Ухвала суду № 141025978, 28.10.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

м. Київ

28.10.2026Справа № 910/13648/26

Господарський суд міста Києва у складі судді Блажівської О.Є., розглянувши заяву Фон Айкен Міддл Іст еФ. Зет.І. (Von Eicken Middle East F.Z.E.) про забезпечення позову,

за позовом Фон Айкен Міддл Іст еФ.Зет.І. (Von Eicken Middle East F.Z.E.) Офіс № Б 1406 ДЖАФЗА Уан, П. О. Бокс 17782, Джебел Алі, Дубай, Об`єднані Арабські Емірати (B 1406, JAFZA One, P.O. Box 17782, Jebel Ali, Dubai, United Arab Emirates), адреса для листування: вул. В. Чорновола, 25, оф. 227, м. Київ, 01135)

до відповідача 1 Лаванд Дженерал Трейдінг ФЗЕ (Lavand General Trading FZE) (ДЖАФЗА ВЬЮ - ЛОБ 19 - 2603, ДЖЕБЕЛЬ-АЛІ, П.О. Бокс: 113518, Дубай, Об`єднані Арабські Емірати (Jafza View, LOB 19, 2603, Jebel Ali, p. o. box 113518, Dubai, the United Arab Emirates)

відповідача 2 Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» (01601, м. Київ, вул. Годзенка, 1; код ЄДРПОУ 44673629)

про дострокове припинення дї свідоцтва України на торговельну марку,

без виклику представників сторін,

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду міста Києва звернулася компанія Фон Айкен Міддл Іст еФ. Зет.І. (Von Eicken Middle East F.Z.E.) з позовом до Лаванд Дженерал Трейдінг ФЗЕ (Lavand General Trading FZE) та Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій», в якому просить:

- Достроково припинити дію свідоцтва України на торговельну марку № 252290 від 10.01.2019 р. повністю;

- Зобов`язати Державну організацію "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій" внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки про дострокове повне припинення дії свідоцтва України на торговельну марку № 252290 від 10.01.2019 р., про що здійснити відповідну публікацію в офіційному бюлетені "Промислова власність".

Одночасно з позовною заявою представником позивача подано до суду заяву про забезпечення позову, в якій просить:

- Заборонити Державній організації "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій" вносити будь-які зміни до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки щодо передання права власності на торговельну марку за свідоцтвом України № 252290 від 10.01.2019 р. третім особам та відмови від прав на торговельну марку за свідоцтвом № 252290 повністю або частково за заявою Відповідача-1, до набрання рішенням суду законної сили.

- Заборонити Лаванд Дженерал Трейдінг ФЗЕ передавати права та відмовлятися від прав на торговельну марку за свідоцтвом України № 252290 повністю або частково, до набрання рішенням суду законної сили.

Заява про забезпечення позову обґрунтована тим, що «Відповідно до ст. 16 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (далі - "Закон"), Свідоцтво надає його власнику право використовувати торговельну марку та інші права, визначені цим Законом.

Зокрема, Відповідач-1 має наступні права згідно частини 7 ст. 16 Закону: "Власник свідоцтва може передавати будь-якій особі виключні майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку повністю або щодо частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг на підставі договору". Частиною 1 ст. 18 Закону передбачено, що власник свідоцтва в будь-який час може відмовитися від нього повністю або частково на підставі заяви, поданої до Національного органу інтелектуальної власності (далі - "НОІВ").

Відповідно до ст.ст. 495, 1107, 1113, 1114 Цивільного кодексу України, п. 7 ст. 16 Закону Відповідач-1, як власник свідоцтва України № 252290, має право в будь-який час скористатися своїм правом розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, зокрема, передати виключні майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку за свідоцтвом України № 252290 третій особі (в тому числі фізичній особі) шляхом укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності та його подальшої реєстрації в НОІВ, - Державній організації "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій" (Відповідач-2), як це передбачено Інструкцією про порядок подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг, затвердженою наказом Міністерства освіти і науки України від 03.08.2001 р. № 576.

Рішення за позовом стосуватиметься прав та охоронюваних законом інтересів власника цього Свідоцтва, а його виконання полягатиме у достроковому припиненні вказаного Свідоцтва шляхом внесення відомостей про його припинення до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки.

Виконання такого рішення є можливим, якщо власником даного свідоцтва на момент вирішення спору та прийняття рішення з набуттям ним законної сили та на момент його виконання залишатиметься одна й та сама особа.

У випадку передачі прав або відмови від Свідоцтва, Відповідач-2 не матиме можливості виконати рішення суду у даній справі, якщо на момент його прийняття до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки вже будуть внесені відомості про правонаступника власника Свідоцтва або про припинення дії свідоцтва шляхом відмови від нього.

Передання Відповідачем-1 прав на спірну Торговельну марку за Свідоцтвом іншій фізичній чи юридичній особі може спричинити затягування розгляду даної справи (внаслідок виникнення необхідності заміни первісного відповідача належним відповідачем), вплинути на юрисдикцію цього спору, а також може ускладнити чи навіть зробити неможливим виконання рішення суду у даній справі.

Крім того, Відповідач-1 може скористатися правом, наданим ст. 18 Закону, а саме повністю або частково відмовитися від свідоцтва в будь-який час на підставі заяви, поданої до НОІВ (Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28.10.2022 № 943-р "Про деякі питання Національного органу інтелектуальної власності" було визначено, що "Державна організація "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій" виконує функції Національного органу інтелектуальної власності" (пункт 1 Розпорядження)).

У разі такої відмови, як випливає зі статті 22 Закону, "Ніхто інший, крім колишнього власника свідоцтва, не має права на повторну реєстрацію торговельної марки протягом двох років після припинення дії свідоцтва згідно з пунктами 1 і 2 статті 18 цього Закону, крім випадків, коли власник свідоцтва, дію якого припинено, надасть згоду на реєстрацію заявленої торговельної марки".

У разі забезпечення позову шляхом заборони Відповідачу-1 передавати права та відмовлятися від прав на зазначену торговельну марку за свідоцтвом України № 252290 повністю або частково, а також шляхом заборони Відповідачу-1 вносити будь-які зміни до Державного реєстру Свідоцтв України на торговельні марки щодо передання права власності на торговельну марку за Свідоцтвом України № 252290 третім особам чи публікації відомостей про відмову від Свідоцтва № 252290 в офіційному бюлетені НОІВ до набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили, буде усунена реально існуюча загроза невиконання чи ускладнення виконання рішення суду у даній справі».

Заявник зазначає, що невжиття таких заходів може призвести до неможливості дострокового припинення свідоцтва, виданого на ім`я Відповідача-1, утруднення та/або затягнення вирішення спору по суті, оскільки потрібно буде залучати до справи нових учасників, що призведе до порушення розумних строків розгляду справи. Крім того, невжиття заходів забезпечення позову може призвести до неможливості виконання рішення суду, оскільки власником оспорюваного свідоцтва до вступу рішення в законну силу, може бути інша особа.

.

Позивач вважає, що невжиття заходів забезпечення позову у даній справі може призвести до: невиправданого розширення кола осіб, прав та інтересів яких стосуватиметься судове рішення уданій справі; затягування розгляду даної справи внаслідок виникнення необхідності заміни первісного відповідача або залучення іншого відповідача і початку розгляду справи з початку; зміни підсудності даного спору; переделегування доменного імені особі, яка не була відповідачем у даній справі на момент винесення судового рішення, а відтак може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у даній справі.

Щодо пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення, зазначено, що забезпечення позову не призведе до зупинення господарської діяльності Відповідача-1 та не завдасть йому шкоди, Позивач вважає що немає необхідності у зустрічному забезпеченні.

Заява Фон Айкен Міддл Іст еФ.Зет.І. (Von Eicken Middle East F.Z.E.) про забезпечення позову додатків не містить.

Розглянувши заяву представника позивача про забезпечення позову, проаналізувавши норми господарського процесуального законодавства України, суд зазначає наступне.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Близькі за змістом висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/19256/16, від 14.05.2018 у справі № 910/20479/17, від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 23.06.2018 у справі № 916/2026/17, від 16.08.2018 у справі № 910/5916/18, від 11.09.2018 у справі № 922/1605/18, від 14.01.2019 у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 у справі № 916/1278/18, від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі № 904/1417/19.

Під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18.

За змістом ст. 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 137 ГПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 137 ГПК України не допускається забезпечення позову у спорах, що виникають з корпоративних відносин, шляхом заборони: 1)проводити загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства та приймати ними рішення, крім заборони приймати конкретні визначені судом рішення, які прямо стосуються предмета спору; 2) емітенту, зберігачу, депозитарію надавати реєстр власників іменних цінних паперів, інформацію про акціонерів або учасників господарського товариства для проведення загальних зборів товариства; 3) участі (реєстрації для участі) або неучасті акціонерів або учасників у загальних зборах товариства, визначення правомочності загальних зборів акціонерів або учасників господарського товариства; 4) здійснювати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб покладені на них згідно із законодавством владні повноваження, крім заборони приймати конкретні визначені судом рішення, вчиняти конкретні дії, що прямо стосуються предмета спору.

Не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті (частина одинадцята статті 137 ГПК України).

Згідно зі ст. 140 Господарського процесуального кодексу України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи.

Частиною 4 ст.137 ГПК України передбачено, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Метою вжиття заходів щодо забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №753/22860/17).

Таким чином, у кожному конкретному випадку, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суду належить встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів наявні підстави вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову. При цьому обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 21.01.2019 у справі № 902/483/18, від 28.08.2019 у справі № 910/4491/19, від 12.05.2020 у справі № 910/14149/19, від 13.01.2020 у справі № 922/2163/17.

Водночас, якщо позивач звертається до суду з немайновою позовною вимогою, судове рішення у разі задоволення якої не вимагатиме примусового виконання, то в цьому випадку не має взагалі застосуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

У таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема, чи зможе позивач їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду. Близькі за змістом висновки викладені, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі №910/1040/18, а також у постановах Верховного Суду від 16.10.2019 у справі №904/2285/19, від 16.03.2020 у справі №916/3245/19, від 21.10.2021 у справі №910/20007/20, від 30.06.2022 у справі №911/3616/21(911/184/22.

Рішенням Конституційного Суду України у справі №3-рп/2003р від 30.01.2003 року визначено, що правосуддя за своєю суттю визнається таким за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ст. 11 ГПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів до забезпечення позову. При цьому, вжиття заходів до забезпечення позову має на меті запобігти утрудненню чи неможливості виконання рішення господарського суду, прийнятого за результатами розгляду справи.

Згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, Держава Україна несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

За приписами ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 3 статті 2 ГПК України передбачено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, диспозитивність та пропорційність.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, забезпечення права кожному на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, вирішуючи питання щодо забезпечення позову суд зобов`язаний виходити із інтересів позивача і вимог Конституції України щодо обов`язковості виконання рішень суду та вживати всі необхідні дії для забезпечення виконання рішення.

Згідно пункту 87 рішення Європейського суду з прав людини від 06.09.2005 р. у справі "Салов проти України" принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу (див. Ruiz-Mateos v. Spain, рішення від 23.06.1993, серія A, № 262, с. 25, § 63). Більш того, принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (див. Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands, рішення від 27.10.1993, серія A, № 274, с. 19, § 33 та Ankerl v. Switzerland, рішення від 23.10.1996, Reports 1996-V, стор. 1567-68, § 38). Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (див. рішення у справі Ruiz-Mateos, наведене вище, с. 25, § 63).

Так, відповідно до ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд зазначає, що у відповідності до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Тобто, забезпечення позову не може ґрунтуватись лише на припущеннях заявника щодо дій відповідача у майбутньому, посиланням на небажання і незацікавленість останнього добровільно врегулювати спір та наявністю у відповідача можливості розпорядження об`єктом інтелектуальної власності.

При цьому суд зазначає, що вирішуючи питання про забезпечення позову шляхом заборони вчинення певних дій відповідачам, суд має дотримуватись розумного балансу між необхідністю забезпечити на можливе майбутнє виконання судового рішення та неприпустимістю блокування господарської діяльності відповідачів з огляду на заявлені в позовній заяві вимоги.

Наразі з урахуванням позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 05.08.2019 року по справі №910/16586/18 та в постанові від 13.01.2020 року по справі №922/2163/17, суд зазначає, що існує конкретний зв`язок між заходами забезпечення позову та предметом позову, останні співвідносяться з предметом позовних вимог, однак, на переконання суду, вжиття заходів забезпечення будь-якого позову, яке фактично зводиться до обмеження прав сторони, повинно бути обґрунтовано та підтверджено належними доказами.

У заяві про забезпечення позову заявник (представник позивача) зазначає, що у разі забезпечення позову шляхом заборони Відповідачу-1 передавати права та відмовлятися від прав на зазначену торговельну марку за свідоцтвом України № 252290 повністю або частково, а також шляхом заборони Відповідачу-1 вносити будь-які зміни до Державного реєстру Свідоцтв України на торговельні марки щодо передання права власності на торговельну марку за Свідоцтвом України № 252290 третім особам чи публікації відомостей про відмову від Свідоцтва № 252290 в офіційному бюлетені НОІВ до набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили, буде усунена реально існуюча загроза невиконання чи ускладнення виконання рішення суду у даній справі.

Враховуючи те, що Позивач просить достроково припинити Свідоцтво України № 252290, власником якого є Відповідач-1, невжиття таких заходів може призвести до неможливості дострокового припинення свідоцтва, виданого на ім`я Відповідача-1, утруднення та/або затягнення вирішення спору по суті, оскільки потрібно буде залучати до справи нових учасників, що призведе до порушення розумних строків розгляду справи. Крім того, невжиття заходів забезпечення позову може призвести до неможливості виконання рішення суду, оскільки власником оспорюваного свідоцтва до вступу рішення в законну силу, може бути інша особа.

У той же час, заявником не надано суду жодних належних та допустимих доказів, з якими приписи ст. 136, 137 Господарського процесуального кодексу України пов`язують можливість вжиття заходів забезпечення позову у даній справі.

Зі змісту поданої заяви судом не встановлено реальної загрози істотного ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а відповідні доводи позивача, якими мотивовано заяву про забезпечення позову, ґрунтуються лише на його припущеннях.

Суд зазначає, що саме лише посилання заявника на те, що невжиття заходів забезпечення позову може призвести до порушення його прав і охоронюваних законом інтересів, без посилання на відповідні докази та без обґрунтування необхідності термінового вжиття таких заходів не може бути беззаперечною підставою для вжиття заходів забезпечення позову та прийняття відповідної ухвали, отже наголошує на передчасності звернення позивача із заявою про вжиття заходів забезпечення позову.

В даному випадку позивач звертаючись до суду з даною заявою обмежився лише припущеннями.

Наразі, під час вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову суд не має можливості повною мірою оцінити та обґрунтувати дійсну наявність порушених прав позивача зі сторони відповідачів.

Враховуючи вищевикладені обставини та виходячи з вимог процесуального закону, який регулює підстави забезпечення позову та заходи забезпечення позову, зокрема, статей 136, 137 ГПК України, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні поданої заяви про забезпечення позову з огляду на відсутність доказів та обґрунтованих мотивів, які б могли свідчити, що невжиття заходів до забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а також може істотно ускладнити ефективний захист прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся.

Згідно ч. 6 ст. 140 ГПК України про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу.

Керуючись статтями 136, 137, 139, 140, 233-235, 255, 256 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Відмовити заявнику Фон Айкен Міддл Іст еФ.Зет.І. (Von Eicken Middle East F.Z.E.) у задоволенні заяви про забезпечення позову від 26.10.2026.

2. Дана ухвала відповідно до приписів статті 235 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з моменту її підписання та відповідно до приписів ст. 255 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Суддя Оксана БЛАЖІВСЬКА