Рішення № 140613225, 15.10.2026, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

15 жовтня 2026 р. Справа № 120/12538/25

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Бошкової Ю.М., розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвалою від 10 вересня 2025 року позовну заяву залишено без руху з тих підстав, що позовна заява та долучені до неї документи не містять обґрунтованого розрахунку суми, про стягнення якої йдеться у позові.

15.09.2025 року на виконання вимог ухвали від 10.09.2025 року представником позивачки подано до суду заяву, у якій наведено обґрунтований розрахунок суми моральної шкоди, на стягненні якої наполягає позивач.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 17.09.2025 відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

22.09.2025 через підсистему "Електронний суд" від представника позивача надійшли клопотання про розгляд справи у порядку загального позовного провадження та про виклик свідків.

01.10.2025 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подано відзив на позовну заяву, у якому Шаргородська міська рада заперечує проти задоволення позовних вимог.

На обґрунтування своєї позиції відповідач зазначає, що розпорядженням міського голови від 11.07.2025 №27 створено комісію для проведення службового розслідування щодо виконання позивачем посадових обов`язків. За результатами службового розслідування встановлено, що в період з 14.02.2025 по 24.06.2025 державним реєстратором Дозорець І.В. допущено порушення строків розгляду 89 заяв, що, на переконання відповідача, свідчить про неналежне виконання нею покладених посадових обов`язків. Відповідач наголошує, що дотримання вимог законодавства та своєчасне здійснення реєстраційних дій належать до безпосередніх обов`язків державного реєстратора. Крім того, відповідач зазначає, що до позивача раніше застосовано дисциплінарне стягнення у виді догани відповідно до розпорядження від 01.05.2025 №73-к, яке останньою у судовому порядку не оскаржувалося.

З огляду на наведене Шаргородська міська рада вважає, що були наявні визначені пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України підстави для звільнення позивача за систематичне невиконання трудових обов`язків. Також відповідач посилається на наявність у міського голови повноважень щодо притягнення посадових осіб місцевого самоврядування до дисциплінарної відповідальності та звільнення їх із займаних посад. У зв`язку з наведеним відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

03.10.2025 через підсистему "Електронний суд"надійшла відповідь на відзив, у якій представник заперечує проти доводів відповідача, наголошуючи на недоведеності систематичного винного невиконання трудових обов`язків та недотриманні вимог трудового законодавства при застосуванні дисциплінарного стягнення.

06.10.2025 через підсистему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про призначення судової психологічної експертизи.

У зв`язку з повторним автоматизованим розподілом справ, проведеним відповідно до розпорядження від 18.03.2026 №37, головуючим суддею у справі визначено Бошкову Ю.М.

Ухвалою суду від 23.03.2026 адміністративну справу №120/12538/25 прийнято до свого провадження та розпочато розгляд справи спочатку.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 22.07.2026 відмовлено у задоволенні заяв представника позивача про розгляд справи №120/12538/25 за правилами загального позовного провадження, про виклик свідків та про призначення судової психологічної експертизи.

У ході розгляду справи учасниками також подано додаткові пояснення та докази, зокрема щодо визначення середнього заробітку позивача, періодів перебування на лікарняному та у відпустці, а також щодо заявленої моральної шкоди.

Ухвалами суду від 03.08.2026 та 04.09.2026 витребувано докази, необхідні для визначення середнього заробітку позивача.

На виконання вимог зазначеної ухвали відповідачем надано довідки про середню заробітну плату ОСОБА_1 .

Крім того, представником позивача подано заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 11980,80 грн., щодо якої відповідачем подано заперечення.

Вивчивши матеріали справи, оцінивши наявні докази в їх сукупності та з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення проти них, суд установив наступне.

Розпорядженням Шаргородського міського голови від 29.06.2021 №155-к ОСОБА_1 призначено з 01.07.2021 на посаду державного реєстратора відділу з питань реєстрації виконавчого комітету Шаргородської міської ради з присвоєнням 11 рангу посадової особи місцевого самоврядування.

Зазначеним розпорядженням позивачу встановлено надбавку за високі досягнення у праці в розмірі 30 відсотків. При цьому стаж служби в органах місцевого самоврядування на момент її призначення становив 10 років 2 місяці 25 днів.

Відповідно до посадової інструкції державного реєстратора відділу з питань реєстрації виконавчого комітету Шаргородської міської ради, до посадових обов`язків позивача належало, зокрема, здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перевірка відповідних документів, дотримання вимог законодавства у сфері державної реєстрації, забезпечення своєчасного та належного розгляду поданих заяв.

17.04.2025 комісією у складі трьох посадових осіб виконавчого комітету Шаргородської міської ради складено акт про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці в період з 08:00 до 16:00.

У письмових поясненнях від 21.04.2025 позивач повідомила, що її відсутність була зумовлена необхідністю догляду за малолітнім сином, який погано почувався, про що вона повідомила безпосереднього керівника - начальника відділу з питань реєстрації ОСОБА_2 .

На підтвердження наведених обставин позивачем подано довідку Шаргородського закладу дошкільної освіти №2 від 21.04.2025 щодо відсутності її сина у відповідному закладі.

Крім того, позивач зазначила, що 17.04.2025 після 16:00 повернулася до виконання посадових обов`язків та здійснювала відповідні реєстраційні дії.

Розпорядженням Шаргородського міського голови від 01.05.2025 №73-к «Про накладення дисциплінарного стягнення» ОСОБА_1 оголошено догану за грубе порушення трудової дисципліни.

09.07.2025 до Шаргородської міської ради надійшла заява ОСОБА_3 щодо проведення перевірки діяльності державного реєстратора.

Розпорядженням Шаргородського міського голови від 11.07.2025 №27 створено комісію для проведення службового розслідування щодо виконання ОСОБА_1 посадових обов`язків.

14.07.2025 начальником відділу ЦНАП Задорожним С.Й. складено доповідну записку, відповідно до якої за період з 01.02.2025 по 01.07.2025 позивачем опрацьовано 538 заяв, із яких щодо 89 встановлено порушення строків розгляду.

31.07.2025 позивачем надано письмові пояснення щодо обставин, які стали предметом службового розслідування.

07.08.2025 комісією складено акт за результатами службового розслідування, у якому зроблено висновок про наявність у діях позивача систематичного невиконання без поважних причин обов`язків, покладених трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку.

За результатами проведеного службового розслідування Шаргородським міським головою прийнято розпорядження від 07.08.2025 №113-к «Про застосування дисциплінарного стягнення», яким ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України.

Не погоджуючись із зазначеним розпорядженням, позивач звернулася до суду з цим адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування визначено Законом України від 07.06.2001 №2493-III «Про службу в органах місцевого самоврядування».

Відповідно до статті 1 Закону №2493-III служба в органах місцевого самоврядування є професійною, на постійній основі діяльністю громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, спрямованою на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Частиною третьою статті 7 Закону №2493-III передбачено, що на посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Статтею 8 Закону №2493-III визначено основні обов`язки посадових осіб місцевого самоврядування, до яких належать, зокрема, додержання Конституції та законів України, забезпечення відповідно до своїх повноважень ефективної діяльності органів місцевого самоврядування, сумлінне ставлення до виконання службових обов`язків.

Відповідно до статті 20 Закону №2493-III служба в органах місцевого самоврядування припиняється на загальних підставах, передбачених Кодексом законів про працю України, а також на підставах і в порядку, визначених цим Законом.

Отже, правовідносини щодо звільнення позивача з посади державного реєстратора виконавчого комітету Шаргородської міської ради підлягають правовому регулюванню з урахуванням положень Закону №2493-III та Кодексу законів про працю України.

Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження роботодавця, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна роботодавця.

Пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України передбачено можливість розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

Згідно зі статтею 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано дисциплінарне стягнення у виді догани або звільнення.

Відповідно до статті 147-1 КЗпП України дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу відповідного працівника.

Статтею 148 КЗпП України передбачено, що дисциплінарне стягнення застосовується роботодавцем безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням у відпустці.

Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення роботодавець повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Системний аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності необхідним є встановлення факту невиконання або неналежного виконання покладених на нього трудових обов`язків, протиправного та винного характеру відповідної поведінки, а також дотримання встановленого законом порядку застосування дисциплінарного стягнення.

При цьому звільнення працівника на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України допускається лише за наявності сукупності передбачених зазначеною нормою юридичних умов.

Щодо наявності систематичного невиконання позивачем трудових обов`язків, суд зазначає.

Верховний Суд у постанові від 10.11.2021 у справі №641/5616/20 зазначив, що для звільнення працівника за систематичне невиконання трудових обов`язків необхідним є встановлення конкретного порушення, допущеного працівником після застосування до нього попереднього дисциплінарного стягнення.

При цьому порушення, яке мало місце до застосування попереднього стягнення, не може розглядатися як нове порушення, що підтверджує систематичність невиконання трудових обов`язків.

Отже, сам факт існування попередньої догани та подальшого виявлення роботодавцем інших порушень не є достатнім для висновку про наявність підстав для звільнення за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України.

Визначальне значення має встановлення нового, самостійного та винного порушення трудових обов`язків без поважних причин після застосування попереднього дисциплінарного стягнення.

Як установлено судом, розпорядженням Шаргородського міського голови від 01.05.2025 №73-к до позивача застосовано дисциплінарне стягнення у виді догани.

У подальшому відповідачем проведено службове розслідування, за результатами якого встановлено порушення строків розгляду 89 заяв за період з 14.02.2025 по 24.06.2025.

Отже, період, який охоплено проведеною перевіркою, включає як час до застосування попереднього дисциплінарного стягнення, так і час після його застосування.

При цьому судом досліджено таблицю, додану до доповідної записки начальника відділу ЦНАП від 14.07.2025, у якій наведено відомості щодо 89 заяв, зокрема дати їх надходження, контрольні строки виконання та дати фактичного виконання.

Аналіз зазначених відомостей свідчить, що щодо 65 заяв граничні строки їх виконання настали до 01.05.2025, тобто до застосування до позивача попереднього дисциплінарного стягнення.

Таким чином, переважна більшість порушень, які відповідач урахував при встановленні систематичності невиконання позивачем трудових обов`язків, виникла до накладення попередньої догани.

Суд наголошує, що порушення строків розгляду таких заяв не можуть самі по собі підтверджувати наявність нового дисциплінарного проступку, вчиненого після застосування попереднього стягнення.

Водночас суд ураховує, що стосовно решти заяв, зазначених у таблиці, контрольні строки їх виконання припадали на період після 01.05.2025.

Однак для кваліфікації відповідних порушень як нових дисциплінарних проступків відповідач повинен був установити не лише об`єктивний факт недотримання строків, але й конкретні дії або бездіяльність позивача, якими спричинено такі порушення, причини їх виникнення, наявність вини та відсутність поважних причин неналежного виконання трудових обов`язків.

Натомість зі змісту акта службового розслідування від 07.08.2025 вбачається, що комісія обмежилася загальним висновком про наявність у діях позивача систематичного невиконання трудових обов`язків, пославшись на встановлені порушення строків розгляду 89 заяв.

При цьому комісією не наведено належного розмежування порушень за часом їх виникнення відносно дати застосування попереднього дисциплінарного стягнення, а також не визначено, які саме порушення після 01.05.2025 за своїм характером та обставинами становлять новий дисциплінарний проступок.

Відтак суд вважає, що наведені відповідачем матеріали не підтверджують належним чином наявності нового винного порушення трудових обов`язків після застосування попередньої догани в обсязі, необхідному для висновку про систематичність їх невиконання.

Визначаючись щодо правомірності врахування попереднього дисциплінарного стягнення суд зазначає наступне.

Надаючи оцінку доводам відповідача щодо наявності підстав для звільнення позивача за систематичне невиконання трудових обов`язків, суд вважає за необхідне дослідити обставини застосування до ОСОБА_1 попереднього дисциплінарного стягнення у виді догани.

Як встановлено судом, 17.04.2025 комісією у складі посадових осіб виконавчого комітету Шаргородської міської ради складено акт про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці з 08:00 до 16:00.

Водночас зі змісту зазначеного розпорядження вбачається, що сам відповідач визнав обставину погодження відсутності позивача її безпосереднім керівником - начальником відділу з питань реєстрації ОСОБА_2 .

При цьому підставою для негативної оцінки зазначених обставин стало, зокрема, те, що ОСОБА_2 не повідомив міського голову про погодження відсутності позивача.

Суд ураховує, що неналежне виконання керівником структурного підрозділу обов`язку щодо інформування керівництва органу місцевого самоврядування не є тотожним самовільній відсутності підлеглого працівника на робочому місці без поважних причин.

Як убачається з письмових пояснень позивача від 21.04.2025, остання повідомила безпосереднього керівника що її відсутність була зумовлена необхідністю догляду за малолітнім сином у зв`язку з погіршенням його самопочуття.

На підтвердження зазначених обставин позивачем надано довідку Шаргородського закладу дошкільної освіти №2 від 21.04.2025, відповідно до якої її син був відсутній у закладі дошкільної освіти 17 та 18 квітня 2025 року.

При цьому суд зазначає, що така довідка не є медичним документом, який безпосередньо підтверджує захворювання дитини, однак засвідчує її відсутність у закладі дошкільної освіти та підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами.

Крім того, зі змісту письмових пояснень позивача вбачається, що 17.04.2025 після 16:00 вона повернулася на робоче місце та до завершення робочого дня виконувала посадові обов`язки, здійснюючи відповідні реєстраційні дії.

Суд зауважує, що факт відсутності працівника на робочому місці протягом частини робочого дня сам по собі не є безумовною підставою для застосування дисциплінарного стягнення.

При вирішенні питання про наявність дисциплінарного проступку роботодавець повинен установити причини такої відсутності, визначити їх поважність, а також з`ясувати, чи мала місце винна поведінка працівника.

За обставин цієї справи позивач не приховувала факту своєї відсутності, повідомила про її причини безпосереднього керівника, отримала відповідне погодження та після усунення обставин, які зумовили відсутність, повернулася до виконання посадових обов`язків.

Розпорядженням Шаргородського міського голови від 01.05.2025 №73-к «Про накладення дисциплінарного стягнення» ОСОБА_1 оголошено догану за грубе порушення трудової дисципліни.

При цьому суд звертає увагу, що зі змісту зазначеного розпорядження вбачається: відповідачем фактично встановлено обставину погодження відсутності позивача її безпосереднім керівником ОСОБА_2 .

Водночас підставою для застосування дисциплінарного стягнення визначено, зокрема, те, що начальник відділу з питань реєстрації, погодивши відсутність ОСОБА_1 , не повідомив про це міського голову.

За результатами розгляду відповідних обставин дисциплінарні стягнення у виді догани застосовано як до позивача, так і до її безпосереднього керівника.

Оцінюючи наведене, суд зазначає, що факт погодження відсутності працівника його безпосереднім керівником та неналежне виконання таким керівником обов`язку щодо інформування керівництва органу місцевого самоврядування є різними за своїм змістом обставинами, які потребують самостійної правової оцінки.

Саме по собі неповідомлення міського голови начальником структурного підрозділу про погоджену ним відсутність підлеглого працівника не може без додаткового встановлення відповідних обставин свідчити про вчинення таким працівником винного порушення трудової дисципліни.

При цьому з наявних матеріалів справи не вбачається, що відповідачем під час застосування дисциплінарного стягнення було належним чином з`ясовано, чи передбачав установлений порядок організації роботи обов`язок особистого погодження позивачем тимчасової відсутності саме з міським головою, чи була вона належним чином ознайомлена з таким порядком, а також які конкретні трудові обов`язки порушила, звернувшись за погодженням до свого безпосереднього керівника.

Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані сумлінно виконувати покладені на них трудові обов`язки та додержуватися трудової дисципліни.

Водночас за змістом статей 147, 149 КЗпП України застосування дисциплінарного стягнення передбачає встановлення факту винного порушення працівником трудових обов`язків, з урахуванням ступеня тяжкості проступку, обставин його вчинення та попередньої роботи працівника.

Суд наголошує, що відсутність працівника на робочому місці протягом установленого робочого часу не є безумовною підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності, оскільки визначальне значення має встановлення причин такої відсутності, їх поважності та наявності вини працівника.

У цьому випадку суд ураховує, що позивач не заперечувала факту своєї відсутності на робочому місці, надала письмові пояснення щодо її причин, повідомила про відповідні обставини безпосереднього керівника та отримала його погодження.

Водночас довідка закладу дошкільної освіти від 21.04.2025, хоча й не є медичним документом, який безпосередньо засвідчує захворювання дитини, підтверджує обставину її відсутності у відповідному закладі та узгоджується з поясненнями позивача щодо необхідності догляду за сином.

Крім того, повернення позивача до виконання посадових обов`язків того самого дня після 16:00 також підлягає врахуванню при оцінці обставин її поведінки.

Суд зазначає, що необхідність догляду за малолітньою дитиною в разі погіршення стану її здоров`я за конкретних обставин може становити поважну причину тимчасової відсутності працівника на робочому місці.

Однак відповідач, застосовуючи до позивача дисциплінарне стягнення, належним чином не спростував наведених нею причин відсутності та не обґрунтував, у чому саме полягала винна поведінка ОСОБА_1 за умови погодження її відсутності безпосереднім керівником.

При цьому суд ураховує, що відповідно до статті 149 КЗпП України роботодавець зобов`язаний оцінити не лише об`єктивний факт порушення встановленого порядку роботи, а й обставини, за яких воно відбулося, ступінь вини працівника та його попередню роботу.

Отже, обмежившись констатацією факту відсутності позивача на робочому місці протягом частини робочого дня, відповідач не забезпечив належної оцінки всіх юридично значущих обставин, необхідних для встановлення дисциплінарного проступку.

Водночас суд відхиляє доводи відповідача про те, що розпорядження від 01.05.2025 №73-к не оскаржувалося позивачем у судовому порядку, а тому не підлягає оцінці під час вирішення цього спору.

Так, Верховний Суд у постанові від 21.06.2023 у справі №212/5018/20 дійшов висновку, що під час вирішення спору про поновлення на роботі працівника, звільненого за систематичне невиконання без поважних причин трудових обов`язків, суд повинен перевірити законність усіх попередніх дисциплінарних стягнень, які, за висновком роботодавця, входять до системи порушень, незалежно від того, чи були такі стягнення предметом самостійного судового оскарження.

Таким чином, відсутність окремої позовної вимоги про скасування попереднього дисциплінарного стягнення не позбавляє суд обов`язку надати оцінку правомірності його застосування, якщо саме наявність такого стягнення визначена роботодавцем як одна з необхідних передумов подальшого звільнення за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України.

Водночас суд зазначає, що оцінка розпорядження від 01.05.2025 №73-к здійснюється виключно в межах перевірки правомірності оскаржуваного звільнення, без вирішення питання про його скасування як самостійної позовної вимоги.

Ураховуючи встановлені обставини, суд доходить висновку, що відповідачем не доведено належним чином винного порушення позивачем трудової дисципліни 17.04.2025, а також обґрунтованості застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді догани за відповідних обставин.

Відтак розпорядження від 01.05.2025 №73-к не може розглядатися як належним чином обґрунтована правова передумова для встановлення систематичності невиконання позивачем трудових обов`язків у розумінні пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України.

Надаючи оцінку обставинам, які безпосередньо стали підставою для прийняття оскаржуваного розпорядження від 07.08.2025 №113-к, суд зазначає наступне.

Як встановлено судом, підставою для висновку відповідача про систематичне невиконання позивачем посадових обов`язків стали результати службового розслідування, викладені в акті від 07.08.2025, а також доповідна записка начальника відділу ЦНАП Задорожного С.Й. від 14.07.2025, відповідно до якої у період з 01.02.2025 по 01.07.2025 державним реєстратором Дозорець І.В. було опрацьовано 538 заяв, із яких щодо 89 заяв установлено порушення передбачених законодавством строків розгляду.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України від 01.07.2004 №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться у строки, визначені зазначеною нормою.

При цьому згідно зі статтею 10 Закону №1952-IV державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав або відмови в її проведенні та приймає відповідні рішення.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону №1952-IV державна реєстрація прав передбачає послідовне здійснення відповідних реєстраційних дій, зокрема прийняття та опрацювання документів, виготовлення їх електронних копій, установлення черговості розгляду заяв, перевірку документів і відомостей державних реєстрів, прийняття рішення та внесення необхідних відомостей до Державного реєстру прав.

Отже, дотримання встановлених законодавством строків здійснення державної реєстрації належить до обов`язків державного реєстратора, невиконання яких за наявності передбачених законом умов може бути підставою для застосування заходів дисциплінарної відповідальності.

Водночас суд наголошує, що сам по собі факт недотримання строку розгляду заяви не є безумовним доказом вчинення державним реєстратором дисциплінарного проступку.

Так, за змістом статей 139, 147 та 149 КЗпП України підставою для застосування дисциплінарного стягнення є винне невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов`язків.

Відтак для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності роботодавець повинен установити не лише об`єктивний факт порушення трудових обов`язків, а й конкретні обставини такого порушення, його причини, наявність вини працівника та відсутність поважних причин неналежного виконання відповідних обов`язків.

Дисциплінарна відповідальність не може ґрунтуватися виключно на встановленні негативного результату виконання роботи без з`ясування того, чи був такий результат наслідком винної поведінки працівника.

Судом досліджено доповідну записку начальника відділу ЦНАП Задорожного С.Й. від 14.07.2025 та додані до неї матеріали, з яких убачається, що протягом лютого 2025 року позивачем опрацьовано 158 заяв, із яких 44 - у вихідні дні, а протягом березня 2025 року - ще 158 заяв, із яких 64 - у вихідні дні.

Таким чином, лише протягом двох зазначених місяців позивачем здійснено опрацювання 316 заяв, при цьому щодо 108 заяв реєстраційні дії виконувалися у вихідні дні.

Крім того, протягом квітня 2025 року позивачем опрацьовано 57 заяв, травня 2025 року - 105 заяв, червня 2025 року - 60 заяв.

Зазначені відомості підтверджують значний загальний обсяг роботи, виконаної позивачем протягом періоду, який став предметом службового розслідування.

Суд звертає увагу, що виконання обов`язків державного реєстратора не обмежується формальним внесенням відомостей до Державного реєстру прав, а передбачає здійснення комплексу реєстраційних дій, характер та складність яких залежать від змісту поданих документів, виду заявленого речового права, необхідності отримання додаткових відомостей та інших юридично значущих обставин.

Відтак установлення кількості заяв, розглянутих із порушенням строків, без дослідження фактичного обсягу роботи, її складності та обставин виконання не забезпечує повної оцінки причин відповідних порушень.

Разом із тим зі змісту акта службового розслідування від 07.08.2025 вбачається, що комісією не здійснено аналізу фактичного навантаження позивача, кількості заяв, які одночасно перебували на її розгляді, складності проведених реєстраційних дій та об`єктивної можливості їх виконання у встановлені законодавством строки протягом робочого часу.

Не наведено у зазначеному акті й обґрунтування того, що порушення строків розгляду відповідних заяв виникли саме внаслідок несумлінного ставлення позивача до виконання посадових обов`язків, а не через інші обставини, пов`язані з організацією роботи та обсягом покладених на неї завдань.

При цьому суд ураховує, що здійснення позивачем реєстраційних дій у вихідні дні саме по собі не спростовує факту порушення строків розгляду окремих заяв та не свідчить автоматично про відсутність її вини.

Водночас наведені обставини характеризують фактичні умови виконання позивачем посадових обов`язків та її ставлення до роботи, а тому підлягали оцінці відповідачем відповідно до вимог статті 149 КЗпП України.

Однак відповідної оцінки у висновках службового розслідування не наведено.

Крім того, суд звертає увагу, що в акті службового розслідування від 07.08.2025 комісією зазначено про перебування ОСОБА_1 на лікарняному в окремі періоди березня, травня та червня 2025 року, зокрема з 07.03.2025 по 12.03.2025, з 07.05.2025 по 09.05.2025 та з 20.06.2025 по 25.06.2025.

Отже, відповідачу під час проведення службового розслідування були відомі обставини тимчасової непрацездатності позивача у період, за який здійснювалася перевірка дотримання строків розгляду заяв.

Водночас комісією не наведено належного аналізу того, які саме заяви перебували на розгляді позивача у відповідні періоди, чи наставали встановлені законодавством строки їх виконання під час тимчасової непрацездатності та яким чином зазначені обставини впливали на можливість особистого виконання нею посадових обов`язків.

При цьому суд наголошує, що тимчасова непрацездатність державного реєстратора сама по собі не означає автоматичного продовження передбачених законодавством строків проведення державної реєстрації.

Однак така обставина має значення для оцінки вини конкретного працівника у порушенні трудових обов`язків, зокрема під час вирішення питання про об`єктивну можливість своєчасного здійснення ним відповідних реєстраційних дій.

Таким чином, зазначення комісією в акті службового розслідування періодів перебування позивача на лікарняному без надання їм подальшої оцінки не свідчить про належне врахування таких обставин під час встановлення дисциплінарного проступку.

Суд також звертає увагу на те, що додана до доповідної записки від 14.07.2025 таблиця містить відомості про дати надходження відповідних заяв, контрольні строки їх виконання та дати фактичного здійснення реєстраційних дій.

Водночас зазначені відомості відображають насамперед часові показники розгляду заяв та самі по собі не розкривають причин порушення встановлених строків.

Зокрема, із зазначеної таблиці неможливо встановити, які конкретні дії або бездіяльність позивача стали причиною несвоєчасного розгляду кожної заяви, чи існували обставини, що перешкоджали її своєчасному розгляду, та чи мала позивач об`єктивну можливість завершити відповідну реєстраційну дію у визначений законодавством строк.

Крім того, під час дослідження наведених відомостей судом установлено наявність окремих неповних та суперечливих даних щодо дат виконання заяв, що також потребувало належної перевірки під час проведення службового розслідування.

При цьому суд не ставить під сумнів обов`язок державного реєстратора дотримуватися встановлених законом строків проведення реєстраційних дій та не заперечує можливості застосування дисциплінарного стягнення за їх винне порушення.

Водночас обов`язок роботодавця довести наявність дисциплінарного проступку не може вважатися виконаним лише шляхом наведення загальної кількості заяв, розглянутих із порушенням строків, без належного встановлення причин таких порушень та вини працівника.

За змістом частини другої статті 2 КАС України рішення суб`єкта владних повноважень повинно бути обґрунтованим, тобто прийнятим з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття, а також розсудливим і пропорційним.

Водночас відповідно до частини другої статті 77 КАС України саме на відповідача покладається обов`язок доказування правомірності оскаржуваного рішення.

У цій справі відповідачем не надано належного обґрунтування того, що встановлені порушення строків проведення реєстраційних дій були наслідком саме винного невиконання позивачем посадових обов`язків без поважних причин.

При цьому відповідачем не спростовано належним чином доводів позивача щодо фактичного службового навантаження, необхідності виконання частини роботи у вихідні дні та впливу тимчасової непрацездатності на можливість своєчасного виконання відповідних посадових обов`язків.

Таким чином, суд доходить висновку, що відповідач фактично ототожнив об`єктивний факт недотримання строків розгляду окремих заяв із наявністю дисциплінарного проступку, не забезпечивши повного та всебічного встановлення причин таких порушень, ступеня вини позивача та інших юридично значущих обставин.

За наведених обставин суд вважає, що матеріали службового розслідування від 07.08.2025 не містять достатнього обґрунтування наявності у діях ОСОБА_1 винного невиконання або неналежного виконання посадових обов`язків без поважних причин, яке могло б слугувати самостійною підставою для застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді звільнення.

Відтак висновок відповідача щодо наявності підстав для звільнення позивача відповідно до пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України є необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам статті 149 КЗпП України і критеріям правомірності рішень суб`єктів владних повноважень, визначеним частиною другою статті 2 КАС України.

Позивач також зазначає, що відповідно до статті 37-1 Закону №1952-IV повноваження щодо здійснення контролю у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно належать Міністерству юстиції України.

Надаючи оцінку зазначеним доводам, суд зазначає, що передбачений Законом №1952-IV контроль у сфері державної реєстрації прав та контроль роботодавця за дотриманням працівником трудової дисципліни мають різну правову природу.

Наділення Міністерства юстиції України повноваженнями щодо здійснення спеціального державного контролю у сфері державної реєстрації не позбавляє орган місцевого самоврядування як роботодавця права перевіряти виконання працівником посадових обов`язків та вирішувати питання про притягнення його до дисциплінарної відповідальності у порядку, передбаченому трудовим законодавством.

Водночас реалізація таких повноважень повинна здійснюватися з дотриманням вимог законодавства про працю та за умови належного встановлення всіх обставин дисциплінарного проступку.

Як убачається з листа Міністерства юстиції України від 10.09.2025, камеральна перевірка діяльності державного реєстратора ОСОБА_1 . Міністерством юстиції України не проводилася.

Крім того, Міністерством юстиції України надано роз`яснення щодо нормативного регулювання строків надання адміністративних послуг у період дії воєнного стану.

Суд зазначає, що положення постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №165, якою встановлювалися окремі особливості перебігу строків надання адміністративних послуг в умовах воєнного стану, зазнали змін, зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 09.04.2022 №480, а постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2023 №828 постанову №165 визнано такою, що втратила чинність.

Отже, посилання позивача на загальне зупинення строків розгляду заяв у сфері державної реєстрації протягом усього періоду дії воєнного стану не відповідає нормативному регулюванню, чинному на час виникнення спірних правовідносин.

Водночас наведене не змінює обов`язку відповідача належним чином довести наявність вини позивача та інших передбачених трудовим законодавством умов застосування дисциплінарного стягнення у виді звільнення.

Відповідно до частини третьої статті 149 КЗпП України при обранні виду дисциплінарного стягнення роботодавець повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку та заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Отже, навіть за умови встановлення факту порушення трудової дисципліни роботодавець не звільняється від обов`язку належним чином обґрунтувати співмірність застосованого дисциплінарного стягнення характеру та тяжкості допущеного порушення.

У цій справі відповідачем застосовано до позивача найсуворіший із передбачених статтею 147 КЗпП України видів дисциплінарного стягнення - звільнення.

Водночас зі змісту акта службового розслідування від 07.08.2025 вбачається, що комісія, встановивши порушення строків розгляду 89 заяв, дійшла висновку про необхідність застосування дисциплінарного стягнення у виді звільнення.

При цьому комісією зазначено, що з часу притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності позитивних висновків щодо її роботи не було, а також що застосування менш суворого виду дисциплінарного стягнення є недоцільним.

Разом із тим суд звертає увагу, що такі висновки мають загальний характер та не містять належного обґрунтування того, чому встановлені порушення за їх характером, обставинами вчинення та ступенем вини позивача вимагали застосування саме звільнення.

Зокрема, комісією не надано належної оцінки фактичному службовому навантаженню позивача, здійсненню значної кількості реєстраційних дій у вихідні дні, її попередньому професійному досвіду та обставинам тимчасової непрацездатності.

Крім того, матеріали службового розслідування не містять належного обґрунтування того, які саме негативні наслідки спричинили встановлені порушення та яким чином відповідні наслідки враховувалися при визначенні виду дисциплінарного стягнення.

Суд наголошує, що відсутність доведеної майнової шкоди сама по собі не виключає можливості застосування дисциплінарного стягнення.

Однак характер та наслідки допущеного порушення підлягають оцінці роботодавцем при визначенні співмірності обраного виду дисциплінарної відповідальності.

Як установлено судом, на момент призначення на посаду державного реєстратора позивач мала понад десять років стажу служби в органах місцевого самоврядування.

Крім того, розпорядженням від 29.06.2021 №155-к їй було встановлено надбавку за високі досягнення у праці.

Наведені обставини самі по собі не виключають можливості притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, однак характеризують його попередню професійну діяльність та повинні бути враховані роботодавцем при обранні виду дисциплінарного стягнення.

Разом із тим відповідачем не обґрунтовано, яким чином зазначені обставини були оцінені при прийнятті рішення про звільнення позивача.

Ураховуючи наведене, суд вважає, що відповідачем не забезпечено належної індивідуалізації дисциплінарної відповідальності позивача та не обґрунтовано співмірності застосованого до неї дисциплінарного стягнення характеру й тяжкості встановлених порушень.

Застосування звільнення за таких обставин не відповідає вимогам статті 149 КЗпП України та критерію пропорційності, визначеному частиною другою статті 2 КАС України.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Узагальнюючи встановлені обставини справи та надаючи правову оцінку розпорядженню Шаргородського міського голови від 07.08.2025 №113-к «Про застосування дисциплінарного стягнення», суд зазначає наступне.

За змістом пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України звільнення працівника за систематичне невиконання трудових обов`язків допускається за умови встановлення винного порушення таких обов`язків без поважних причин, вчиненого після застосування до працівника попереднього дисциплінарного стягнення.

Як установлено судом, попереднє дисциплінарне стягнення у виді догани, застосоване до позивача розпорядженням від 01.05.2025 №73-к, ґрунтувалося на обставинах її відсутності на робочому місці 17.04.2025, яка була зумовлена необхідністю догляду за малолітньою дитиною та погоджена безпосереднім керівником. Водночас відповідачем належним чином не обґрунтовано наявності вини позивача у порушенні трудової дисципліни за зазначених обставин.

Крім того, судом установлено, що з 89 заяв, порушення строків розгляду яких покладено в основу оскаржуваного розпорядження, щодо 65 заяв граничні строки їх виконання настали до застосування попереднього дисциплінарного стягнення, а відтак відповідні порушення не можуть підтверджувати повторність невиконання трудових обов`язків після оголошення догани.

Стосовно інших заяв відповідачем не доведено належним чином винного характеру порушення строків їх розгляду, не надано оцінки фактичному службовому навантаженню позивача, виконанню нею значного обсягу реєстраційних дій у вихідні дні та обставинам тимчасової непрацездатності.

При цьому зі змісту акта службового розслідування від 07.08.2025 не вбачається належного обґрунтування співмірності застосованого дисциплінарного стягнення у виді звільнення характеру та тяжкості встановлених порушень з урахуванням попередньої роботи позивача та інших обставин, визначених статтею 149 КЗпП України.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України рішення суб`єкта владних повноважень має бути, зокрема, обґрунтованим, розсудливим та пропорційним, а згідно з частиною другою статті 77 КАС України обов`язок доказування правомірності такого рішення покладається на відповідача.

Оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд доходить висновку, що відповідачем не доведено наявності всіх передбачених пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України умов для звільнення позивача та не забезпечено належного врахування обставин дисциплінарного проступку відповідно до статті 149 КЗпП України.

За таких обставин суд вважає, що розпорядження Шаргородського міського голови від 07.08.2025 №113-к є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині -задоволенню.

Визначаючись щодо належного способу відновлення порушеного відповідачем права позивачки суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Установивши протиправність розпорядження про звільнення позивача, суд доходить висновку про наявність правових підстав для її поновлення на раніше займаній посаді.

При цьому поновлення на посаді є належним способом відновлення порушеного права особи, незаконно звільненої з публічної служби.

Отже, позовні вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді державного реєстратора відділу з питань реєстрації виконавчого комітету Шаргородської міської ради підлягають задоволенню.

З огляду на те, що позивача звільнено 07.08.2025, поновлення на посаді належить здійснити з 08.08.2025, тобто з наступного дня після звільнення.

Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, установлюється Кабінетом Міністрів України.

Механізм обчислення середньої заробітної плати визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100).

Відповідно до підпункту «з» пункту 1 Порядку №100 цей Порядок застосовується, зокрема, у випадках вимушеного прогулу.

Згідно з пунктом 2 Порядку №100 у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, крім окремо визначених випадків, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної або середньогодинної заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Як установлено судом, позивача звільнено 07.08.2025, а тому розрахунковим періодом для визначення її середньоденної заробітної плати є червень та липень 2025 року.

На виконання ухвали суду відповідачем надано довідку від 10.09.2026 №03-01/930 та відповідний розрахунок середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 за червень та липень 2025 року.

Відповідно до зазначеного розрахунку сума нарахованої заробітної плати позивача за відповідний період становить 39884,67 грн., з яких одноразові виплати становлять 13937,78 грн, сума щорічної та додаткової відпустки - 13410,90 грн., а сума тимчасової непрацездатності - 3431,04 грн.

Кількість фактично відпрацьованих позивачем днів у червні та липні 2025 року становить 18 днів.

Згідно з положеннями Порядку №100 виплати, які не підлягають включенню до розрахунку середньої заробітної плати для оплати часу вимушеного прогулу, підлягають виключенню із загальної суми нарахованого заробітку.

Таким чином, сума заробітної плати, яка враховується при визначенні середньоденного заробітку позивача, становить 9104,95 грн. (39884,67 грн. - 13937,78 грн. - 13410,90 грн. - 3431,04 грн).

Відповідно середньоденний заробіток позивача становить 505,83 грн. (9104,95 грн. / 18 фактично відпрацьованих днів).

Суд звертає увагу, що для визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно виходити із середньоденної заробітної плати позивача, обчисленої за правилами Порядку №100.

При цьому відповідно до статті 6 Закону України від 15.03.2022 №2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану встановлено особливості регулювання робочого часу та часу відпочинку.

Зокрема, у період дії воєнного стану не застосовуються окремі положення КЗпП України щодо святкових та неробочих днів.

Відтак при визначенні кількості робочих днів вимушеного прогулу необхідно виходити з установленого для позивача режиму роботи та особливостей законодавчого регулювання трудових відносин у період дії воєнного стану.

Ураховуючи п`ятиденний робочий тиждень, за період з 08.08.2025 по 15.10.2026 кількість робочих днів становить 310.

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 156807,30 грн (505,83 грн. * 310 робочих днів).

За таких обставин суд вважає, що відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

При цьому сума середнього заробітку визначається судом без відрахування податків і зборів, які підлягають утриманню роботодавцем під час виконання судового рішення відповідно до вимог законодавства.

Отже, позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають задоволенню шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 156807,30 грн.

Надаючи оцінку позовній вимозі про стягнення моральної шкоди в розмірі 120000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно зі статтею 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, інших істотних обставин, з урахуванням вимог розумності та справедливості.

Верховний Суд у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17 зазначив, що не всі негативні емоції, спричинені порушенням прав особи, досягають рівня страждання або приниження, які зумовлюють необхідність відшкодування моральної шкоди. При цьому позивач повинен довести, які саме протиправні рішення чи дії спричинили відповідні страждання, у чому полягає заподіяна шкода та чим обґрунтовується її розмір.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 13.07.2023 у справі №640/24641/20 та від 25.09.2023 у справі №340/1300/20.

Обґрунтовуючи заявлену вимогу, позивач посилається на душевні страждання, погіршення стану здоров`я та порушення звичного способу життя, на підтвердження чого надала інформаційні довідки з електронної системи охорони здоров`я та консультативні висновки.

Водночас зазначені документи, підтверджуючи факт звернення позивача за медичною допомогою, не дають достатніх підстав для встановлення причинного зв`язку між станом її здоров`я та протиправним звільненням.

Крім того, запропонований позивачем розрахунок моральної шкоди шляхом множення середньоденної заробітної плати на 141 календарний день із застосуванням коефіцієнта 1,3 не передбачений законодавством та сам по собі не підтверджує обсягу заподіяних немайнових втрат.

Суд також ураховує, що ухвалою від 22.07.2026 відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про призначення судової психологічної експертизи. При цьому відповідно до статті 102 КАС України призначення експертизи не є обов`язковим у справах про відшкодування моральної шкоди, а відмова в її призначенні не позбавляє позивача права доводити відповідні обставини іншими належними та допустимими доказами.

Оцінивши наявні докази в їх сукупності відповідно до статті 90 КАС України, суд доходить висновку, що позивачем не доведено належним чином характеру заявлених моральних страждань та їх причинного зв`язку з протиправними діями відповідача.

За таких обставин, з урахуванням положень статті 77 КАС України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення моральної шкоди в розмірі 120000,00 грн.

Зважаючи на викладене, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного розпорядження, поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Вирішуючи питання про відшкодуванню витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з наступного.

Частиною 1 статті 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частини 2 згаданої статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 КАС України).

Частиною 5 та 6 статті 134 КАС України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Як встановлено судом, на підтвердження понесення позивачем витрат на правничу допомогу надано договір від 16.08.2025 №36 про надання правничої допомоги, який укладено між адвокатом Крижанівським В.В. та ОСОБА_1 .

До позовної заяви долучено квитанцію до прибуткового касового ордеру № 11 від 28.09.2026 на суму 11980,00 грн., з якої вбачається, що позивачем сплачено на виконання договору від 16.08.2025 №36 гонорар, з яких 1937,92 грн. судовий збір, 10000 грн. гонорар адвоката, інших доказів оплати правничої допомоги суду не надавалось.

Згідно зі статтею 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналогічні висновки викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28.12.2020 у справі №640/18402/19, від 18.08.2022 у справі № 340/323/21, від 10.11.2022 у справі № 640/24023/21.

Відтак, дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу суд доходить висновку, що такі витрати дійсно були пов`язані саме із розглядом цієї справи та підтверджені документально.

Водночас відповідно до правової позиції Верховного Суду, наведеної у додатковій постанові від 05.09.2019 по справі № 826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19), суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 по справі №755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

Суд зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 по справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказала, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Суд також звертає увагу на позицію Верховного Суду, висловлену в постанові від 01.02.2023 у справі №160/19098/21, згідно якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Відтак, беручи до уваги предмет спору, складність справи, її значення для позивача та обсяг адвокатських послуг, що був необхідним для захисту інтересів позивача в суді у зв`язку з розглядом цієї справи, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, суд вважає, що витрати на правову допомогу в розмірі заявлених 10000 грн., на відшкодування яких у позивача виникло право за результатами розгляду цієї справи, підлягають зменшенню.

З огляду на викладене суд приходить до переконання, що за результатами розгляду цієї справи відшкодування витрат на професійну правничу в сумі 8000 грн. відповідатиме вимогам розумності та співмірності.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на часткове задоволення позовних вимог, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судового збору пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, а також про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження Шаргородського міського голови від 07.08.2025 №113-к «Про застосування дисциплінарного стягнення», яким ОСОБА_1 звільнено з посади державного реєстратора відділу з питань реєстрації виконавчого комітету Шаргородської міської ради.

Поновити ОСОБА_1 на посаді державного реєстратора відділу з питань реєстрації виконавчого комітету Шаргородської міської ради з 08.08.2025.

Стягнути з Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08.08.2025 по 14.10.2026 у розмірі 156807 (сто п`ятдесят шість тисяч вісімсот сім) гривень 30 копійок, без урахування податків та інших обов`язкових платежів.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8000 (вісім тисяч) гривень 00 копійок та витрати на сплату судового збору в розмірі 1291 (одна тисяча двісті дев`яносто одна) гривня 94 копійки.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді державного реєстратора відділу з питань реєстрації виконавчого комітету Шаргородської міської ради.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 11128 (одинадцять тисяч сто двадцять вісім) гривень 26 копійок.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ).

Відповідач: Шаргородська міська рада Жмеринського району Вінницької області (23500, Вінницька обл., м. Шаргород, вул. Героїв Майдану, буд. 224, код ЄДРПОУ: 04326253).

Рішення суду сформовано: 15.10.2026.

Суддя Бошкова Юлія Миколаївна