Рішення № 140668455, 16.10.2026, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/3766/26

Провадження №: 2-а/755/285/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" жовтня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді - Гаврилової О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про адміністративне правопорушення, -

в с т а н о в и в:

До Дніпровського районного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 через представника - адвоката Кострюкова Дмитра Валерійовича з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про адміністративне правопорушення.

Відповідно до заявлених позовних вимог, позивач просить суд: скасувати постанову №Б/2225 від 19 січня 2025 року, винесену ІНФОРМАЦІЯ_2 про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП у виді штрафу у розмірі 17 000,00 грн. Провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП - закрити.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 19 січня 2025 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_3 було винесено постанову №Б/2225 по справі про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 000,00 грн. Позивач вважає вказану постанову незаконною, протиправною та такою, що прийнята з порушенням вимог чинного законодавства України, а тому вона підлягає скасуванню, оскільки позивач перебуває на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_4 , має зареєстроване місце проживання, однак не був належним чином оповіщений, не отримував жодної повістки, також не отримував сповіщень про надходження цінного листа з описом вкладення або сповіщення з поштового відділення про необхідність отримання поштового відправлення, по-друге, відповідачем при винесенні постанови було порушено процедуру розгляду адміністративної справи. Позивач зазначає, що зі змісту оскаржуваної постанови не вбачається, що належним чином з`ясовувалася причина неявки позивача та чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, також, у тексті постанови №Б/2225 не розкрито зміст документів, які досліджувались, а вина позивача у вчиненні адміністративного правопорушення ґрунтується виключно на даних з постанови у справі про адміністративне правопорушення, тобто не підтверджена жодним доказом. Відповідач у оскаржуваній постанові не зазначив виклад обставин і суті адміністративного правопорушення, тобто не зазначено, що саме скоїв позивач, відсутній опис обставин, установлених під час розгляду справи, а наведені у постанові формулювання не містять конкретних даних - часу, місця порушення. Позивач вважає, що його незаконно притягнули до адміністративної відповідальності і наклали адміністративне стягнення у вигляді штрафу.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 17 березня 2026 року позовну заяву залишено без руху та запропоновано позивачу в десятиденний строк з дня отримання копії ухвали усунти недоліки позовної заяви.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 17 квітня 2026 року поновлено позивачу пропущений строк для звернення з позовом до суду та відкрито провадження у справі, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Копію ухвали про відкриття провадження у справі доставлено до електронного кабінету відповідача 20 квітня 2026 року, що підтверджується довідкою про доставку електронного документу.

Відповідач своїм правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався.

Таким чином, суд дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, доходить наступного.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

За нормою п. 1 ч. 1 ст. 20 КАС України місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні: адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

За приписами статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Як убачається з матеріалів справи, 19 січня 2025 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 полковником ОСОБА_2 винесена постанова № Б/2225 за справою про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП стосовно позивача.

Вказаною постановою встановлено, що ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце виклику до ІНФОРМАЦІЯ_1 , не з`явився 19 жовтня 2024 року за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, чим порушив вимоги ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в особливий період. Вина особи, що притягується до адміністративної відповідальності підтверджується матеріалами адміністративної справи: інформацією з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, повісткою за №481098, довідкою за Ф.20 «про причини повернення» відправлення адресату. Особа, що притягується до адміністративної відповідальності на розгляд справи про адміністративне правопорушення не з`явилась, про день, місце та час розгляду повідомлялась належним чином. Громадянин ОСОБА_1 скоїв адміністративне правопорушення, що передбачене ч.3 ст. 210-1 КУпАП. Накладено на громадянина ОСОБА_1 штраф у сумі 17 000,00 грн.

Частиною другою статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно з частиною другою статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 9 КУпАП визначено, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

За змістом статті 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Відповідно до ст. 283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі.

Відповідно до ст. 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до положень КУпАП вищевказані обставини встановлюються на підставі доказів.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

Стаття 210-1 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.

Так, приписами ч. 3 ст. 210-1 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період.

Приміткою до ст. 210 КУпАП вказано, що положення статей 210, 210-1 цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов`язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи.

Вказана норма є бланкетною, при її застосуванні необхідно використовувати законодавчі акти, які визначають правила військового обліку та запровадження в Україні особливого періоду.

За змістом ст. 1 Закону України «Про оборону України», особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Особливий період в Україні розпочався з 17 березня 2014 року, коли було оприлюднено Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію».

Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався та діє до теперішнього часу.

Згідно з Указом Президента України № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» від 24 лютого 2022 року у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової та мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань оголошено проведення загальної мобілізації, яка триває по цей час.

Статтею 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Так, згідно абз. 1 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни зобов`язані з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у разі отримання повістки про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки громадянин зобов`язаний з`явитися у зазначені у ній місце та строк. У разі неприбуття громадянин зобов`язаний у найкоротший строк, але не пізніше трьох діб від визначених у повістці дати і часу прибуття до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, повідомити про причини неявки шляхом безпосереднього звернення до зазначеного у повістці територіального центру комплектування та соціальної підтримки або в будь-який інший спосіб з подальшим його прибуттям у строк, що не перевищує сім календарних днів.

Аналіз наведених норм права дає можливість дійти висновку, що склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 210-1 КУпАП, складає неявка військовозобов`язаного за викликом без поважних причин до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці.

Відповідно до ст. 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України). Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

За правилами ч. 1 ст. 287 КУпАП постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено.

Стаття 280 КУпАП встановлює обов`язок органу (посадової особи) при розгляді справи про адміністративне правопорушення з`ясувати, чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Відповідно до ч. 2 ст. 33 КУпАП при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність.

Відповідно до ст. 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

Підставою для притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП стало те, що по виклику до ІНФОРМАЦІЯ_1 19 жовтня 2024 року не прибув, чим порушив вимоги ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в особливий період.

З даного приводу суд зауважує, що копія повістки про виклик позивача до ІНФОРМАЦІЯ_1 на 19 жовтня 2024 року в матеріалах справи відсутня.

Суд також звертає увагу на те, що матеріали справи не містять доказів того, що повістка про необхідність позивачу прибути 19 жовтня 2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 направлялася йому поштою чи вручалася в інший спосіб, визначений законодавцем.

При цьому, відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався, та доказів на спростування тверджень позивача, в тому числі і доказів на підтвердження виклику позивача до ІНФОРМАЦІЯ_1 на 19 жовтня 2024 року, до суду не подав.

Таким чином, суд у сукупності встановленого та викладеного приходить до висновку, що в даному випадку відсутня вина позивача у вчиненні правопорушення, за яке його було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до оскаржуваної постанови, у зв`язку з чим відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Згідно з приписами ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Зазначений обов`язок відповідач не виконав, оскільки ним не доведено правомірності своїх дій, які полягають у притягненні позивача до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Згідно із приписами ст. 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: 1) залишити рішення суб`єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; 2) скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); 3) скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; 4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що посадовою особою ІНФОРМАЦІЯ_1 при розгляді справи про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 210-1 КУпАП не встановлено належними, допустимими та достатніми доказами наявності в діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, а тому оскаржувана постанова підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

З урахуванням наведеного позовні вимоги у цій справі підлягають задоволенню повністю.

При поданні позовної заяви позивачем сплачено судовий збір у розмірі 665,60 грн.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 543/775/17, з огляду на необхідність однакового підходу у визначенні розміру судового збору, який підлягає застосуванню у справах щодо накладення адміністративного стягнення та справляння судового збору, він складає за подання позовної заяви 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

При поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору. (ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір»)

Отже, судовий збір, що підлягав сплаті за подання позовної заяви з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності становив 532,48 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 532,48 грн.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає, що відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Позивач в адміністративному позові просить вирішити питання про розподіл судових витрат та вказує, що витрати на правничу допомогу становлять 15 000,00 грн.

Відповідно до частин 1, 2 статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому ст. 134 КАС України.

За змістом п. 1 ч. 3 ст. 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, поряд з іншим, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

За змістом ст. 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Згідно з ч. 2 вказаної вище статті порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

У п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» зазначено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги-види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

За змістом ст. 19, ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є:

1) надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

3) захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;

4) надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні;

5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні;

6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами;

7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана ВРУ;

8) надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань.

Наведене свідчить, що норми КАС України передбачають такі критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Отже, витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 вказано, що «склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат». Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 756/15736/18.

Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (висновки постанови Верховного Суду від 22.10.2018 у справі № 826/856/18). Відсутність у договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 922/1163/18. Таким чином, для документального доведення понесених стороною витрати на правову допомогу, необхідно надати: договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат (висновки постанови Верховного Суду від 28.09.2023 у справі № 686/31892/19.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30.09.2009 №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Згідно ч.3 ст. 27 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Згідно зі ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Таким чином, системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити наступні висновки: (1) договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині другій статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність"); (2) за своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України; (3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару; (4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв; (5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"; (6) відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару;

Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".

У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року в справі №922/1163/18, від 19 листопада 2019 року в справі №5023/5587/12, від 12 серпня 2020 року в справі №916/2598/19, від 27 серпня 2020 року в справі №873/2/20, від 07 вересня 2020 року в справі №910/4201/19 та від 17 вересня 2020 року в справі №904/3583/19.

У постанові від 14.11.2019 у справі №826/15063/18 Верховний Суд висловив думку, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Подібний висновок міститься і в постанові Верховного Суду від 17.09.2019 у справі №810/3806/18.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Суд зазначає, що повноваження адвоката Кострюкова Д.В., як представника позивача Суржикова О.В. підтверджуються наявним у матеріалі справи: ордером серія АА №105714 від 16.01.2026 про надання правничої допомоги, у якому зазначено, що він виданий на підставі договору про надання правничої допомоги/доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги №б/н від 16 лютого 2026 року; свідоцтвом про право заняття адвокатською діяльністю; посвідченням.

Крім того, до позовної заяви доданий Звіт-розрахунок суми судових витрат про надання професійної правничої допомоги на підставі Договору про надання правової допомоги від 16 лютого 2026 року про надання послуг: надання усної консультації клієнту щодо правових наслідків відкриття провадження і можливості оскарження постанови ТЦК та СП - кількістю 3 год, вартістю 5 000,00 грн; складання та підготовка позовної заяви про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення до суду - кількістю 5 год, вартістю 10 000,00 грн, загальною вартістю 15 000,00 грн.

Відповідно до ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Проте, договір про надання правничої допомоги стороною позивача до суду подано не було, як й інших доказів, на підставі яких можливо було б встановити розмір витрат позивача на правничу допомогу.

На підтвердження оплати наданих послуг суду також не надано жодного доказу.

Додатково суд звертає увагу, що особа, яка надає правничу допомогу у справі є адвокатом, який здійснює незалежну професійну діяльність щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту, склала кваліфікаційний іспит, підтвердивши теоретичні знання у галузі права, історії адвокатури, адвокатської етики особи, високий рівень практичних навичок та умінь у застосуванні закону.

Таким чином, укладаючи договір про надання правової допомоги, адвокат не тільки обізнаний про порядок, умови та особливості укладення договору про надання правової допомоги, правові наслідки пов`язані з його виконанням, а також розподілом витрат на професійну правничу допомогу між сторонами за результатами розгляду справи, а й повинен забезпечувати допомогу клієнту щодо отримання відшкодування витрат понесених ним у зв`язку з судовим розглядом справ (в тому числі щодо формування тексту договору, погодження розміру витрат (вартості робіт), підтвердження їх первинними документами тощо.

Проте, представником позивача на підтвердження понесених позивачем витрат на правову допомогу надано лише копії: ордеру, свідоцтва, посвідчення та звіту-розрахунку суми судових витрат про надання професійної правничої допомоги без підпису клієнту.

Причини неможливості подання договору про надання правничої допомоги при зверненні до суду та під час перебування справи в провадженні суду стороною позивача не повідомлялись.

Також стороною позивача не надані акт приймання-передачі наданих послуг тощо.

Враховуючи те, що в матеріалах справи відсутній договір про надання правової допомоги, укладений з позивачем, суд позбавлений можливості, в тому числі, пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару та порядку його обрахування (у погодинній оплаті чи у фіксованому розмірі), тощо.

Суд наголошує, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Надані стороною позивача на підтвердження витрат на правничу допомогу копія ордеру, свідоцтва, посвідчення та звіту-розрахунку (без підпису позивача) не є належними та достатніми доказами на підтвердження витрат позивача на послуги адвоката в даній справі.

З огляду на викладене вище, а також враховуючи той факт, що фактичні витрати позивача на професійну правничу допомогу не підтвердженні належними та допустимими доказами, суд приходить до висновку, що правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу в будь-якому розмірі, - відсутні.

Також суд відзначає, що матеріали справи (в тому числі й текст позовної заяви) не містять визначеної ч. 7 ст. 139 КАС України заяви про подання доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 5, 6-11, 13-15, 72-79, 90, 139, 241-246, 255, 268-271, 286 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_2 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) про скасування постанови про адміністративне правопорушення - задовольнити.

Скасувати постанову № Б/2225 за справою про адміністративне правопорушення від 19 січня 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_1 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладення штрафу в розмірі 17 000,00 грн та закрити справу про адміністративне правопорушення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 532,48 грн.

Апеляційну скаргу на судове рішення може бути подано у десятиденний строк з дня його проголошення до Шостого апеляційного адміністративного суду.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя :