Рішення № 140914956, 26.10.2026, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/14148/26

Провадження № 2/638/9398/26

РІШЕННЯ

Іменем України

26 жовтня 2026 року м. Харків

Шевченківський районний суд міста Харкова у складі:

головуючого судді Латки І.П.,

за участю секретаря судового засідання Мяснянкіної Г.П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи - Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Харківської міської ради, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, треті особи: Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Харківської міської ради, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради,

в с т а н о в и в :

У червні 2026 року ОСОБА_1 через модуль ЄСІТС «Електронний суд» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, третя особа: Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Харківської міської ради, в якому просив суд:

1) Визначити місце проживання малолітньої/неповнолітньої дитини ( ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) разом з батьком ( ОСОБА_1 ), за адресою: АДРЕСА_1 ;

2) Встановити факт самостійного виховання та утримання малолітньої/неповнолітньої дитини ( ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ), батьком - ( ОСОБА_1 ), у зв`язку з повним ухиленням матері - ( ОСОБА_2 ) від виконання своїх батьківських обов`язків.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що перебував у шлюбі з відповідачем. Шлюб був розірваний 09 жовтня 2023 року. Від шлюбу сторони мають неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідач припинила спілкування після розірвання шлюбу та повністю ухиляється від обов`язків: не спілкується, не фінансує, не бере участі в оздоровленні та навчанні.

Ухвалою суду від 23 червня 2026 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче судове засідання; залучено як третю особу Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради; зобов`язано Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради як орган опіки та піклування надати суду письмовий висновок щодо розв`язання спору.

24 червня 2026 року ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою, в якій позовні вимоги визнала в повному обсязі; підтвердила обставини, викладені в позовній заяві, а саме, що дійсно, дитина проживає виключно з батьком, який самостійно займається її вихованням, утриманням та розвитком, а вона участі у вихованні дитини не беру, матеріально її не утримує.

Ухвалою суду від 16 липня 2026 року відмовлено у прийнятті визнання ОСОБА_2 позову на підставі ч. 4 ст. 206 ЦПК України у зв`язку з тим, що визнання позову відповідачем на стадії підготовчого судового засідання, за відсутності висновку органу опіки та піклування щодо розв`язання спору, без з`ясування думки дитини, без дослідження письмових доказів та встановлення на їх підставі фактичних обставин справи є передчасним, суперечить закону та порушує права малолітньої дитини.

Ухвалою суду від 17 вересня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні, про що повідомлено сторін.

01 жовтня 2026 року до суду від Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради надійшло повідомлення про те, що органом опіки та піклування вже розглядалось питання визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.12.2024 № 606 «Про визначення місця проживання малолітніх дітей» місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , визначено разом із батьком, ОСОБА_1 . Зазначене рішення матір`ю дитини, ОСОБА_2 , не оскаржувалось та наразі є чинним.

В судовому засіданні ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги визнала.

Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради просив розгляд справи провести за відсутності представника органу опіки та піклування.

Заслухавши вступне слово сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з огляду на таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 жовтня 2023 року, яке набрало законної сили 09 листопада 2023 року.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , актовий запис № 2084 від 03.11.2015, що підтверджується Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 03.11.2015.

Відповідно до Довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб (довідка про склад сім`ї) від 04.12.2023 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до Акту обстеження умов проживання від 25.12.2025 № 110 за адресою: АДРЕСА_1 , проживають ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У квартирі є всі комунальні зручності; умови проживання добрі, квартира обладнана необхідними меблями та побутовою технікою, зроблено капітальний ремонт, чисто, світло, затишно. Для виховання та розвитку дитини створено такі зручності: для дитини відведено окрему кімнату, у наявності добре обладнане спальне місце, шафа та полиці для зберігання речей і одягу, письмовий стіл для навчання, забезпечено комп`ютерною технікою для онлайн навчання.

Директор Харківського ліцею № 150 надала характеристику на ученицю 2-А класу ОСОБА_3 , в якій зазначила, що дитина навчається в закладі з 1-го класу. За час навчання виявила достатній рівень знань. Програмний матеріал засвоює на високому рівні. Швидкість сприйняття учбового матеріалу відповідає віковим особливостям. Мовлення чітке, добре розвинена пам`ять, увага, уява. Інтерес до навчання дівчинка має сталий, старанно і зосереджено виконує завдання. На уроках активна, проявляє ініціативу. Дисциплінована, не порушує норм та правил поведінки. Бере активну участь у житті класу та школи. Загальне ставлення дівчинки до школи та навчання позитивне. ОСОБА_4 спокійна, урівноважена, співпрацює з іншими дітьми. В класі має багато друзів. Однокласники до неї ставляться дружелюбно. Дівчинку виховують батьки. Але зв`язок з класним керівником постійно підтримує саме батько. ОСОБА_5 відвідує батьківські збори, турбується успішністю доньки, відвідує з нею класні заходи, надає благодійну допомогу школі.

Згідно з довідкою КНП «Міська дитяча поліклініка № 14» Харківської міської ради від 25 травня 2026 року в більшості випадків на прийом до лікаря-педіатра дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , приводить батько - ОСОБА_1 , який також цікавиться станом дитини та виконує всі рекомендації лікаря.

Згідно з відомостями Єдиного державного демографічного реєстру від 22.06.2026 № 2916331 ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.12.2024 № 606 «Про визначення місця проживання малолітніх дітей» з додатком, визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком, ОСОБА_1 та покладено на ОСОБА_1 обов`язки щодо виховання та утримання малолітньої дочки, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Щодо позовних вимог про визначення місця проживання дитини.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, ЄСПЛ зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) вказано, що положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним, обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (ст. 171 СК України).

Згідно з ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 49 ЦПК України позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Аналізуючи наведені положення законодавства в контексті обставин цієї справи, суд зазначає наступне.

Як встановлено судом, сторони є батьками малолітньої ОСОБА_3 , яка зареєстрований та проживає разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідачка проживає окремо від дитини.

Органом опіки та піклування відповідно до ст. 161 Сімейного кодексу України, п. 72 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 № 866, пп. 4 п. б ч. 1 ст. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено місце проживання дитини разом з батьком - ОСОБА_1 .

Під час розгляду справи відповідач не заперечувала проти подальшого проживання дитини разом батьком та визнала позовні вимоги в цій частині.

Таким чином, фактично спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком дитини, з яким дитина і так фактично проживала та продовжує проживати. При цьому, мати дитини не вимагала та не вимагає зміни її місця проживання, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з дочкою.

Зазначені обставини свідчать про те, що позивачем не доведено порушеного права як обов`язкової умови для судового захисту такого права, оскільки відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідач не вчиняла.

Фактичні обставини справи дають підстави стверджувати, що у цьому випадку відсутність між батьками спору щодо місця проживання дитини не свідчить про наявність підстав для закриття провадження у зв`язку з відсутністю предмету спору, а є підтвердженням того, що права позивача не порушені, що виключає можливість їх судового захисту.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23.

Щодо можливості розгляду справи без надання висновку органу опіки та піклування, то суд враховує пояснення Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради від 01.10.2026, в яких орган опіки та піклування послався на рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.12.2024 № 606, який визначено місце проживання дитини разом з батьком, зокрема враховуючи висновки Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради та рекомендації Комісії з питань захисту прав дитини виконавчого комітету Харківської міської ради.

Щодо можливості розгляду справи без урахування думки дитини, то суд зазначає, що позивач не забезпечив прибуття дитини, яка з ним проживає, для з`ясування її думки щодо предмету спору, у зв`язку з чим несе ризик негативних наслідків щодо неможливості з`ясування думки дитини покладається саме на позивача, оскільки, по-перше, він є ініціатором цього спору, отже зобов`язаний довести обставини, на які він посилається як на підставу вимог, по-друге, дитина фактично з ним проживає.

З огляду на викладене, з метою недопущення порушення гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції права на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку, суд вважав за можливе вирішити спір без з`ясування думки дитини.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визначення місця проживання дитини у зв`язку з відсутністю порушеного права як обов`язкової умови судового захисту такого права.

Щодо позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини батьком у зв`язку з повним ухиленням матері від виконання своїх батьківських обов`язків суд зазначає наступне.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України позивач не надав суду належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків.

При цьому, само по собі факт проживання матері окремо від дитини не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні.

Надані позивачем письмові докази не підтверджують цього факту, оскільки у довідці КНХ ХМР «Дитяча поліклініка №14» зазначено, що здебільшого дитину на прийом приводить батько, проте ці відомості не виключають того, що мати також приводить дитину на прийом до лікаря-педіатра, проте в меншості випадків. Характеристика з навчального закладу навпаки спростовує доводи позивача про ухилення матері від виконання батьківських обов`язків, оскільки у ній чітко зазначено, що дівчинку виховують обидва батьки.

Надана позивачем копія листа від 25.04.2024 за підписом ОСОБА_6 є неналежним процесуальним джерелом доказування (ст. 76 ЦПК України), а тому не враховується судом при розгляді справи. Клопотання про виклик та допит як свідка автора цього листа позивачем заявлено не було.

Під час розгляду справи судом не встановлено, що мати дитини не здатна виконувати свої батьківські обов`язки чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини.

Суд наголошує, що визнання позову відповідачем не звільняє позивача від обов`язку довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 206 ЦПК України суд ухвалює рішення про задоволення позову у разі його визнання відповідачем лише за наявності для того законних підстав.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду у постанові від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19 суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову.

Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи, які входять до предмету доказування у справі. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову. Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року в справі № 572/2515/15-ц (провадження № 61-1051св17) та від 25 травня 2022 року справа № 675/2136/19 (провадження № 61-2251св22).

Предметом спору у цій справі є вимога щодо визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком, відтак рішення у справі безпосередньо стосується прав, свобод та інтересів малолітньої особи - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дійшов висновку, що визнання позову відповідачем у цій справі суперечить вимогам закону та порушує права малолітньої дитини, у зв`язку з чим суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову та ухвалює рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

На підставі ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст. 2, 4, 10, 12-13, 76-81, 89, 131, 141, 223, 259, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, треті особи: Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Харківської міської ради, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради.

Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення суду складено 26 жовтня 2026 року.

Суддя І.П. Латка