Рішення № 140736130, 15.10.2026, Дніпровський районний суд Дніпропетровської області (до 25.04.2025 - Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області)

Справа № 175/3840/25

Провадження № 2/175/965/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

15 жовтня 2026 року с-ще. Слобожанське

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

в складі: головуючого судді Бойко О.М.

із секретарем судового засідання Грицай К.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДДР», третя особа: Управління реєстраційних повноважень та ведення реєстру територіальної громади Краматорської міської ради, про встановлення факту припинення трудових відносин та зобов`язання вчинити реєстраційні дії,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Дніпровського районного суду Дніпропетровської області знаходиться цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДДР», третя особа: Управління реєстраційних повноважень та ведення реєстру територіальної громади Краматорської міської ради, про встановлення факту припинення трудових відносин та зобов`язання вчинити реєстраційні дії.

28 березня 2025 року до Дніпровського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява.

Ухвалою суду від 02 квітня 2025 року дану справу прийнято до розгляду судді Бойка О.М.

В позовних вимогах позивач просить суд:

Трудові відносини ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з Товариством з обмеженою відповідальністю «ДДР» (Код за ЄДРПОУ: 35498766) визнати припиненими з 11 лютого 2025 року у зв`язку зі звільненням ОСОБА_2 з посади директора, за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДДР» (Код за ЄДРПОУ: 35498766) понесені ОСОБА_2 судові витрати, а саме судовий збір у розмірі 1211 грн. 20 коп.

Зобов`язати державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внести зміни до відомостей про юридичну особу Товариства з обмеженою відповідальністю «ДДР» (Код за ЄДРПОУ: 35498766), що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, про звільнення ОСОБА_2 з посади директора ТОВ «ДДР» (Код за ЄДРПОУ: 35498766) з 11.02.2025 р.

Обґрунтовує свої вимоги тим, що ОСОБА_2 протоколом №11 Загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «ДДР» від 10.03.2023 р. була обрана директором Товариства з обмеженою відповідальністю «ДДР» з «13» березня 2023 р.

На підставі та на виконання наказу №1к від 13.03.2023 року Позивач приступила до виконання обов`язків директора ТОВ «ДДР» за сумісництвом з «13» березня 2023 р.

05.12.2024 р. Позивач звернулась із письмовою заявою про звільнення за власним бажанням до учасників Товариства: ОСОБА_3 , ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «Д.С.», (ЄДРПОУ 24822534) відправивши вказану заяву поштою з описом вкладення та рекомендованим повідомленням про вручення за адресою Товариства та учасників (засновників) - ОСОБА_3 , ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «Д.С.», (ЄДРПОУ 24822534), що вказані в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. У заяві про звільнення Позивач просила звільнити її з посади директора ТОВ «ДДР» за власним бажанням з 11.02.2025 року. Дата бажаного звільнення була обрана з урахуванням двотижневого строку, передбаченого ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

До того ж, в якості додатків до заяви було направлено повідомлення про скликання Загальних зборів учасників Товариства, чим повідомила про скликання Загальних зборів учасників Товариства 10 січня 2025 року о 13 год. 00 хв. за місцезнаходженням Товариства: Донецька область, місто Краматорськ, вулиця Олекси Тихого, будинок, 2В задля розгляду та вирішення наступних питань порядку денного: 1 питання: Про звільнення з посади Директора Товариства ОСОБА_2 . 2 питання: Про призначення директора Товариства. 3 питання: Про вирішення питання щодо надання повноважень на вчинення дій для державної реєстрації змін в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

За даними, що містяться на офіційному веб-сайті Укрпошти, відправлення не були вручені адресатам (повернення Відправнику Закінчення встановленого терміну зберігання) та з 20.12.2024 р. передані на зберігання Закінчення встановленого терміну зберігання.

Незважаючи на відправлені Позивачем документи, 10 січня 2025 року загальні збори учасників ТОВ «ДДР» не відбулися у зв`язку із неявкою усіх учасників Товариства, про що Позивачем було складено відповідний Протокол. У зв`язку з неявкою учасників ТОВ «ДДР» на загальні збори Позивач позбавлений можливості реалізувати передбачене частиною першою статті 38 КЗпП України право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

До того ж, учасниками Товариства було проігнороване прохання Позивача, щодо скликання загальних зборів учасників для розгляду на них питань звільнення його з посади директора та обрання нового директора Товариства, - про скликання/проведення Загальних зборів учасників ТОВ «ДДР» Позивача ніхто не повідомляв.

Відповідні дії для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу - Товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з боку учасників - власників Товариства не були здійснені.

На даний час, учасники - власники Товариства не займаються та не опікуються своїм підприємством, ТОВ «ДДР» найманих працівників не має (крім директора Позивача), а також підприємством не виконуються поставлені економічні завдання.

На даний момент діяльність на підприємстві не ведеться. Як наслідок, Позивач втратив матеріальну (економічну) та будь яку іншу зацікавленість у перебуванні на посаді Директора в ТОВ «ДДР». Позивач бажає змінити місце роботи й сферу діяльності.

Крім того, належного зв`язку із засновниками (учасниками) ТОВ «ДДР» не має, що є перешкодою у вільному (прямому) звільненні Позивача з посади директора за власним бажанням (відповідно до ст. 38 Кодексу законів про працю), та є причиною звернення до суду.

На думку Позивача, учасники Товариства своєю бездіяльністю, яка полягає у не розгляді та у невжитті заходів для прийняття рішення про її звільнення, в межах статутної діяльності підприємства, були порушені її трудові права.

Вважає, що має місце порушення трудових прав Позивача, а тому звертається до суду із вказаним позовом.

У судовому засіданні позивач не з`явився. Про час та місце був належним чином повідомлений. Надав заяву про розгляд справи без його участі в якій позовні вимоги підтримав та не заперечував проти заочного рішення.

Відповідач, будучи належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явився, причини неявки суду не повідомив, правом на подання відзиву не скористався.

За даних обставин суд вважав за можливе провести заочний розгляд справи за правилами Глави 11 Розділу 3 ЦПК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи, давши їм оцінку, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Дослідивши наданні докази, суд встановив, що наявні підстави для часткового задоволення позову з огляду на наступне.

Судом фактично встановлено, що ОСОБА_2 протоколом №11 Загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «ДДР» від 10.03.2023 р. була обрана директором Товариства з обмеженою відповідальністю «ДДР» з «13» березня 2023 р.

На підставі та на виконання наказу №1к від 13.03.2023 року Позивач приступила до виконання обов`язків директора ТОВ «ДДР» за сумісництвом з «13» березня 2023 р.

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників.

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» Директор - як виконавчий орган товариства підзвітний загальним зборам учасників та організовує виконання їхніх рішень.

Тобто, загальні збори учасників здійснюють управління товариством та реалізують право уповноваженого органу товариства усунути особу від виконання обов`язків члена виконавчого органу в будь який час і з будь яких підстав.

05.12.2024 р. Позивач звернулась із письмовою заявою про звільнення за власним бажанням до учасників Товариства: ОСОБА_3 , ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «Д.С.», (ЄДРПОУ 24822534) відправивши вказану заяву поштою з описом вкладення та рекомендованим повідомленням про вручення за адресою Товариства та учасників (засновників) - ОСОБА_3 , ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «Д.С.», (ЄДРПОУ 24822534), що вказані в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. У заяві про звільнення Позивач просила звільнити її з посади директора ТОВ «ДДР» за власним бажанням з 11.02.2025 року. Дата бажаного звільнення була обрана з урахуванням двотижневого строку, передбаченого ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

До того ж, в якості додатків до заяви було направлено повідомлення про скликання Загальних зборів учасників Товариства, чим повідомила про скликання Загальних зборів учасників Товариства 10 січня 2025 року о 13 год. 00 хв. за місцезнаходженням Товариства: Донецька область, місто Краматорськ, вулиця Олекси Тихого, будинок, 2В задля розгляду та вирішення наступних питань порядку денного: 1 питання: Про звільнення з посади Директора Товариства ОСОБА_2 . 2 питання: Про призначення директора Товариства. 3 питання: Про вирішення питання щодо надання повноважень на вчинення дій для державної реєстрації змін в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

За даними, що містяться на офіційному веб-сайті Укрпошти, відправлення не були вручені адресатам (повернення Відправнику Закінчення встановленого терміну зберігання) та з 20.12.2024 р. передані на зберігання Закінчення встановленого терміну зберігання.

Незважаючи на відправлені Позивачем документи, 10 січня 2025 року загальні збори учасників ТОВ «ДДР» не відбулися у зв`язку із неявкою усіх учасників Товариства, про що Позивачем було складено відповідний Протокол. У зв`язку з неявкою учасників ТОВ «ДДР» на загальні збори Позивач позбавлений можливості реалізувати передбачене частиною першою статті 38 КЗпП України право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

До того ж, учасниками Товариства було проігнороване прохання Позивача, щодо скликання загальних зборів учасників для розгляду на них питань звільнення його з посади директора та обрання нового директора Товариства, - про скликання/проведення Загальних зборів учасників ТОВ «ДДР» Позивача ніхто не повідомляв.

Відповідні дії для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу - Товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з боку учасників - власників Товариства не були здійснені.

На даний час, учасники - власники Товариства не займаються та не опікуються своїм підприємством, ТОВ «ДДР» найманих працівників не має (крім директора Позивача), а також підприємством не виконуються поставлені економічні завдання.

На даний момент діяльність на підприємстві не ведеться. Як наслідок, Позивач втратив матеріальну (економічну) та будь яку іншу зацікавленість у перебуванні на посаді Директора в ТОВ «ДДР». Позивач бажає змінити місце роботи й сферу діяльності.

Крім того, належного зв`язку із засновниками (учасниками) ТОВ «ДДР» не має, що є перешкодою у вільному (прямому) звільненні Позивача з посади директора за власним бажанням (відповідно до ст. 38 Кодексу законів про працю), та є причиною звернення до суду.

На думку Позивача, учасники Товариства своєю бездіяльністю, яка полягає у не розгляді та у невжитті заходів для прийняття рішення про її звільнення, в межах статутної діяльності підприємства, були порушені її трудові права.

Дане право Позивача, як найманого працівника закріплене Кодексом законів про працю. Відповідно до ст. 38 Кодексу законів про працю працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Враховуючи вказане вище, загальні збори учасників Товариства порушили право на працю Позивача, а саме право на припинення трудових відносин, як його невід`ємну складову частину.

Вважає, що має місце порушення трудових прав Позивача, а тому звертається до суду із вказаним позовом.

Кодекс законів про працю встановлює загальні вимоги до порядку розірвання трудових відносин, не враховуючи специфіку становища керівника господарського товариства. По суті, директор об`єднує в собі і статус найманого працівника (який визначається на підставі норм трудового права) і статус виконавчого органу господарського товариства (який визначається на підставі норм корпоративного права). Ні норми трудового договору, ні положення Статуту не повинні погіршувати становище директора порівняно з тим обсягом гарантій, наданих йому трудовим законодавством. Тобто, директор завжди може скористатися ст. 38 КзПП й ініціювати розірвання трудового договору за власним бажанням.

За змістом положень ст. 38 КзПП України, ст.29, ЗО, 31, 37, 39 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», ст. 58, 60, 62 ЗУ «Про господарські товариства» права директора на звільнення за власним бажанням кореспондує обов`язок учасників товариства розглянути заяву директора про звільнення, створити новий виконавчим орган та внести дані зміни в Єдиний державний реєстр.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Конституційний Суд України у Рішеннях від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначав, що визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення» (далі та текстом - «Закон») вільно обрана зайнятість - реалізація права громадянина вільно обирати вид діяльності, не заборонений законом (зокрема такий, що не пов`язаний з виконанням оплачуваної роботи), а також професію та місце роботи відповідно до своїх здібностей і потреб.

Відповідно до ч. 1 ст. З Закону кожен має право на вільно обрану зайнятість. Примушування до праці у будь-якій формі забороняється.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону держава гарантує у сфері зайнятості, зокрема, вільне обрання місця застосування праці та виду діяльності, вільний вибір або зміну професії.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону кожен має право на вільний вибір місця, виду діяльності та роду занять, яке забезпечується державою шляхом створення правових, організаційних та економічних умов для такого вибору.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 Кодексу законів про працю України (далі за текстом - «КЗпП України») відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України - трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи передбачені законодавством про працю, колективним договором, або угодою сторін.

Зі змісту ст. 21 КЗпП України випливає, що трудовий договір є двостороннім договором між працівником та роботодавцем, які по відношенню один до одного мають відповідні права та обов`язки. Інші суб`єкти мають право втручання у взаємовідносини цих сторін лише у випадках та в порядку передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до п. 4 ч.І ст.36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Відповідно до ч. З ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Разом з тим, особливість звільнення директора полягає в тому, що воно відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства.

У випадку відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, керівнику із метою захисту своїх прав надано можливість звернутися до суду із вимогою про визнання трудових відносин припиненими (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 520/11437/16-ц, у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2019 року, у справі № 758/1861/18).

Позивач доклав усіх зусиль задля реалізації свого права на припинення трудових відносин, - виконав вимоги КЗпП України та ЗУ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» щодо порядку припинення трудових відносин з ініціативи працівника, однак внаслідок бездіяльності Відповідача - Позивач не може припинити трудові відносини з ним та повною мірою реалізувати своє право на працю.

Уповноважений на звільнення директора орган ТОВ «ДДР» проігнорував повідомлення Позивача про його звільнення і не розглянув по суті заяву Позивача про звільнення протягом передбачених законодавством строків, не виконав покладених на нього Статутом обов`язків по створенню нового виконавчого органу. З огляду на викладене, своєю бездіяльністю, яка виразилася в не розгляді та не вжитті заходів для прийняття рішення про звільнення Позивача в межах статутної діяльності Товариства, ТОВ «ДДР» були порушені трудові права Позивача, зокрема його право бути звільненим із займаної посади за власним бажанням, та право на вільне обрання місця роботи на власний розсуд.

Окрім цього, невнесення Відповідачем відповідних змін про звільнення з посади директора ОСОБА_2 до Єдиного державного реєстру свідчить про те, що Відповідач не визнає припинення трудових відносин з Позивачем та продовжує вважати його керівником Товариства.

Таким чином, на думку Позивача, його право на звільнення з роботи з ініціативи працівника, передбачене ч.1 ст. 38 КзПП, також право щодо вільного вибору праці було порушеним.

Судова практика однозначно кваліфікує таку ситуацію як порушення вимог трудового законодавства. Так, Верховний Суд під час розгляду аналогічної справи у Постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 520/11437/16-ц зазначив:

«Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що у зв`язку з неявкою учасника ТОВ "Укркеш" - КОВ "Алгетус Холдінгз Лімітед" на загальні збори він позбавлений можливості реалізувати передбачене частиною першою статті 38 КЗпП України право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Посилаючись на передбачену статтею 22 КЗпП України заборону будь-якого прямого або непрямого обмеження прав при укладенні, зміні та припиненні трудового договору, просив у судовому порядку припинити його трудові відносини з ТОВ "Укркеш" на підставі частини першої статті 38 КЗпП України.

Судом установлено, що ТОВ "Укркеш" не виконало вимоги трудового законодавства, не здійснило будь-яких дій, спрямованих на вирішення питання про звільнення ОСОБА_1 з посади директора товариства. Тобто існує порушення права позивача на припинення трудових відносин.»

Таким чином, керуючись ст. ст. 22 та 38 КЗпП України, Верховний Суд дійшов висновку, що Товариство з обмеженою відповідальністю (роботодавець) не виконало вимоги трудового законодавства, не здійснило будь-яких дій, спрямованих на вирішення питання про звільнення особи з посади директора товариства. Тобто існує порушення права позивача на припинення трудових відносин.

Таким чином ТОВ «ДДР» в особі його учасників своєю бездіяльністю позбавили Позивача права вільного вибору місця, виду діяльності та роду занять, порушили його трудові права, гарантовані Конституцією та законами України.

Нормою ч. 2 ст. 8 Конституції України передбачено, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод громадянина, на підставі Конституції України гарантується.

У зв`язку з наведеним наявні підстави для задоволення позову про встановлення факту припинення трудових відносин з 11 лютого 2025 року.

Відповідно до ч. 13 ст. 39 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» повноваження одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу можуть бути припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень лише шляхом обрання нового одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу або тимчасових виконувачів їхніх обов`язків.

Відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» до компетенції загальних зборів учасників належить, зокрема, обрання одноосібного виконавчого органу товариства або членів колегіального виконавчого органу (всіх чи окремо одного або декількох з них). Таке ж положення міститься і в статуті ТОВ «ДДР». Згідно статуту ТОВ «ДДР» повноваження Директора можуть бути припинені за рішенням загальних зборів учасників Товариства.

Однак, враховуючи факт бездіяльності учасників Товариства, незважаючи на звернення та прохання Позивача, - загальні збори учасників товариства щодо розгляду питання звільнення Позивача з посади директора товариства не відбулися, відповідно - Позивач позбавлений можливості реалізувати своє право на звільнення (як одне із складових частин права на працю). Єдиний орган, який відповідно до вказаного вище закону, повинен забезпечити реалізацію права на працю Позивача (в тому числі права на припинення трудового договору з ініціативи працівника) - ігнорує законні вимоги Позивача, чим порушує права останнього.

Враховуючи, що Позивачем було дотримано всіх вимог чинного законодавства України щодо ініціювання процедури звільнення за власним бажанням, враховуючи як норми трудового (КЗпП України), так і корпоративного (ЗУ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю») законодавства, останньому не вдалося реалізувати та захистити свої трудові права, а тому можна зробити висновок, що Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» не містить ефективного способу захисту порушених прав Позивача.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Верховний Суд, розглядаючи аналогічну справу, дійшов до такого висновку (Постанова Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 520/11437/16-ц):

«Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації. Враховуючи порушення права позивача на припинення трудового договору, обраний ним спосіб захисту направлений на відновлення його трудових прав, гарантованих Конституцією України. Передбачений частиною першою статті 38 КЗпП України порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника передбачає попередження ним про це власника або уповноважений орган письмово за два тижні.

Недосконалість національного законодавства та прогалини у правовому регулюванні певних правовідносин не можуть бути підставою для позбавлення особи права на захист його порушених прав у обраний ним спосіб. Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («Є. G. and Others v. Bulgaria», заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява№ 21722/11, § 170)).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32), «Вєренцов проти України» («Vyerentsov v. Ukraine», заява «№ 20372/11, § 65)).

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно підкреслює цінність та важливість дотримання формалізованих норм цивільного процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору цивільного характеру, оскільки завдяки цьому може обмежуватися обсяг дискрецїї, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися правова визначеність та повага до суду. В той же час «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (Beles and Others v. the Czech Republic, заява № 47273/99, § 50-51, 69); «Волчі проти Франції» (Walchli v. France, заява № 35787/03, § 29).

При проведенні оцінювання Європейський суд з прав людини часто наголошує на питаннях «правової визначеності» та «належного здійснення правосуддя» як на двох основних елементах для проведення розмежування між надмірним формалізмом та прийнятим застосуванням процесуальних формальностей. Зокрема, Європейський суд з прав людини виходить з того, що є порушенням права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі правової визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (див., наприклад, рішення у справах «Карт проти Туреччини» (Kart V. Turkey [ВП], заява № 8917/05, § 79 (в кінці); «Ефстатіу та та інші проти Греції» (Efstathiou and Others v. Greece, заява № 36998/02, § 24 (в кінці); «Ешим проти Туреччини» (Esim V. Turkey, заява № 59601/09, § 21).

Зі змісту позовної заяви ОСОБА1 вбачається, що він просить суд визнати його звільненим з посади директора ТОВ «Укркеш». Однак, згідно зі статутом ТОВ «Укркеш» вирішення питання про звільнення керівника відноситься до виключної компетенції загальних зборів товариства. Разом з тим, відповідно до вимог частини другої статті 5 ЦПК України, з урахуванням встановлених обставин справи та виходячи з того, що пред`явлення позову по суті спрямоване на припинення трудових правовідносин між ОСОБА/ і ТОВ «Укркеш», колегія суддів вважає, що ефективніш і таким, що не суперечить закону, у даному випадку буде такий спосіб захисту як припинення трудових відносин ОСОБА1 з ТОВ «Укркеш» на підставі частини першої статті 38 КЗпП України.»

Визначення запропонованим чином способу захисту прав позивача судом не призводить до порушення диспозитивних засад цивільного судочинства, оскільки справа розглядається у межах заявлених ОСОБА1 вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.»

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 листопада 2019 року (справа № 201/13 84/16-ц) в ході вирішення схожої справи дійшов такого ж висновку щодо необхідності обрання Позивачем ефективного способу захисту:

«В оцінці належності обраного способу захисту Верховний Суд врахував, що згідно зі статутом ТОВ «ПСРВО «Цветмет» вирішення питання про звільнення керівника відноситься до виключної компетенції загальних зборів товариства.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок, що позивач обрав неналежний, неефективний та не передбачений законом спосіб захисту порушених прав, виходячи із встановлених фактичних обставин справи.

Враховуючи, що позов обґрунтовувався тим, що трудові відносини не можуть бути припинені із позивачем у звязку з відсутністю кворуму на загальних зборах, то зобовязання товариства звільнити ОСОБА_1 з посади генерального директора не призведе до поновлення порушених прав, оскільки, як визнають сторони, невирішення такого питання загальними зборами ТОВ «ПСРВО «Цветмет» зумовлене об`єктивними причинами, зокрема, відсутністю кворуму внаслідок смерті учасника товариства, якому належало 79, 17%, а також наявністю спору між спадкоємцями з приводу спадщини у вигляді частки у товаристві.

Відповідно до вимог частини другої статті 5 ЦПК України, з урахуванням встановлених обставин справи та виходячи з того, що пред`явлення позову по суті спрямоване на припинення трудових правовідносин між ОСОБА/ та ТОВ «ПСРВО «Цветмет», Верховний Суд вважає, що **ефективним і таким, що не суперечить закону, у цьому випадку буде такий спосіб захисту як припинення трудових відносин між ОСОБАХ та ТОВ «ПСРВО «Цветмет» на підставі частини першої статті 38 КЗпП України.»

Відповідно до ч. 2. Постанови Пленуму Верховного суду України №13 від 24.10.2008 р. Законом України від 15 грудня 2006 р. N 483-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» до підвідомчості господарських судів віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Відповідно до ч. 4. Постанови Пленуму Верховного суду України №13 від 24.10.2008 р. При вирішенні питання про те, чи є спір, що виник між господарським товариством та посадовими особами товариства, які входять до складу виконавчого органу товариства або наглядової ради товариства, трудовим чи корпоративним, судам необхідно керуватися положеннями глави XV Кодексу законів про працю України.

Відповідно до статті 3 КЗпП до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно з частиною четвертою статті 65 ГК у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), у якому визначаються строк найму, права, обов`язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. За частиною шостою статті 65 ГК керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом), відповідно до закону.

Бездіяльність учасника Товариства щодо проведення загальних зборів та вирішення питання про звільнення Позивача, як директора товариства, є грубим порушенням його трудових прав на звільнення та обрання іншого місця роботи на власний розсуд.

Нормою ч. 2 ст. 8 Конституції України передбачено, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод громадянина, на підставі Конституції України гарантується.

У випадку відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, керівнику із метою захисту своїх прав надано можливість звернутися до суду із вимогою про визнання трудових відносин припиненими (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 520/11437/16-ц, у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2019 року, у справі № 758/1861/18).

Крім того, Конституційний Суд України у рішеннях від 07.07.2004 року № 14-рп/2004, від 16.10.2007 року № 8-рп/2007 та від 29.01.2008 року № 2-рп/2008 зазначав, що визначене ст. 43 Конституції України право на працю він розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.

Щодо вимоги про зобов`язання державного реєстратора внести зміни до відомостей про юридичну особу, то слід вказати наступне. Позивачка ОСОБА_2 не позбавлена можливості звернутись до органу державної реєстрації із відповідним рішенням для внесення змін в Державному реєстрі. В разі, якщо державним реєстратором не буде виконане рішення суду, то позивачка не позбавлена можливості звернутись до суду задля оскарження таких дій.

Наразі, до суду не надано доказів обмеження прав ОСОБА_2 щодо вчинення реєстраційних дій, а тому ця частина позовних вимог є передчасною та її слід залишити без задоволення.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов?язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці. зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, заява №38722/02). Ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен

забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, могла би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, дослідивши матеріали справи, надані до неї докази та посилання на докази, вважає, що позовні вимоги слід задовольнити частково.

Отже, на підставі вищезазначеного, та керуючись ст.ст. 2, 4, 76, 80, 81, 89, 263, 265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДДР», третя особа: Управління реєстраційних повноважень та ведення реєстру територіальної громади Краматорської міської ради, про встановлення факту припинення трудових відносин та зобов`язання вчинити реєстраційні дії задовольнити частково.

Трудові відносини ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з Товариством з обмеженою відповідальністю «ДДР» (Код за ЄДРПОУ: 35498766) визнати припиненими з 11 лютого 2025 року у зв`язку зі звільненням ОСОБА_2 з посади директора, за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДДР» (Код за ЄДРПОУ: 35498766) на ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати, а саме судовий збір у розмірі 1211 грн. 20 коп.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційну скаргу на рішення може бути подано протягом тридцяти днів до Дніпровського апеляційного суду з дня складання повного судового рішення.

Суддя Бойко О.М.