Рішення № 140856524, 14.09.2026, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 308/7056/25

Провадження № 2/761/4283/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі

головуючого судді Мальцева Д.О.,

за участю секретаря Журавльова М.Б.,

представник відповідача Філіпової Г.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України, третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_1 про відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_2 , третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_3 (в/ч НОМЕР_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_4 про відшкодування моральної шкоди, відповідно до якої просить суд стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь позивача 350 000,00 грн. відшкодування моральної шкоди, завданої протиправними діями.

Свої позовні вимоги позивач обгрунтовує тим що, він з 29.07.2003 року проходив військову службу за контрактом в Адміністрації Державної прикордонної служби України. Остання займана посада - начальник відділу внутрішньої та власної безпеки по ІНФОРМАЦІЯ_5 та власної безпеки « ІНФОРМАЦІЯ_6 ». Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 11.03.2021 №202-ОС «Про особовий склад» позивача було звільнено з військової служби у запас Збройних Сил України на підставі пп. «г» п.2 ч.5 ст.26 Закону України №2232-XII від 25.03.1992 «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з скороченням штатів або проведенням організаційних заходів - у разі неможливості їх використання а службі. Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 12.03.2021 №208-ОС «Про особовий склад» позивача було виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення. Відповідно до довідки розрахунку щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби підполковнику ОСОБА_2 , відповідно до пункту 9 розділу 5 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцями Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року №558, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 липня 2018 року за №854/32306, підполковнику ОСОБА_2 нарахована та виплачена 06 травня 2021 року одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби у розмірі 188836,85 грн. 15 березня 2021 року позивач звернувся до голови ІНФОРМАЦІЯ_7 із рапортом щодо оформлення документів для призначення пенсії за вислугу років, у зв`язку із звільненням з військової служби. За результатами розгляду поданого позивачем рапорту листом №121-10524/0/6-21 від 30.04.2021 Адміністрація Державної прикордонної служби України повідомила позивача про відсутність підстав для прийняття заяви за встановленою формою для призначення пенсії за вислугу років та інших документів від кадрового підрозділу Адміністрації Держприкордонслужби, фінансового підрозділу ІНФОРМАЦІЯ_8 документів, необхідних для призначення пенсії за вислугу років на умовах, визначених статтею 12 Закону №2262. Не погодившись з відмовою в оформленні документів для призначення пенсії за вислугу років а також нарахованою та виплаченою сумою одноразової грошової допомоги. У зв`язку із звільненням з військової служби, позивач був змушений звернутися до суду з адміністративними позовами. 24.06.2021 року позивач звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_9 , в якому просив зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому одноразової грошової допомоги відбулась з порушенням законодавства, позивач оскаржив зазначене рішення Військової частини НОМЕР_1 . Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2021 року позов у справі №260/2631/21 задоволено та визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги не в повному обсязі. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2025 року рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2021 року позов у справі №260/2631/21 залишено без змін. Також у червні 2021 року позивач звернувся до Закарпатського окружного адміністративного із позовом та просив визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо відмови в оформленні та направленні до органів Пенсійного фонду України документів, які необхідні для призначення йому пенсії за вислугу років згідно зі статтею 12 Закону №2262 та зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 оформити та подати до органів Пенсійного фонду України документи, які необхідні для призначення йому пенсії за вислугу років згідно із статтею 12 Закону №2262.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2021 у справі №260/2138/21 року позов позивача задоволено. Визнано протиправними дії Адміністрації Державної прикордонної служби україни щодо відмови в оформленні та направлені до органів Пенсійного фонду України документів, які необхідні для призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років згідно із статтею 12 Закону №2262.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.12.2021 року рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2021 року в адміністративній справі №260/2138/21 залишено без змін.

Внаслідок вищевказаних дій, які на думку позивача полягали в невиконанні обов`язку щодо належного оформлення документів для призначення позивачеві пенсії за вислугу років та затримки остаточного розрахунку при звільненні, позивач зазнав глибоких моральних страждань, що вплинули на його емоційний, фізичний і соціальний стан, у зв`язку з чим, позивач звернувся до суду із вказаною позовною заявою.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22.07.2025 справу передано за підсудністю на розгляд Шевченківського районного суду м. Києва.

У серпні 2025 року до Шевченківського районного суду м. Києва надійшла вказана позовна заява.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.09.2025 матеріали позову передані на розгляд судді Мальцева Д.О.

19.09.2025 року ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня отримання вказаної ухвали, оскільки подана заява не відповідала вимогам ст. 175, 177 ЦПК України.

03.10.2025 року через підсистему «Електронний суд» надійшла заява від позивача про усунення недоліків та виконання вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху.

08.12.2025 ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва Мальцева Д.О. відкрито провадження у справі, за правилами позовного провадження в загальному порядку, призначено підготовче засідання.

25.03.2026 року ухвалою судді Шевченківського районного суду м.Києва Мальцева Д.О. залучено до участі у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про відшкодування моральної шкоди, у якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 ).

23.04.2026 року через систему «Електронний суд» від представника третьої особи ІНФОРМАЦІЯ_3 (в/ч НОМЕР_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_10 письмові третьої особи щодо позову.

24.04.2026 року через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшли додаткові пояснення.

Протокольною ухвалою суду від 02.06.2026 року закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті.

18.06.2026 року через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшло клопотання про долучення доказів.

28.06.2026 року через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшли додаткові пояснення.

Позивач та представник позивача в судове засідання не з`явився, про дату місце та час судового розгляду були повідомлені належним чином, на адресу суду від позивача надійшла заява про розгляд справи без його участі, позовні вимоги просив задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала, просила відмовити в його задоволенні.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про дату місце та час судового розгляду був повідомлений належним чином.

Суд, заслухавши пояснення представника відповідача, розглянувши подані документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. (ч. 2 ст. 15 ЦК України).

Частиною 1 ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України від 01 грудня 2004р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024р. у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023р. в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023р. у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019р. в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018р. у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018р. у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019р. у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019р. у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020р. у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022р. в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21).

Приватно - правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023р. в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023р. в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22).

Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, позивач з 29.07.2003 року проходив військову службу за контрактом в Адміністрації Державної прикордонної служби України.

Остання займана посада - начальник відділу внутрішньої та власної безпеки по ІНФОРМАЦІЯ_5 та власної безпеки « ІНФОРМАЦІЯ_6 ». Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 11.03.2021 №202-ОС «Про особовий склад» позивача було звільнено з військової служби у запас Збройних Сил України на підставі пп. «г» п.2 ч.5 ст.26 Закону України №2232-XII від 25.03.1992 «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з скороченням штатів або проведенням організаційних заходів - у разі неможливості їх використання а службі.

Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 12.03.2021 №208-ОС «Про особовий склад» позивача було виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення.

Відповідно до довідки розрахунку щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби підполковнику ОСОБА_2 , відповідно до пункту 9 розділу 5 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцями Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року №558, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 липня 2018 року за №854/32306, підполковнику ОСОБА_2 нарахована та виплачена 06 травня 2021 року одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби у розмірі 188836,85 грн.

15 березня 2021 року позивач звернувся до голови ІНФОРМАЦІЯ_7 із рапортом щодо оформлення документів для призначення пенсії за вислугу років, у зв`язку із звільненням з військової служби. За результатами розгляду поданого позивачем рапорту листом №121-10524/0/6-21 від 30.04.2021 Адміністрація Державної прикордонної служби України повідомила позивача про відсутність підстав для прийняття заяви за встановленою формою для призначення пенсії за вислугу років та інших документів від кадрового підрозділу Адміністрації Держприкордонслужби, фінансового підрозділу ІНФОРМАЦІЯ_8 документів, необхідних для призначення пенсії за вислугу років на умовах, визначених статтею 12 Закону №2262.

Не погодившись з відмовою в оформленні документів для призначення пенсії за вислугу років а також нарахованою та виплаченою сумою одноразової грошової допомоги. У зв`язку із звільненням з військової служби, позивач звернутися до суду з адміністративними позовами.

24.06.2021 року позивач звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_9 , в якому просив зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому одноразової грошової допомоги відбулась з порушенням законодавства, позивач оскаржив зазначене рішення Військової частини НОМЕР_1 .

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2021 року позов у справі №260/2631/21 задоволено та визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги не в повному обсязі.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2025 року рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2021 року позов у справі №260/2631/21 залишено без змін.

Також у червні 2021 року позивач звернувся до Закарпатського окружного адміністративного із позовом та просив визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо відмови в оформленні та направленні до органів Пенсійного фонду України документів, які необхідні для призначення йому пенсії за вислугу років згідно зі статтею 12 Закону №2262 та зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 оформити та подати до органів Пенсійного фонду України документи, які необхідні для призначення йому пенсії за вислугу років згідно із статтею 12 Закону №2262.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2021 у справі №260/2138/21 року позов позивача задоволено. Визнано протиправними дії Адміністрації Державної прикордонної служби україни щодо відмови в оформленні та направлені до органів Пенсійного фонду України документів, які необхідні для призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років згідно із статтею 12 Закону №2262.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.12.2021 року рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2021 року в адміністративній справі №260/2138/21 залишено без змін.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, сторона позивача наголошувала, що внаслідок, протиправних дій відповідача, які на думку позивача полягали в невиконанні обов`язку щодо належного оформлення документів для призначення позивачеві пенсії за вислугу років та затримки остаточного розрахунку при звільненні, позивач зазнав глибоких моральних страждань, що вплинули на його емоційний, фізичний і соціальний стан, спричинили позивачу моральну шкоду, яку він оцінив в 350 000,00 грн.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами ст. ст. 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком.

При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.

Отже, позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги сторона позивача посилалася на спричинення моральної шкоди, яка виявилась у порушенні права сторони позивача, зі сторони відповідача, щодо вибору подальшої роботи та здійснення психологічного та адміністративного тиску, що надає право на захист, шляхом відшкодування моральної шкоди.

Так, Верховний Суд, у постановах від 15 грудня 2020р. по справі № 752/17832/14-ц зазначив, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові, внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (див. постанову Верховного Суду від 03 серпня 2020р. по справі № 817/48/18).

За змістом ч. 1, 2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Стаття 1167 ЦК України передбачає підстави відповідальності за завдану моральну шкоду, згідно якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п. 3, 5 Постанови за № 4 від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правої відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У постанові від 10 квітня 2019р. по справі № 464/3789/17 Верховним Судом зазначено, що у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Пунктом 10-1 постанови Пленуму ВСУ визначено, що при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі статті 56 Конституції України судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування.

Суд зазначає, що порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень можуть викликати негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Суд також наголошує, що моральну шкоду, зважаючи на її сутність, не можна відшкодувати у повному обсязі, оскільки не має (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю. Зважаючи на це, будь-яка компенсація моральної шкоди не є (і не може бути) адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Оскільки, нормативно-правовими актами України не встановлено розмір компенсації моральної шкоди, розмір моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню, визначається судом відповідно до наданих доказів та фактичних обставин справи.

Позивач повинен надати докази як на підтвердження протиправних дій чи бездіяльності відповідача, так і докази спричинення йому моральної шкоди, а також наявності причинного зв`язку між діями, бездіяльністю заподіювача та спричиненою шкодою.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і елекронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України).

Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі» роз`яснено, що під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

У роз`ясненні п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі» вказано, враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року вказано, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

З огляду на вищевикладене, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження заподіяних йому відповідачем моральних страждань, характеру немайнових втрат, зокрема доказів, які б підтверджували тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках, заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем.

Крім того, позивач не зазначає якими конкретно діями відповідача йому спричинено моральну шкоду, так як наявність вище вказаних рішень не є єдиною й безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки доведенню підлягають не лише факт порушення, але і факт завдання такими діями чи бездіяльністю моральної шкоди. Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою, чого позивачем не зроблено.

Враховуючи викладене, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинили моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.

У відповідності до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018р. у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) зробила висновок про те, що «виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням, в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону».

Аналогічні висновки Великою Палатою Верховного Суду були наведені в постанові від 29 червня 2021р. у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20) вказано, що «суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. […] позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 ст. 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин».

Враховуючи те, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволені позову по суті заявлених позовних вимог, заява представника третьої особи про застосування строку позовної давності, в порядку ст. 267 ЦК України, не підлягає до задоволення.

Так, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

При прийнятті рішення суд також враховує, що відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, то з відповідача не підлягає стягненню судові витрати.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 10, 12, 13, 17-19, 76-82, 89, 110, 141, 142, 206, 258, 259, 263-266, 268, 354, 355 ЦПК України; ст. 56 Конституції України; ст. ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст. ст. 13, 15, 16, 23, 1167 ЦК України; Постановою Пленуму Верховного Суду України за № 4 від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», суд, -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України, третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_1 про відшкодування моральної шкоди.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складений 24.09.2026 року.

Суддя: