Рішення № 140615152, 15.10.2026, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" жовтня 2026 р. справа № 300/198/26

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Панікара І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій, -

ВСТАНОВИВ:

Адвокат Нерода Алла Ігорівна, діючи в інтересах ОСОБА_1 (далі позивач), звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (далі відповідач), за змістом якого просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області від 31.12.2025 № 104450016137 про відмову у призначенні пенсії за віком;

- зобов`язати відповідача зарахувати до страхового стажу періоди роботи: з 13.11.1993 по 20.10.1994, з 21.10.1994 по 03.05.1996, згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 22.03.1983;

- зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву про призначення пенсії за віком від 23.12.2025 із зарахуванням до страхового стажу періодів роботи: з 13.11.1993 по 20.10.1994, з 21.10.1994 по 03.05.1996, згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 22.03.1983 та з урахуванням висновків рішення суду.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач подав заяву до органів Пенсійного фонду України про призначення пенсії, однак, Головним управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області за наслідками розгляду поданої позивачем заяви про переведення на інший вид пенсії та доданих документів, відмовлено в призначенні пенсії за віком на пільгових умовах зважаючи на те, що обчислений згідно поданих документів загальний стаж роботи становить 29 років 06 місяців 11 днів, що є недостатнім для призначення пенсії відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Вказав на те, що до страхового стажу не зараховано періоди роботи з 13.11.1993 по 20.10.1994, з 21.10.1994 по 03.05.1996, згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 22.03.1983, оскільки з 01.01.2023 росія призупинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць СНД у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, стаж на території даної держави враховуться по 31.12.1991. Позивач вважає, що відповідачем протиправно відмовлено у призначенні пенсії за віком, при цьому, не врахувавши вказані періоди роботи, чим грубо порушено право останнього на належний рівень соціального забезпечення у зв`язку із втратою працездатності та досягнення пенсійного віку.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 19.01.2026 відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в порядку, визначеному статтею 263 КАС України (а.с.33).

Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 04.02.2026, згідно змісту якого, представник відповідача щодо можливості задоволення заявлених позовних вимог заперечила. Вказала, що згідно наданих документів та індивідуальних відомостей страховий стаж позивача на дату звернення становить 29 років 06 місяців 11 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за віком відповідно до частини 1 статті 26 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування. Окрім того, представник відповідача зазначила, що за результатами розгляду документів, доданих до заяви, до страхового стажу не зараховано період роботи з 13.11.1993 по 20.10.1994, з 21.10.1994 по 03.05.1996, згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 22.03.1983, оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, то до страхового стажу зараховуються періоди роботи на території РСФСР по 31 грудня 1991 року. З урахуванням викладеного, представник відповідача вважає, що немає підстав для зарахування вказаних періодів роботи до страхового стажу, внаслідок чого, просить відмовити в задоволенні позову (а.с.36-42).

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 КАС України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.

23.12.2025 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із заявою про призначення пенсії за віком.

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області від 31.12.2025 за № 10445001637 позивачу відмовлено в призначенні пенсії відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у зв`язку з відсутністю необхідного стажу, оскільки стаж останнього на дату звернення становить 29 років 06 місяців 11 днів. Зазначено, що до страхового стажу не зараховано період роботи з 13.11.1993 по 20.10.1994, з 21.10.1994 по 03.05.1996, згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 22.03.1983, оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, то до страхового стажу зараховуються періоди роботи на території РСФСР по 31 грудня 1991 року (зворотна сторона а.с.21-22).

Вважаючи рішення відповідача неправомірним, позивач звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 3 Конституції України передбачено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Отже, конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв`язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов`язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України від 14.09.2006 № 137-V «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», яка набрала чинності з 01.02.2007, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І).

Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Таким чином, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України.

Основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України (пункт 6 частини першої статті 92 Конституції України).

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначені Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 за № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV).

Згідно з абзацом 1 частини 2 статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

З огляду на частину 4 статті 24 Закону № 1058 періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Згідно частини 1 статті 26 Закону України № 1058 особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років; з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.

Щодо можливості зарахування до загального страхового стажу періоди роботи з 13.11.1993 по 20.10.1994, з 21.10.1994 по 03.05.1996, згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 22.03.1983, суд вказує на таке.

Відповідно до статті 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, у разі відсутності трудової книжки або відповідних записів - трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. Наявність записів у трудовій книжці є достатнім і основним доказом підтвердження відповідного стажу роботи.

Пунктами 1, 2 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній», затвердженого постановою КМЦ від 12 серпня 1993 року № 637 визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Аналіз зазначених нормативно-правових актів свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка працівника.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 07 березня 2018 року у справі № 233/2084/17, від 16 травня 2019 року у справі № 161/17658/16-а, від 27 лютого 2020 року у справі № 577/2688/17, від 31 березня 2020 року у справі № 446/656/17, від 21 травня 2020 року у справі № 550/927/17, від 25 лютого 2021 року у справі № 683/3705/16-а.

До 17.08.1993 до дати державної реєстрації наказу Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України «Про затвердження Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників» від 29.07.1993 № 58, порядок ведення трудових книжок був передбачений положеннями Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах та організаціях, затвердженої постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 № 162 (далі Інструкція № 162).

Відповідно до пункту 2.2 вказаної Інструкції у трудову книжку, зокрема, вносяться відомості про роботу: прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення.

Згідно з пунктом 2.3 Інструкції № 162 всі записи у трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагородження та заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого терміну, а при звільненні - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

Положеннями пунктів 3.1-3.3 розділу 3 Інструкції № 162 визначено, що у випадках, коли у трудовій книжці заповнені всі сторінки відповідних розділів, трудова книжка доповнюється вкладишем.

Вкладиш вшивається у трудову книжку, заповнюється і ведеться адміністрацією підприємства за місцем роботи робітника чи службовця у тому порядку, як і трудова книжка.

Вкладиш без трудової книжки недійсний.

Про кожний виданий вкладиш на першій сторінці (титульний аркуш) трудової книжки зверху ставиться штамп розміром 10х25 мм з написом "Виданий вкладиш" і тут же зазначаються серія і номер вкладиша.

При кожній наступній його видачі має ставитися другий штамп і зазначатися серія і номер вкладиша.

У разі необхідності доповнення трудової книжки вкладишем видається вкладиш нового зразка незалежно від того, яку трудову книжку має працівник (нового чи раніш установленого (1983 р.) зразків).

Так, згідно із записами трудової книжки серії НОМЕР_1 від 22.03.1983 (зворотна сторона а.с.14-21) позивач в період:

- з 13.11.1993 прийнятий на посаду начальника будівельного участку по контракту в МП «Лава Пф»;

- з 20.10.1994 звільнений за закінченням строку контракту;

- з 20.10.1994 прийнятий на роботу у ДП «Будівельник-І» кам`янщиком 4 розряду;

- з 07.12.1995 звільнений в порядку переведення на інше підприємство;

- з 03.06.1996 звільнений за власним бажанням.

Суд зауважує, що записи трудової книжки та вкладишах вчинені в хронологічному порядку, містять чітку дату прийому та звільнення з роботи, реквізити наказів (їх номери та дати), посади на якій працював позивач, засвідчені чітким відтиском печатки закладу та підписом посадової особи, не містять ні виправлень/підтирань, ні інших застережень, які б давали підстави сумніватись у їх достовірності.

Доказів визнання недостовірними записів у трудовій книжці щодо даних періодів роботи відповідачем суду не надано.

Водночас, відповідач за змістом оскаржуваного рішення та відзиву на позовну заяву вказав, що спірні періоди не зарахований позивачу до страхового стажу, оскільки з 01.01.2023 рф припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.

Оцінюючи наведені аргументи вказує на таке.

Відповідно до частини 2 статті 4 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", якщо міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.

У відповідності до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

13.03.1992 між країнами СНД укладено Угоду про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення. У преамбулі зазначено, що Уряди держав учасниць уклали цю Угоду: «виходячи з необхідності захисту прав громадян у галузі пенсійного забезпечення, усвідомлюючи, що кожна держава - учасниця Співдружності повинна нести безпосередню відповідальність за пенсійне забезпечення своїх громадян, визнаючи, що держави - учасниці Співдружності мають зобов`язання щодо непрацездатних осіб, які отримали право на пенсійне забезпечення на їхній території або на території інших республік за період їх входження до складу СРСР і реалізують це право на території держав - учасниць Угоди, визнаючи необхідність неухильного дотримання зобов`язань за міжнародними угодами, укладеними СРСР з питань пенсійного забезпечення".

Відповідно до вимог статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць даної угоди та членів їх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.

Статтею 6 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення встановлено, що призначення пенсій громадянам держав-учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.

Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав-учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.

Обчислення пенсій проводиться з заробітку (доходу) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу.

У разі, якщо в державах - учасницях Угоди запроваджена національна валюта, розмір заробітку (доходу) визначається виходячи з офіційно встановленого курсу на момент призначення пенсії.

Згідно з абзацу 2, 3 статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом російської федерації "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і росії, які працюють за межами кордонів своїх країн" від 14.01.1993, трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв`язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визначається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність.

Отже, наведені положення вказаних Угод передбачають, що стаж, набутий на території будь-якої з держав-учасниць Угоди враховується при встановленні права на пенсію і її обчисленні. При цьому, обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалася трудова діяльність, а пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць проводиться по законодавству держави, на території якого вони проживають.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2022 № 1328 "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійною забезпечення" (далі - Постанова № 1328) постановлено про вихід з Угоди про гарантії прав громадян-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13.03.1992 у місті москві.

Міністерство юстиції України у повідомленні від 10.01.2023, яке опубліковано у Офіційному віснику України від 10.01.2023, підтвердило припинення Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 для України 19.06.2023.

З огляду на визначені наслідки припинення дії міжнародного договору України необхідно дійти висновку, що денонсація Угоди від 13.03.1992 означає, що вказана Угода припинила породження зобов`язань для сторін у майбутньому, але не впливає на права, зобов`язання або юридичне становище учасників цієї Угоди, які виникли в результаті її виконання, - вони зберігаються і після припинення вказаної Угоди.

Суд наголошує на тому, що закон не має зворотної дії в часі. До того ж не зарахування стажу роботи чи розмірів заробітної плати в період чинності міжнародної угоди, осіб які працювали за межами України, у зв`язку з денонсацією угоди щодо пенсійного забезпечення з державами, - є неприпустимим та порушує конституційні принципи. Так, працюючи за межами України, особа мала легітимні очікування щодо її пенсійного забезпечення.

За наявності чинних у період роботи особи положень Угоди, що передбачали відповідне право, така особа не може нести негативні наслідки у вигляді відмови у зарахуванні спірного періоду роботи до страхового стажу.

Як зазначено у правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 19.06.2018 у справі № 820/5348/17, розпочатий процес реалізації права, за загальним правилом, повинен бути завершений за чинним на момент початку такого процесу закону (крім випадків, якщо у самому законі не визначений інший порядок), що узгоджується з принципом правої визначеності.

Отже, до набрання чинності Постановою № 1328, Україна як держава-учасниця Угоди виконує зобов`язання, взяті згідно із Угодою, в тому числі щодо страхового стажу, отриманого громадянами до підписання Угоди.

Відтак, Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 підлягає застосуванню при зарахуванні спірного стажу роботи позивача в російській федерації, оскільки вказана Угода була чинною на момент набуття стажу.

Отже, оскільки позивач працювала у рф в той час, коли усі вищевказані міжнародні договори були чинні, у відповідача не було підстав не зараховувати стаж роботи останньої на території рф.

Крім того, суд зазначає, що надані позивачем документи не можуть піддаватися сумніву та позбавляти особу права на отримання пенсії тільки з тих міркувань, що у зв`язку з військовою агресією рф припинено співробітництво з країною-агресором.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 18 листопада 2024 року у справі №340/4436/23.

Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує вищенаведені висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 18 листопада 2024 року у справі № 340/4436/23.

З урахуванням наведеного періоди роботи з 13.11.1993 по 20.10.1994, з 21.10.1994 по 03.05.1996 підтверджені записами у трудовій книжці, внаслідок чого, повинні бути зараховані до страхового стажу позивача для переведення на пенсію за віком.

У рішеннях по справах "Клас та інші проти Німеччини", "Єрузалем проти Австрії" Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Науковий висновок Верховного Суду щодо меж дискреційного повноваження суб`єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією від 13 квітня 2018 року.

Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи бездіяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким;

- дискреційне повноваження надається у спосіб його закріплення в оціночному понятті, відносно-визначеній нормі, альтернативній нормі, нормі із невизначеною гіпотезою. Для позначення дискреційного повноваження законодавець використовує, зокрема, терміни "може", "має право", "за власної ініціативи", "дбає", "забезпечує", "веде діяльність", "встановлює", "визначає", "на свій розсуд". Однак наявність такого терміну у законі не свідчить автоматично про наявність у суб`єкта владних повноважень дискреційного повноваження; подібний термін є приводом для докладного аналізу закону на предмет того, що відповідне повноваження є дійсно дискреційним;

- при реалізації дискреційного повноваження суб`єкт владних повноважень зобов`язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог.

- критеріями судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об`єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.

Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Таким чином, суди не наділені повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України та не вправі підміняти собою держані органи, компетенція яких чітко регламентована чинним законодавством.

Верховний Суд у постанові від 06.03.2018 у справі № 754/14898/15-а, визнавши дії ПФУ щодо відмови в призначенні пільгової пенсії, необґрунтованими, зазначив, що суд не обраховує дійсний загальний та спеціальний стаж позивача, у зв`язку з чим відсутні підстави для зобов`язання ПФУ призначити пенсію позивачу за віком на пільгових умовах та зобов`язав повторно розглянути заяву про призначення пенсії .

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом від 17.07.1997 № 475/97-ВР, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Таким чином, суд не може підміняти пенсійний орган, уповноважений на виконання функцій з розрахунку та призначення пенсій громадянам.

З урахуванням дискреційних повноважень відповідача на прийняття рішення щодо призначення пенсії, та враховуючи те, що відповідачем не проводився розрахунок стажу позивачки з урахуванням періодів, врахованих судом у даному рішенні, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права буде визнання протиправною та скасування відмови у призначенні пенсії та зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області невідкладно повторно розглянути заяву позивача з урахуванням висновків суду щодо зарахування спірних періодів роботи до страхового стажу роботи.

Такий спосіб захисту прав позивача матиме наслідком дотримання судом основних принципів здійснення судочинства, не буде втручанням у дискреційні повноваження органу Пенсійного фонду, оскільки судом під час розгляду справи не надавалася оцінка про наявність чи відсутність у позивача загального страхового стажу, необхідного саме для призначення пенсії з урахуванням того, що згідно вимог статті 26 Закону № 1058-IV право на призначення пенсії за віком після досягнення відповідного віку.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із нормами частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів у повному об`ємі правомірність своїх дій.

Зважаючи на встановлені у справі обставини та, з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про задоволення позову.

Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення, позивач, згідно із квитанцією від 13.01.2026 підтвердив сплату судового збору на суму 1064,96 грн., за подання даного адміністративного позову, суд робить висновок про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача сплачений судовий збір в розмірі 1064,96 грн.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області від 31.12.2025 № 104450016137.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) невідкладно повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) від 23.12.2025 про призначення пенсії, з урахуванням висновків суду щодо можливості зарахування до страхового стажу періоди роботи з 13.11.1993 по 20.10.1994, з 21.10.1994 по 03.05.1996.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) сплачений судовий збір в розмірі 1064,96 грн. (одна тисяча шістдесят чотири гривні 96 копійок).

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається через Івано-Франківський окружний адміністративний суд або безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи:

Позивач:

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ).

Відповідач:

Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018).

Суддя /підпис/ Панікар І.В.