Рішення № 140665911, 15.10.2026, Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 202/8543/26

Провадження № 2/202/6087/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2026 року м. Дніпро

Індустріальний районний суд м. Дніпра у складі судді Михальченко А.О.,

секретар судового засідання Пономаренко О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 202/8543/26

за позовом

ОСОБА_1

до

Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Водянської сільської ради Василівського району Запорізької області

про припинення трудових відносин, -

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

14.08.2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, який мотивувала тим, що 05.01.2022 її було прийнято на роботу до КНП «ЦПМСД» Водянської сільської ради Василівського району Запорізької області на посаду лікаря загальної практики сімейного лікаря, що підтверджується записом в електронній трудовій книжці.

У зв`язку з тимчасовою окупацією та веденням активних бойових дій вона була змушена покинути постійне місце проживання та з 26.02.2022 проходила службу у Збройних Силах України. 14.10.2023 вона завершила службу і переїхала до м. Дніпра, де отримала статус внутрішньо переміщеної особи.

Наразі підприємство не функціонує, зв`язок із роботодавцем повністю втрачено, через що вона не може реалізувати своє право на звільнення за власним бажанням у загальному порядку, визначеному КЗпП України. Самостійно розірвати трудовий договір через портал «Дія» чи центр зайнятості не виявилося можливим, тому єдиним способом захисту її права є звернення до суду. Посилалася на заборону примусової праці, встановлену ст. 43 Конституції України, та на право працівника розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, передбачене ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Враховуючи викладене, просила суд припинити трудові відносини між нею та КНП «ЦПМСД» Водянської сільської ради Василівського району Запорізької області у зв`язку з розірванням трудового договору за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України з дати набрання судовим рішенням законної сили.

25.08.2026 року ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позов.

Відповідач своїм процесуальним правом не скористався, відзив на позов не подав.

30.09.2026 року підготовче провадження у справі закрито, справа призначена до розгляду по суті.

Позивачка у судове засідання не з`явилася, подала заяву від 14.08.2026 про розгляд справи за її відсутності, у якій позовні вимоги підтримала в повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився. Оскільки місцезнаходження відповідача (Запорізька обл., Василівський р-н, с. Водяне) знаходиться на тимчасово окупованій території, а електронний кабінет у відповідача відсутній, відповідач повідомлявся про дату, час і місце судового засідання через оголошення на офіційному вебсайті судової влади України відповідно до ст. 12-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та ч. 11 ст. 128 ЦПК України. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

Приписами ч. 1 ст. 223 ЦПК України встановлено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Враховуючи викладене, суд вважає за можливе розглянути справу без участі учасників справи, оскільки про дату, час і місце розгляду справи їх було повідомлено належним чином, позивачка просила розглядати справу за її відсутності, а причини неявки відповідача суду невідомі.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з відомостями про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, сформованими засобами автоматичних систем Пенсійного фонду України 25.03.2025, 05.01.2022 ОСОБА_1 прийнято на роботу (основне місце роботи) до КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Водянської сільської ради Василівського району Запорізької області (код ЄДРПОУ 41870660) на посаду лікаря (наказ № 1-К від 05.01.2022). Відомості про припинення трудових відносин з відповідачем у реєстрі відсутні.

За тими ж відомостями, 26.02.2022 позивачка розпочала військову службу (наказ ІНФОРМАЦІЯ_1 № 19 від 26.02.2022), яку завершила 14.10.2023 (наказ військової частини НОМЕР_1 № 295 від 14.10.2023). Позивачці видано посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 від 15.08.2023.

На час військової служби під час мобілізації за працівником зберігаються місце роботи і посада (ч. 3 ст. 119 КЗпП України), тож трудові відносини сторін у цей період не припинялися і після звільнення позивачки з військової служби формально тривають.

Надалі позивачку прийнято на роботу (основне місце роботи) лікарем загальної практики сімейним лікарем до ТОВ «Оксфорд Медикал Дніпро» з 14.12.2023, а з 22.04.2024 за сумісництвом до ТОВ НВП «Медичні системи і технології». Отже, з моменту звільнення з військової служби позивачка фактично не виконує роботу за трудовим договором з відповідачем.

З 28.03.2025 ОСОБА_1 перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа (довідка № 1239-5003643959 від 28.03.2025), її фактичне місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач знаходиться у с. Водяне Василівського району Запорізької області, яке входить до Водянської сільської територіальної громади, включеної до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28 лютого 2025 року № 376.

Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач здійснює діяльність, має керівника чи інший орган, уповноважений приймати рішення про звільнення працівників, а також засоби зв`язку, через які працівник міг би звернутися до нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється (ч. 3 ст. 43 Конституції України).

Аналогічні положення містяться в Європейській соціальній хартії (переглянутій) від 03.05.1996, ратифікованій Законом України від 14.09.2006.

Так, ст. 1 Хартії визначає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на працю сторони зобов`язуються, зокрема, ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає.

Згідно з п. 2 ст. 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов`язкову працю.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір це угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Отже, трудовий договір це юридично оформлені відносини між працівником і роботодавцем. Змістом трудових відносин є взаємні права та обов`язки сторін, а предметом таких відносин є робота, яку працівник зобов`язується виконувати за плату. Належні трудові відносини існують одночасно у двох площинах фактичній та юридичній. Відсутність роботи, яка фактично виконується працівником на умовах, передбачених трудовим договором, при юридично оформлених трудових відносинах не відповідає нормам чинного законодавства та є підставою для розірвання трудового договору на вимогу працівника.

Підстави припинення трудового договору визначені ст. 36 та іншими статтями КЗпП України і залежно від того, хто є ініціатором припинення трудового договору, поділяються на: припинення трудового договору за спільною (взаємною) ініціативою сторін (угода сторін, закінчення строку); розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст.ст. 38, 39 КЗпП України); розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця (ст.ст. 40, 41 КЗпП України); розірвання трудового договору з ініціативи осіб, які не є його стороною (п.п. 3, 7 ч. 1 ст. 36, ст. 45 КЗпП України та ін.).

Припинення трудового договору є правомірним за одночасної наявності таких умов: 1) передбаченої законодавством підстави припинення трудового договору; 2) дотримання порядку звільнення; 3) юридичного факту припинення трудового договору (наказу чи розпорядження роботодавця, заяви працівника, відповідного документа особи, уповноваженої вимагати розірвання договору).

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст.ст. 38, 39 КЗпП України).

За ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Отже, чинне трудове законодавство гарантує працівникові право звільнитися за власною ініціативою, а роботодавцю за наявності поважних причин не надано права відмовити у звільненні чи змінити визначений працівником строк. Роботодавець зобов`язаний видати наказ про звільнення та внести відомості про припинення трудового договору до реєстру застрахованих осіб.

Переїзд позивачки на нове місце проживання у зв`язку з тимчасовою окупацією території, де розташований роботодавець, та набуття нею статусу внутрішньо переміщеної особи є поважною причиною в розумінні ч. 1 ст. 38 КЗпП України, яка унеможливлює продовження роботи у відповідача.

Суд враховує, що матеріали справи не містять доказів письмового попередження відповідача про звільнення. Разом з тим, вимога ч. 1 ст. 38 КЗпП України про попередження за два тижні спрямована на те, щоб роботодавець мав можливість організувати заміну працівника. За встановлених у цій справі обставин - тимчасової окупації місцезнаходження відповідача, відсутності відомостей про його керівника та засоби зв`язку, позивачка об`єктивно позбавлена можливості вручити заяву про звільнення роботодавцю. Своє волевиявлення на розірвання трудового договору вона виразила у позовній заяві, про розгляд якої відповідач повідомлявся в установленому законом порядку, а дату припинення трудових відносин визначила днем набрання рішенням законної сили, тобто днем, який свідомо настане після спливу двотижневого строку з моменту, коли відповідач вважається обізнаним з її волевиявленням. Отже, відсутність окремої письмової заяви, поданої безпосередньо відповідачу, не може бути підставою для відмови у захисті права позивачки.

Суд також враховує, що абзацом другим ч. 4 ст. 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеній особі, яка не може продовжувати роботу за попереднім місцем проживання і не мала можливості припинити трудовий договір відповідно до ст.ст. 36, 38, 39 КЗпП України, надано право припинити трудовий договір в односторонньому порядку шляхом подання заяви на ім`я роботодавця до центру зайнятості. Цей позасудовий механізм є правом, а не обов`язком працівника, і його наявність не обмежує права на судовий захист, гарантованого ст. 55 Конституції України та ст. 4 ЦПК України. Позивачка зазначила, що скористатися цим механізмом їй не вдалося, тож звернення до суду є допустимим способом реалізації її права на припинення трудових відносин.

Таким чином, позивачка, яка бажає звільнитися з КНП «ЦПМСД» Водянської сільської ради Василівського району Запорізької області, не може цього зробити через фактичне припинення діяльності відповідача на тимчасово окупованій території та відсутність будь-яких засобів зв`язку з його керівництвом, тобто позбавлена можливості розірвати трудові відносини з відповідачем у спосіб, передбачений КЗпП України.

Згідно з ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права особи, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч.ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2023 року у справі № 377/169/20 (провадження № 61-13316св21), Верховний суд зазначив, що прогалини в законодавстві не можуть позбавляти особу права на захист, а визнання трудових відносин припиненими є ефективним способом захисту, коли роботодавець не прийняв рішення про звільнення працівника.

У постанові від 19 вересня 2019 року у справі № 233/2529/18 Верховний Суд, встановивши, що відповідач ні після отримання заяви позивача про розірвання трудового договору, ні після відкриття провадження у справі не вчинив жодних дій, спрямованих на розірвання трудового договору, дійшов висновку, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 5 ЦПК України та виходячи з того, що пред`явлення позову по суті спрямоване на припинення трудових правовідносин між позивачем і відповідачем, ефективним і таким, що не суперечить закону, буде такий спосіб захисту, як припинення трудових відносин на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Викладене свідчить, що за обставин, коли працівник позбавлений можливості розірвати трудовий договір з роботодавцем у порядку, передбаченому КЗпП України, ефективним способом захисту порушеного права працівника є ухвалення судом рішення про припинення трудових відносин між сторонами.

Визначаючи момент припинення трудових відносин, суд, діючи в межах заявлених позовних вимог (ч. 1 ст. 13 ЦПК України), виходить із того, що позивачка просила припинити трудові відносини з дня набрання рішенням суду законної сили.

Отже, наявні підстави для задоволення позову та припинення трудових відносин між позивачкою та відповідачем на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 331,20 грн.

Керуючись ст.ст. 43, 55 Конституції України, ст.ст. 21, 36, 38, 119 КЗпП України, ст. 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», ст. 12-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 12, 13, 81, 128, 141, 223, 247, 258-260, 263-265, 274-279, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов задовольнити.

Припинити трудові відносини між ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання, як ВПО: АДРЕСА_2 ) та Комунальним некомерційним підприємством «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Водянської сільської ради Василівського району Запорізької області (71316, Запорізька обл., Василівський р-н, с. Водяне, вул. Гвардійська, буд. 141, ЄДРПОУ 41870660) на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України з дня набрання цим рішенням законної сили.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Водянської сільської ради Василівського району Запорізької області (ЄДРПОУ 41870660) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання, як ВПО: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 1 331,20 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення суддя склала 15.10.2026 року.

Суддя АНАСТАСІЯ МИХАЛЬЧЕНКО