Рішення № 140860378, 14.10.2026, Чернівецький районний суд міста Чернівців (до 25.04.2025 - Першотравневий районний суд м. Чернівців)

Єдиний унікальний номер 725/10616/24

Номер провадження 2/725/2121/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.10.2026 року

Чернівецький районний суд міста Чернівців

в складі:

головуючої судді Піхало Н.В.

за участю секретаря судового засідання Соник А.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Чернівці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя,-

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2025 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачів, в якому просила визнати майно спільною сумісною власністю та здійснити його поділ, а також визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного автомобіля.

В обґрунтування позову вказувала, що з грудня 2016 року по червень 2024 року проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 . Під час спільного проживання як чоловіка та дружини за адресою АДРЕСА_1 , вони вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, займалися благоустроєм житла: робили ремонт, встановлювали кондиціонери, купували меблі та інші предмети домашнього побуту. Крім того, всі свята проводили в колі рідних та друзів, спілкувалися та ходили в гості до батьків і родичів. Про те, що між ними були відносини притаманні подружжю свідчить безліч фотокарток, на яких вони зображені з родичами и та друзями на сімейних святкуваннях та відпочинку. Також вказувала, що на сімейному відпочинку в Туреччині 21 травня 2017 року ОСОБА_2 зробив їй пропозицію, що підтверджується відповідним доказом, який міститься на електронному носії. До того ж факт їх проживання як подружжя та ведення спільного господарства може бути підтверджений свідками, які є їхніми сусідами.

Крім того, факт наявності у них відносин, притаманних подружжю підтверджує й те, що вони із відповідачем приймали участь у програмі штучного запліднення за репродуктивних технологій.

Також в обґрунтування позову вказувала, що під час спільного проживання вони спільно із ОСОБА_2 заснували спільний сімейний бізнес, який полягає в реанімаційному транспортуванні хворих - Ambulance-Exрress й відповідно набули право власності на торгівельну марку Ambulance-Exрress, яка зареєстрована на відповідача, а також на транспортний засіб - автомобіль марки VolkswagenTransporter, T 3, 2017 року випуску, білого кольору, номерний знак НОМЕР_1 , оснащений реанімаційним обладнанням, зокрема: монітором пацієнта (2 шт), драгером, машинкою інтурального харчування, відсмоктувачем як електричним, так й ручним, ШВЛ транспортним (2 шт), перфузором, кардіомонітором, ношами «сталінверг» ( 2 шт), тощо й відповідно вартість спільного майна становить 160 000 Євро, що було визначено безпосередньо відповідачем.

При цьому вказувала, що ОСОБА_2 займався безпосередньо отриманням погодженням замовлення, домовленістю з лікарями, перевезенням, обслуговуванням авто, а вона в свою чергу на початку вела соціальні мережі, а в подальшому займалася оформленням договорів міжAmbulance-Exрress і замовником, а також між Ambulance-Exрress та лікарем, підготовкою та підписанням актів виконаних робіт, рахунків-фактури, підготовкою та отриманням дозволів на виїзд як під час ковіду, так і в умовах воєнного часу для усіх учасників, здійснювала супровід в якості перекладача.

Вказувала й про те, що під час транспортування хворого обов`язковою умовою був супровід практикуючого лікаря-анестезіолога реаніматолога й відповідно Ambulance-Exрress залучав до співпраці лікарів, які працюють в обласній лікарні, кардіологічному центрі й онкодиспансері, які в свою чергу можуть підтвердити факт ведення спільного бізнесу та їхнього залучення до супроводу хворих.

Разом з тим, в середині 2024 року їх відносини із відповідачем погіршилися та вони припинили проживати разом та вести спільне господарство й відповідно ОСОБА_2 . 30 серпня 2024 року ОСОБА_2 з метою виведення майна зі спільної сумісної власності уклав із ОСОБА_3 фраудаторний правочин купівлі-продажу спірного автомобіля, який спрямований на зменшення майна з метою приховування його від поділу, а тому просила визнати даний договір купівлі-продажу транспортного засобу недійсним.

Ураховуючи вищевказане, просила визнати право спільної сумісної власності на торгівельну марку Ambulance-Exрress, визнати спірний автомобіль спільною сумісною власністю, здійснити його поділ шляхом стягнення на її користь вартість частки у спільному майні, що становить 3 596 600 грн. та визнати за ОСОБА_2 право особистої власності на даний автомобіль, а також визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля, укладений між відповідачами.

Відповідачка ОСОБА_3 заперечуючи проти позову подала відзив, в якому просила в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. При цьому вказувала, що твердження ОСОБА_1 про те, що вона з її сином у період з 2016 року по 2024 рік проживали однією сім`єю є надуманими та не відповідають дійсності, оскільки ОСОБА_2 протягом усього цього періоду проживав разом із нею за місцем їх проживання та реєстрації. Проживати окремо її син не міг, оскільки вона є особою похилого віку та потребує постійного стороннього догляду, так як за станом здоров`я практично не виходить з дому та не має можливості вести домашнє господарство. Факт проживання сина разом із нею можуть підтвердити свідки. Також вказала, що хоча її син дійсно декілька років зустрічався з ОСОБА_4 і навіть мав намір створити з нею сім`ю, познайомив її з нею, однак, зважаючи на те, що ОСОБА_1 має певні проблеми із здоров`ям, що перешкоджають у продовженні роду, її син припинив з нею зустрічатися.

Також вважає безпідставними вимоги ОСОБА_1 в частині поділу бізнесу, який був започаткований її сином ще за довго до зустрічі із позивачкою. Зокрема підприємницькою діяльністю з перевезення її син почав займатися ще у 2004 році й відповідно позивачка не має жодного відношення до даної діяльності та отриманих прибутків.

Щодо спірного автомобіля то вказала, що дійсно він був придбаний у 2022 році та грошові кошти на його придбання були надані нею, оскільки 22 травня 2022 року вона продала належну їй на праві особистої власності квартиру по АДРЕСА_2 за 345000 грн., що становило 10 тис. Євро та після цього кошти надала сину й відповідно він придбав спірний автомобіль. При цьому, гроші були надані ОСОБА_2 у борг та він мав їй їх повернути протягом 2 років, однак не повернув, у зв`язку із чим в рахунок повернення боргу 20 травня 2024 року передав їй у власність спірний автомобіль.

Позивачка та її представник у судовому засіданні позов підтримали та просили про його задоволення.

Зокрема, позивачка ОСОБА_1 в ході розгляду справи підтримала поданий позов та просила про його задоволення.

При цьому, будучи допитана судом за правилами допиту свідків, ОСОБА_1 суду пояснила, що з кінця 2016 року по 2024 рік проживала із відповідачем однією сім`єю у квартирі, яка належить їй на праві власності. Їх відносини були притаманні відносинам подружжя, вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет та планували народити дитину, у зв`язку із чим вона звільнилася з роботи та проходила відповідні медичні обстеження, а також зверталася за послугами зі штучного запліднення. Також вказала, що під час спільного проживання вони з відповідачем започаткували спільний сімейний бізнес, який полягав в наданні послуг з реанімаційного транспортування тяжких хворих як за межі України, так й по Україні. В подальшому ними була створена торгівельна марка Ambulance-Exрress, права на які були зареєстровані за відповідачем. Вважає, що дана торгівельна є спільною сумісною власністю та підлягає поділу, оскільки в її створенні та подальшому функціонуванні вона приймала безпосередню участь, а саме займалася її просуванням через мережу Інтернет, а в подальшому забезпечувала юридичний супровід її функціонування, підготовкою проектів договорів з лікарями, які залучалися до участі в забезпеченні транспортування хворого, договорів із замовниками послуг, отримувала дозволи на виїзд та страхування, а також виконувала функції перекладача. В свою чергу відповідач забезпечував безпосереднє транспортування хворих як водій швидкої допомоги. Ідея створення сімейного бізнесу у них виникла у 2018 році, а до цього часу відповідач працював як водій на фірмі її сестри, яка надавала аналогічні послуги. Також вказала, що для здійснення вищевказаної діяльності під час спільного проживання та за спільні кошти був придбаний автомобіль швидкої медичної допомоги, право власності на який зареєстровано за відповідачем, а також було придбано реанімаційне медичне обладнання, яким був оснащений автомобіль. Усі документи щодо придбання медичного обладнання укладав відповідач й відповідно доказом обладнання автомобіля реанімаційним устаткуванням є відео, на якому відповідач рекламує спірний автомобіль та розповідає про те, яке саме реанімаційне обладнання є в транспортному засобі та визначає його вартість.

Представник позивачки в судовому засіданні вказала, що у зв`язку із тим, що торговельна марка була зареєстрована відповідачем під час спільного проживання з позивачкою й відповідно кожен з подружжя своїми спільними коштами і працею приймали участь у набутті та розвитку сімейного бізнесу, то право на цей об`єкт є спільною сумісною власністю подружжя у відповідності до вимог статей 60, 70, 74 СК України. Також спільною сумісною власністю є й придбаний автомобіль разом із медичним обладнанням, який також підлягає поділу між сторонами в рівних частках. При цьому вказувала, що реєстрація прав на одного з подружжя, не виключає спільності майна, набуття прав на яке відбулось під час спільного проживання. Наголошувала на правових позиціях щодо поділу майна подружжя, зокрема і об`єктів інтелектуальної власності. Оскільки торговельну марку було зареєстровано в період спільного проживання сторін, за спільні кошти та вона є спільною ідеєю, а також враховуючи безпосередню участь позивачки в підприємницькій діяльності, в якій використовується ця торгова марка, з метою забезпечення родини, відтак вважає, що на неї поширюється режим спільної сумісної власності, а тому спільна торгова марка підлягає розподілу між сторонами в рівних частинах. При цьому заперечила в частині доводів представника відповідача щодо необхідності, зважаючи на заперечення відповідачем ОСОБА_2 факту спільного проживання, встановлювати даний факт в судовому порядку, оскільки згідно практики ВС в справах про поділ майна подружжя даний факт оцінюється як підстава позову та не є ефективним способом захисту.

Представник відповідача Оманчуковського В.Б. вказав, що доводи позовної заяви є необґрунтованими та такими, що не базуються на нормах чинного законодавства України та доказах , а тому не підлягають задоволенню. Вважає, що торговельна марка не є ні майном, ні майновим правом у розумінні норм цивільного законодавства , з огляду на що вона не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Право на торгівельну марку є невідчужуваними правами автора та не підлягає поділу при поділі майна подружжя. Також вказував і на те, що з 2008 року відповідач зареєстрований як ФОП, та одним із видів його діяльності є здійснення перевезень й відповідну таку діяльність він розпочав ще задовго до знайомства із позивачкою. Реєстрації торговельної марки відбувалась виключно відповідачем. Крім того вказав, що позивачкою не надано суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження її участі в створення торгівельної марки. При цьому у 2019 та 2020 роках позивачка була працівником СБУ й відповідно не могла займатися підприємницькою діяльністю, а тому її доводи щодо її безпосередньої участі в розвитку торгівельної марки є безпідставними та не підтвердженими відповідними доказами, зокрема доказами щодо юридичного супроводу здійсненої відповідачем підприємницької діяльності. Також позивачкою не надано суду жодного доказу на підтвердження факту оснащення транспортного засобу, який використовував відповідач при провадженні своєї підприємницької діяльності з перевезення хворих медичним обладнанням й відповідно факт придбання такого обладнання за спільні кошти.

Представник відповідачки ОСОБА_3 підтримав поданий відзив та просив в задоволенні позову відмовити. При цьому суду вказав, що позивачкою не доведено факт спільного проживання із ОСОБА_2 сім`єю. До того ж, ОСОБА_3 , яка є матір`ю відповідача є особою похилого віку, має ІІ групу інвалідності та у період з 2016 по 2024 рік ОСОБА_2 проживав разом із нею та здійснював за нею постійний догляд. Крім того, відповідач ще до знайомства із позивачкою здійснював підприємницьку діяльність із перевезення та у 2025 році був зареєстрований як ФОП й відповідно ОСОБА_1 будь-якого відношення до його діяльності не має, а зареєстрована відповідачем торгівельна марка є майновим правом виключно відповідача та не може бути об`єктом поділу як спільне майно подружжя. ОСОБА_1 не була співзасновником даної торгівельної марки та не забезпечувала фінансування її створення. Щодо автомобіля, то даний автомобіль придбано у 2022 році за грошові кошти, які ОСОБА_3 надала у борг ОСОБА_2 на підставі договору позики, а оскільки борг не було повернуто протягом 2 років, ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу передав спірний автомобіль у власність ОСОБА_3 у рахунок погашення боргу. Посилаючись на вказане, просив в задоволенні позову відмовити.

Також судом було допитано ряд свідків зі сторони позивача.

Зокрема, свідок ОСОБА_5 суду пояснив, що проживає тривалий час по сусідству із позивачкою ОСОБА_1 та знає її з 2011 року. Позивачка перебувала у дружніх відносинах з його дружиною та дуже часто вони спілкувалися. З ОСОБА_6 його познайомила ОСОБА_1 та йому відомо, що вони проживали як сімя у квартирі, що належить ОСОБА_1 на праві власності. Проживати разом ОСОБА_7 почала з ОСОБА_8 приблизно з кінця 2016 року та він допомагав ОСОБА_6 вирішити питання щодо можливості залишати належний йому евакуатор на території Собору. Також вказав, що йому було відомо , що сторони планували дитинну та у зв`язку із цим проходили обстеження та відповідні консультації. Крім того суду вказав, що ОСОБА_6 займався перевезеннями, та під час спільного проживання із ОСОБА_7 вони започаткували спільний сімейний медичний бізнес, який полягав в наданні послуг з транспортування важких хворих як за кордон, так і в межах України. При цьому, його автомобіль (швидка медична допомога) постійно був припаркований на вул. Шевченко у м. Чернівці. Також вказав, що був свідком того, як сторони багато часу проводили разом та все робили разом. Неодноразово приходили до нього вітати його дітей з Днем народження, а його діти приходили до них у квартиру колядувати. На його думку вони проживали як сімя та мали відносини, притаманні подружжю.

Свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що проживає по АДРЕСА_3 з 1990 років та в подальшому до будинку заселилася ОСОБА_1 , приблизно у 2009 році та вона з того часу з нею перебуває у дружніх відносинах. За період проживання та дружби вони дуже тісно спілкувалися та приходили один до одного в гості, майже кожен ранок вони з ОСОБА_7 зустрічаються за кавою. Щодо ОСОБА_10 , то коли він з`явився у житті позивачки, ОСОБА_7 його представила їй як свого майбутнього чоловіка. Також їй відомо про те, що ОСОБА_6 робив ОСОБА_7 пропозицію одруження під час відпочинку разом із родиною в Туреччині, однак шлюб вони так і не уклали, планували спочатку народити дитину. З метою народження дитини проходили медичне обстеження та консультувалися щодо штучного запліднення. Звернула увагу на те, що ОСОБА_6 , коли робив ОСОБА_11 приємні сюрпризи, то дуже часто ховав у неї в квартирі подарунки, квіти та кульки. В спілкуванні вони один одного називали чоловіком та дружиною. Також вказала, що їй відомо про те, що сторони мали спільний бюджет та усі побутові питання вирішували разом. Крім того їй відомо, що ОСОБА_6 займався перевезеннями, мав евакуатор, а у 2017 році залучався то транспортування хворих. В подальшому, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 започаткували власний сімейний бізнес щодо транспортування хворих, у зв`язку із чим у 2022 році придбали новий автомобіль швидку медичну допомогу, яка була обладнана реанімаційним устаткуванням. При цьому, ОСОБА_1 приймала безпосередню участь у розвитку бізнесу, займалася усією документацією, перекладами та просуванням бізнесу через мережу Інтернет й відповідно на тай час вже не була співробітником СБУ.

Свідок ОСОБА_12 сестра ОСОБА_1 суду пояснила, що саме вона познайомила ОСОБА_6 із своєю сестрою у 2016 році. Зокрема, у неї вийшов з ладу автомобіль та вона скористалася послугами евакуатора й відповідно на допомогу приїхав відповідач, який допоміг з евакуацією автомобіля. В подальшому він неодноразово намагався з нею поспілкуватися, однак вона пояснила йому, що одружена, та має неодружену сестру, ОСОБА_2 наполіг на їхньому знайомстві. Познайомила вона їх на дачі, куди її підвіз саме відповідач. В подальшому її сестра почала зустрічатися з ОСОБА_2 та через деякий час вони почали спільно проживати у квартирі її сестри. При цьому, за час їх спільного проживання вони неодноразово разом із сім`ями спільно відпочивали, у тому числі за кордоном. Зокрема, в одній із спільних поїздок на відпочинок до Туреччини, ОСОБА_2 просив її про допомогу в підготовці для Інеси сюрпризу - пропозиції одруження й відповідно вона знімала на відео його освідчення. Також їй було відомо, що її сестра дуже хоті народити дитину, у зв`язку із чим проходила медичні обстеження та консультації. Також їй відомо, що між сторонами була домовленість, що офіційно вони одружаться після того, як ОСОБА_11 завагітніє, однак вони так й не одружилися.

Також вказала й про те, що у 2016 році ОСОБА_6 працював водієм на евакуаторі, який він орендував. В свою чергу її чоловік є медичним працівником та у нього виникла ідея у створенні фірми, яка б займалася транспортуванням важко хворих пацієнтів як по Україні, так й за її межами. При цьому, ОСОБА_6 працював водієм швидкої допомоги, а її сестра була на фірмі юристом та займалася усією документацією В подальшому між ОСОБА_6 та її чоловіком виникли непорозуміння, й відповідно ОСОБА_6 та ОСОБА_11 відділилися та започаткували власний сімейний бізнес з реанімаційного транспортування, у зв`язку із чим взяли у їх матері у борг кошти на придбання автомобіля, оскільки власних коштів не мали. Придбаний автомобіль на праві власності був оформлений на ім`я її матері. Обставин щодо придбання другого автомобіля їй не відомі, однак знає що даний транспортний засіб був придбаний під час спільного проживання сторін та був оснащений дороговартісним реанімаційним обладнанням. Знає, що ОСОБА_6 на цьому автомобілі працював водієм, а її сестра займалася усією паперовою роботою, укладала договори, отримував дозволи, страховки тощо.

Свідок ОСОБА_13 мати ОСОБА_1 , суду пояснила, що з відповідачем ОСОБА_2 вона познайомилася на дачі, куди він приїхав разом із дочкою ОСОБА_12 . Саме на дачі відбулося знайомство ОСОБА_6 із її другою дочкою ОСОБА_1 у липні 2016 року. Після цього відповідач почав зустрічатися з її докою та через деякий час, а саме з листопада 2016 року вони почали проживати разом як сім`я у квартирі її дочки. За час спільного проживання усі дні народження вони святкували разом та у колі родини, неодноразово їздили на спільні відпочини. Дуже часто ОСОБА_6 був у неї на дачі й відповідно вона сприймала його як чоловіка дочки. Також суду вказала, що відповідач, на момент знайомства з дочкою працював на евакуаторі, однак пізніше її старша дочка залучила його як водія до перевезення хворих. В подальшому, ОСОБА_6 та ОСОБА_11 вирішили відділитися та створити власний бізнес та на придбання автомобіля швидкої медичної допомоги саме вона позичила йому грошові кошти, які були їй повернуті частинами. В подальшому ОСОБА_6 продав перший автомобіль та за ці кошти придбав новий автомобіль, який був обладнаний реанімаційним устаткуванням. Крім того вказала, що кошти на придбання медичного обладнання також вона надавала ОСОБА_6 у боргу, а також оплачувала дві процедури ЕКО для дочки, оскільки ОСОБА_1 дуже мріяла про дитину. До 2024 року вони проживали як родина, вели спільне господарство та усі питання вирішували разом, однак шлюб не укладали. Також їй відомо, що ОСОБА_1 приймала безпосередню участь в розвитку спільного бізнесу та займалася усією документальною роботою, а ОСОБА_6 працював водієм.

Свідок ОСОБА_14 суду пояснила, що із позивачкою перебуває тривалий час в дружніх відносинах, а також знайома і з відповідачем, який був колишнім чоловіком її іншої подруги. Знає, що сторони тривалий час проживали однією сім`єю та намагалися народити дитину. Також їй відомо, що ОСОБА_2 освідчувався ОСОБА_11 , однак шлюб вони так й не уклали. Відомо їй й про те, що під час спільного проживання вони заснували спільний сімейний бізнес з перевезення хворих. ОСОБА_6 був в поїздках, а ОСОБА_11 займалася усією документальною роботою, робила дозвільні документи, укладала договори та їздила з ОСОБА_6 в якості перекладача й відповідно багато сил та часу вклала у розвиток даного бізнесу. Приблизно у червні 2024 року відносини сторін прогрішилися через зради відповідача, вона в свою чергу намагалася їх примирити, однак безрезультатно.

Заслухавши пояснення сторін, доводи представників сторін, пояснення свідків, а також дослідивши надані сторонами докази, суд приходить до наступного.

Так, відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При цьому, одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Зокрема, звертаючись до суду з позовом про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, ОСОБА_1 вказувала, що спірне майно було набуто під час спільного проживання із відповідачем у період з грудня 2016 року по червень 2024 року однією сім`єю й відповідно дане майно , у тому числі й торгівельна марка на підставі ст. 74 СК України є їх спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу.

Положеннями ст. 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно з частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічне положення міститься і в статті 368 ЦК України.

При цьому, спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, відповідно до ст.325 Цивільного кодексу України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 205/1255/17, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

В свою чергу, положеннями ст. 74 СК України визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що нормами ст. 74 СК України врегульовано майнові права та обов`язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.

При цьому на рівні статті 74 СК України, передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України;у статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності.

Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів;

При цьому, законодавець визначив у статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю.

Такий же підхід має бути застосований і до жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.

Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім`єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім`єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

Таким чином, спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з них вони були набуті;

При цьому, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Отже, застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); спільна участь особистою працею кожного з подружжя в набутті таких прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Крім того, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело та час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо ( п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 зроблено висновок, що «за правилами статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти».

Аналогічні по суті висновки зроблені й по застосуванню статті 74 СК України у постановах Верховного Суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року у справі № 544/1274/16-ц (провадження № 61-22277св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц (провадження №61-28343св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 751/3021/17 (провадження № 61-10778св18).

Крім того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2023 року в справі № 753/12786/17 (провадження № 61-7994св22) вказано, що:«частиною другою статті 3 СК України встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто під час спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу (перебування у фактичних шлюбних відносинах), проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності таких осіб на майно, яке набуте ними в цей період, тим з них, який її спростовує.

Також слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

Зокрема, при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питанням доведення відповідних обставин, спростування чи не спростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є сааме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

Таким чином, враховуючи предмет та підстави позову, а також характер спірних правовідносин сторін, суд приходить до висновку, що метою заявленого позивачем позову є саме поділ спільного сумісного майна, набутого за час спільного проживання позивача однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу.

Також слід зазначити, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити такі факти: спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц).

Так, відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів (частини перша-третя статті 89 ЦПК України)).

Зокрема, судом в ході розгляду справи встановлено, що з грудня 2016 року по червень 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу й відповідно даний факт не спростовано відповідачем належними та допустимими доказами, у тому числі показами свідків, про допит яких клопотала сторона відповідача, однак в подальшому відмовилася від їх допиту.

До того ж не надано суду належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 у спірний період проживав за місцем проживання матері ОСОБА_15 та здійснював за нею постійний догляд.

При цьому, як встановлено судом, під час спільного проживання як чоловіка та дружини сторони проживали за адресою АДРЕСА_1 ,у квартирі, яка на праві власності належить позивачці ( а.с. 15), а також вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет тощо, що підтверджено зокрема показами свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_16 , які були сусідами позивачки й відповідно суду вказали, що сторони тривалий час проживали в одній квартирі, вели спільне господарство та усі питання вирішували разом й відповідно їх відносини були притаманні відносинам подружжя, а також поясненнями інших допитаних в ході розгляду справи свідків, які повідомили суду про обставини знайомства сторін, їх взаємовідносини, а також інші дані, які мають значення для доведення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Крім того, доказом того, що відносини між сторонами були притаманні відносинам подружжя є й той факт, що вони під час спільного проживання намагалися народити дитину, що також підтверджено поясненнями свідків та іншими доказами.

Зокрема, як убачається з відповіді Колективного закладу охорони здоров`я « Медичний центр лікування безпліддя» від 19 серпня 2024 року № 375, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 консультувалися та обстежувалися у медичному закладі та брали участь у Програмі лікування непліддя за допомогою допоміжних репродуктивних технологій ( а.с. 18).

Також належним та допустимим доказом на підтвердження факту спільного проживання сторін у період з грудня 2016 по 2024 рік суд визнає й надані позивачкою фотознімки, на яких в різні періоди сторони зображені разом, а також в колі друзів та родини, на різноманітних святкуваннях та відпочинку тощо, що свідчить про те, що сторони неодноразово проводили спільний час відпочинку разом із друзями та родичами (а.с. 21-223), а також відеоматеріал, на якому зафіксовано пропозиція відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_1 щодо одруження, що також свідчить про існування між ними відносин, притаманних сім`ї.

Таким чином, факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина та ведення впродовж указаного періоду спільного господарства, спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, тобто існування між ними усталених відносин, що притаманні подружжю підтверджується поясненнями свідків наданими у суді, які в сукупності з іншими доказами, також підтверджується наданими позивачкою фотокартками та відеоматеріалом.

Крім того, при розгляді даної справи суд також враховує й правовий висновок ВС у справ № 523/14489/15-ц.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.

У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Крім того, ВС вказав, що в резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.

Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно. Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення.

З огляду на викладене, а також вказаний правовий висновок Верховного Суду, суд не приймає до уваги доводи представника відповідача в частині того, що позивачкою не було заявлено окремо вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя, оскільки обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення, в якій, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

За таких обставин, суд оцінивши надана позивачкою докази в їх сукупності приходить до висновку, що дійсно сторони з грудня 2016 року по грудень 2024 року проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина, оскільки впродовж указаного періоду вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов`язки, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Як встановлено судом, в даній справі між учасниками виник спір про те, чи може бути торговельна марка об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

При цьому, як вже вказувалося, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу щодо права спільної сумісної власності подружжя (стаття 74 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя та четверта статті 368 ЦК України).

При цьому, судом в ході розгляду даної справи встановлено, що ОСОБА_2 здійснює підприємницьку діяльність, у тому числі й в частині здійснення перевезень, а також іншої діяльності в сфері охорони здоров`я, починаючи з 24 червня 2005 року, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань ( а.с. 62).

Під час спільного проживання із позивачкою ОСОБА_1 , 1 грудня 2021 року згідно заяви відповідача ОСОБА_2 від 9 жовтня 2029 року зареєстровано торгівельну марку «Ambulance-Exрress.» ( а.с. 19) й відповідно останній надає послуги з реанімаційного транспортування хворих, що також підтверджується відомостями з соціальних мереж ( а.с. 20).

Так, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Як вже вказувалося вище, зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт у судовому порядку.

Водночас тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року в справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року в справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року в справі № 404/1515/16-ц, від 29 січня 2020 року в справі № 205/1255/17.

При цьому, відповідно до статті 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об`єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

До об`єктів права інтелектуальної власності згідно зі статтею 420 ЦК України у тому числі, належать комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення.

Згідно зі статтями 424, 427 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності є право на використання об`єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об`єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково іншій особі. Умови передання майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається відповідно до цього Кодексу та іншого закону.

Відповідно до статті 492 ЦК України торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами.

Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

Таким чином, в основу поняття торговельної марки закладено декілька основних характеристик: по-перше, торговельна марка розуміється як позначення, тобто певний символ. Причому цими позначеннями можуть бути зокрема, слова, власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів; по-друге, торговельна марка є таким позначенням, яке здатне вирізнити з маси однорідних товарів (послуг) певні товари (послуги). Основною спрямованістю торговельної марки є «індивідуалізація» товарів та послуг. У цьому проявляється її дистинктивний (розрізняльний) характер, який оцінюється стосовно тих товарів і послуг, для яких торговельна марка реєструється. Тобто те чи інше позначення, яке здатне породжувати асоціативні образи з певним товаром або послугою (див. постанову Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 750/13341/19 (провадження № 61-4644св21)).

Правова охорона засобів індивідуалізації, зокрема торговельної марки, має свої особливості, зумовлені специфікою об`єкта та функціональним призначенням засобів індивідуалізації, що дозволяють відмежовувати їх від результатів творчості, які охороняються авторським і патентним правом.

Засоби індивідуалізації не є творчими досягненнями у сфері літератури, науки чи мистецтва. Вони являють собою спеціальні позначення словесного, графічного або іншого характеру, що використовуються для розрізнення суб`єктів цивільних правовідносин, виробленої ними продукції чи наданих послуг.

Відповідно до частини другої статті 5 Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» об`єктом торговельної марки може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори, форма товарів або їх пакування, звуки, за умови, що такі позначення придатні для відрізнення товарів або послуг одних осіб від товарів або послуг інших осіб, придатні для відображення їх у Реєстрі таким чином, що дає змогу визначити чіткий і точний обсяг правової охорони, що надається.

Суб`єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку є фізичні та юридичні особи. Право інтелектуальної власності на певну торговельну марку може належати одночасно кільком фізичним та (або) юридичним особам (стаття 493 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 494 ЦК України набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом. Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються законом.

Статтею 495 ЦК України встановлено, що майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є: 1) право на використання торговельної марки; 2) виключне право дозволяти використання торговельної марки; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Відповідно до пунктів 2, 3, 5 статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» свідоцтво надає його власнику право використовувати торговельну марку та інші права, визначені цим Законом.

Таким чином, майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором.

При цьому, взаємовідносини при використанні торговельної марки, свідоцтво на яку належить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутності такої угоди кожний власник свідоцтва може використовувати торговельну марку на свій розсуд, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання торговельної марки та передавати право на торговельну марку іншій особі без згоди решти власників свідоцтва. Свідоцтво надає його власнику виключне право забороняти іншим особам використовувати без його згоди, якщо інше не передбачено цим Законом.

Отже, майнове право на торговельну марку має лише та особа, яка зазначена у свідоцтві, виданим на виконання і на підставі Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Право на торговельну марку не може бути об`єктом спільного майна подружжя.

Таке тлумачення норм матеріального права наведено у висновку Верховного Суду, який викладений у постанові від 13 серпня 2019 року у справі № 926/1795/18

Водночас, Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13 дійшов іншого висновку, зокрема про те, що право на торговельну марку може бути об`єктом спільного майна подружжя.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 24 квітня 2024 року в справі № 335/5841/19

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) відступила від висновку, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним (пункти 8.61-8.66).

Від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, що майнові права на торговельну марку є спільним майном подружжя, Велика Палата Верховного Суду не відступила.

Також у постанові від 06 листопада 2019 року у справі № 161/11764/15 Верховний Суд дійшов висновку про те, що право на торговельну марку може бути об`єктом спільного майна подружжя та підлягає поділу за правилами, визначеними главою 8 СК України.

За результатами повторного касаційного розгляду справи № 161/11764/15 Верховний Суд у постанові від 21 квітня 2022 року погодився із висновком суду апеляційної інстанції про визнання права інтелектуальної власності на торговельні марки як спільного майна подружжя з тих мотивів, що вони були зареєстровані в установленому законом порядку за відповідачем під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.

Отже, майнові права на торговельну марку можуть бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, суд зважаючи на вищевказане, приходить до висновку, що майнові права на спірний об`єкт інтелектуальної власності - торговельну марку, набуту ОСОБА_2 під час спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Разом з тим, слід зауважити, що до чинників, які беруться до уваги для визнання права інтелектуальної власності спільною сумісною власністю подружжя та його подальшого поділу, є : момент виникнення права; джерело набуття такого права; спільна участь особистою працею кожного з подружжя в набутті таких прав інтелектуальної власності.

У кожному окремому випадку необхідно розглядати позицію сторони та докази, якими цю позицію буде обґрунтовано.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями як: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); спільна участь особистою працею кожного з подружжя в набутті таких прав.

Звертаючись до суду із відповідним позовом, позивачка ОСОБА_1 вказує, що спірна торговельна марка виникла як реалізація їх спільного із відповідачем проекту, сторони на цей момент перебувати у фактичних шлюбних відносинах, позивачка брала активну участь у просуванні проекту в мережі інтернет, у формуванні бренду та забезпечувала його роботу з юридичної сторони, зокрема здійснювала юридичний супровід, розробляла проекти договорів, отримувала дозволи та інші, необхідні для роботи документи, виконувала функції перекладача, а тому вважає, що має право бути співвласником спірної торгівельної марки.

Водночас, жодних належних та допустимих доказів в обґрунтування зазначених обставин, позивачкою суду не надано й відповідно жодним чином не спростовано належність права на торгівельну марку особисто її власнику, яка ним була зареєстрована.

Таким чином, оскільки окрім вказівки у позові, позивачкою не надано суду жодного доказу участі у створенні торговельної марки, а також доказів забезпечення її функціонування позивачкою не надано, а тому підстави для задоволення її вимог в частині визнання права спільної сумісної власності на торгівельну марку Ambulance-Exрress відсутні.

Разом з тим, слід зазначити, що наявність майнових прав тільки в одного з подружжя не означає, що не виникає право спільної сумісної власності на доходи, отримані від використання такого об`єкта під час перебування у шлюбі, адже Сімейним кодексом України прямо визначено, що заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним з подружжя, є спільною сумісною власністю подружжя. Водночас, дохідність торговельної марки також підлягає доказуванню.

При цьому, з вимогами про поділ доходів позивачка до суду не зверталася.

Також судом в ході розгляду справи встановлено, що у червні 2022 року ОСОБА_2 придбано транспортний засіб «Легковий автомобіль, спеціалізований, швидка медична допомога, бувший у використанні» марки Volkswagen Transporter, T 3, 2017 року випуску, білого кольору, номерний знак НОМЕР_1 , який було імпортовано в Україну з Німеччини, митне оформлення здійснено за митною декларацією від 16 червня 2022 року.

Митна вартість вказаного транспортного засобу складала 17 500 євро, еквівалентно 535 433,50 грн. на дату здійснення митного оформлення, що підтверджується відомостями Чернівецької митниці ( а.с. 73).

При цьому, згідно договору купівлі-продажу, вартість спірного транспортного засобу марки Volkswagen Transporter, T 3, 2017 року випуску становила 10 000 євро ( а.с. 79).

Згідно висновку судової транспортно-товарознавчої експертизи від 22 квітня 2026 року № СЕ-19/126/-26/4331-АВ, ринкова вартість автомобіля марки Volkswagen Transporter, T 3, 2017 року випуску, білого кольору, номерний знак НОМЕР_1 , без урахування реанімаційного обладнання, станом на момент проведення експертизи 22 квітня 2026 року могла становити 582 331,20 грн. ( а.с. 234-250).

Крім того, як убачається з висновку експерта, з метою визначення вартості автомобіля було безпосередньо проведено його огляд у присутності представника позивачки. Крім того, під час візуального огляду об`єкта дослідження експертом не виявлено встановленого реанімаційного обладнання. Підтверджуючих документів на дослідження не надано, а тому ринкова вартість автомобіля визначалася без урахування обладнання.

Таким чином, суд враховуючи досліджені докази в їх сукупності, приходить до висновку, що дійсна вартість спірного транспортного засобу на момент розгляду справи становить саме 582 331,20 грн. й відповідно визнає висновок експерта належним доказом в частині визначення вартості спірного транспортного засобу.

При цьому, наданий позивачкою ОСОБА_1 відеоматеріал, зі змісту якого відповідач ОСОБА_2 здійснює рекламування спірного транспортного засобу та визначає його вартість, ураховуючи медичне обладнання, в сумі 160 000 Євро як належний та допустимий доказ не приймає, оскільки останній спростовується іншими дослідженими судом доказами.

До того, позивачкою не надано суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження вартості встановленого у транспортному засобі обладнання, його повного переліку, найменування, кількості тощо, а також договорів купівлі-продажу даного обладнання та інших доказів на підтвердження, у тому числі факту придбання ОСОБА_2 у власність спірного медичного обладнання та під час спільного проживання із позивачем. Крім того, на момент огляду транспортного засобу експертом, будь-якого медичного обладнання в автомобілі не виявлено.

При цьому, з наданих стороною відповідача доказів на підтвердження факту належності автомобіля на праві особистої власності відповідачу убачається, що згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 12 травня 2022 року ОСОБА_3 продала належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_2 за 345 000 грн. ( а.с. 50-52) та на підставі договору позики від 20 травня 2022 року надала у борг ОСОБА_2 на строк до 20 травня 2024 року грошові кошти в сумі 307 688 грн., що еквівалентно 10 000 Євро, на придбання транспортного засобу( а.с. 53).

Разом з тим, вищевказаний доказ як доказ належності автомобіля відповідачу на праві особистої власності суд не приймає до уваги вищевказаний договір позики, оскільки досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі).

Використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим.

Так, поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

При цьому, при поділі автомобіля , необхідно визначити джерело його придбання, а не лише факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, а також участь у його придбанні шляхом формування спільного бюджету та ведення спільного господарства, а також виключити можливість залучення особистих коштів будь-кого з них.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Також слід зазначити, що майно фізичної особи - підприємця, як і майно для професійної діяльності члена сім`ї, яке придбане за кошти від своєї діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім`ї, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 СК України.

Таке майно може вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна.

Враховуючи фактичні обставини справи, а також те, що хоча автомобіль і був придбаний під час спільного проживання сторін, однак основною метою придбання спірного автомобіля «Легковий автомобіль, спеціалізований, швидка медична допомога, бувший у використанні» марки VolkswagenTransporter, T 3, 2017 року випуску, білого кольору, номерний знак НОМЕР_1 , є саме використання його в підприємницькій діяльності відповідачем ОСОБА_2 здійснення транспортування хворих, й відповідно даний факт не спростовано позивачкою, а також позивачкою не надано доказів використання спірного автомобіля в інтересах сім`ї та доказів щодо придбання автомобіля за рахунок належних подружжю коштів, а тому суд приходить до висновку, що на спірний транспортний засіб не поширюється режим спільної сумісної власності на це майно й відповідно в задоволенні вимог ОСОБА_1 в частині поділу автомобіля слід відмовити.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання договору купівлі-продажу від 30 серпня 2024 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 недійсним, як фраудаторного правочину, укладеного з метою виведення майна зі спільної сумісної власності та приховування його від поділу, то суд зазначає наступне.

Так, за загальним правилом ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтями 203, 215 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом і повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 ЦК України не суперечать ч. 2 ст. 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису ч. 3 ст. 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису ч. 1 ст. 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у ч. 3 ст. 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що ч. 3 ст. 13 та ч. 3 ст. 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відносяться: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відносяться: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (постанова Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі №755/17944/18, постанова Верховного Суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ч. 1, 2 ст. 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 року в справі № 6-197цс14, постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17).

ВС у своїх висновках зауважував, що недійсність фраудаторного правочину в поза конкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою поза конкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в поза конкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (ст. 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не допускається (постанови Верховного Суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21, від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20, від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 ).

Як встановлено судом, 30 серпня 2024 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу автомобіля.

При цьому, як вказувала сторона відповідача даний договір укладено саме на виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором позики та ним передано майно у власність матері в рахунок повернення боргу отриманого для придбання автомобіля, що в своїй сукупності свідчить безоплатність спірного договору купівлі-продажу, який за своєю природою належить до оплатних договорів згідно положень цивільного законодавства, тобто суперечить правовій природі договору купівлі-продажу.

Разом з тим, відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

При цьому, позивачкою не надано суду копії спірного договору купівлі-продажу, дійсність якого оспорюється нею в судовому порядку, а також в ході підготовчого судового засідання в розумінні положень ст. 84 ЦПК України не було заявлено клопотання про його витребування.

До того ж судом в ході розгляду справи не здобуто належних доказів того, що на спірний транспортний засіб поширюється режим спільної сумісної власності.

За таких обставин, а також враховуючи встановлені фактичні обставини справи та норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини сторін, та зважаючи на відсутність в матеріалах справи спірного договору купівлі-продажу предмету оскарження, суд позбавлений можливості надати спірному договору відповідну правову оцінку, у тому числі в частині наявності правових підстав для визнання його недійсним, а тому в задоволенні позовних вимог в цій частині також слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 57, 60, 61, 63, 69, 70, 71, 74 СК України, ст.ст. 4, 10-13, 43, 44, 76-81, 83, 133, 141, 259, 263, 265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя,- відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Чернівецького апеляційного суду через Чернівецький районний суд міста Чернівців протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Чернівецького районного

суду міста Чернівців Піхало Н.В.