Рішення № 140922536, 26.10.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 жовтня 2026 року Київ № 320/48699/23

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Леонтовича А.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Держави в особі Державної казначейської служби України

про зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

I. Зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі позивач) звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Держави в особі Державної казначейської служби України (далі відповідач), в якому просила суд:

- стягнути з Держави в особі Державної казначейської служби України на користь позивача матеріальну шкоду, завдану актом, який Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), з розрахунку середньоденної заробітної плати в розмірі 1889,51 грн, з 29.10.2019 до дня ухвалення судового рішення у справі.

II. Позиція позивача та заперечення відповідача

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок застосування до позивача пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», який визнаний неконституційним, вона має право на відшкодування матеріальної шкоди, завданої неконституційним актом, а саме із розрахунку середньоденної заробітної плати в розмірі 1889,51 грн, з 29.10.2019 до дня ухвалення судового рішення у справі, проте відповідачем безпідставно обмежено в реалізації названого права.

Відповідач проти позову заперечував, надіслав відзив на позовну заяву, відповідно до якого просили суд відмовити у задоволенні позову з підстав, зазначених у ньому.

Стверджували, що спір у цій справі виник, на думку позивача, через незаконне застосування положень пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», який у подальшому Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(II)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) визнано таким, що не відповідає Конституції України.

ОСОБА_1 на власний розсуд пред`явила позов до Казначейства. Казначейство звернуло увагу суду, що є неналежним відповідачем у справі, оскільки підставою позову є стверджувані порушення прав позивача з боку інших державних органів.

Відповідно до вимог Конституції України, ЦК України та інших актів законодавства, й висновків Конституційного Суду України, Казначейство не повинно нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу внаслідок незаконних дій інших суб`єктів.

Із посиланням на правові позиції Верховного Суду, відповідач зазначив, що встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21.11.2018 у справі №127/93/17-ц (пункт 50), від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17 (пункт 39)).

Таким чином, Казначейство, яке за ініціативою позивача залучено до справи як відповідач, згідно зі своїми функціональними обов`язками не є учасником спірних відносин і не має фактичних даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 25.03.2020 у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19), від 18.12.2019 у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14- 447цс19), від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) дійшла висновку про те, що шкода, завдана особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, відшкодовується державою, яка повинна брати участь у справі через відповідний орган державної влади, дії якого призвели до завдання позивачу шкоди.

У такому розрізі, належним відповідачем у цій справі є держава, яка повинна брати участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади (дії якого призвели до завдання позивачу шкоди).

Крім того, позивачем зазначено, що застосування неконституційного припису Генеральною прокуратурою України при прийнятті рішення про звільнення призвело до її незаконного звільнення з посади. Отже, відповідачами у справі мають бути Верховна Рада України та Офіс Генерального прокурора.

Від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої просила суд позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

III. Процесуальні дії у справі

Ухвалою суду від 23.01.2024 (суддя Донець В.А.) відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

З огляду на звільнення судді ОСОБА_2 з посади судді Київського окружного адміністративного суду у зв`язку з поданням заяви про відставку, проведено повторний автоматизований розподіл цієї справи, за результатами якого головуючим визначено суддю Леонтовича А.М.

Ухвалою суду від 05.03.2025 справу прийнято до провадження судді Леонтовича А.М. за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.

Частиною п`ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Згідно із частиною другою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання; якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів.

З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає можливим розглянути та вирішити справу по суті за наявними у ній матеріалами.

IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин

Відповідно до наказу Генерального прокурора від 28.10.2019 № 1239ц, позивача було звільнено з посади прокурора відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Службою безпеки України та Державною прикордонною службою України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» з 29.10.2019.

Уважаючи своє звільнення незаконним, позивач звернулася з позовом до суду.

Так, судом установлено, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.09.2020, залишеного без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.11.2020 у справі № 640/23453/19, у задоволенні позову відмовлено.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 18.04.2022 у справі № 640/23453/19, касаційну скаргу позивача залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.09.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.11.2020 без змін.

Втім, Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 визнано неконституційним пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, відповідно до якого «з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур уважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VІІ «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VІІ).

Відповідно до пункту 2 Рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023, пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Уважаючи своє право на матеріальну шкоду, завдану актом, який Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), з розрахунку середньоденної заробітної плати у відповідному розмірі порушеним, позивач звернулася з позовом до суду.

V. Норми права, які застосував суд

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За нормами статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Абзацом першим статті 6 Конституції України передбачено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

За приписами статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент Верховна Рада України.

Абзацом першим статті 147 Конституції України передбачено, що Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

За положеннями частини першої статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Конституційна гарантія захисту права особи від неконституційного закону передбачена частиною третьою статті 152 Конституції України, згідно з якою матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

VI. Оцінка суду

Системний аналіз названих законодавчих норм дає суду підстави стверджувати, що нормами Конституції України передбачено захист у суді безпосередньо на підставі Конституції України права особи на відшкодування матеріальної шкоди завданої неконституційним законом чи його окремими положеннями.

За нормами частини першої статті 1175 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування

Разом із цим при вирішенні цього спору по суті, суд звертає увагу, що позивач оскаржувала у судовому порядку наказ Генерального прокурора від 28.10.2019 № 1239ц про її звільнення із займаної посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» з 29.10.2019.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.09.2020, залишеного без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.11.2020 у справі № 640/23453/19, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 18.04.2022 у справі № 640/23453/19, касаційну скаргу позивача залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.09.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.11.2020 без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що неподання позивачем заяви до Генерального прокурора України про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію зумовило її звільнення, як передбачений Законом № 113-ІХ спеціальний випадок застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, і для звільнення за вказаною підставою не є необхідним формальне проведення процедури ліквідації або реорганізації Генеральної прокуратури України як юридичної особи. Крім того, суди попередніх інстанцій указали на те, що Закон № 113-ІХ неконституційним не визнавався, а отже підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Суд зазначає, що позивач просить стягнути з Держави в особі Державної казначейської служби України на її користь матеріальну шкоду, завдану актом, який Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), з розрахунку середньоденної заробітної плати в розмірі 1889,51 грн, з 29.10.2019 до дня ухвалення судового рішення у справі.

Суд констатує, що за загальним правилом матеріальна шкода за своєю правовою природою відповідає правовій природі майнової шкоди.

За положеннями частини першої статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Пунктом 2 частини другої цієї ж статті передбачено, що збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Названі норми вказують на те, що матеріальною шкодою є, у тому числі, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин.

До доходів, згідно із чинним законодавством України (Податкового кодексу України, Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та інших нормативно-правових актів), відноситься, у тому числі заробітна плата.

Суд наголошує, що адміністративними судами розглядався спір (справа

№640/23453/19), у тому числі щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та у задоволенні такої вимоги було відмовлено.

Разом із цим позивачем наголошено, що, на її думку, визнання неконституційними положень пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, обумовлює наявність підстав для стягнення Держави в особі Державної казначейської служби України на її користь матеріальної шкоди, завданої неконституційним актом, а саме положеннями пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, яка обчислена як середній заробіток за час вимушеного прогулу.

За нормами частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України передбачено право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно із частиною другою статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Крім того, у частині першій статті 97 названого Закону визначено, що Конституційний Суд України у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов`язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.

Аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України «Про Конституційний Суд України» дає підстави стверджувати, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі, та застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі та виникли до ухвалення рішення Конституційним Судом України, проте продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

Тобто рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.

Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням у справі.

Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі №4819/49/19, а також Верховним Судом в ухвалі від 23.05.2023 у справі №540/1419/20 та в інших.

Як уже було зазначено судом, із матеріалів справи слідує, що підставою для стягнення матеріальної шкоди позивачем указано на наявність рішення Конституційного Суду України 01.03.2023 № 1-р(Ш)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) щодо відповідності Конституції України пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

У резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України 01.03.2023 № 1-р(Ш)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) (пункт 2) визначено, що пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Суд зазначає, що рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 №1-р(II)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, з огляду на таке.

Частиною другою статті 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Суд звертає увагу, що Конституційний Суд України у рішенні від 24.12.1997 №8-зп у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) розпоряджень Президента України про призначення перших заступників, заступників голів обласних, Київської міської державних адміністрацій, виданих протягом липня - грудня 1996 року, січня 1997 року (справа щодо призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій) зазначив, що частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.

Крім того, у рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2010 №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08.12.2004 № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, за змістом статті 152 Конституції України Рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише щодо правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.

Однак, якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення Рішення Конституційним Судом України та продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.04.2023 у справі № 640/1818/20, від 05.04.2023 у справі № 420/6784/21, від 23.05.2023 у справі № 520/25364/21.

Суд зазначає, що спірні правовідносини між сторонами були остаточно вирішені у судовому порядку у справі №640/23453/19, а отже вичерпали свою дію, та не продовжують існувати, а відтак Рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 №1-р(II)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) у цьому випадку до правовідносин між сторонами по справі не може бути застосовано.

Таким чином, посилання позивача, як на підставу для стягнення матеріальної шкоди, на висновки Рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(Ш)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) щодо відповідності Конституції України пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», на переконання суду, не безпідставними та необґрунтованими.

Крім того суд у звертає увагу, що станом на час вирішення спору по суті згідно з пунктом 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ положення щодо проходження атестації, передбаченої цим розділом, поширюються на прокурорів та слідчих органів прокуратури, які: 1) на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах; 2) на день набрання чинності цим Законом займали посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, але з поважних причин, до яких належать тимчасова непрацездатність, відпустка по догляду за дитиною, відрядження для участі в роботі інших органів на постійній основі тощо, не проходили атестацію; 3) звільнені з органів прокуратури у зв`язку з настанням підстав, передбачених підпунктами 1 і 2 пункту 19 цього розділу, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, у тому числі у разі прийняття судом рішення про поновлення на посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах; 4) звільнені до набрання чинності цим Законом з органів прокуратури, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, у тому числі у разі прийняття судом рішення про поновлення на посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах.

Прокурори та слідчі органів прокуратури, зазначені в підпунктах 1-4 цього пункту, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації.

Проходження атестації особами, зазначеними в підпункті 3 цього пункту, розпочинається з етапу, на якому було прийнято рішення про неуспішне її проходження.

Порядок проходження прокурорами атестації, затверджений наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 № 221 також є чинним.

Згідно з пунктом 6 Порядку № 221 атестація включає такі етапи: 1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; 2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки; 3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.

Названі положення законодавства є чинними та неконституційними не визнавались.

Із урахуванням викладеного суд доходить висновку, що позивач атестацію не проходила. Факт її звільнення із займаної посади відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України № 113-ІХ, не дає суду підстави стверджувати, що позивач пройшла би атестацію, відтак отримувала би заробітну плату, працюючи в органах прокуратури.

Із урахуванням наведеного не можливо вважати обґрунтованими вимоги позивача щодо стягнення матеріальної шкоди, обрахованої як розмір середнього заробітку за період з дати її звільнення до дня ухвалення рішення суду у цій справі.

Крім того, суд зазначає, що Об`єднана палата Верховного Суду у постанові від 24.02.2026 у справі № 160/6949/20 зауважила, що шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність.

Щодо доводів відповідача про те, що він є неналежним відповідачем за цим позовом, суд зазначає таке.

Верховний Суд у постанові від 23.02.2022 у справі № 757/23994/20-ц дійшов висновку, що боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 170 ЦК України держава здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.

Верховний Суд у постанові від 07.09.2022 у справі № 641/4272/19, застосовуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у справах № 242/4741/16-ц (пункт 44) та № 641/8857/17, дійшов висновку у спорах про стягнення з держави коштів, зокрема і про стягнення відшкодування завданої шкоди (компенсації), що немає необхідності визначати відповідачем ДКС України (Казначейство) або її територіальний орган.

Верховний Суд, ухвалюючи постанову від 14.09.2022 у справі № 342/681/20, сформував правову позицію, відповідно до якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Відповідач це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача.

Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.

Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13.03.2019 у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27.03.2019 у справі №520/17304/15-ц (пункт 63)).

Установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21.11.2018 у справі №127/93/17-ц (пункт 50), від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17 (пункт 39)).

На переконання суду, права позивача були порушені саме Головним управлінням Пенсійного фонду України у Київській області, яким прийнято рішення від 24.06.2024 № 262840021888 (від 25.06.2024 № 37364/03-16) про відмову в призначенні пенсії, яке позивач ані в адміністративному, ані в судовому порядку не оскаржує.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.

Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави.

За весь час перебування справи у провадженні суду, позивач не зверталася із заявами (клопотаннями) про зміну предмета позову та/або залучення до участі у справі в якості співвідповідача Офісу Генерального прокурора (Генеральну прокуратуру України), що виключає можливість застосування положень частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Разом із тим, норми частини четвертої статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України покладають на суд саме право, а не обов`язок щодо залучення до участі у справі другого відповідача.

Оскільки права позивача були порушені Генеральною прокуратурою України, а судом не встановлено порушень прав позивача у спірних правовідносинах Державною казначейською службою України, тож суд доходить висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог.

VII. Висновок суду

Згідно із частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд доходить висновку, про відсутність підстав для задоволення позову.

VIІI. Розподіл судових витрат

Оскільки у задоволенні позову відмовлено і відповідачами не надано доказів понесення судових витрат, пов`язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати присудженню не підлягають.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 159, 162, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Леонтович А.М.