м (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2127252863101) та літ.«АБ-1», загальною площею 14,7 кв.м (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2127260363101) по проспекту Ювілейному, 32-Г у м. Харкові з одночасним приведенням земельних ділянок під цими будівлями у придатний для подальшого використання стан.

Крім того, 22.06.2026 року прокурором було подано заяву про забезпечення позову (вх.№2239/26).

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 23.06.2026 року задоволено заяву про забезпечення позову. Вжито заходи забезпечення позову шляхом заборони Міністерству юстиції України, усім його структурним підрозділам та відділам, а також будь-яким суб`єктам державної реєстрації прав, а саме: виконавчим органам сільських, селищних та міських рад, Київській та Севастопольській міським, районним, районним у містах Києві та Севастополі державним адміністраціям, державним реєстраторам, нотаріусам тощо, вчиняти в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна будь-які реєстраційні дії відносно нежитлових будівель літ. «АА-1», загальною площею 14,9 кв.м (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2127252863101) та літ. «АБ-1», загальною площею 14,7 кв.м (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2127260363101) по проспекту Ювілейному, 32-Г у м. Харкові.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 29.06.2026 року відкрито провадження у справі 922/2239/26 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 28.07.2026 року, яке протокольною ухвалою суду було відкладено на 18.08.2026 року.

Протокольною ухвалою суду від 18.08.2026 року продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та відкладено підготовче засідання на 23.09.2026 року.

Протокольною ухвалою суду від 23.09.2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 06.10.2026 року, яке протокольною ухвалою суду від 06.10.2026 було відкладено на 20.10.2026 року.

Прокурор в судовому засіданні 20.10.2026 року позовні вимоги підтримував в повному обсязі та просив позов задовольнити.

Представник позивача у судове засідання 20.10.2026 року не з`явився, про час та місце розгляд справи був повідомлений належним чином, про що свідчить довідка про доставку електронного листа (т.2, а.с.10).

Представник відповідача у судове засідання 20.10.2026 року не з`явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, з огляду на наступне.

Ухвали суду направлялись на юридичну адресу відповідача, яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 61153, м.Харків, проспект Ювілейний, 32-Г.

Однак, ухвали повернулись до суду без вручення відповідачу, з відміткою пошти "адресат відсутній за вказаною адресою".

Згідно з ч.4 ст.89 Цивільного кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

Під час розгляду справи судом перевірено юридичну адресу відповідача згідно з даними ЄДРЮО, яка залишилася незмінною.

Інформації про іншу адресу відповідача у суду немає.

Згідно з 5 ч.6 ст.242 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

У разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто, повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. Сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд, у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу (постанова Верховного Суду від 25.06.2018 у справі №904/9904/17).

Тобто, неотримання поштової кореспонденції в точці видачі є наслідком свідомого діяння (бездіяльності) відповідача щодо належного отримання листа, тобто є його власною волею.

Поряд з цим, суд зазначає, що відповідно до частин 3, 7 статті 120 ГПК України, виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відтак, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, і не вручено підприємством зв`язку з посиланням на "за закінченням терміну зберігання", вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Сам лише факт не отримання відповідачем кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та, яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Слід враховувати, що організація власної господарської діяльності забезпечується самим відповідачем, зокрема щодо призначення відповідальної особи на отримання поштової кореспонденції та подальшим її одержанням. Отже відповідач несе ризики та наслідки, пов`язані з неналежним отримання поштової кореспонденції.

Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідач належним чином повідомлений про розгляд даної справи.

Відзив на позов відповідачем до суду надано не було.

Згідно з ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка ратифікована Україною 17.07.1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Згідно з ч.4 ст.13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч.2 ст.178 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

При цьому, за висновками суду, в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у справі матеріалами.

Оскільки явка в судове засідання представників позивача та відповідача обов`язковою не визнавалася, їх неявка не перешкоджає розгляду справи по суті, суд вважає за необхідне розглядати справу за відсутності останніх за наявними в справі матеріалами, як це передбачено ст.202 ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, заслухавши пояснення прокурора, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, прокуратурою під час вивчення питання законності використання земельних ділянок територіальної громади міста Харкова встановлено обставини самовільної забудови земельних ділянок у районі проспекту Ювілейного, 32 у м. Харкові, що, на думку прокурора, порушує права та законні інтереси територіальної громади в особі Харківської міської ради як власника земель комунальної власності.

Так, з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 16.07.2020 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Клопотовим С.Д. проведено державну реєстрацію права власності за Лиховид Олександрою Олексіївною на нежитлову будівлю літ. «АА-1» загальною площею 14,9 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2127252863101, а також на нежитлову будівлю літ. «АБ-1» загальною площею 14,7 кв.м за тією ж адресою, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2127260363101.

Підставою для проведення зазначених реєстраційних дій слугували технічні паспорти від 10.07.2020 та довідки від 13.07.2020, в яких містилися відомості про спорудження відповідних одноповерхових нежитлових будівель у 1991 році.

У подальшому, 26.10.2021 право власності на вказані об`єкти нерухомого майна зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю «ДИВО-КСА» на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна від 25.10.2021, відповідно до якого ОСОБА_1 передала зазначені будівлі товариству як внесок до його статутного капіталу.

Разом із тим прокурор зазначає, що документи, які стали підставою для первинної державної реєстрації права власності на спірні об`єкти, не підтверджують дотримання встановленого законодавством порядку їх створення та набуття права власності на них.

Зокрема, за результатами опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Єдиного міського реєстру актів Харківської міської ради, міського голови та виконавчих органів ради, а також інформації, отриманої з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва та Реєстру будівельної діяльності, прокурором не встановлено відомостей про оформлення прав на земельні ділянки, на яких розташовані спірні будівлі, отримання права на виконання будівельних робіт та прийняття відповідних об`єктів в експлуатацію.

Крім того, як зазначає прокурор, технічні паспорти на спірні будівлі не містять належних схем їх розташування з прив`язкою до найближчих орієнтирів у масштабі, що, на його думку, не забезпечує можливості належного встановлення місця розташування об`єктів та не підтверджує правомірності їх створення.

Також прокурор посилається на відсутність документів, які підтверджували б присвоєння спірним об`єктам нерухомого майна адреси у встановленому порядку. За відомостями, отриманими з відповідних інформаційних ресурсів, відсутні дані про оформлення дозвільних документів на будівництво та введення цих об`єктів в експлуатацію.

Прокурор вказує, що земельні ділянки, на яких розташовані спірні нежитлові будівлі, знаходяться в межах міста Харкова та не перебувають у приватній або державній власності, у зв`язку з чим, з огляду на положення земельного законодавства, належать до земель комунальної власності територіальної громади міста Харкова. При цьому відомості про зареєстровані речові права на відповідні земельні ділянки за ОСОБА_1 та ТОВ «ДИВО-КСА» відсутні.

На переконання прокурора, за таких обставин державна реєстрація права власності на спірні нежитлові будівлі сама по собі не свідчить про правомірність їх спорудження та не створює для відповідача законних підстав для використання земельних ділянок комунальної власності без належного оформлення відповідних прав.

З огляду на те, що на час звернення до суду право власності на спірні будівлі зареєстровано за ТОВ «ДИВО-КСА», прокурор вважає саме відповідача належною особою, на яку має бути покладено обов`язок усунути перешкоди у здійсненні Харківською міською радою прав користування та розпорядження земельними ділянками шляхом знесення розташованих на них об`єктів самочинного будівництва та приведення земельних ділянок у придатний для подальшого використання стан.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що Салтівська окружна прокуратура міста Харкова листами від 30.03.2026 № 53-102-1779 вих.-26 та від 01.05.2026 № 53-102-2628 вих.-26 повідомляла Харківську міську раду про виявлені порушення інтересів держави та пропонувала вжити заходів для їх захисту. Надалі, 12.06.2026 прокурором направлено Харківській міській раді повідомлення № 53-102-3633 вих.-26 про намір звернутися до суду з відповідним позовом.

Посилаючись на те, що Харківською міською радою самостійно не вжито достатніх заходів судового захисту порушених інтересів територіальної громади, прокурор звернувся до суду з цим позовом, вважаючи, що подальше існування спірних будівель на земельних ділянках комунальної власності перешкоджає належному здійсненню власником своїх прав щодо користування та розпорядження землею.

На підставі викладеного прокурор просить суд усунути перешкоди у здійсненні Харківською міською радою права користування та розпорядження земельними ділянками комунальної власності шляхом зобов`язання ТОВ «ДИВО-КСА» звільнити самовільно зайняті земельні ділянки шляхом демонтажу (знесення) нежитлових будівель літ. «АА-1» загальною площею 14,9 кв. м та літ. «АБ-1» загальною площею 14,7 кв.м, розташованих за адресою: м. Харків, проспект Ювілейний, 32-Г, та привести земельні ділянки у стан, придатний для подальшого використання.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді в особі Харківської міської ради суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави за наявності визначених законом підстав, зокрема у випадках, коли відповідний орган не здійснює захист інтересів держави або здійснює його неналежним чином, а також у разі відсутності такого органу.

Водночас наведені положення закону мають застосовуватися з урахуванням конституційної вимоги щодо виняткового характеру представництва прокурором інтересів держави в суді.

У Рішенні від 03.12.2025 № 6-р(II)/2025 Конституційний Суд України звернув увагу на те, що поняття «виключні випадки», закріплене у пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, має обмежувальний характер та не наділяє прокуратуру універсальними або альтернативними повноваженнями щодо представництва інтересів держави в суді.

За правовою позицією Конституційного Суду України, словосполучення «у виключних випадках» означає, що представництво прокурором інтересів держави допустиме за наявності виняткових, нетипових за своєю юридичною природою обставин, які об`єктивно зумовлюють необхідність такого втручання для забезпечення належного захисту інтересів держави. Відповідні обставини мають бути об`єктивно винятковими, чітко обмеженими та зумовленими особливими умовами, а не сприйматися як загальне правило здійснення прокуратурою повноважень інших органів публічної влади.

Конституційний Суд України також наголосив, що представництво прокурором інтересів держави в суді має допоміжний, тобто субсидіарний, характер. Прокурор не може підміняти компетентний орган або здійснювати його повноваження за відсутності об`єктивних підстав для такого втручання. Саме суд зобов`язаний перевірити наявність передбачених законом підстав для представництва та встановити, чи справді звернення прокурора зумовлене необхідністю захисту інтересів держави.

При цьому Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні визнав неконституційними окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в частині, яка надає прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням їх захисту відповідним органом. Водночас КСУ визначив, що ці приписи втрачають чинність з 01.01.2027, а також окремо зазначив, що Рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави, які виникли під час чинності відповідних приписів і продовжують існувати після втрати ними чинності.

Отже, вирішуючи питання про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави у цій справі, суд ураховує наведені конституційні критерії та виходить із необхідності встановлення конкретних обставин, які об`єктивно зумовили звернення прокурора до суду, а не обмежується самим лише посиланням на нездійснення компетентним органом судового захисту.

У постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду також сформулювала правові висновки щодо субсидіарного характеру представництва прокурором інтересів держави. Зокрема, прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду замість компетентного органу, який може і бажає захищати інтереси держави. Водночас оцінка наявності підстав для такого представництва має здійснюватися з урахуванням установлених обставин, зокрема обізнаності компетентного органу про порушення інтересів держави та вжиття ним заходів для їх захисту.

У цій справі прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі Харківської міської ради, оскільки спір стосується захисту прав територіальної громади міста Харкова на землі комунальної власності, на яких розташовані нежитлові будівлі, право власності на які зареєстровано за ТОВ «ДИВО-КСА».

Відповідно до статей 12, 80, 83 Земельного кодексу України Харківська міська рада як представницький орган територіальної громади наділена повноваженнями щодо розпорядження землями комунальної власності та захисту прав територіальної громади у сфері земельних відносин.

Отже Харківська міська рада є компетентним органом, уповноваженим здійснювати захист інтересів територіальної громади у спірних правовідносинах.

Разом із тим, як вбачається з матеріалів справи, прокурор звертався до Харківської міської ради з листами від 30.03.2026 № 53-102-1779 вих.-26 та від 01.05.2026 № 53-102-2628 вих.-26, в яких порушував питання щодо необхідності вжиття заходів для захисту інтересів територіальної громади у зв`язку з обставинами використання земельних ділянок під спірними будівлями. Надалі, листом від 12.06.2026 прокуратура повідомила міську раду про намір звернутися до суду з відповідним позовом.

Таким чином, прокурором вжито заходів для інформування компетентного органу про виявлені обставини та надання йому можливості самостійно оцінити необхідність звернення до суду для захисту відповідних інтересів.

Водночас матеріали справи не містять належних відомостей про те, що Харківська міська рада після отримання зазначених листів самостійно звернулася до суду з вимогами про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельними ділянками, на яких розташовані спірні об`єкти, або в інший спосіб забезпечила судовий захист інтересів територіальної громади щодо цих об`єктів.

Оцінюючи наведені обставини крізь призму правової позиції Конституційного Суду України, суд виходить з того, що підстави для представництва прокурором інтересів держави у цій справі мають оцінюватися не ізольовано, лише через факт незвернення Харківської міської ради до суду, а в сукупності з характером установленого порушення, його наслідками для прав територіальної громади та необхідністю їх ефективного поновлення.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору є не абстрактне питання дотримання земельного законодавства, а конкретне порушення прав територіальної громади, яке полягає у розміщенні на земельних ділянках, щодо яких відповідач не підтвердив набуття прав у встановленому законом порядку, нежитлових будівель, законність створення та розміщення яких належними доказами не підтверджена.

Наявність цих об`єктів перешкоджає здійсненню повноважень власника земельних ділянок, оскільки обмежує можливість територіальної громади користуватися ними та розпоряджатися відповідно до закону. Для поновлення порушених прав у цьому випадку необхідне вжиття заходів, спрямованих на фактичне усунення перешкод, зокрема вирішення питання про знесення будівель і приведення земельних ділянок у придатний для подальшого використання стан.

За таких обставин суд враховує, що прокурор не обмежився загальним посиланням на порушення інтересів держави, а навів конкретні обставини, які, на його думку, свідчать про незаконне використання земельних ділянок, указав на відсутність належних документів щодо прав на землю та законності будівництва, звернувся до компетентного органу з відповідними листами й повідомив його про намір подати позов.

Сукупність наведених обставин свідчить, що звернення прокурора спрямоване на забезпечення судового захисту конкретно визначених інтересів територіальної громади, пов`язаних із правом комунальної власності на землю, та на поновлення порушених прав шляхом усунення фактичних перешкод у користуванні й розпорядженні земельними ділянками.

З огляду на предмет спору, характер установленого порушення та необхідність відновлення можливості територіальної громади здійснювати повноваження власника земельних ділянок суд доходить висновку, що прокурором наведено конкретні обставини на обґрунтування необхідності його звернення до суду в інтересах держави в особі Харківської міської ради.

При цьому суд наголошує, що наведений висновок зроблено з урахуванням усіх обставин цієї справи та досліджених доказів, а не лише на підставі самого факту незвернення компетентного органу до суду.

Отже, з урахуванням вимог статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», правових позицій Конституційного Суду України, викладених у Рішенні від 03.12.2025 № 6-р(II)/2025, та Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, суд визнає наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді в особі Харківської міської ради у цій справі.

Щодо суті спору.

Предметом спору є усунення перешкод Харківській міській раді у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками комунальної власності шляхом зобов`язання ТОВ «ДИВО-КСА» звільнити самовільно зайняті земельні ділянки в районі проспекту Ювілейного, 32 у місті Харкові, зокрема шляхом знесення розташованих на них нежитлових будівель літ. «АА-1» загальною площею 14,9 кв.м та літ. «АБ-1» загальною площею 14,7 кв.м за адресою: м. Харків, проспект Ювілейний, 32-Г, та приведення земельних ділянок у придатний для подальшого використання стан.

Відповідно до статей 13, 14 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Згідно зі статтею 80 Земельного кодексу України суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю. До земель комунальної власності належать усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності, а також земельні ділянки за межами населених пунктів у випадках, визначених законом.

За змістом статей 12, 83 ЗК України та статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень відповідних рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок у власність або користування та здійснення інших повноважень у сфері земельних відносин відповідно до закону.

З наведених норм вбачається, що територіальна громада через відповідний орган місцевого самоврядування реалізує правомочності власника земель комунальної власності, у тому числі щодо надання земельних ділянок у користування, визначення правових підстав їх використання та захисту від самовільного зайняття.

Як установлено судом на підставі досліджених матеріалів справи, спірні нежитлові будівлі розташовані в районі проспекту Ювілейного, 32 у місті Харкові, за адресою: проспект Ювілейний, 32-Г, та займають земельні ділянки в межах території міста Харкова. Доказів перебування відповідних земельних ділянок у приватній власності чи передачі їх у встановленому законом порядку в користування Лиховид О.О. або ТОВ «ДИВО-КСА» матеріали справи не містять.

Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо Лиховид О.О. та ТОВ «ДИВО-КСА», отриманими 01.06.2026, підтверджується відсутність зареєстрованих за зазначеними особами речових прав на земельні ділянки.

Відсутність зареєстрованих прав на земельні ділянки узгоджується з іншими дослідженими матеріалами справи, з яких не вбачається, що земельні ділянки під спірними будівлями відводилися відповідачу або його попередньому набувачу для будівництва відповідних об`єктів чи що їм надавалися інші законні підстави для використання цих земель.

Таким чином, наявні у справі докази підтверджують відсутність оформленого у встановленому законом порядку права власності або права користування земельними ділянками з боку осіб, за якими послідовно реєструвалися права на спірні будівлі.

При цьому відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Отже саме по собі фактичне розміщення будівель на певній території не породжує у власника таких будівель права користування відповідною земельною ділянкою без належної правової підстави.

З огляду на викладене суд виходить з того, що наявність у відповідача зареєстрованого права власності на будівлі не підтверджує правомірності використання земельних ділянок, на яких ці будівлі розміщені, та не усуває необхідності встановлення законності спорудження відповідних об`єктів.

Як вбачається з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 16.07.2020 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Клопотовим С.Д. проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на такі об`єкти нерухомого майна:

нежитлову будівлю літ. «АА-1» загальною площею 14,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2127252863101, номер запису про право власності 37399171;

нежитлову будівлю літ. «АБ-1» загальною площею 14,7 кв. м за тією самою адресою, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2127260363101, номер запису про право власності 37399320.

У подальшому, 26.10.2021 державну реєстрацію права власності на вказані нежитлові будівлі проведено за ТОВ «ДИВО-КСА» (код ЄДРПОУ 44489331) на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна від 25.10.2021, за яким ОСОБА_1 передала зазначені об`єкти товариству як внесок до статутного капіталу. Від імені та в інтересах ОСОБА_1 діяла представник ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої 20.12.2019 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д.В. за реєстровим № 4245; товариство представляв директор Брауде Я.І.

Отже матеріали Державного реєстру речових прав підтверджують, що первинна державна реєстрація права власності на обидві нежитлові будівлі відбулася за ОСОБА_1 , а згодом зареєстровані права були передані ТОВ «ДИВО-КСА» як внесок до статутного капіталу товариства.

Водночас при вирішенні цього спору суд оцінює не лише факт наявності відповідних реєстраційних записів, а й правові підстави, на яких ці записи були внесені, а також те, чи підтверджували документи, подані для первинної державної реєстрації, виникнення у ОСОБА_1 права власності на спірні об`єкти відповідно до вимог законодавства.

Зі змісту документів, скан-копії яких долучені державним реєстратором до електронних реєстраційних справ щодо об`єктів з реєстраційними номерами 2127252863101 та 2127260363101, вбачається, що як підстави первинної державної реєстрації використовувалися технічні паспорти та довідки від 10.07.2020 і 13.07.2020, в яких зазначено про видачу документів ТОВ «ЛІМІНГТОН».

За змістом цих документів відповідні одноповерхові нежитлові будівлі споруджені у 1991 році. Проте зазначення року будівництва у технічному паспорті саме по собі не підтверджує ані законності відведення земельної ділянки під відповідний об`єкт, ані наявності передбачених законодавством підстав для виконання будівельних робіт, ані прийняття об`єкта в експлуатацію, ані виникнення права власності на нього.

Іншими словами, технічний паспорт, який відображає технічні характеристики нерухомого майна, не може самостійно замінювати правовстановлювальні та дозвільні документи, якщо закон пов`язує виникнення права власності на об`єкт із дотриманням установленої процедури його створення та прийняття в експлуатацію.

З відомостей Державного реєстру речових прав, Єдиного міського реєстру актів Харківської міської ради, міського голови та виконавчих органів ради, Публічної кадастрової карти, Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва та Реєстру будівельної діяльності не встановлено відомостей про наявність зареєстрованих прав на земельні ділянки під спірними об`єктами, документів, що надають право на виконання будівельних робіт, або документів про прийняття відповідних нежитлових будівель в експлуатацію.

Суд враховує, що відсутність відомостей у відкритих електронних ресурсах сама по собі не завжди виключає існування документа, оформленого в інший період або за іншою процедурою. Однак у цій справі зазначена обставина має значення в поєднанні з результатами дослідження безпосередньо електронних реєстраційних справ, у яких також не виявлено належних документів, що підтверджували б законність створення спірних об`єктів та виникнення права власності на них.

Крім того, під час дослідження технічних паспортів судом установлено, що схеми розташування будівель та споруд не містять належного зазначення місця розташування об`єктів на підставі абрису або кадастрового плану з прив`язкою до найближчих орієнтирів у масштабі, як цього вимагали відповідні положення Інструкції про порядок технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 № 127, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10.07.2001 за №582/5773, у редакції, чинній на час оформлення відповідних документів.

Зазначені недоліки технічної документації мають значення для оцінки її змісту та достатності для підтвердження місця розташування об`єктів, однак суд оцінює їх разом з іншими обставинами справи, а не як самостійну та єдину підставу для висновку про незаконність державної реєстрації.

Відповідно до частини другої статті 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності на нього виникає з моменту такого прийняття, а якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, - з моменту державної реєстрації.

Зазначена норма має застосовуватися у взаємозв`язку з положеннями законодавства, які визначають умови та порядок створення нерухомого майна, набуття права на виконання будівельних робіт і прийняття закінченого будівництвом об`єкта в експлуатацію. Сам факт внесення запису до Державного реєстру речових прав не усуває необхідності встановлення передбачених законом передумов набуття права.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим або отриманим документам.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 зазначеного Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Як роз`яснено в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, при дослідженні обставин існування в особи права власності необхідно насамперед установити підставу, на якій особа набула таке право, оскільки сам по собі факт державної реєстрації не є самостійною підставою виникнення права власності.

Таким чином, наявність записів про право власності ОСОБА_1 та ТОВ «ДИВО-КСА» підтверджує факт проведення державної реєстрації, однак не звільняє суд від перевірки законності створення відповідних об`єктів та наявності передбачених законом підстав для набуття права власності на них.

Щодо дотримання вимог Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 у редакції, чинній на момент первинної державної реєстрації спірних об`єктів, передбачав різні вимоги до документів залежно від виду об`єкта нерухомого майна, обставин його створення та наявності передбачених законодавством документів.

З огляду на те, що 16.07.2020 державну реєстрацію права власності проведено вперше щодо двох окремих індивідуально визначених об`єктів нерухомого майна, з відкриттям щодо кожного з них нового розділу в Державному реєстрі прав та присвоєнням окремого реєстраційного номера, під час розгляду заяв ОСОБА_1 державному реєстратору належало перевірити наявність документів, передбачених Порядком № 1127 для відповідного виду об`єктів.

Пунктом 41 Порядку № 1127 у редакції, чинній на відповідний час, передбачалося подання для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна, зокрема, документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, та документа, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси.

У випадках, передбачених цим пунктом, окремий документ про прийняття об`єкта в експлуатацію міг не вимагатися, якщо відповідні відомості вже містилися в Єдиному реєстрі документів і державний реєстратор мав можливість отримати їх за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав. Аналогічні спеціальні винятки щодо документа про присвоєння адреси були передбачені для визначених Порядком об`єктів та випадків, зокрема за наявності зареєстрованого права на земельну ділянку й відомостей про її кадастровий номер або за умов реалізації відповідного експериментального проєкту.

Водночас спірні об`єкти є окремими нежитловими будівлями, а матеріали справи не підтверджують наявності зареєстрованого права власності на земельні ділянки, на яких вони розташовані, чи подання документів, які давали б змогу застосувати передбачені Порядком винятки.

Під час дослідження електронних реєстраційних справ щодо об`єктів з реєстраційними номерами 2127252863101 та 2127260363101 судом не встановлено наявності документів, які підтверджували б прийняття відповідних закінчених будівництвом об`єктів в експлуатацію, а також документів, що підтверджували б присвоєння їм адреси у встановленому законодавством порядку.

Отже матеріали реєстраційних справ не підтверджують наявності передбачених пунктом 41 Порядку № 1127 документів або законних підстав для застосування винятків із загального порядку первинної державної реєстрації.

Окремої оцінки потребує посилання на рік спорудження об`єктів, зазначений у технічних паспортах.

Пунктом 42 Порядку № 1127 у відповідній редакції передбачався спеціальний порядок державної реєстрації права власності на визначені ним індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові та дачні будинки, а також господарські (присадибні) будівлі і споруди та прибудови до них, закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року. Для реєстрації таких об`єктів передбачалося подання технічного паспорта та документа, що підтверджує присвоєння адреси, з урахуванням установлених Порядком винятків.

Водночас у визначеному пунктом 42 переліку не зазначено самостійних нежитлових будівель, до яких належать спірні об`єкти літ. «АА-1» та літ. «АБ-1». Тому сам по собі запис у технічних паспортах про спорудження будівель у 1991 році не давав підстав застосовувати до них спрощений порядок, передбачений для інших, прямо визначених Порядком об`єктів.

Крім того, за відсутності зареєстрованого права на земельну ділянку під об`єктом нерухомого майна та за відсутності передбаченого законом документа про присвоєння адреси матеріали справи не підтверджують дотримання вимог, необхідних для проведення первинної державної реєстрації за відповідною процедурою.

Таким чином, сукупність документів, долучених до електронних реєстраційних справ, не підтверджує, що на момент проведення первинної державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 було подано документи, передбачені Порядком №1127 для відповідного виду об`єктів нерухомого майна.

Щодо присвоєння спірним будівлям адреси.

Питання присвоєння адрес об`єктам нерухомості на території міста Харкова на час первинної державної реєстрації спірних будівель регулювалося Порядком присвоєння адрес об`єктам нерухомості, розташованим на території міста Харкова, затвердженим рішенням Харківської міської ради від 06.07.2011 № 325/11.

Зазначений Порядок визначав єдині правила присвоєння адрес земельним ділянкам і нерозривно пов`язаним із ними будівлям та спорудам, установлював правила визначення адрес, їх склад і структуру та поширювався на адресну інформацію щодо об`єктів нерухомості всіх форм власності в місті Харкові.

Відповідно до пункту 1.4 зазначеного Порядку адреса об`єкта нерухомості після проведення процедури її присвоєння або зміни підлягала реєстрації в Єдиному адресному реєстрі міста Харкова.

Присвоєння, зміна та анулювання адрес здійснювалися на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради, крім адрес земельних ділянок. Підготовку проєктів відповідних рішень та їх внесення на розгляд виконавчого комітету здійснювало уповноважене структурне підрозділення міської ради відповідно до встановленої процедури.

Отже присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси не зводилося до зазначення відповідного номера у технічному паспорті чи іншому документі. Для підтвердження проходження передбаченої місцевим нормативним актом процедури необхідні належні документи, зокрема відповідне рішення уповноваженого органу або відомості Єдиного адресного реєстру міста Харкова.

Аналогічний підхід щодо необхідності підтвердження присвоєння адреси належними документами відображено в постанові Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі № 826/1112/15.

Водночас під час дослідження відомостей відкритого Єдиного адресного реєстру міста Харкова, розміщеного за адресою https://geo-portal.com.ua/kharkiv/index.html, судом не встановлено відомостей щодо присвоєння адреси «32-Г по проспекту Ювілейному в м. Харкові».

Суд враховує, що сама по собі відсутність відповідного запису у відкритому електронному реєстрі не є безумовним доказом того, що адреса ніколи не присвоювалася. Однак матеріали електронних реєстраційних справ щодо спірних об`єктів також не містять рішення виконавчого комітету Харківської міської ради чи іншого належного документа, який би підтверджував присвоєння будівлям адреси у встановленому порядку.

Отже відомості відкритого адресного реєстру, розглянуті разом зі змістом документів первинної державної реєстрації, не підтверджують дотримання процедури присвоєння спірним будівлям адреси.

При цьому суд не ототожнює відсутність запису у відкритому реєстрі з безумовним доказом протиправних дій конкретної особи. Водночас у межах цього спору зазначена обставина має значення для перевірки того, чи містили матеріали, на підставі яких зареєстровано право власності на спірні будівлі, належне підтвердження їх адреси.

Таким чином, наявні матеріали справи не підтверджують, що на час первинної державної реєстрації права власності на нежитлові будівлі літ. «АА-1» та літ. «АБ-1» було дотримано встановлену процедуру присвоєння їм адреси.

Щодо ознак самочинного будівництва.

Процедура вирішення питань, пов`язаних із самочинним будівництвом на території міста Харкова, регулювалася Порядком вирішення питань, пов`язаних із самочинним будівництвом, затвердженим рішенням Харківської міської ради від 17.08.2011 № 390/11, зі змінами.

Відповідно до пункту 3.1 зазначеного Порядку для вирішення питання щодо збереження об`єкта самочинного будівництва забудовник мав звернутися з відповідним клопотанням на ім`я міського голови та подати документи, визначені цим Порядком.

Матеріали справи не містять відомостей про подання клопотань щодо збереження спірних нежитлових будівель за адресою: м. Харків, проспект Ювілейний, 32-Г, або про прийняття уповноваженим органом рішення, яким було б вирішено питання щодо можливості їх збереження.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільним зайняттям земельної ділянки є будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання в користування (оренду) чи за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

У цій справі судом встановлено, що спірні будівлі розташовані на земельних ділянках у межах міста Харкова, при цьому матеріали справи не містять доказів відведення цих земельних ділянок для будівництва зазначених об`єктів, оформлення права власності чи користування землею Лиховид О.О. або ТОВ «ДИВО-КСА», а також документів, які підтверджували б набуття права на виконання будівельних робіт і прийняття об`єктів в експлуатацію.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» будівництво об`єктів архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проєктної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному законодавством.

Частиною першою статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що замовник має право виконувати будівельні роботи після набуття такого права у встановленому законом порядку, зокрема шляхом подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів, для яких законодавством передбачено відповідну процедуру.

Згідно з частиною третьою статті 34 цього Закону ведеться реєстр документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, а також відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання таких документів.

Відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що за класом наслідків належать до об`єктів із незначними наслідками (СС1), та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

За частиною п`ятою статті 39 цього Закону датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації або видачі сертифіката у передбачених законом випадках.

Аналогічний порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів передбачався Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461.

Отже законодавство передбачало необхідність дотримання встановленої процедури набуття права на виконання будівельних робіт та прийняття закінчених будівництвом об`єктів в експлуатацію. Відповідні обставини мають підтверджуватися передбаченими законодавством документами або відомостями відповідних реєстрів, якщо для конкретного виду об`єкта законом установлено такий порядок.

Водночас судом не встановлено відомостей про наявність документів, що надавали право на виконання будівельних робіт щодо спірних нежитлових будівель, або документів, що засвідчували б прийняття цих об`єктів в експлуатацію. Такі документи відсутні й серед матеріалів електронних реєстраційних справ, на підставі яких первинно зареєстровано право власності за ОСОБА_1 .

Відповідно до частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда або інше нерухоме майно є самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього, крім випадків, передбачених цією статтею.

Зміст зазначеної норми свідчить, що для кваліфікації нерухомого майна як самочинного будівництва достатньо встановлення однієї з передбачених законом альтернативних ознак, зокрема спорудження на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, або без документа, що дає право виконувати будівельні роботи, чи без належно затвердженого проєкту.

У цій справі відсутність належних документів про відведення земельних ділянок під спірні об`єкти для будівництва та відсутність документального підтвердження набуття права на виконання будівельних робіт оцінюються судом у сукупності з відсутністю документів про прийняття будівель в експлуатацію та належного підтвердження присвоєння їм адреси.

Зазначені обставини підтверджуються дослідженими судом інформаційними довідками з державних реєстрів, матеріалами електронних реєстраційних справ, технічними паспортами та іншими документами, поданими прокурором на підтвердження позовних вимог.

При цьому суд не ґрунтує висновок про самочинність виключно на відсутності відомостей в одному реєстрі або на недоліках технічних паспортів. Визначальне значення має встановлена сукупність обставин, яка свідчить про відсутність належного підтвердження законного відведення землі для будівництва та дотримання встановленого законодавством порядку створення спірних об`єктів.

За таких обставин суд доходить висновку, що нежитлові будівлі літ. «АА-1» загальною площею 14,9 кв.м та літ. «АБ-1» загальною площею 14,7 кв.м мають ознаки самочинного будівництва у розумінні статті 376 ЦК України, оскільки їх розміщено на земельних ділянках, щодо яких не підтверджено відведення для цієї мети, а законність виконання будівельних робіт і прийняття об`єктів в експлуатацію належними документами не підтверджена.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.04.2020 у справі №916/2791/13 зазначила, що державна реєстрація права власності на самочинне будівництво не змінює його правового режиму як самочинного. Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц та від 20.07.2022 у справі № 923/196/20.

Отже наявність записів у Державному реєстрі речових прав сама по собі не легалізує об`єкти, створені з порушенням вимог статті 376 ЦК України, та не свідчить про виникнення права власності на такі об`єкти за відсутності передбачених законом підстав.

Щодо правових наслідків первинної державної реєстрації та подальшого переходу права до ТОВ «ДИВО-КСА».

Як установлено судом, первинну державну реєстрацію права власності на спірні будівлі проведено за ОСОБА_1 16.07.2020, а 26.10.2021 право власності на ці об`єкти зареєстровано за ТОВ «ДИВО-КСА» на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна як внеску до статутного капіталу товариства.

Водночас акт приймання-передачі від 25.10.2021 підтверджує факт передачі майна між ОСОБА_1 та ТОВ «ДИВО-КСА», однак сам по собі не усуває необхідності встановлення того, чи мала ОСОБА_1 право власності на відповідні об`єкти, яке могло бути передане товариству.

Якщо первинне набуття права власності на об`єкт нерухомого майна не відповідало вимогам закону, подальше відчуження такого об`єкта або внесення його до статутного капіталу юридичної особи не може саме по собі усунути первісні порушення та надати об`єкту правовий режим, якого він не набув відповідно до закону.

За змістом частин другої - п`ятої статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може виникнути лише за умов та в порядку, передбачених цією статтею. Самочинне будівництво не може бути легалізоване лише шляхом реєстрації права власності без дотримання передбачених законом вимог.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 звернула увагу на те, що за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано без дотримання порядку, визначеного статтею 376 Цивільного кодексу України, вимога лише про скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації прав або припинення права власності не вирішує юридичної долі самочинно побудованого майна та не забезпечує відновлення прав власника земельної ділянки.

У цій справі суд не ототожнює сам факт наявності реєстраційного запису з безумовним виникненням законного права власності на об`єкт. Реєстраційні записи оцінюються з урахуванням документів, на підставі яких вони були внесені, та встановлених обставин щодо законності створення будівель.

Отже наступна державна реєстрація права власності за ТОВ «ДИВО-КСА» не усуває встановлених недоліків первинної правової підстави набуття спірних об`єктів та не спростовує їх правової кваліфікації як самочинного будівництва.

З матеріалів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що на час звернення прокурора з позовом право власності на обидві спірні будівлі зареєстровано за ТОВ «ДИВО-КСА» (код ЄДРПОУ 44489331).

Товариство набуло спірні об`єкти за актом приймання-передачі від 25.10.2021 як внесок до статутного капіталу та зареєструвало право власності на них 26.10.2021. Таким чином, саме відповідач є останнім набувачем спірних об`єктів і особою, за якою в Державному реєстрі речових прав зареєстровані права на них.

Визначаючи належного відповідача, суд враховує співвідношення положень статті 376 ЦК України та статті 212 ЗК України.

Частина четверта статті 376 ЦК України передбачає знесення самочинно збудованого нерухомого майна особою, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, або за її рахунок, якщо власник чи користувач земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на таке майно або якщо будівництво порушує права інших осіб.

Водночас частиною другою статті 212 ЗК України встановлено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам, а приведення таких ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Зміст наведеної норми Земельного кодексу України передбачає ширше коло осіб, на яких може бути покладено обов`язок повернути самовільно зайняту земельну ділянку та привести її у придатний для використання стан, ніж лише особа, яка безпосередньо здійснила будівництво.

У постановах Верховного Суду від 10.10.2023 у справі № 915/1416/21 та від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 викладено висновки щодо застосування положень статті 212 Земельного кодексу України у спорах про звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок і знесення самочинно збудованих об`єктів, з урахуванням необхідності визначення особи, яка на час розгляду спору має юридичний зв`язок із відповідним майном та може виконати судове рішення.

У цій справі спірні нежитлові приміщення зареєстровані за ТОВ «ДИВО-КСА», а тому саме товариство є особою, за якою офіційно зареєстровано право на об`єкти, що займають земельні ділянки комунальної власності та перешкоджають здійсненню прав власника землі.

Передача будівель до статутного капіталу товариства не створила для відповідача права користування земельними ділянками, яке не було набуте в установленому законом порядку. Так само державна реєстрація права власності на будівлі не підтверджує наявності правової підстави для зайняття відповідних земельних ділянок.

Отже, з огляду на те, що ТОВ «ДИВО-КСА» є останнім набувачем спірних об`єктів та особою, за якою зареєстровано права на них, суд доходить висновку, що товариство є належним відповідачем за вимогами про звільнення земельних ділянок, зайнятих цими об`єктами, їх знесення та приведення землі у придатний для подальшого використання стан.

Щодо належного та ефективного способу захисту.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 14 ГПК України).

Згідно з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 11.01.2023 у справі № 924/820/21, в якій, у свою чергу, врахований висновок Великої Палати Верховного Суду (постанова від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц), серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 152 ЗК України).

Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою.

У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71), зокрема заявити негаторний позов про демонтаж спорудженого на земельній ділянці об`єкта нерухомого майна.

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Предмет негаторного позову становить вимога власника майна до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (ч. 2 ст. 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не для захисту права володіння, яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 71).

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт «б» ч. 3 ст. 152 ЗК України).

З наведеного слідує, що звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження.

При цьому поняття перешкод у реалізації прав користування і розпорядження є загальним поняттям і може включати не лише фактичну відсутність доступу до земельної ділянки та можливості використати її за цільовим призначенням, а й будь-які інші неправомірні дії порушника прав, а також рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори, інші правочини, у зв`язку з якими розпорядження і користування майном ускладнене або повністю унеможливлене.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14 та від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 вказані можливі способи усунення таких порушень, яких може вимагати законний власник, а саме шляхом оспорення відповідних рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договорів або інших правочинів, а також вимагаючи повернути земельну ділянку.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 20.10.2020 у справі № 910/13356/17 суд виклав висновок про те, що способом захисту в негаторних правовідносинах є вимога, яка забезпечить законному володільцю реальну можливість користуватися і розпоряджатися майном тим чи іншим способом (зобов`язання повернути або звільнити майно, виселення, знесення, накладення заборони на вчинення щодо майна неправомірних дій).

Частиною другою статті 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування витрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Частина четверта статті 376 ЦК України передбачає, що якщо власник або користувач земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно, самочинно збудоване на його земельній ділянці, або якщо таке будівництво порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, або за її рахунок.

За обставин цієї справи прокурор, діючи в інтересах держави в особі Харківської міської ради як органу, що реалізує повноваження власника земель комунальної власності, заперечує проти подальшого розміщення на відповідних земельних ділянках спірних будівель, оскільки законність їх спорудження та правомірність використання земельних ділянок належними документами не підтверджені.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 зазначила, що належними вимогами, які може заявити власник земельної ділянки, на якій здійснено або здійснюється самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Вибір відповідного способу захисту має враховувати характер порушення, зміст прав позивача та можливість реального відновлення цих прав унаслідок задоволення позовних вимог.

У цій справі позов спрямований на усунення перешкод у здійсненні прав власника земельних ділянок шляхом знесення самочинно збудованих нежитлових будівель та приведення земельних ділянок у придатний для подальшого використання стан. Вимога про визнання права власності на спірні будівлі за Харківською міською радою не заявлена, а матеріали справи не містять відомостей про волевиявлення ради щодо набуття права власності на ці об`єкти.

За таких обставин вимога про знесення будівель є спрямованою на безпосереднє усунення перешкод, які виникли внаслідок розміщення спірних об`єктів на земельних ділянках комунальної власності без підтверджених правових підстав.

Вимога лише про скасування реєстраційного запису або припинення зареєстрованого права власності не забезпечила б сама по собі фактичного звільнення земельних ділянок від будівель та не відновила б можливості власника використовувати землю за її призначенням.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 01.11.2023 у справі №910/7987/22, вимога про скасування державної реєстрації права власності не є належним способом захисту в ситуації, коли необхідно вирішити питання про правовий режим об`єкта нерухомості та фактичне усунення порушення. Подібний підхід відображений і в постановах Верховного Суду від 19.04.2023 у справі №904/7803/21 та від 07.06.2023 у справі № 916/959/22.

У свою чергу, у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що незаконність державної реєстрації права власності на самочинне будівництво має оцінюватися з урахуванням правового режиму такого майна, а судове рішення, яким установлено самочинність будівництва та вирішено питання про його знесення, може мати значення для подальшої долі відповідного розділу Державного реєстру речових прав.

Отже в межах цього спору визначальним є не формальне припинення реєстраційного запису, а усунення фактичного порушення права територіальної громади на землю. Саме знесення самочинно збудованих об`єктів і приведення земельних ділянок у придатний для використання стан відповідають характеру встановленого порушення.

Суд також бере до уваги правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у пункті 84 постанови від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, відповідно до якого розміщення будівлі однієї особи на земельній ділянці іншої особи істотно обмежує права власника землі, оскільки перешкоджає використанню ділянки, зокрема для власної забудови або передачі в користування.

У пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 також наголошено, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

У постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 442/302/17 зазначено, що задоволення вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення за рахунок особи, яка здійснила таке самочинне будівництво, є належним та ефективним способом захисту прав власника або користувача земельної ділянки.

Суд ураховує, що правове значення має також підстава, з якої об`єкт кваліфікується як самочинне будівництво. Частина сьома статті 376 ЦК України передбачає можливість зобов`язання особи провести перебудову в разі істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, чи істотного порушення будівельних норм і правил.

Водночас у випадках, коли нерухоме майно споруджено на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, або без документа, що дає право виконувати будівельні роботи, стаття 376 ЦК України не ставить можливість знесення об`єкта в залежність від попереднього встановлення можливості його перебудови. У таких випадках правове значення мають характер порушення, відсутність належної правової підстави для розміщення об`єкта на земельній ділянці та позиція власника або користувача цієї ділянки.

З огляду на встановлені у справі обставини суд виходить з того, що розміщення спірних будівель на земельних ділянках комунальної власності без підтверджених правових підстав обмежує можливість Харківської міської ради здійснювати повноваження власника землі, зокрема розпоряджатися нею, визначати правомірні умови її використання та передавати земельні ділянки в користування у встановленому законом порядку.

Таким чином, заявлений спосіб захисту усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельними ділянками шляхом зобов`язання ТОВ «ДИВО-КСА», як особи, за якою зареєстровані права на спірні об`єкти, знести нежитлові будівлі літ.«АА-1» загальною площею 14,9 кв. м та літ. «АБ-1» загальною площею 14,7 кв. м і привести земельні ділянки у придатний для подальшого використання стан відповідає характеру порушення та спрямований на реальне відновлення порушених прав територіальної громади міста Харкова.

Оцінивши подані прокурором докази в їх сукупності та взаємному зв`язку, суд дійшов висновку, що спірні нежитлові будівлі літ. «АА-1» загальною площею 14,9 кв.м та літ. «АБ-1» загальною площею 14,7 кв.м розташовані на земельних ділянках у межах міста Харкова, щодо яких матеріали справи не підтверджують надання ОСОБА_1 або ТОВ «ДИВО-КСА» права власності чи користування в установленому законом порядку.

Досліджені матеріали електронних реєстраційних справ, технічні паспорти та довідки, відомості державних і міських реєстрів не підтверджують наявності належних документів про відведення земельних ділянок для будівництва спірних об`єктів, набуття права на виконання будівельних робіт, прийняття будівель в експлуатацію та присвоєння їм адреси у встановленому порядку.

Первинна державна реєстрація права власності за ОСОБА_1 була проведена на підставі документів, які за результатами дослідження матеріалів справи не підтверджують виникнення права власності на спірні будівлі з дотриманням передбачених законодавством вимог. Подальша передача цих об`єктів до статутного капіталу ТОВ «ДИВО-КСА» та державна реєстрація права за товариством не усувають встановлених недоліків первинної правової підстави та не змінюють правового режиму об`єктів, які мають ознаки самочинного будівництва.

Оскільки ТОВ «ДИВО-КСА» є останнім набувачем спірних об`єктів і саме за ним зареєстровано права на них, товариство є належним відповідачем за вимогами, спрямованими на усунення перешкод у використанні земельних ділянок та їх приведення у придатний для подальшого використання стан.

З урахуванням положень статей 152, 212 Земельного кодексу України, статей 376, 391 Цивільного кодексу України та правових висновків Верховного Суду щодо захисту прав власника земельної ділянки, суд вважає, що вимога про знесення спірних будівель і приведення земельних ділянок у придатний для використання стан відповідає характеру встановленого порушення та є спрямованою на реальне відновлення прав територіальної громади міста Харкова.

За таких обставин позовні вимоги про усунення перешкод Харківській міській раді у користуванні та розпорядженні земельними ділянками комунальної власності шляхом зобов`язання ТОВ «ДИВО-КСА» знести спірні нежитлові будівлі та привести земельні ділянки у придатний для подальшого використання стан суд визнає правомірними та обґрунтованими.

Щодо дотримання гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Водночас зазначене положення не обмежує право держави здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 та з огляду на приписи ч.1 ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому, розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини, яка згідно зі ст.17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ріела та інші проти Італії» від 04.09.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).

Згідно з правовою позицією, сформованою Великою Палатою Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, не будь-яка особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатись на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а тільки лише добросовісна.

Добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до чч. 1, 3 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Обов`язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони договору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц).

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 10.04.2019 у справі №390/34/17 узагальнила, що принцип добросовісності, який лежить в основі доктрини venire contra factum proprium, є стандартом чесної та відкритої поведінки. Це означає повагу до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Вчинення відповідачем дій, спрямованих на заволодіння нежитловими будівлями, зареєстрованими в Державному реєстрі прав як літ. «АА-1» та літ. «АБ-1» по просп. Ювілейному, 32-Г у м Харкові, а саме, реєстрації за собою права власності на ці будівлі (саме заволодіння, а не набуття права власності) належить розглядати як складову єдиного протиправного механізму, в якому під виглядом набуття права на нежитлові будівлі штучно створюються умови для подальшого набуття у позаконкурентному порядку права користування земельними ділянками під цими будівлями, з огляду на те, що отримання відповідачем у володіння згаданих нежитлових будівель (нібито у власність) відбулося з порушенням ним принципу добросовісності, про що свідчать наступні фактичні обставини.

З відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також зі змісту рішення № 1 установчих зборів засновників вбачається, що ТОВ «ДИВО-КСА» (код ЄДРПОУ: 44489331) зареєстроване 21.10.2021. Засновник та кінцевий бенефіціарний власник зі 100 % частки статутного капіталу ОСОБА_1 . Статутний капітал товариства при його створенні сформовано виключно за рахунок майнового внеску засновника у вигляді вищевказаних нежитлових будівель літ. «АА-1» та літ. «АБ-1» по АДРЕСА_1 (при цьому, як вбачається з відомостей Державного реєстру прав, інших об`єктів нерухомого майна за цим товариством на праві власності не зареєстровано). За цією ж, фактично неіснуючою, адресою (по АДРЕСА_1 ) визначено місцезнаходження товариства. У подальшому (після підписання 25.10.2021 акту приймання-передачі майнового внеску до статутного капіталу) змінено керівника (директора) товариства з ОСОБА_3 на ОСОБА_1 .

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у відомостях, що є підставою для набуття ОСОБА_1 права власності на нежитлові будівлі, зареєстровані як літ. «АА-1» та літ. «АБ-1» по АДРЕСА_1 , зазначено технічні паспорти від 10.07.2020 та довідки від 13.07.2020, видані ТОВ «ЛІМІНГТОН», у яких, серед іншого, зазначено рік спорудження будівель - 1991. При цьому, з акту від 25.10.2021 приймання-передачі майнового внеску до статутного капіталу відповідного товариства вбачається, що особу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 встановлено за паспортом серії НОМЕР_1 , виданим Будьоннівським РВ ДМУ УМВС України в Донецькій області 10.07.2002, місцем її реєстрації є квартира АДРЕСА_2 .

Згадані обставини з високою ймовірністю вказують на непроживання останньої в 1991 році у м. Харкові, нездійснення нею у вказаному році будівництва відповідних нежитлових будівель, а також використання її як підставної особи у спеціально розробленій схемі з проведення незаконної реєстрації на її ім`я права власності на нерухоме майно. Таке твердження узгоджується, зокрема, з відомостями щодо ОСОБА_1 , наявними у Державному реєстрі прав, з яких вбачається, що за такою ж схемою (на підставі неналежних документів - технічних паспортів та довідок ТОВ «ЛІМІНГТОН», у одного й того ж суб`єкта державної реєстрації прав приватного нотаріуса Харківського МНО Клопотова С.Д.) за нею проведено державну реєстрацію права власності також на інші об`єкти нерухомого майна: нежитлову будівлю літ. «Б-1», загальною площею 120,1 кв.м. по просп.Свободи Людвіга, 42-В у м. Харкові (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2036572463101); нежитлову будівлю літ. «Б-1», загальною площею 120,1 кв.м. по АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2036247463101); нежитлову будівлю літ. «Б-1», загальною площею 120,1 кв. м. по просп. Тракторобудівників, 1-Г у м. Харкові (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2036240963101); нежитлову будівлю літ. «Б/1-1», загальною площею 33,6 кв.м. по просп. Незалежності, 10-В у м. Харкові (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1938450163101).

Наведене у сукупності вказує на те, що послідовні заздалегідь сплановані та узгоджені дії у вигляді звернення ОСОБА_1 16.07.2020 із заявами про проведення за нею безпідставної державної реєстрації права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, як на нежитлові будівлі літ. «АА-1» та літ. «АБ-1» по просп.Ювілейному, 32-Г у м. Харкові (тобто за неприсвоєною в установленому порядку адресою), а також подальшої передачі 25.10.2021 згаданого майна в якості внеску до статутного капіталу спеціально для цього нею ж створеного 21.10.2021 (за 4 дні до такої передачі) господарського товариства, спрямовані на приховування факту самовільного будівництва нерухомого майна на відповідних земельних ділянках.

При цьому, відповідач в особі діючого на той час директора - ОСОБА_3 не був позбавлений підстав та можливостей для перевірки інформації щодо наявності/ відсутності у засновника товариства - ОСОБА_1 належних правовстановлюючих документів на нежитлові будівлі, зазначені в акті їх приймання-передачі в якості внеску до статутного капіталу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №200/606/18 вказано, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону.

Отже у спірних правовідносинах щодо нібито набуття відповідачем права власності на нежитлові будівлі, зареєстровані як літ. «АА-1» та літ. «АБ-1» по просп.Ювілейному, 32-Г у м Харкові, добросовісність останнього виключається.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Згідно зі статтями 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля та її надра є об`єктами права власності Українського народу, від імені якого право власності здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України і Законами України.

Таким чином, правовідносини пов`язані з використанням земельних ділянок державної чи комунальної власності становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність використання земель комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Звернення прокурора до суду відповідає законній меті, оскільки спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо користування майном, яке становить власність територіальної громади.

Виходячи з вищевикладеного, у правовідносинах щодо самочинного будівництва особою нерухомого майна на земельній територіальної громади, відсутній критерій законності та добросовісності набуття майна у власність.

Відповідно до позиції ЄСПЛ у справі «Жидов та інші проти Росії» (Zhidov and Others v. Russia), 2018, §§ 94-95, суд встановив, що будинок мав усі ознаки самочинного будівництва у розумінні національного Цивільного кодексу, а саме: будівництво на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, без необхідних дозволів та з грубим порушенням містобудівних і будівельних норм і правил. З огляду на ці аргументи, ЄСПЛ дійшов висновку, що рішенням про знесення такого майна заявник не зазнав непропорційного втручання у своє право власності. Отже порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції не було.

Таким чином, в даному випадку не порушується принцип справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи. Таким чином, гарантії, передбачені ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не порушуються.

Частиною третьою статті 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов`язковість судового рішення; розумність строків розгляду справи судом; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з чч.1,3 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч.5 ст.236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом були досліджені всі документи, які надані до матеріалів справи, та надана їм правова оцінка.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Керівника Салтівської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області про усунення перешкоди у здійсненні права Харківської міської ради (адреса: 61003, м.Харків, майдан Конституції, 7; код ЄДРПОУ 04059243) на користування та розпорядження земельними ділянками комунальної власності шляхом зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «ДИВО-КСА (адреса: 61153, м.Харків, проспект Ювілейний, 32-Г; код ЄДРПОУ 44489331) звільнити самовільно зайняті земельні ділянки в районі проспекту Ювілейного, 32 у м. Харкові шляхом демонтажу (знесення) нежитлових будівель, право власності на які зареєстроване за вказаним товариством в Державному реєстрі прав як на нежитлові будівлі літ. «АА-1», загальною площею 14,9 кв.м (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2127252863101) та літ. «АБ-1», загальною площею 14,7 кв.м (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2127260363101) по проспекту Ювілейному, 32-Г у м.Харкові з одночасним приведенням земельних ділянок під цими будівлями у придатний для подальшого використання стан, - є обґрунтованими, правомірними, підтверджуються матеріалами справи, відповідачем не спростовані, отже, підлягають повному задоволенню.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується положеннями ст.129 ГПК України, відповідно до яких судовий збір покладається на відповідача, з вини якого виник спір.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 1, 2, 5, 7, 11, 13, 14, 15, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 79, 80, 86, 129, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Усунути перешкоди у здійсненні права Харківської міської ради (адреса: 61003, м.Харків, майдан Конституції, 7; код ЄДРПОУ 04059243) на користування та розпорядження земельними ділянками комунальної власності шляхом зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «ДИВО-КСА (адреса: 61153, м.Харків, проспект Ювілейний, 32-Г; код ЄДРПОУ 44489331) звільнити самовільно зайняті земельні ділянки в районі проспекту Ювілейного, 32 у м. Харкові шляхом демонтажу (знесення) нежитлових будівель, право власності на які зареєстроване за вказаним товариством в Державному реєстрі прав як на нежитлові будівлі літ. «АА-1», загальною площею 14,9 кв.м (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2127252863101) та літ. «АБ-1», загальною площею 14,7 кв.м (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2127260363101) по проспекту Ювілейному, 32-Г у м.Харкові з одночасним приведенням земельних ділянок під цими будівлями у придатний для подальшого використання стан.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДИВО-КСА» (адреса: 61153, м.Харків, проспект Ювілейний, 32-Г; код ЄДРПОУ 44489331) на користь Харківської обласної прокуратури (адреса: 61001, м.Харків, вул.Б.Хмельницького, 4; код ЄДРПОУ 02910108, реєстраційний рахунок UA178201720343160001000007171, банк отримувача: Державна казначейська служба України, м. Київ, МФО 820172, код класифікації видатків бюджету 2800) 2662,40 грн судового збору за подання позовної заяви та 1331,20 грн судового збору за подання заяви про забезпечення позову.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення Господарського суду Харківської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги в порядку, встановленому статтями 254, 256 - 259 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "29" жовтня 2026 р.

СуддяК.В. Аріт