Рішення № 140621491, 13.10.2026, Чорнухинський районний суд Полтавської області

Справа № 549/377/26

Провадження № 2/549/287/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 жовтня 2026 року селище Чорнухи

Чорнухинський районний суд Полтавської області в складі:

головуючої судді Глущенко Н.М.,

за участю секретаря судового засідання Бойко В.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в селищі Чорнухи цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

УСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ПОЗИКА» (далі ТОВ «БІЗНЕС ПОЗИКА», позивач) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі відповідач) про стягнення заборгованості за договором про надання кредиту № 580107-КС-001 від 03 лютого 2026 року в загальному розмірі 77 970,00 грн, з яких: 23 000,00 грн заборгованість за основною сумою кредиту; 38 870,00 грн заборгованість за простроченими платежами зі сплати процентів; 11 500,00 грн проценти, нараховані відповідно до статті 625 ЦК України; 4 600,00 грн заборгованість зі сплати комісії. Крім того, позивач просив стягнути з відповідача понесені судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 2 662,40 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 03 лютого 2026 року між ТОВ «БІЗНЕС ПОЗИКА» та відповідачем в електронній формі укладено договір про надання кредиту № 580107-КС-001, відповідно до умов якого останній надано кредитні кошти в розмірі 23 000,00 грн строком на 24 тижні, з кінцевою датою повернення кредиту 21 липня 2026 року.

Умовами договору передбачено процентну ставку за користування кредитом у розмірі 1 % на день, а також одноразову комісію за надання кредиту в розмірі 4 600,00 грн. Денна процентна ставка, розрахована відповідно до вимог Закону України «Про споживче кредитування», зазначена в договорі в розмірі 0,87 %.

Позивач зазначив, що належним чином виконав узяті на себе договірні зобов`язання, перерахувавши відповідачу кредитні кошти в сумі 23 000,00 грн на належну їй банківську картку. Водночас відповідач своїх зобов`язань щодо своєчасного повернення кредиту, сплати процентів та інших передбачених договором платежів належним чином не виконала, унаслідок чого утворилася заборгованість.

За твердженням позивача, проценти за користування кредитом нараховувалися виключно в межах погодженого сторонами строку кредитування, тобто до 21 липня 2026 року. Суму 11 500,00 грн позивач визначив як відповідальність за прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до статті 625 ЦК України та пункту 7.5 кредитного договору.

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем узятих на себе договірних зобов`язань, позивач просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалою Чорнухинського районного суду Полтавської області від 08 вересня 2026 року відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Відповідно до довідки «Центру адміністративних послуг» виконавчого комітету Чорнухинської селищної ради Полтавської області №924 від 02.09.2026 ОСОБА_2 змінила прізвища на ОСОБА_3 .

У відзиві на позовну заяву від 14 вересня 2026 року, який надійшов до суду засобами поштового зв`язку 21 вересня 2026 року, відповідач ОСОБА_1 частково заперечила проти задоволення позовних вимог ТОВ «БІЗНЕС ПОЗИКА», посилаючись на їх необґрунтованість, невідповідність вимогам чинного законодавства та завищений розмір заявленої до стягнення заборгованості.

На обґрунтування своїх заперечень відповідач зазначила, що фактично отримала кредитні кошти в розмірі 23 000,00 грн, тоді як позивач просить стягнути з неї 77 970,00 грн, що більш ніж утричі перевищує суму отриманого кредиту. Посилаючись на положення частини третьої статті 21 Закону України «Про споживче кредитування», відповідач вказала, що законодавством установлено обмеження загального розміру неустойки та інших платежів, пов`язаних із порушенням зобов`язань за договором про споживчий кредит, а тому вважала заявлений позивачем розмір заборгованості неправомірним.

Крім того, відповідач звернула увагу на те, що кредитний договір укладено на визначений строк із 03 лютого 2026 року до 21 липня 2026 року, проте, на її думку, позивач здійснював нарахування процентів та інших платежів і після закінчення строку кредитування. Посилаючись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, відповідач зазначила, що після спливу визначеного договором строку кредитування право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти припиняється, а захист його прав та інтересів здійснюється відповідно до положень статті 625 ЦК України.

Також відповідач наголосила, що кредитний договір укладено та зобов`язання за ним виконувалися в період дії воєнного стану в Україні. Посилаючись на положення цивільного законодавства щодо звільнення позичальників від відповідальності за прострочення виконання грошових зобов`язань у період дії воєнного стану, відповідач вважала неправомірним нарахування штрафних санкцій, пені та інших платежів, пов`язаних із таким простроченням.

З огляду на викладене відповідач просила суд частково задовольнити позовні вимоги ТОВ «БІЗНЕС ПОЗИКА», стягнувши з неї виключно заборгованість за основною сумою кредиту в розмірі 23 000,00 грн, а в задоволенні решти позовних вимог відмовити.

У відповіді на відзив від 18 вересня 2026 року представник позивача висловила незгоду з доводами відповідача, вважаючи їх необґрунтованими та такими, що не спростовують правомірності заявлених позовних вимог.

Представник позивача зазначила, що кредитний договір між сторонами укладено в електронній формі з дотриманням вимог чинного законодавства України. Укладенню договору передувало ознайомлення відповідача з його істотними умовами, зокрема щодо суми кредиту, строку кредитування, розміру процентної ставки, порядку нарахування та сплати процентів, комісії за надання кредиту, графіка платежів та загальної вартості кредиту. Підписання договору електронним підписом одноразовим ідентифікатором, на думку представника позивача, підтверджує належне волевиявлення відповідача на укладення договору та погодження його умов.

Заперечуючи проти доводів відповідача щодо надмірного розміру заборгованості, представник позивача зазначила, що положення частини третьої статті 21 Закону України «Про споживче кредитування» встановлюють обмеження щодо неустойки та інших платежів, пов`язаних із порушенням виконання зобов`язань, однак не передбачають загального обмеження суми процентів, правомірно нарахованих за користування кредитними коштами відповідно до умов договору. Наголосила, що проценти за користування кредитом за своєю правовою природою не є штрафними санкціями, а становлять плату за користування наданими коштами, розмір якої був погоджений сторонами під час укладення договору.

Щодо доводів відповідача про неправомірність нарахування процентів після закінчення строку кредитування представник позивача зазначила, що умовами договору визначено строк кредитування, процентну ставку та порядок нарахування процентів. Відповідач була ознайомлена з відповідними умовами, погодилася з ними та взяла на себе зобов`язання щодо своєчасного повернення кредиту і сплати передбачених договором платежів. На підтвердження правомірності відповідних нарахувань представник позивача послалася на положення статей 625, 627 ЦК України та судову практику.

Крім того, представник позивача наголосила, що встановлення кредитним договором процентної ставки та порядку її застосування саме по собі не суперечить принципу свободи договору, а незгода відповідача з розміром нарахованих процентів не може бути самостійною підставою для їх зменшення або відмови у стягненні. На її думку, істотне значення для вирішення спору має факт належного ознайомлення позичальника з умовами кредитування та їх погодження під час укладення договору.

Стосовно правомірності нарахування одноразової комісії за надання кредиту представник позивача зазначила, що така комісія прямо передбачена умовами договору, має одноразовий характер та нараховується у зв`язку з наданням кредитних коштів. Наголосила, що зазначена комісія не є тотожною комісії за обслуговування кредитної заборгованості або платі за періодичне інформування позичальника про стан кредиту. На думку представника позивача, законодавство про споживче кредитування не містить загальної заборони на встановлення небанківськими фінансовими установами одноразової комісії за надання кредиту, а тому підстави для виключення відповідної суми із загального розміру заборгованості відсутні.

Також представник позивача звернула увагу на те, що умови кредитного договору, зокрема щодо процентної ставки, комісії, строків повернення кредиту та графіка платежів, були визначені сторонами під час його укладення, а відповідач мала можливість ознайомитися з відповідними документами до підписання договору. У зв`язку із цим вважала безпідставними доводи щодо несправедливості договірних умов та необхідності зменшення заявленої до стягнення заборгованості виключно з огляду на її розмір.

Щодо розрахунку заборгованості представник позивача зазначила, що до позовної заяви долучено детальний розрахунок, складений відповідно до умов кредитного договору, який містить відомості про суму наданого кредиту, нараховані проценти, комісію, здійснені відповідачем платежі та залишок заборгованості. Вказала, що відповідачем не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували неправильність здійснених нарахувань або неврахування позивачем окремих платежів.

На підтвердження своєї правової позиції представник позивача послалася на правові висновки Верховного Суду та практику судів апеляційної інстанції щодо укладення кредитних договорів в електронній формі, погодження істотних умов кредитування, правомірності нарахування процентів, установлення комісії за надання кредиту та визначення розміру заборгованості за кредитними договорами.

Крім того, представник позивача звернула увагу на можливість позасудового врегулювання спору шляхом узгодження сторонами умов погашення заборгованості, а також повідомила про можливі правові наслідки невиконання судового рішення, зокрема застосування заходів примусового виконання та виникнення додаткових витрат, пов`язаних із виконавчим провадженням.

Ураховуючи викладене, представник позивача просила суд прийняти відповідь на відзив, долучити її до матеріалів справи, врахувати наведені доводи під час вирішення спору та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представник позивача в судове засідання не з`явилася, хоча про дату, час і місце розгляду справи була повідомлена належним чином. Подала заяву про розгляд справи за її відсутності, у якій підтримала позовні вимоги в повному обсязі та зазначила, що не заперечує проти ухвалення заочного рішення.

Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином. Свою правову позицію щодо заявлених позовних вимог виклала у письмовому відзиві.

Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України, у зв`язку з розглядом справи за відсутності всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову з огляду на таке.

Судом установлено, що 03 лютого 2026 року між ТОВ «БІЗНЕС ПОЗИКА» та ОСОБА_2 в електронній формі укладено договір про надання кредиту № 580107-КС-001.

Перед укладенням договору відповідач пройшла процедуру електронної ідентифікації, заповнила відповідну анкету та ознайомилася з паспортом споживчого кредиту, офертою і правилами кредитування. Паспорт споживчого кредиту підписано відповідачем із використанням одноразового ідентифікатора UA-4878, а акцепт та кредитний договір одноразового ідентифікатора UA-5806. Електронні документи кредитодавця підписані кваліфікованим електронним підписом.

Відповідно до умов укладеного договору відповідачу надано кредит у розмірі 23 000,00 грн із кінцевим строком повернення 21 липня 2026 року. Процентна ставка за користування кредитними коштами становила 1 % на день, а одноразова комісія за надання кредиту 4 600,00 грн.

Із наданого ТОВ «ПрофітГід» підтвердження здійснення переказу грошових коштів убачається, що 03 лютого 2026 року на користь ОСОБА_2 здійснено переказ кредитних коштів у розмірі 23 000,00 грн.

При цьому суд ураховує, що відповідач у поданому відзиві не заперечує факту укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів у розмірі 23 000,00 грн, а також фактично визнає наявність непогашеної заборгованості за основною сумою кредиту в зазначеному розмірі.

Отже, між сторонами відсутній спір щодо факту отримання відповідачем кредитних коштів та розміру неповернутої основної суми кредиту. Спірні правовідносини виникли насамперед щодо правомірності та розміру нарахованих позивачем процентів за користування кредитом, одноразової комісії та відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до пункту 12 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» одноразовий ідентифікатор це алфавітно-цифрова послідовність, яку отримує особа, що прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-комунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, який надав таку пропозицію.

Згідно з частиною третьою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.

Статтею 12 зазначеного Закону передбачено, що у випадках, коли електронний правочин відповідно до акта цивільного законодавства або домовленості сторін має бути підписаний, моментом його підписання є, зокрема, використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною першою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у тому числі електронних, або якщо воля сторін виражена за допомогою електронного чи іншого технічного засобу зв`язку.

Частиною другою статті 639 ЦК України передбачено, що якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-комунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.

Отже, укладення кредитного договору в електронній формі з використанням передбачених законом засобів електронного підпису саме по собі не суперечить вимогам законодавства щодо письмової форми правочину.

Наявні в матеріалах справи електронні документи, відомості щодо проходження відповідачем процедури електронної ідентифікації, використання одноразових ідентифікаторів, підтвердження переказу кредитних коштів, а також визнання відповідачем факту отримання кредиту в сукупності дають суду підстави дійти висновку про укладення між сторонами кредитного договору та виникнення відповідних договірних зобов`язань.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію, зокрема сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, а зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів установлюються договором.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено обов`язок позичальника повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, встановлені договором.

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти позичальникові в розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню в цей строк.

З огляду на наведені положення законодавства та встановлені обставини справи суд доходить висновку, що відповідач, отримавши кредитні кошти, набула обов`язку повернути їх у визначений договором строк та сплатити передбачені договором платежі в межах, установлених законом.

Оскільки факт отримання відповідачем кредитних коштів у розмірі 23 000,00 грн підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачем, а доказів повернення зазначеної суми суду не надано, вимога позивача про стягнення заборгованості за основною сумою кредиту в розмірі 23 000,00 грн є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення процентів за користування кредитом у розмірі 38 870,00 грн суд зазначає таке.

Відповідно до статті 1048 ЦК України проценти за користування кредитними коштами є платою за надання кредиту та правомірне користування ним протягом погодженого сторонами строку кредитування.

Із наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що договірні проценти нараховувалися протягом визначеного сторонами строку кредитування, а саме з 03 лютого 2026 року до 21 липня 2026 року. Після закінчення зазначеного строку нарахування звичайних договірних процентів позивачем не здійснювалося.

Загальний розмір нарахованих процентів за користування кредитом, заявлених до стягнення, становить 38 870,00 грн.

Заперечуючи проти стягнення зазначеної суми, відповідач посилалася, зокрема, на те, що розмір нарахованих процентів істотно перевищує суму фактично отриманого кредиту, а також на обмеження, установлені законодавством про споживче кредитування.

Оцінюючи наведені доводи, суд виходить із того, що проценти, які нараховуються за правомірне користування кредитними коштами в межах погодженого строку кредитування, за своєю правовою природою відрізняються від неустойки та інших платежів, пов`язаних із порушенням позичальником договірних зобов`язань.

Саме по собі перевищення загальної суми нарахованих процентів над основною сумою кредиту не свідчить про неправомірність відповідних нарахувань та не є безумовною підставою для відмови в їх стягненні. Водночас правомірність таких нарахувань підлягає перевірці з урахуванням умов договору, фактичного періоду користування кредитом, погодженої процентної ставки, здійснених платежів та імперативних вимог законодавства про споживче кредитування.

Судом установлено, що умовами договору передбачено процентну ставку за користування кредитом у розмірі 1 % на день. Нарахування процентів здійснювалося на фактичний залишок основної суми кредиту протягом установленого договором строку. При цьому передбачене графіком платежів зменшення основної суми заборгованості відповідачем належним чином не здійснювалося, що вплинуло на загальний розмір нарахованих процентів.

Суд ураховує, що відповідач не заперечує факту отримання кредиту та погодження умов договору, однак не визнає заявлений позивачем розмір процентної заборгованості. Водночас заперечення відповідача щодо розміру процентів підлягають оцінці в сукупності з наданим позивачем розрахунком та іншими доказами у справі.

Посилання відповідача на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, суд оцінює з урахуванням установлених у цій справі фактичних обставин.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування або після пред`явлення до позичальника вимоги відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України.

Разом із тим наведений правовий висновок не позбавляє кредитодавця права на стягнення процентів, правомірно нарахованих протягом погодженого сторонами строку кредитування.

Отже, визначальним для вирішення питання про обґрунтованість вимоги щодо стягнення процентів є встановлення періоду їх нарахування, відповідності розрахунку умовам кредитного договору та дотримання встановлених законом обмежень.

Оскільки з матеріалів справи вбачається, що проценти в розмірі 38 870,00 грн нараховані в межах погодженого строку кредитування, а наданий позивачем розрахунок у цій частині суд визнає підтвердженим належними доказами, вимога про стягнення зазначеної суми підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення одноразової комісії за надання кредиту в розмірі 4 600,00 грн суд виходить із такого.

Відповідно до пункту 2.5 кредитного договору сторони погодили сплату відповідачем одноразової комісії за надання кредиту в розмірі 4 600,00 грн.

Як убачається з матеріалів справи, розмір зазначеної комісії визначено безпосередньо в умовах кредитного договору, паспорті споживчого кредиту та графіку платежів, з якими відповідач мала можливість ознайомитися до укладення договору.

Згідно з положеннями статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом належать, зокрема, проценти за користування кредитом, комісії кредитодавця та інші обов`язкові платежі споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту.

Водночас сам факт передбачення певного платежу умовами кредитного договору не звільняє суд від обов`язку перевірити його відповідність вимогам законодавства про захист прав споживачів фінансових послуг, зокрема щодо належного розкриття загальної вартості кредиту та правомірності встановлення відповідної плати.

Судом установлено, що спірна комісія має одноразовий характер, нараховується у зв`язку з наданням кредиту, її розмір визначено під час укладення договору та включено до загальних витрат за кредитом.

При вирішенні питання про правомірність зазначеної комісії суд ураховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19, щодо нікчемності умов договору про встановлення плати за надання споживачу інформації про стан кредитної заборгованості у випадках, коли така інформація відповідно до закону має надаватися безоплатно.

Разом із тим правова природа комісії, яка є предметом розгляду в цій справі, відрізняється від плати за періодичне інформування позичальника про стан кредитної заборгованості. Спірна комісія визначена договором як одноразова плата за надання кредиту, а не як плата за щомісячне інформування чи обслуговування кредитної заборгованості.

За встановлених обставин суд не вбачає підстав для застосування до спірної умови договору правових наслідків нікчемності, визначених щодо плати за послуги, які кредитодавець зобов`язаний надавати споживачу безоплатно.

При цьому суд ураховує, що відповідач, заперечуючи проти стягнення комісії, не навела конкретних обставин, які б свідчили про те, що зазначений платіж фактично встановлений за послуги, надання яких має здійснюватися безоплатно, або що його розмір не був розкритий під час укладення договору.

Таким чином, з огляду на встановлений договором одноразовий характер комісії, визначення її розміру та включення до загальних витрат за кредитом, суд доходить висновку про обґрунтованість вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 4 600,00 грн заборгованості зі сплати комісії за надання кредиту.

Щодо вимоги про стягнення 11 500,00 грн процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України, суд зазначає таке.

Із матеріалів справи вбачається, що пунктом 7.5 кредитного договору сторони передбачили відповідальність позичальника за прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до статті 625 ЦК України із застосуванням процентної ставки в розмірі 700 000 % річних.

Посилаючись на зазначену умову договору, позивач просить стягнути з відповідача 11 500,00 грн як відповідальність за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Вирішуючи зазначену вимогу, суд виходить із правової природи відповідних нарахувань та особливостей правового регулювання відповідальності позичальників за кредитними договорами в період дії воєнного стану.

За змістом статті 625 ЦК України передбачені цією нормою проценти є особливою мірою цивільно-правової відповідальності боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання, а не платою за правомірне користування кредитними коштами.

Отже, проценти, які нараховуються за користування кредитом відповідно до статті 1048 ЦК України, та проценти, що підлягають сплаті внаслідок прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до статті 625 ЦК України, мають різну правову природу та різні підстави нарахування.

Відповідно до пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України в період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та протягом тридцяти днів після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.

Зазначеним пунктом також передбачено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Судом установлено, що спірний кредитний договір укладено 03 лютого 2026 року, тобто в період дії воєнного стану в Україні. Прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання та нарахування позивачем відповідальності за таке прострочення також припадають на період дії воєнного стану.

Відтак до спірних правовідносин у частині відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання підлягають застосуванню положення пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України.

Суд звертає увагу, що наведена норма має імперативний характер, установлює спеціальні правила відповідальності позичальників за кредитними зобов`язаннями в період дії воєнного стану та не ставить звільнення від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, у залежність від волевиявлення кредитодавця або погоджених сторонами умов договору.

Тому передбачення кредитним договором підвищеного розміру процентів річних за прострочення виконання грошового зобов`язання не усуває встановленого законом звільнення позичальника від відповідної відповідальності.

При цьому принцип свободи договору, закріплений статтею 627 ЦК України, не є абсолютним та реалізується з урахуванням вимог цивільного законодавства, засад розумності, добросовісності й справедливості. Сторони не можуть шляхом включення відповідних умов до договору усунути дію імперативних положень закону, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Таким чином, незалежно від погодженого сторонами розміру процентів річних, установлених пунктом 7.5 кредитного договору, нарахування та стягнення з відповідача відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до статті 625 ЦК України в період дії воєнного стану суперечить спеціальним положенням цивільного законодавства.

За таких обставин суд доходить висновку, що доводи відповідача щодо неправомірності стягнення з неї 11 500,00 грн відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання є обґрунтованими, а позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Оцінюючи доводи сторін у сукупності та вирішуючи спір по суті, суд виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи та на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили.

При цьому суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд ураховує, що обов`язок доведення обставин, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, покладається саме на позивача, а неподання відповідачем власного розрахунку заборгованості не звільняє кредитодавця від обов`язку належним чином обґрунтувати заявлений до стягнення розмір боргу.

Разом із тим надані позивачем докази підлягають оцінці з урахуванням заперечень відповідача, змісту укладеного договору, характеру заявлених платежів та вимог законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

Дослідивши матеріали справи та надавши оцінку доводам сторін, суд установив факт виникнення між сторонами кредитних правовідносин, надання відповідачу кредитних коштів, невиконання нею зобов`язання щодо повернення основної суми кредиту та наявність підстав для стягнення передбачених договором процентів і одноразової комісії в установленому судом розмірі.

Водночас вимога про стягнення процентів річних, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов`язання в період дії воєнного стану, суперечить положенням пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, а тому задоволенню не підлягає.

Отже, з урахуванням установлених фактичних обставин справи та наведених положень законодавства суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог ТОВ «БІЗНЕС ПОЗИКА» та стягнення з відповідача заборгованості за договором про надання кредиту № 580107-КС-001 від 03 лютого 2026 року в загальному розмірі 66 470,00 грн, з яких: 23 000,00 грн заборгованість за основною сумою кредиту; 38 870,00 грн заборгованість за процентами за користування кредитом; 4 600,00 грн заборгованість зі сплати одноразової комісії за надання кредиту.

У задоволенні позовних вимог про стягнення 11 500,00 грн процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України, належить відмовити.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Із матеріалів справи вбачається, що під час звернення до суду позивач сплатив судовий збір у розмірі 2 662,40 грн.

Оскільки позовні вимоги майнового характеру заявлено на загальну суму 77 970,00 грн, а задоволенню підлягають вимоги в розмірі 66 470,00 грн, що становить приблизно 85,25 % від заявленої суми, витрати позивача зі сплати судового збору підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2 269,72 грн.

Відомостей про понесення сторонами інших судових витрат або належним чином заявлених вимог щодо їх розподілу матеріали справи не містять.

Керуючись статтями 3, 11, 12, 13, 7682, 89, 141, 247, 259, 263265, 274, 279, 354 ЦПК України, статтями 205, 207, 509, 525, 526, 530, 610, 611, 625, 626, 627, 628, 629, 639, 1048, 1049, 1054 ЦК України, Законами України «Про електронну комерцію», «Про споживче кредитування», суд,

УХВАЛИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ПОЗИКА» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ПОЗИКА», код ЄДРПОУ 41084239, заборгованість за договором № 580107-КС-001 від 03 лютого 2026 року в загальному розмірі 66470 (шістдесят шість тисяч чотириста сімдесят) гривень 00 копійок.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ПОЗИКА» судовий збір у розмірі 2269 (дві тисячі двісті шістдесят дев`ять) гривень 72 копійки.

У задоволенні решти позовних вимог, відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Н.М.Глущенко