Рішення № 140757575, 19.10.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2026 рокуСправа № 160/13381/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ніколайчук С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії

УСТАНОВИВ:

19.05.2026 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації громадянину України ОСОБА_1 , оформлене повідомленням №20260420-626761 від 21.04.2026 року;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 прийняти рішення про надання огромадянину України ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації як батьку, який самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він стоїть на військовому обліку у відповідача. Має двох дітей 7 та 12 роківякі проживають та знаходяться на його повному утриманні. Він звернувся до ТЦК та СП із заявою про надання йому відстрочки. Повідомленнм №20260420-626761 від 21.04.2026 року йому було відмовлено в наданні відстрочки, у зв`язку з відсутністю рішення про встановлення факту самостійного виховання дітей. Вважає, що така відмова відповідача є протиправною. З урахуванням обставин викладених у позовній заяві, просить позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою від 25 травня 2026 року суд залишив позовну заяву без руху та встановив позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом десяти днів з дня отримання копії цієї ухвали.

Засобами електронного зв`язку позивач подав до суду заяву про усунення недоліків вказаних в ухвалі від 25 травня 2026 року.

Ухвалою від 08 липня 2026 року суд відкрив провадження у справі №160/13381/26 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.

Відповідач, на виконання ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України, надіслав 05.08.2026 року до суду письмовий відзив на адміністративний позов, в якому просить відмовити в задоволені позову у повному обсязі. Зазначає, що 20.04.2026 року від позивача надійшла заява №20260420-626761 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

На підтвердження заявленої підстави позивач подав свідоцтво про народження дитини, документи, які, на його думку, підтверджують самостійне виховання та утримання дитини, витяг з реєстру територіальної громади та паспорт.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» право на відстрочку мають, зокрема, жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також якщо особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини вчинено відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Перелік документів, що підтверджують право на відстрочку за цією підставою, визначений додатком 5 до постанови Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560. Зокрема, у разі самостійного виховання та утримання дитини таким підтвердженням є рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Разом з тим до заяви позивачем не було подано рішення суду про встановлення факту самостійного виховання ним дитини. Надане ним рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 27.12.2023 року у справі №202/16263/23, яким розірвано шлюб між позивачем та ОСОБА_2 , не встановлює факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем і не є документом, передбаченим додатком 5 до постанови Кабінету Міністрів України №560 для підтвердження відповідної підстави відстрочки.

Отже, на момент розгляду заяви позивачем не було подано належного документа, який відповідно до законодавства підтверджував би заявлену ним підставу для відстрочки. За таких обставин відповідач вважає рішення про відмову у наданні відстрочки правомірним та просить у задоволенні позовних вимог відмовити.

Згідно з ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

26.03.2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 .

Від шлюбу сторони мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвами про народження серії НОМЕР_4 та серії НОМЕР_5 відповідно.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпра від 27.12.2023 року у справі №202/16263/23 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

16.04.2026 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та обов`язків, визначення місця проживання та утримання спільних дітей. Відповідно до умов цього договору батьки за взаємною згодою визначили місце проживання дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 .

20.04.2026 року ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою №20260420-626761 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як особі, яка самостійно виховує та утримує дітей віком до 18 років.

До заяви позивачем було долучено свідоцтва про народження дітей, документи щодо місця їх проживання, рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 27.12.2023 року у справі №202/16263/23 та нотаріально посвідчений договір від 16.04.2026 року щодо здійснення батьківських прав та обов`язків, визначення місця проживання та утримання дітей.

21.04.2026 року Комісією при ІНФОРМАЦІЯ_4 прийнято рішення, оформлене повідомленням №20260420-626761, про відмову у наданні позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв`язку з відсутністю документів, які підтверджують самостійне виховання та утримання дітей, зокрема рішення суду про встановлення відповідного факту.

Відповідач 05.08.2026 року подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що під час розгляду заяви позивачем не було подано передбаченого законодавством документа, який підтверджує самостійне виховання та утримання дитини, а саме рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини. При цьому відповідач послався на те, що надане позивачем рішення суду про розірвання шлюбу не встановлює факту самостійного виховання та утримання дітей, а договір між батьками від 16.04.2026 року визначає лише місце проживання дітей разом із батьком.

Позивач не погоджуючись із рішенням відповідача, звернувся із цим позовом до суду.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, та доводам відповідача, викладеним у відзиві на позов, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела права.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо, добросовісно, розсудливо та пропорційно.

Частиною першою статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 23 зазначеного Закону не підлягають призову на військову службу під час мобілізації жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини вчинено відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Таким чином, законодавець пов`язує право особи на відстрочку за наведеною підставою не лише з наявністю у неї дитини віком до 18 років, а й з наявністю визначених законом додаткових юридичних обставин, які підтверджують, зокрема, самостійне виховання та утримання дитини.

Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 (далі - Порядок №560), визначає механізм реалізації положень Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та порядок документального підтвердження обставин, які дають право на відстрочку.

Відповідно до пункту 58 Порядку №560 військовозобов`язаний, який має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, може особисто звернутися до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки із заявою про надання відстрочки та документами, що підтверджують таке право.

Перелік документів, що підтверджують право на відстрочку за відповідними підставами, визначений додатком 5 до Порядку №560.

У випадку самостійного виховання та утримання дитини підтвердженням відповідної обставини є рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або відповідний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян у випадку, коли запис про батька дитини здійснено відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Судом встановлено, що від шлюбу між позивачем та ОСОБА_3 народилися двоє дітей - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

20.04.2026 року ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою №20260420-626761 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як особі, яка самостійно виховує та утримує дітей віком до 18 років.

На момент звернення із заявою про надання відстрочки діти були неповнолітніми.

Суд зауважує, що наявність у позивача двох дітей віком до 18 років не є достатнім для застосування пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки зазначена норма передбачає додаткові умови для виникнення права на відстрочку.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпра від 27.12.2023 року у справі №202/16263/23 шлюб між позивачем та матір`ю дітей розірвано.

Вказаним рішенням не встановлено, що позивач самостійно виховує та утримує дітей, не встановлено факту невиконання матір`ю дітей батьківських обов`язків та не вирішувалося питання щодо одноосібного виховання дітей позивачем.

Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, з огляду на які обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (див.: пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).

До матеріалів справи не додано доказів, що мати дітей позбавлена батьківських прав, померла, визнана безвісно відсутньою чи зниклою безвісти, оголошена померлою або відбуває покарання у місцях позбавлення волі.

Суд враховує нотаріально посвідчений договір між батьками від 16.04.2026 року, відповідно до якого батьки за взаємною згодою визначили місце проживання дітей разом із позивачем, а також врегулювали питання здійснення батьківських прав та обов`язків і утримання дітей.

Зазначений документ підтверджує досягнення між батьками домовленості щодо місця проживання дітей та порядку здійснення ними батьківських прав та обов`язків.

Разом з тим, суд констатує, що такий договір не є рішенням суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей та не може підміняти собою документ, який відповідно до Порядку №560 підтверджує наявність відповідної підстави для відстрочки.

Такий висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 11.09.2024 у справі №201/5972/22, відповідно до якої такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини (п.85).

Крім того, суд враховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06.05.2026 року у справі №686/26736/25, предметом розгляду якої були питання встановлення юридично значущого факту в контексті підтвердження права на відповідну відстрочку. Верховний Суд зазначив: «…Оскільки сімейним законодавством України не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (див.: пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14 - 132цс23)….». Тобто Суд виходив, зокрема, з того, що окреме провадження не може використовуватися для створення преюдиційного факту, необхідного для подальшого вирішення спору про право, а встановлення обставин щодо виконання одним із батьків своїх батьківських обов`язків потребує належного встановлення відповідних обставин.

Отже, доводи позивача про те, що проживання дітей разом із ним та укладення між батьками відповідного договору автоматично підтверджують його статус особи, яка самостійно виховує та утримує дітей, є необґрунтованими.

Суд звертає увагу, що при вирішенні питання про надання відстрочки територіальний центр комплектування та соціальної підтримки не наділений повноваженнями самостійно встановлювати факт одноосібного виховання дитини замість компетентного суду, якщо такий факт є спірним та потребує встановлення обставин щодо виконання другим із батьків своїх батьківських обов`язків.

З матеріалів справи вбачається, що на момент звернення із заявою позивач не мав рішення суду, яким встановлено факт самостійного виховання ним дітей, а також не подав документів, які відповідно до іншої передбаченої законом підстави підтверджували б відсутність у матері дітей можливості або обов`язку здійснювати батьківські права та обов`язки.

Суд зауважує, що на момент розгляду заяви позивачем не було документально підтверджено наявність саме тієї юридичної обставини, з якою пункт 4 частини першої статті 23 Закону №3543-XII пов`язує виникнення права на відстрочку.

Оцінюючи правомірність рішення відповідача відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує, що відповідачем надано матеріали розгляду заяви позивача, а підставою для відмови зазначено відсутність документа, який підтверджує самостійне виховання та утримання дітей, зокрема рішення суду про встановлення відповідного факту.

Вказаний висновок відповідача відповідає вимогам Закону №3543-XII та Порядку №560, оскільки на момент прийняття оскарженого рішення позивач не надав документа, передбаченого законодавством для підтвердження заявленої ним підстави для відстрочки.

Водночас суд зазначає, що обов`язок відповідача довести правомірність свого рішення не означає обов`язку суду визнати доведеними обставини, які позивачем не підтверджені належними та допустимими доказами. Суд здійснює перевірку рішення суб`єкта владних повноважень з урахуванням усієї сукупності доказів та встановленого законом порядку реалізації відповідного права.

За результатами оцінки доказів у їх сукупності суд дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності всіх передбачених законом умов для набуття права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації за пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Відповідач, у свою чергу, довів правомірність оскарженого рішення, оскільки на момент його прийняття відсутній передбачений законодавством документ, який підтверджував би заявлену позивачем підставу для відстрочки.

Отже, за результатами розгляду справи суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, судові витрати, які підлягають відшкодуванню відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Водночас у разі відмови у задоволенні позову положення частини першої статті 139 КАС України щодо відшкодування судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань відповідача застосуванню не підлягають.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , підстави для стягнення з відповідача судових витрат на користь позивача відсутні.

Керуючись ст. 14, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.В. Ніколайчук