Рішення № 140699396, 16.09.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

16.09.2026Справа № 910/6057/26

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Самошиній І.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-КРАЙ"

вул. Лохвицька, буд. 29, м. Гадяч, Полтавська обл., 37300

код ЄДРПОУ 41103827

до Міністерства юстиції України

вул. Архітектора Городецького, буд. 13, м. Київ, 01001

код ЄДРПОУ 00015622

треті особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

1. ОСОБА_1

АДРЕСА_1 ;

РНОКПП НОМЕР_1

2. ОСОБА_2

АДРЕСА_2 ;

РНОКПП НОМЕР_2

3. ОСОБА_3

Полтавська обл., Миргородський район, с. Гречанівка,

РНОКПП НОМЕР_3

4. ОСОБА_4

АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_4

про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "АГРО-КРАЙ" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії.

Звертаючись до суду з позовом, Товариством заявлено позовні вимоги про

- визнання протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України №833/5 від 31.03.2025 року "Про задоволення скарг";

- зобов`язання Міністерство юстиції України вчинити дії щодо поновлення запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який був скасований на підставі наказу Міністерства юстиції України № 833/5 від 31.03.2025 року, а саме, запису, внесеного на підставі рішень державного реєстратора виконавчого комітету Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області Похилець Юлії Миколаївни від 05.11.2025 №№ 81691030, 81703834, 81697836, від 06.11.2025 № 81733126.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.05.2026 справу №910/6057/26 передано на розгляд судді Лиськову М.О.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.05.2026 позовну заяву залишено без руху, надано час на усунення недоліків.

01.06.2026 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 01.07.2026.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2026 відкладено підготовче судове засідання на 29.07.2026 та залучено до участі у справі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в процесуальному статусі третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

22.06.2025 Міністерством юстиції України подано відзив на позовну заяву, в котрому проти задоволення позовних вимог заперечує, вказує, що доводи позивача про порушення Колегією порядку розгляду зазначеної скарги необґрунтованими, а обраний позивачем спосіб захисту є неефективним. Окрім того, за твердженням відповідача, Мін`юст під час розгляду скарг перевіряє лише правильність оскаржуваних реєстраційних дій та не встановлює або спростовує факт набуття чи припинення майнових прав.

24.06.2026 позивачем подано відповідь на відзив.

01.07.2025 відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив.

24.07.2026 від третіх осіб по справі до суду надійшли письмові пояснення.

Протокольною ухвалою від 29.07.2026 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16.09.2026.

07.08.2026 третьою особою подано письмові пояснення по справі.

У судовому засіданні 16.09.2026 суд заслухав вступні слова представника позивача та відповідача, дослідив зібрані в матеріалах справи докази, заслухав пояснення представника позивача та відповідача, як щодо дослідження доказів, так і по суті позовних вимог.

У судовому засіданні 16.09.2026 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача, відповідача та третіх осіб, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

31.03.2026 року Міністерством юстиції України було прийнято наказ № 833/5, яким:

1. Скарги ОСОБА_1 від 09.01.2026, від 15.01.2026, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 від 26.01.2026 задовольнити.

2. Визнати прийнятими з порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та анулювати рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області Похилець Юлії Миколаївни від 05.11.2025 №№ 81691030 81703834, 81697836, від 06.11.2025 № 81733126.

3. Тимчасово блокувати доступ державному реєстратору Виконавчого комітету Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області Похилець Юлії Миколаївні до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на 2 (два) місяці.

4. Виконання пункту 2 цього наказу покласти на Офіс протидії рейдерству.

5. Виконання пункту 3 цього наказу покласти на державне підприємство «Національні інформаційні системи».

6. Цей наказ набирає чинності з моменту його підписання та реєстрації в Міністерстві юстиції України.

За доводами позивача, наказ Міністерства юстиції України прийнято протиправно, з порушенням вимог чинного законодавства та прав і законних інтересів позивача, у зв`язку з чим він підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Позивач зазначає, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є власниками земельних ділянок, переданих в оренду ТОВ «Агро-Край» на підставі договорів оренди від 26.11.2007, 02.01.2013, 25.02.2013 та додаткових угод від 01.08.2017, 17.11.2017, 24.11.2017, 03.01.2018, 02.04.2018, 01.11.2018, 07.09.2022, строк дії яких визначено до 31.12.2025.

Рішеннями державного реєстратора Виконавчого комітету Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області Похилець Ю.М. від 05.11.2025 №№ 81691030, 81703834, 81697836 та від 06.11.2025 № 81733126 зареєстровано виправлення технічної помилки щодо записів про право оренди ТОВ «Агро-Край» на відповідні земельні ділянки шляхом внесення змін, зокрема проставлення відмітки про автоматичне продовження дії договорів оренди.

Як зазначає позивач, у пункті 12 Висновку Комісії встановлено, що договори оренди з додатковими угодами укладені до 31.12.2025 та не передбачають автоматичного поновлення прав оренди земельних ділянок після закінчення строку їх дії.

Крім того, Комісія дійшла висновку, що державному реєстратору Похилець Ю.М. не було надано жодних документів для проведення державної реєстрації прав у частині проставлення відмітки про автоматичне продовження дії права оренди.

На переконання позивача, зазначені висновки не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки право орендаря на поновлення договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах врегульоване спеціальним законодавством, зокрема Земельним кодексом України та Законом України «Про оренду землі», а також статтею 764 Цивільного кодексу України.

Позивач вважає, що відповідач під час розгляду скарг не конкретизував обставин, які свідчили б про відсутність у ТОВ «Агро-Край» права на поновлення договорів оренди на той самий строк і на тих самих умовах з урахуванням змін, передбачених Законом України № 340-IX від 05.12.2019.

Позивач звертаючись до суду зауважує, що зазначений Закон № 340-IX не містить поняття «автоматична пролонгація», на яке посилається Комісія у своєму Висновку.

За доводами позивача, державний реєстратор Похилець Ю.М. на підставі заяви ТОВ «Агро-Край» про внесення змін до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо поновлення договору здійснила відповідну відмітку з метою приведення орендних відносин у відповідність до вимог законодавства.

Окремо позивач наголошує на порушенні строків подання скарг до Міністерства юстиції України та вважає, що Комісія мала перевірити дотримання скаржниками встановленого законодавством строку до розгляду скарг по суті.

Так, за доводами позивача, ОСОБА_1 подала скаргу від 09.01.2026, зареєстровану Міністерством юстиції України 12.01.2026 за № СК-99-26 та 15.01.2026 за № СК-159-2, щодо рішення державного реєстратора від 05.11.2025 № 81691030.

Позивач зазначає, що строк на оскарження цього рішення сплив 05.01.2026. Посилання скаржниці на те, що про оскаржуване рішення вона дізналася лише 09.01.2026 з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, позивач вважає необґрунтованим, оскільки відповідно до статті 32 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості Реєстру є відкритими та доступними будь-якій особі за її запитом. На переконання позивача, інформація про внесення відповідних записів не була прихованою, а скаржниця мала реальну можливість дізнатися про їх здійснення одразу після внесення.

З тверджень позивача вбачається, що ОСОБА_1 могла дізнатися про можливе порушення своїх прав 05.11.2025, оскільки інформація про речові права на нерухоме майно є загальнодоступною, а власник мав можливість перевірити наявність відповідних записів у Державному реєстрі речових прав. У цьому контексті позивач також посилається на частину четверту статті 319 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власність зобов`язує. З огляду на це позивач вважає, що пропуск строку подання скарги є наслідком необачності скаржниці, а наведені нею обставини не могли бути підставою для поновлення такого строку.

Аналогічні доводи позивач наводить щодо скарги ОСОБА_2 від 26.01.2026, зареєстрованої Міністерством юстиції України 28.01.2026 за № СК-359-26, стосовно рішень державного реєстратора від 05.11.2025 № 81703834 та від 06.11.2025 № 81733126. Позивач зазначає, що строки оскарження цих рішень спливли відповідно 05.01.2026 та 06.01.2026. При цьому твердження скаржника про те, що про оскаржувані рішення він дізнався лише 13.01.2026 з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, позивач вважає недостатньою підставою для поновлення строку, оскільки відповідні відомості були відкритими та доступними для отримання. На переконання позивача, ОСОБА_2 мав можливість дізнатися про внесення записів одразу після їх здійснення, а тому пропуск строку подання скарги є наслідком його власної необачності. Позивач також зазначає, що скаржник міг дізнатися про можливе порушення своїх прав 06.11.2025, з огляду на загальнодоступність відомостей Реєстру та можливість перевірки наявності відповідних записів, у тому числі з урахуванням положень частини четвертої статті 319 Цивільного кодексу України.

Крім того, позивач посилається на пропуск строку подання скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від 26.01.2026, зареєстрованої Міністерством юстиції України 28.01.2026 за №СК-360-26, щодо рішення державного реєстратора від 05.11.2025 №81697836. За доводами позивача, строк оскарження цього рішення сплив 05.01.2026, тоді як скаржники зазначили, що дізналися про нього лише 13.01.2026 з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позивач вважає такі пояснення необґрунтованими з огляду на відкритість і загальнодоступність відомостей Реєстру відповідно до статті 32 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». На переконання позивача, скаржники мали можливість дізнатися про внесення відповідного запису одразу після його здійснення, а тому пропуск строку подання скарги є наслідком їхньої власної необачності. Позивач зазначає, що скаржники могли дізнатися про можливе порушення своїх прав 05.11.2025 та, з урахуванням загальнодоступності відомостей про речові права на нерухоме майно, вжити заходів для перевірки наявності або відсутності такого порушення. Відтак позивач вважає, що скаргу до Міністерства юстиції України подано після закінчення встановленого строку.

Таким чином, обґрунтовуючи позовні вимог позивач стверджує, що Міністерство юстиції України під час розгляду скарг не надало належної оцінки обставинам укладення та поновлення договорів оренди, правовому регулюванню поновлення орендних прав, а також дотриманню скаржниками строків оскарження рішень державного реєстратора, у зв`язку з чим оспорюваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Правові засади та процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно врегульовано Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі також - Закон № 1952-IV) та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі також - Порядок № 1127).

Порядок та процедура розгляду скарг на рішення дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав визначено статтею 37 Закону № 1952-IV та Порядком розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1128 (далі також - Порядок № 1128).

Абзацом першим частини першої статті 37 Закону № 1952-IV встановлено, що рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав, а також дії, пов`язані з автоматичною державною реєстрацією прав, можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

Міністерство юстиції України розглядає, серед іншого, скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (пункт 1 частини другої статті 37 Закону № 1952-IV) .

Відповідно до пункту 2 Порядку № 1128 розгляд скарг у сфері державної реєстрації здійснюється комісіями з розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - комісія), утвореними Мін`юстом і його територіальними органами, крім випадку, передбаченого абзацом другим пункту 8 цього Порядку.

Положення про комісію Мін`юсту та її склад затверджується Мін`юстом, а положення про комісії територіальних органів Мін`юсту та їх склад - відповідними територіальними органами із урахуванням Примірного положення про комісію з розгляду скарг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2023 № 420 (Офіційний вісник України, 2023 р., № 47, ст. 2572).

Порядок створення Мін`юстом комісії, організаційні та процедурні засади діяльності комісії визначені Положенням про Комісію з розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 29.12.2025 № 3622/5 «Про затвердження Положення про Комісію з розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України».

Скарга на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав подається у письмовій формі та має містити відомості про прізвище, ім`я, по батькові (найменування) скаржника, його місце проживання (місцезнаходження), номер телефону та/або адресу електронної пошти, суть (реквізити) оскаржуваного рішення, дій або бездіяльності, обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржника, а також прохання (вимоги) скаржника та дату складення скарги. Якщо з дня прийняття оскаржуваного рішення, здійснення дії або бездіяльності спливло більше двох місяців, а у випадку, передбаченому абзацом другим частини третьої цієї статті, - більше одного місяця, скарга має містити також відомості про дату, коли скаржник дізнався про порушення своїх прав. Скарга на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав має бути підписана скаржником. Така скарга може бути подана в електронній формі за умови підписання її скаржником з використанням засобів електронної ідентифікації з високим рівнем довіри. До скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав можуть бути додані документи (їх копії), що підтверджують порушення прав скаржника. До скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав, що подається представником скаржника, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження, або копія такого документа, засвідчена у встановленому порядку (абзаци перший-четвертий частини четвертої статті 37 Закону № 1952-IV).

Отже, Мін`юст здійснює розгляд скарг у сфері державної реєстрації у межах компетенції, визначеної законом, зокрема, на предмет наявності (відсутності) порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора. Іншими словами, Міністерство юстиції України під час розгляду скарг перевіряє правильність оскаржуваних реєстраційних дій та не встановлює або спростовує (тобто, не може визнавати чи не визнавати) дійсність правочинів, які стали підставою для набуття чи припинення майнових, або корпоративних прав, за винятком, якщо такі правочини є недійсними в силу закону (нікчемними).

Щодо дотримання строку звернення зі скаргами у сфері державної реєстрації Міністерство юстиції України зазначає, що до нього надійшли скарги ОСОБА_1 від 09.01.2026, зареєстровані 12.01.2026 за № СК-99-26 та 15.01.2026 за № СК-159-26, а також ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від 26.01.2026, зареєстровані 28.01.2026 за №№ СК-359-26, СК-360-26, на рішення державного реєстратора Похилець Ю.М. від 05.11.2025 №№ 81691030, 81703834, 81697836 та від 06.11.2025 № 81733126 щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 5321610100:00:008:0142, 5320481700:00:005:0433, 5320481700:00:005:0434, 5320482400:00:003:0070. Скаржники просили анулювати доступ державного реєстратора до Державного реєстру прав.

Як зазначає відповідач, скаржники є власниками земельних ділянок, переданих в оренду ТОВ «Агро-Край» на підставі договорів оренди від 26.11.2007, 02.01.2013, 25.02.2013 та додаткових угод від 01.08.2017, 17.11.2017, 24.11.2017, 03.01.2018, 02.04.2018, 01.11.2018, 07.09.2022 строком до 31.12.2025. Оскаржуваними рішеннями державний реєстратор зареєструвала виправлення технічної помилки щодо записів про право оренди шляхом внесення змін, зокрема проставлення відмітки про автоматичне продовження дії договорів. Скаржники вважали такі рішення незаконними, оскільки договори не передбачали автоматичного продовження після закінчення строку їх дії, а наміру продовжувати орендні відносини вони не мали, про що повідомляли орендаря.

Як встановлено судом, скаржники зазначили, що про порушення своїх прав дізналися після отримання інформації з Державного реєстру прав: ОСОБА_1 - 09.01.2026, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - 13.01.2026. На підтвердження цих обставин вони надали відповідні інформаційні довідки, сформовані за результатами звернень до органів державної реєстрації. Як наголошує відповідач, зазначені відомості наявні в Державному реєстрі прав і долучені до матеріалів скарг, а Комісією не встановлено обставин та доказів, які б спростовували доводи скаржників щодо дат, коли вони дізналися про порушення своїх прав.

Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 37 Закону України № 1952-IV у редакції, чинній на момент подання скарг, рішення, дії чи бездіяльність державного реєстратора можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України протягом двох місяців з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав. За доводами відповідача, ця норма передбачає застосування як об`єктивного критерію - дати прийняття рішення, так і суб`єктивного - дати, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав. Тому строк оскарження в конкретному випадку обчислюється з урахуванням установлених обставин обізнаності скаржника.

У постанові Верховного Суду від 13.08.2020 у справі № 826/12992/17 судом визначено, що строк оскарження розпочинається з дати, коли особа фактично дізналася про реєстраційну дію, якщо матеріали справи не містять доказів отримання або можливості отримання відповідної інформації раніше.

Крім того, у постанові від 08.12.2021 у справі № 420/3933/20 Верховний Суд зазначив, що поняття «могла дізнатися» передбачає наявність об`єктивних обставин, які свідчать про передбачувану неминучість отримання особою відповідної інформації або про існування в неї певних обов`язків, виконання яких давало б змогу дізнатися про порушення прав. При цьому суд урахував, що сторона, яка заперечує зазначену заявниками дату обізнаності, має надати докази на підтвердження можливості дізнатися про порушення раніше.

Також у постанові Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 910/2529/22 судом вказано, що строк оскарження обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, а поняття «повинна була дізнатися» слід тлумачити як неможливість незнання або високу ймовірність отримання інформації, а не як безумовний обов`язок особи самостійно виявляти можливі порушення. Верховний Суд також наголосив на необхідності оцінювання доказів за стандартом їх вірогідності відповідно до статті 79 ГПК України, тобто шляхом зіставлення доказів сторін для встановлення того, яка з версій обставин є більш вірогідною.

Будь-яких доказів обізнаності скаржників раніше вказаної дати, коли вони дізналися про наявність свого порушеного права, матеріали скарги не містили, а відтак скаржник звернувся у межах 60-денного строку з дати, коли він дізнався про своє порушене право. Відтак, твердження позивача про пропуск строку звернення зі скаргою є хибними та необґрунтованими.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. З огляду на те, що позивачем не надано жодних доказів, які відповідають критеріям належності, допустимості, достовірності та вірогідності доказів, то можна дійти висновку, що позивачем не доведено факт пропущення скаржником строку для звернення зі скаргою до Міністерства юстиції України.

Таким чином, судом встановлено, що скарги подано в межах установленого законом строку, оскільки, за наявними матеріалами, скаржники дізналися про можливе порушення своїх прав 09.01.2026 та 13.01.2026, а доказів, які б підтверджували їхню обізнаність раніше зазначених дат, позивач не надав.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України про відмову в задоволенні скарги повинно бути доведено суду обставини порушення прав та законних інтересів позивача вказаним наказом, невідповідність вказаного наказу вимогам чинного на момент його видання законодавства, а також ефективність обраного способу захисту, а саме обставини того, що у разі задоволення позовних вимог порушені права та законні інтереси заявників буде відновлено.

Вирішуючи цей спір суд звертає увагу, що відповідно до частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Частиною першою статті 5 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Водночас, застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 06.04.2021 року у справі № 910/10011/19.

Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Наразі зі змісту позовної заяви та пояснень представника Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-КРАЙ" вбачається, що фактично спір стосується поновлення прав оренди на земельні ділянки після закінчення строку дії відповідних договорів, а отже, позовна вимога про скасування спірного наказу Міністерства юстиції України не є ефективним способом захисту, оскільки не матиме жодного відновлювального впливу на права позивача, які стосуються спірного речового права.

В розрізі наведеного суд також вважає за доцільне погодитись із Міністерством юстиції України, що зміст спірних правовідносин вказує на відсутність порушень прав позивача саме з боку відповідача, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22 зроблено наступний правовий висновок: « 9.12. За принципом диспозитивності визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача, а суд у господарському чи цивільному судочинстві не вправі з власної ініціативи залучати іншого відповідача / співвідповідача до участі у справі.

9.13. Водночас установлення належності відповідачів є обов`язком суду, який той виконує під час розгляду справи, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (тобто ex officio), та має ґрунтуватися передусім на аналізі природи спірних правовідносин і позовних вимог.

9.14. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор) та яка звернулася до суду з відповідним позовом, а відповідачем - особа, яка, за твердженням позивача, повинна виконати зобов`язання (боржник).

Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду викладала у пунктах 46, 47, 76 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22. 9.15. Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 686/20282/21).

9.16. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Схожі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 27) та від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (підпункт 33.2).

9.17. Належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріальних правовідносин, тобто особа, за рахунок якої можна задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 39 постанови від 26.02.2020 у справі № 304/284/18 та пункті 8.10 постанови від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).

9.18. Задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Схожий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у пункті 80 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22.

9.21. Велика Палата Верховного Суду неодноразово (постанови від 19.06.2019 у справі № 802/385/18-а, від 12.02.2020 у справі № 1840/3241/18 та від 17.02.2021 у справі № 821/669/17) доходила висновку про те, що спір про скасування наказу Мін`юсту, яким скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок, має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою було зареєстровано аналогічне право щодо тих же земельних ділянок. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої було здійснено аналогічний запис у Реєстрі. Участь Мін`юсту та державного реєстратора як співвідповідачів (якщо позивач чи третя особа вважають їх винними у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду виклала і в постанові від 27.11.2019 у справі № 815/1915/18.

Також КГС ВС зазначив, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що саме рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем [постанови від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)], незалежно від того, чи таке витребування відбувається в порядку віндикації (статті 387- 388 ЦК України), чи в порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212- 1215 ЦК України), чи в порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) [постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 38)].

Підсумовуючи наведене, КГС ВС виснував, що позовна вимога про оскарження наказу Мін`юсту в разі її задоволення не призводить до повного захисту прав позивача, а зумовлює необхідність звернення до суду з новим позовом».

За висновками суду, між ТОВ «Агро-Край» та Міністерством юстиції України немає і не може бути майнового спору, а під час розгляду скарги Комісією в принципі не вирішувалось питання щодо правомірності або неправомірності (визнання або невизнання) укладених договорів чи інших правочинів. Оскаржуваний Наказ при цьому прийнято під час здійснення Мін`юстом своїх контролюючих функцій у сфері державної реєстрації та стосувався виключно результатів перевірки правильності (законності) вчинення реєстраційних дій державним реєстратором.

Окрім того, суд зауважує, що позивач просить скасувати оскаржуваний наказ повністю, в тому числі й в частинах 3 та 5.

У свою чергу, частинами 3 та 5 оскаржуваного наказу відповідач вирішив:

3. Тимчасово блокувати доступ державному реєстратору Виконавчого комітету Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області Похилець Юлії Миколаївні до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на 2 (два) місяці.

5. Виконання пункту 3 цього наказу покласти на державне підприємство "Національні інформаційні системи".

Відтак оскаржуваний наказ відповідача в зазначеній частині не стосується прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а задоволення позову та скасування наказу в цій частині не матиме жодного впливу на права позивача.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене у сукупності, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро-Край» до Міністерства юстиції України про визнання незаконним і скасування Наказу Міністерства юстиції України від 31.03.2026 № 833/5 «Про задоволення скарг» про задоволення скарги ОСОБА_1 від 09.01.2026, від 15.01.2026, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 від 26.01.2026.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див.рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності достатніх підстав для задоволення позовних вимог.

Враховуючи приписи ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог - відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 19.10.2026

Суддя М.О. Лиськов