Рішення № 140755165, 12.10.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/2658/25

Провадження № 2/127/407/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.10.2026 Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Романюк Л.Ф.,

при секретарі Курутіній О.В.,

за участі представника позивача Сейдаметова Р.Р.,

відповідачки ОСОБА_1 ,

представника відповідачки ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), за участі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Служби у справах дітей Вінницької міської ради (21050 м. Вінниця, вул. Соборна,50) про визнання незаконним утримання дитини на території України та повернення її за постійним місцем проживання,-

встановив:

До суду звернувся ОСОБА_4 в особі свого представника ОСОБА_5 з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання незаконним утримання дитини на території України та повернення її за постійним місцем проживання, мотивуючи свої вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Варшаві Республіки Польща народився їхній спільний син ОСОБА_6 , який від народження постійно проживав разом із батьками на території Республіки Польща за адресою: АДРЕСА_3 , має польське громадянство та відповідні документи, що посвідчують його особу.

Позивач зазначає, що до вересня 2023 року батьки спільно проживали з дитиною, здійснювали її виховання та утримання, при цьому він особисто брав участь у догляді за сином, забезпечував його потреби та займався питаннями його виховання.

11 листопада 2023 року відповідачка ОСОБА_1 разом із малолітнім сином Матеушем Мілевським виїхала з Республіки Польща до України, повідомивши позивача про намір тимчасового перебування на території України та подальшого повернення до Польщі. Однак після прибуття до України відповідачка разом із дитиною залишилася проживати у м. Вінниці, не повернула сина до Республіки Польща та, за твердженням позивача, перешкоджає його спілкуванню з дитиною.

Позивач вказує, що згоди на зміну постійного місця проживання сина з Республіки Польща на Україну він не надавав, батьківських прав не позбавлений та будь-яких обмежень щодо здійснення ним батьківських прав не встановлено. З метою повернення дитини до місця її постійного проживання позивач звертався до Міністерства юстиції України, яке листом від 20 серпня 2024 року № М-26136 повідомило про вжиття заходів у межах Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, однак добровільного повернення дитини відповідачкою забезпечено не було. Крім того, у листі Міністерства юстиції України від 21 жовтня 2024 року № 145274/172451-32-24/12.5.2 зазначено про відмову відповідачки добровільно повернути дитину до Республіки Польща.

Позивач вважає, що подальше перебування малолітнього ОСОБА_7 на території України без його згоди порушує його права як батька та право дитини на проживання за місцем її постійного проживання. Посилаючись на зазначені обставини, просить суд визнати незаконним утримання відповідачкою малолітнього ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України, зобов`язати ОСОБА_1 повернути дитину до місця її постійного проживання в Республіці Польща, а в разі відмови добровільно виконати рішення суду забезпечити повернення дитини до Республіки Польща, а також стягнути з відповідачки судові витрати.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_5 заявлені вимоги підтримав за обставин, викладених в позові, просить суд позов задовольнити.

Відповідачка ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 , кожен окремо, позов не визнали, зазначили обставини, аналогічні викладеним ними у відзиві.

Третя особа в судове засідання не з"явилась, про час та місце розгляду справи повідомлялавсь своєчасно та належним чином відповідно до вимог закону.

Суд вважає можливим розглянути справу у їх відсутніст.

28.02.2025р. на адресу суду надійшов відзив від відповідачки ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 .

На обґрунтування своїх заперечень відповідачка зазначила, що є громадянкою України, а її син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , також набув громадянство України за народженням. Із 7 вересня 2022 року вона разом із сином проживає на території України за адресою: АДРЕСА_4 . Стверджує, що дитина переважну частину свого життя проживає в Україні, де сформувалося її звичне соціальне та сімейне середовище.

Заперечуючи доводи позивача щодо постійного проживання дитини в Республіці Польща, відповідачка пояснила, що після народження сина вони з позивачем проживали у квартирі за адресою: АДРЕСА_5 , а не за адресою, зазначеною у позовній заяві. Реєстрація дитини за адресою: АДРЕСА_3 , була здійснена позивачем за його ініціативою та, за твердженням відповідачки, мала формальний характер, оскільки фактично вона разом із сином за цією адресою ніколи не проживала. Зазначила, що квартира належала позивачу та використовувалася ним, зокрема, для отримання доходу від здавання в оренду. На підтвердження своїх доводів послалася на документи щодо реєстрації місця проживання дитини, нотаріальні документи та інші письмові докази.

Відповідачка стверджує, що 7 вересня 2022 року за спільною згодою батьків вона разом із малолітнім сином повернулася до України, тоді як позивач залишився проживати в Республіці Польща. Надалі позивач неодноразово відвідував дитину на території України, зокрема у квітні, червні та серпні 2023 року, що, на переконання відповідачки, свідчить про його обізнаність із фактичним місцем проживання сина та відсутність заперечень щодо такого проживання.

Зокрема, відповідачка зазначила, що 10 квітня 2023 року разом із сином за згодою позивача прибула до Республіки Польща для організації проведення обряду хрещення дитини. Під час перебування в Польщі між сторонами виникали конфлікти, у зв`язку з чим вона повернулася до України. 16 червня 2023 року позивач самостійно забезпечив повернення відповідачки із сином до України, залишившись проживати в Польщі.

У липні 2023 року він знову відвідував сина у Вінниці, а 3 серпня 2023 року відповідачка дала згоду позивачу на перебування дитини в Польщі для відвідування його батьків. При цьому, за її твердженням, сторони погодили тимчасовий характер такого перебування з 14.08.2023р. по 14.09.2023р., оскільки на 01.09.2023р. у відповідачки було заплановано медичне втручання в Україні.

Відповідачка також зазначила, що 15 вересня 2023 року позивач оформив нотаріальну згоду на виїзд малолітнього сина до Канади в період із 25 вересня до 6 грудня 2023 року. Водночас зазначила що це була одноразова згода на виїзд малолітньої дитини до Канади.

Щодо обставин виїзду з дитиною до України 11 листопада 2023 року відповідачка пояснила, що такий виїзд відбувся за усною згодою позивача, який був обізнаний із місцем перебування сина та не заперечував проти його повернення до України. Стверджує, що позивач неодноразово підтримував із нею зв`язок за допомогою месенджерів Telegram та WhatsApp, спілкувався із сином у режимі відеозв`язку, а також особисто відвідував дитину у Вінниці 27 грудня 2023 року та 9 березня 2024 року. Під час одного з таких відвідувань, за твердженням відповідачки, вони спільно подали документи для оформлення дитині закордонного паспорта громадянина України.

Відповідачка заперечила наявність факту незаконного переміщення чи утримання дитини, посилаючись на те, що син від раннього віку проживає разом із нею в Україні, а його перебування в Республіці Польща мало тимчасовий характер і було пов`язане переважно з відвідуванням батька та його родичів. Звернула увагу, що з моменту останнього повернення дитини з Польщі до України минув значний проміжок часу, протягом якого позивач підтримував із сином спілкування та був обізнаний із місцем його проживання.

Окремо відповідачка наголосила на обставинах, пов`язаних із забезпеченням належних умов проживання, виховання та розвитку малолітнього сина. Зазначила, що самостійно здійснює повсякденний догляд за дитиною, забезпечує її харчування, одягом, медичним обслуговуванням, організовує дозвілля та розвиток. За її твердженням, позивач не забезпечував належної матеріальної підтримки сім`ї, а під час спільного проживання між сторонами виникали конфлікти, що негативно впливали на її психологічний стан.

Відповідачка повідомила, що дитина перебуває під постійним медичним наглядом в Україні, має відповідні медичні документи, проходить профілактичні огляди та отримує необхідну медичну допомогу. Син відвідує дитячий садок у м. Вінниці, займається плаванням, відвідує заняття з логопедом та інші розвивальні гуртки. На підтвердження зазначених обставин відповідачка послалася на довідки медичних закладів, документи щодо профілактичних щеплень, медичну картку дитини, довідку закладу дошкільної освіти та фотоматеріали.

За твердженням відповідачки, малолітній ОСОБА_6 має тісний емоційний зв`язок із нею, бабусею та іншими родичами, які проживають в Україні, спілкується українською та російською мовами, натомість польською мовою не володіє. Вона вважає, що дитина повністю адаптована до проживання в Україні, де сформовано її звичне середовище, соціальні зв`язки та умови для подальшого розвитку.

Відповідачка також зазначила, що не перешкоджає спілкуванню батька із сином, про що, на її думку, свідчать неодноразові особисті зустрічі позивача з дитиною та їхнє спілкування засобами відеозв`язку. Водночас вважає, що позивач, звертаючись із вимогою про повернення дитини до Республіки Польща, фактично прагне змінити усталений порядок її проживання та виховання.

Обґрунтовуючи необхідність відмови в задоволенні позову, відповідачка послалася на положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, зокрема статті 3, 12, 13 та 20, а також на положення Конвенції про права дитини, статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини і Верховного Суду.

На переконання відповідачки, вирішення спору має здійснюватися з урахуванням найкращих інтересів дитини, її віку, тривалості проживання в Україні, ступеня адаптації до соціального та сімейного середовища, емоційної прив`язаності до матері, а також можливих негативних наслідків зміни звичного місця проживання.

Зокрема, відповідачка вважає, що примусове повернення малолітньої дитини до Республіки Польща та її розлучення з матір`ю можуть створити серйозний ризик заподіяння шкоди психологічному стану дитини, порушити її звичний спосіб життя, соціальні зв`язки та негативно вплинути на подальший розвиток. При цьому наголошує, що позивачем не доведено обставин, які б свідчили про незаконність перебування дитини в Україні, а також не спростовано факту її тривалого проживання разом із матір`ю на території України.

Крім того, відповідачка звернула увагу на те, що відповідно до статті 12 Гаазької конвенції питання повернення дитини має вирішуватися з урахуванням часу, який минув із моменту її переміщення або утримання, та ступеня адаптації до нового середовища, а відповідно до статті 13 цієї Конвенції суд повинен оцінити наявність обставин, які можуть становити підставу для відмови в поверненні дитини, зокрема існування серйозного ризику заподіяння їй фізичної чи психологічної шкоди або створення для неї нетерпимої обстановки.

Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справах «X проти Латвії», «Хант проти України», «Йогансен проти Норвегії», «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», а також на правові висновки Верховного Суду щодо застосування положень Гаазької конвенції, відповідачка зазначила про необхідність дослідження фактичних обставин проживання дитини, її сімейного середовища та можливих наслідків повернення до іншої держави, без формального підходу до вирішення спору.

З огляду на викладене відповідачка просила суд відмовити в задоволенні позову ОСОБА_3 в повному обсязі та стягнути з позивача понесені нею судові витрати.

Вислухавши пояснення сторін, покази свідків, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступних висновків.

Судом встановлено, що предметом розгляду у справі є спір між батьками малолітньої дитини щодо її повернення до Республіки Польща, де, за твердженням позивача, знаходилося її постійне місце проживання до переміщення на територію України.

Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази, оцінивши їх зміст, взаємний зв`язок та обставини, які вони підтверджують, суд встановив такі фактичні обставини.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є батьками малолітнього ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зазначені обставини підтверджуються свідоцтвом про народження дитини, виданим 02 серпня 2022 року відділом реєстрації актів цивільного стану у місті Варшаві Республіки Польща, актовий запис №1465011/00/AU/2022/637645 ( т.1 а.с.14).

Сторони в зареєстрованому шлюбі не перебували.

Згідно з довідкою Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області № 0512-000026056 від 07 грудня 2023 року, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець міста Варшави Республіки Польща, набув громадянство України на підставі частини першої статті 7 Закону України «Про громадянство України». У довідці зазначено, що дитина є громадянином України з 26 липня 2022 року ( т.1 а.с.207).

Водночас із наданої суду довідки Президента столичного міста Варшави від 08 квітня 2025 року, перекладеної українською мовою, убачається, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 08 квітня 2025 року зареєстрований за постійним місцем проживання за адресою, зазначеною у відповідному документі як «Україна» ( т.2 а.с.142).

Таким чином, наявні у справі документи підтверджують факт народження дитини на території Республіки Польща, набуття нею громадянства України, а також наявність відомостей про її реєстрацію за місцем проживання в Україні.

При цьому сам факт народження дитини на території Республіки Польща не дає можливості встановити тривалість її фактичного проживання у цій державі та характер сформованих там соціальних і сімейних зв`язків без дослідження інших обставин справи.

З матеріалів справи вбачається, що малолітній ОСОБА_6 проживає разом зі своєю матір`ю ОСОБА_1 у АДРЕСА_4 ( т.1 а.с.201,202).

Згідно з довідкою квартального комітету «Царина» Асоціації органів самоорганізації населення міста Вінниці від 02 серпня 2024 року № 471, за вказаною адресою проживає ОСОБА_1 , а до складу її сім`ї входять дві особи: вона та її малолітній син ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які постійно проживають за зазначеною адресою ( т.1. а.с.201).

Аналогічні відомості містяться у характеристиці квартального комітету «Царина» від 13 вересня 2024 року № 564, відповідно до якої ОСОБА_1 проживає разом зі своїм малолітнім сином, бере участь у його утриманні та вихованні, допомагає своїй матері у веденні домашнього господарства ( т.1 а.с.203).

Із витягу з реєстру територіальної громади № 2025/000887500, сформованого 21 січня 2025 року, вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 . Дата реєстрації місця проживання 21 грудня 1996 року. Відомості про зняття її з реєстрації у відповідному витягу відсутні ( т.1. а.с.202).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 395014118 від 16 вересня 2024 року, житловий будинок загальною площею 202,8 кв. м, житловою площею 140,6 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_4 , перебуває у приватній власності ОСОБА_10 . Право власності зареєстровано 03 березня 2023 року ( т.1 а.с.206).

Зазначений документ підтверджує наявність житлового будинку, в якому, відповідно до інших досліджених доказів, проживають відповідачка та малолітня дитина.

Згідно висновку органу опіки та піклування Вінницької міської ради, наданого у справі № 127/2658/25, убачається, що працівниками служби у справах дітей було проведено обстеження умов проживання малолітнього ОСОБА_7 за місцем його фактичного перебування.

Відповідно до акта обстеження житлово-побутових умов від 31 березня 2026 року, зміст якого відображено у висновку органу опіки та піклування, ОСОБА_1 разом із малолітнім сином проживає у приватному двоповерховому житловому будинку загальною площею 120 кв. м.

Для дитини облаштовано окрему кімнату, в якій наявні дитяче ліжко, шафа для одягу, комод, полиці для іграшок та розвивальних ігор. Крім того, дитина має можливість відпочивати разом із матір`ю у її кімнаті, де встановлено додаткове дитяче ліжко.

Санітарний стан житлового приміщення визначено як задовільний. У підвальному приміщенні будинку облаштовано укриття.

Таким чином, за результатами обстеження встановлено, що в родині створені належні умови для проживання, розвитку та виховання малолітньої дитини.

Органом опіки та піклування встановлено, що малолітній ОСОБА_6 проживає разом із матір`ю на території України, має належні умови для життя, виховання та розвитку, перебуває під медичним наглядом, відвідує заклад дошкільної освіти та має сформовані соціальні зв`язки.

У висновку також зазначено, що дитина перебуває у стабільному та позитивному соціальному середовищі, підтримує тісний емоційний зв`язок із матір`ю та родичами, які беруть активну участь у її вихованні.

Орган опіки та піклування звернув увагу на те, що зміна місця проживання, звичного сімейного та соціального оточення, а також розлука з матір`ю можуть негативно вплинути на емоційний і психологічний стан малолітнього.

За результатами розгляду матеріалів та встановлених обставин орган опіки та піклування Вінницької міської ради дійшов висновку про недоцільність повернення малолітнього ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до Республіки Польща ( т.4 а.с.72-76).

Згідно з довідкою комунального закладу «Заклад дошкільної освіти № 21 Вінницької міської ради» від 10 лютого 2025 року № 05-01-14/07, малолітній ОСОБА_6 відвідує зазначений заклад дошкільної освіти з 19 серпня 2024 року на підставі наказу про зарахування № 86 від 19 серпня 2024 року ( т.1 а.с.219).

Матеріали справи міститься висновок фахівця психологічного центру «Fides» від 19 серпня 2025 року, складений доктором психологічних наук, професором ОСОБА_11 за результатами психологічного дослідження малолітнього ОСОБА_7 та його матері ОСОБА_1 .

Зі змісту зазначеного документа вбачається, що психологічне дослідження проводилося за зверненням матері дитини.

На вирішення фахівця були поставлені питання щодо індивідуально-психологічних особливостей малолітнього, його емоційно-психологічного стану, особливостей матері, характеру психологічної прихильності дитини до кожного з батьків, а також можливого впливу створеного матір`ю виховного середовища на психологічне здоров`я дитини.

За результатами проведеного дослідження встановлено, що малолітньому Матеушу ОСОБА_12 притаманні активність, оптимістичність, товариськість, доброзичливість, емоційна врівноваженість та позитивна соціально-психологічна адаптація.

Емоційно-психологічний стан дитини охарактеризовано як позитивний, збалансований та гармонійний.

Щодо матері дитини фахівцем зазначено, що ОСОБА_1 характеризується контактністю, відкритістю, природністю, емоційною стійкістю, здатністю до співпереживання та турботи.

За результатами дослідження дитячо-батьківських відносин встановлено, що у малолітнього Матеуша сформована виражена емоційно-психологічна прихильність до матері та членів її родини.

Зокрема, у висновку зазначено, що дитина сприймає матір як значущу особу, з якою пов`язані почуття безпеки, емоційної підтримки та стабільності.

Водночас психологічне ставлення дитини до батька, ОСОБА_13 , охарактеризовано як нейтральне та невизначене.

Фахівець також дійшла висновку, що спільне проживання дитини з матір`ю у створеному нею виховному середовищі позитивно впливає на психологічний стан малолітнього, сприяє формуванню відчуття стабільності, спокою та впевненості ( т.3 а.с.101-113).

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_14 , ОСОБА_15 та ОСОБА_10 , кожна окремо, пояснили суду, що малолітній ОСОБА_6 з 09 вересня 2022 року проживає на території України, зокрема в місті Вінниці, разом зі своєю матір`ю ОСОБА_16 . Свідки характеризували останню як турботливу та відповідальну матір, яка приділяє належну увагу вихованню сина, піклується про його фізичний, інтелектуальний та духовний розвиток, забезпечує належні умови для проживання й виховання дитини. При цьому, за твердженнями свідків, ОСОБА_17 не чинить перешкод у спілкуванні малолітнього сина з батьком, навпаки, сприяє підтриманню між ними родинних зв`язків. Свідки також зазначили, що особисто бачили ОСОБА_3 декілька разів, однак жодного разу не чули від нього висловлювань щодо наміру проживати разом із сином або самостійно здійснювати його виховання.

Із листування від 26 січня 2024 року, 28 березня 2024 року та інших повідомлень убачається, що між сторонами виникали розбіжності щодо місця перебування дитини, тривалості її спілкування з кожним із батьків та можливості поїздок до Республіки Польща.

Зокрема, батько висловлював бажання проводити із сином тривалі періоди часу на території Польщі, пропонував організувати перебування дитини разом із ним протягом півтора місяця та обговорював можливість її подальшого повернення до матері в Україну.

У листуванні також містяться пропозиції щодо короткострокового перебування дитини у Польщі протягом двох тижнів із наступним поверненням в Україну.

Мати дитини у відповідь висловлювала занепокоєння щодо тривалого перебування малолітнього без неї, звертала увагу на його вік та необхідність збереження звичного режиму догляду ( т.2 а.с.6-9).

Зміст зазначеного листування свідчить про наявність між сторонами обговорення питань виховання, спілкування з дитиною та організації її перебування у різних державах.

Разом із тим із наведених повідомлень не вбачається досягнення сторонами остаточної узгодженої домовленості щодо зміни постійного місця проживання дитини або встановлення тривалого почергового проживання з кожним із батьків.

При цьому суд враховує, що листування відображає позиції сторін у конкретні періоди та підлягає співставленню з іншими доказами щодо фактичних обставин проживання дитини.

Будучи допитаним в судовому засіданні ОСОБА_4 суду зазначив, що він неодноразово порушував перед матір`ю питання щодо можливості перебування сина разом із ним у Республіці Польща. Зазначав, що прагне брати безпосередню участь у вихованні дитини та проводити з нею більше часу.

За його поясненнями, після переміщення дитини до України він підтримував спілкування із сином, зокрема за допомогою відеозв`язку через застосунок WhatsApp, не погоджується з існуючим порядком його проживання і спілкування. Просить позов задовольнити.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Статтею 11 Конвенції про права дитини, прийнятої 20 листопада 1989 року 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789-XII, на держави-учасниці покладено зобов`язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

Зазначена стаття кореспондує з правом кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, закріпленим у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року, підписаної від імені України 9 листопада 1995 року та ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР.

Згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (Нідерланди) (Гаазька конвенція).

З 1 січня 2008 року набула чинності Гаазька конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналась відповідно до Закону України від 1 січня 2006 року, і яка, згідно зі статтею 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України. Головними цілями Конвенції, виходячи з преамбули та її положень, є забезпечення негайного повернення дітей до держав їхнього постійного місця проживання та захист від наслідків їх незаконного переміщення до інших держав або незаконного утримання.

Підстави виникнення правового зв`язку між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.

Згідно з роз`ясненнями Міністерства юстиції України від 29 серпня 2011 року тимчасовий чи постійний виїзд дитини за кордон має відбуватися лише за погодженням з іншим із батьків. У тих випадках, коли дитина виїжджає з одним із батьків без дозволу іншого з батьків, має бути невідкладно постановлено рішення про її повернення, зокрема, до постійного місця проживання в іноземній державі.

Статтею 4 Конвенції визначено, що Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу.

Визначення поняття «права піклування» для цілей Конвенції міститься у статті 5 Конвенції.

Право піклування в контексті Конвенції охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулась із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядається як незаконні, якщо: при цьому порушується права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За замістом частини другої статті 3 Конвенції права піклування, про які йде мова в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Матеріалами справи підтверджено, що 07.09.2022р. ОСОБА_1 разом з сином- Матеушем повернулась до України.

Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника (письмове або усне, за наявності доказів) на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання. Про мовчазну згоду можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини.

За наявності згоди піклувальника на переміщення дитини, утримання може бути незаконним лише за умови порушення строків повернення дитини, або, при знаходженні дитини в іншій країні без визначених строків, за наявності вимоги піклувальника про повернення дитини, зробленої до звернення із заявою про повернення, та з часу відмови особи, яка утримує дитину, повернути дитину в країну постійного проживання без поважних причин.

Отже, розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, відповідно до положень статті 3, частини першої статті 12 Конвенції насамперед потрібно встановити, чи було переміщення або утримання дитини неправомірним до часу звернення піклувальника із заявою. При вирішенні судами справ щодо повернення дитини до країни постійного проживання батьки не позбавлені права вирішувати спір шляхом визначення місця проживання дитини. Разом з тим, стаття 21 Конвенції також передбачає можливість подання заяви про доступ до дитини, що має на меті визначення порядку спілкування заявника з дитиною.

Судом відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_7 , яке видане 02.08.2022р. встановлено, що місцем народження останнього зазначено місто Варшава, Польща, а в графі батьки - мати ОСОБА_18 та батько- ОСОБА_4 .

Дитина народжена в Польщі від одного із батьків, який є громадянином цієї країни, тому в силу свого походження дитина є громадянином Польщі з народження.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про громадянство України» особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Статтею 14 Закону України «Про громадянство України» передбачено, що дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий - іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Згідно з довідкою Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області № 0512-000026056 від 07 грудня 2023 року, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець міста Варшави Республіки Польща, набув громадянство України на підставі частини першої статті 7 Закону України «Про громадянство України». У довідці зазначено, що дитина є громадянином України з 26 липня 2022 року ( т.1 а.с.207).

Дана обставина також підтверджується копією закордонного паспорта громадянина України, виданого 18.03.2024р. ( т.1 а.с. 209).

Законодавство Республіки Польща не встановлює загального обов`язку пред`явлення під час проходження прикордонного контролю нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у кожному випадку виїзду малолітньої дитини за кордон у супроводі одного з батьків.

Отже, сама по собі відсутність такої згоди під час проходження прикордонного контролю не свідчить про порушення відповідачкою встановленого порядку перетинання державного кордону.

Суд бере до уваги, що виїзд відповідачки разом із дитиною відбувся 07 вересня 2022 року, тобто в період дії на території України воєнного стану, запровадженого у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України.

За таких обставин суд не вбачає підстав вважати, що саме процедура перетинання державного кордону Республіки Польща з Україною 07 вересня 2022 року була здійснена відповідачкою з порушенням установленого порядку.

За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов`язки, батьки повинні, передусім, дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватись усупереч інтересам дитини.

Відповідно до статті 12 Конвенції якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Частиною другою статті 12, частинами першою та другою статті 13 та статтею 20 Конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання. Зокрема, якщо у ході розгляду справи суд виявить, що: заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримання (п. «а» частина перша статті 13); заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (п. «а» частина перша статті 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (п. «b» частина перша статті 13); з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (частина друга статті 12); чи є країна, з якої дитину вивезено, країною її постійного проживання за законами цієї країни (стаття 3).

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Згідно з преамбулою Конвенції держави, що її підписали, твердо переконані в тому, що, перш за все, саме інтереси дітей є найважливішими у справі турботи про них, а їх повернення повинно здійснюватись неодмінно з метою надання дітям захисту в міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримання.

Статтею 4 визначено, що Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу.

Важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулась із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції.

Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядається як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом частини другої статті 3 Конвенції права піклування, про які йде мова в частині першої цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або наслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

В даному випадку судом встановлено що позивач фактично не здійснював права піклування на час переміщення дитини або її повного утримання, перетин кордону матері з дитиною законний і їх проживання в Україні не порушує права батька, який має право спілкуватися з дитиною та піклуватися про неї.

Крім того, судом встановлено що малолітній Матеуш з 07.09.2022р. постійно проживає в Україні що на час розгляду справи становить близько чотирьох років, прижився у своєму новому середовищі, а саме в Україні (в місті Вінниця), про що свідчить належний розвиток дитини, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, у дитини відбулася зміна мови спілкування і вона розмовляє та добре розуміє російську та українську мови; польську не розуміє.

На час його переміщення до України, йому було півтора місяці. В такому віці дитина нічого не розуміє і не пам`ятає. В Україні розпочалось його спілкування. Усі ці факти свідчать, що на сьогодні дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини.

Зазначені факти оцінено в сукупності з дотриманням інтересів дитини, які є пріоритетними порівняно з правами батьків, як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків.

Таким чином, суд встановив, що з моменту переїзду пройшло більше чотирьох років, позивач фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримання, тому дійшов висновку, що існує досить серйозний ризик того, що повернення дитини поставить під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку.

Також судом встановлено тісний емоційний зв`язок малолітньої дитини з матір`ю ОСОБА_1 ; існує емоційна і психологічна прихильність дитини до матері, яка обумовлена увагою, турботою, ласкою і звичайно любов`ю, спрямованими від матері до сина. Розлука з матір`ю на тривалий проміжок часу і зміна місця проживання з України на Польщу (у випадку її фактичного здійснення у примусовому порядку) негативно позначиться як на психологічному, так і на фізичному стані дитини.

ОСОБА_1 не перешкоджає позивачу у спілкуванні з сином та піклуванні про нього.

Отже таке повернення, про яке просить позивач, не відповідає інтересам дитини і приписам Конвенції 1980 року, що передбачає випадки, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини; відмова у поверненні малолітнього ОСОБА_7 до Польщі не обмежує та не має тлумачитись як обмеження прав батька на участь у вихованні дитини та у спілкуванні з нею і відповідає найважливішим інтересам дитини, що є більш важливими порівняно з інтересами батька.

Так, рішенням від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі «М.С. проти України» Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 8 Конвенції 1950 року, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення, насамперед, найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

У § 54 рішення Європейського суду з прав людини від 7 грудня 2006 року (заява № 31111/04) «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини ( Постанова Верховного Суду в аналогічній справі №754/7569/21 від 22.11.2023р. ).

Стосовно питання про співвідношення між Конвенцією про права дитини 1989 року та Гаазькою Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року Європейський суд з прав людини зазначав, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов`язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції 1980 року (справа «Ignaccolo-Zenide», § 95; «Iglesias Gil та A.U.I. проти Іспанії», № 56673/00, § 51; та «Maumousseau та Washington», § 60) і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (справи «Maire», § 72; «Maumousseau та Washington», і «Neulinger та Shuruk», § 132), а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між Договірними державами (справа «Demir та Baykara проти Туреччини», № 34503/97, § 67).

Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема, Конвенції про права дитини 1989 року та Гаазької Конвенції 1980 року, беручи до уваги їх мету і наслідки для захисту прав дітей та батьків.

Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку (справа «Maumousseau та Washington», § 62), беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу і що цілі попередження та негайного повернення відповідають певній концепції «найкращих інтересів дитини». Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції 1980 року. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій Конвенції виключення, зокрема, у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судом на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у зв`язку із встановленням Європейським судом з прав людини у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції 1950 року при вирішенні судом справи про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

У пункті 31 рішення Європейського суду з прав людини від 28 січня 2021 року у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (заява № 12354/19) суд звернув увагу, що стаття 8 Конвенції покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Як відмова враховувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 Конвенції, а також меті та завданню Гаазькій конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, яка не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які мають вузько тлумачитися. Це також дозволить суду, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (§ 31).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 листопада 2013 року (заява № 27853/09) у справі «Х проти Латвії» зазначено, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції 1980 року може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної Конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції 1950 року (справа «Neulinger та Shuruk», § 133) (§ 106).

Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у справі «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», рішення від 12 липня 2011 року (заява № 14737/09), рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Гаазької Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Гаазькою конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

При вирішенні судом даної справи, було встановлено та не заперечувалось сторонами, що вони разом проживали не тривалий термін, в шлюбі не перебували, не вели спільного господарства, Матеуш з народження проживав виключно з матір`ю ОСОБА_1 .

Європейський суд з прав людини справі «Х проти Латвії» ((X v. Latvia) від 26 листопада 2013 року, заява № 7853/09, пункти 101, 107)) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування цієї Конвенції (стаття 13 (а)) та існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b)), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть, в першу чергу, перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 Конвенції національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого суд розглядає відповідно до вказаної Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою. Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення з наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова у прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько.

Підстави для відмови у поверненні дитини, тобто факти, підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на сьогодні, так і в майбутньому, оцінкою сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

За умови, що досліджені у справі докази не підтверджують належним чином звичайного місця проживання дитини в Республіці Польща безпосередньо перед імовірним неправомірним переміщенням або утримуванням, а також порушення відповідних прав піклування позивача, суд приходить до висновку про недоведеність необхідної сукупності умов для застосування механізму повернення дитини, передбаченого статтею 3 Гаазької конвенції 1980 року.

За таких обставин позовні вимоги про повернення малолітнього ОСОБА_7 до Республіки Польща задоволенню не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12,13, 76-81, 89,141,258,259,263-265,268,273 ЦПК України, суд,-

в и р і ш и в:

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , за участі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Служби у справах дітей Вінницької міської ради (21050 м. Вінниця, вул. Соборна,50) про визнання незаконним утримання дитини на території України та повернення її за постійним місцем проживання відмовити.

Судові витрати віднести за рахунок позивача.

Рішення суду може бути оскаржено сторонами шляхом подачі апеляційної скарги до Вінницького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

В разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 20.10.2026 року.

Суддя: