Рішення № 140586827, 14.10.2026, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

Єдиний унікальний номер 205/837/26

Номер провадження2/205/1886/26

єдиний унікальний номер № 205/837/26

провадження № 2/205/1886/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2026 року м. Дніпро

Новокодацький районний суд міста Дніпра в складі: головуючого судді Басової Н.В., за участю секретаря судового засідання Пєтіної К.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Дніпровська міська рада, про поновлення строку на звернення до суду, зміну формулювання звільнення, стягнення вихідної допомоги при звільненні, середнього заробітку за весь час затримки виплат вихідної допомоги при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

Позивач 16 січня 2026 року через систему «Електронний суд» звернувся до Новокодацького районного суду міста Дніпра з вищезазначеним позовом, у якому просив поновити строк на звернення з вищевказаним позовом до суду; визнати формулювання причин звільнення за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України невірним; змінити формулювання звільнення за власним бажанням відповідно до вимог ст. 38 ч. 3 КЗпП України; стягнути з відповідача на його користь вихідну допомогу у розмірі 176948,07 грн., компенсацію за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 152 491,16 грн. та судові витрати.

Позов мотивований тим, що позивач працював в Комунальному підприємстві «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради з 10.03.2011 року. 15.10.2025 року позивач подав заяву про звільнення відповідно до вимог ч. 3 ст. 38 КЗпП України (у зв`язку із порушенням законодавства про працю та умов колективного договору). 03.11.2025 року його звільнено з посади заступника директора з організації охорони згідно ст. 38 КЗпП України. Однак заяви про звільнення за власним бажанням, позивач не писав, подав відповідачу заяву про звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, у зв`язку з порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю та умов Колективного договору, оскільки роботодавцем систематично порушувалися строки виплати заробітної плати за період з 01.11.2024 року по 24.11.2025 року, роботодавець не забезпечував працівників форменим одягом та взуттям (спецодягом) та іншими спецзасобами, не виконував умови ст. 5.5.7. Колективного договору щодо організації за кошти підприємства проведення попереднього (під час прийняття на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників. В день звільнення 03.11.2025 року остаточний розрахунок відповідач здійснив лише на наступний день 04.11.2025 року, відповідно до вимог ст. 44 КЗпП України не виплатив йому вихідну допомогу у розмірі , передбаченому колективним договором.

25.12.2025р. по пошті позивач отримав наказ Про внесення змін до наказу від 15.10.2025р. № 126-к, в якому назву його посади змінено з «заступник директора з організації охорони на заступник директора з фінансово-економічних питань», однак при цьому у зміненому наказі знову ж таки у якості підстави звільнення зазначено ст. 38 КЗпП України , а не ч. 3 ст. 38 КЗпП України .

29.12.2025 року позивач звернувся до відповідача з проханням вказати в наказі про звільнення, підстави його звільнення згідно ч. 3 ст. 38 КЗпП України, а також здійснити повний розрахунок виплат належних йому при звільненні. .

Позивач вважає, що його протиправно звільнено на підставі ст. 38 КЗпП України, оскільки відповідач не вправі розірвати трудовий договір з інших підстав, які ним не зазначалися.

Таким чином, відповідач не мав права звільняти його за ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Позивач не звернувся до суду раніше тому, що він неодноразово звертався до роботодавця з проханням внести відповідні зміни до наказу та до трудової книжки, та чув лише обіцянки зробити це.

Ухвалою Новокодацького районного суду міста Дніпра від 21 січня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження.

04 лютого 2026 року через систему «Електронний суд» до суду від представника відповідача надійшов відзив на позов, у якому просить відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що ОСОБА_1 працював на підприємстві відповідача з 2011 року. 15.10.2025 року від позивача до відділу кадрів надійшла заява про звільнення наступного змісту: «Прошу звільнити мене із займаної посади за власним бажанням відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП з 03.11.2025 року». При поданні заяви про звільнення, позивачем не долучалося жодних додаткових відомостей та/або документів, що підтверджується, в першу чергу, змістом самої зави. Оскільки позивачем з моменту подання заяви про звільнення та до моменту останнього дня роботи (03.11.2025 року) не було надано інформації та/або підтверджуючих документів щодо існування підстав для звільнення за п. 3 ст. 38 КЗпП України, наказом його було звільнено за власним бажанням на загальних підставах в рамках ст. 38 КЗпП України. У день звільнення позивача було ознайомлено з наказом про звільнення під підпис, видано копію наказу про звільнення та повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні. Він підписав обхідний лист та отримав трудову книжку із записом про звільнення. При звільнені ОСОБА_1 не повідомив відповідача про незгоду з наказом про звільнення та не виявив бажання продовжити роботу на займаній посаді, тим самим підтвердив свою згоду на звільнення з Підприємства за власним бажанням.

При ознайомлені з наказом про звільнення позивач зазначив «з особистою думкою», без жодних усних чи письмових пояснень. 22.12.2025р. Підприємством було видано наказ № 164-к «Про внесення змін до наказу від 15.10.2025 №126-к», яким внесено зміни до наказу від 15.10.2025 №126-к «Про звільнення ОСОБА_2 », а саме: назву посади «заступник директора з організації охорони» замінено на «заступник директора з фінансово-економічних питань». Завірену копію відповідного наказу №164-к було направлено ОСОБА_1 оператором поштового зв`язку на його адресу, що підтвіердив позивач.

Однак, ні після отримання наказу «Про звільнення ОСОБА_3 », а ні після отримання наказу «Про внесення змін до наказу від 15.10.2025 №126-к», від нього не надходило жодних усних та/або письмових звернень, доводи позивача про неодноразові звернення до відповідача про внесення змін до наказу та трудової книжки, не відповідають дійсності та не мають доказової бази. 29.12.2025 року (майже через 2 місяці після звільнення) до Підприємства надійшла заява ОСОБА_1 якою він просив: «…видати наказ про уточнення наказу про звільнення від 15.10.2025р. №126-к, в якому зазначити, що підстава звільнення згідно ч.3 ст.38 КЗпП… Внести зміни до трудової книжки, а саме вказати правильну підставу звільнення… Здійснити повний розрахунок виплат належних при звільнені на картку ПриватБанку…» У цій заяві позивачем також не було зазначено конкретних підстав та/ або доказів для звільнення за власним бажанням у відповідності до ч.3 ст.38 КЗпП України. 20.01.2026 року Підприємством було направлено позивачу лист відповідь від 19.01.2026р. №23: де вказано, що його звільнення є правомірним, ним не було зазначено конкретних підстав або доказів його звільнення за власним бажанням у відповідності до ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Крім того, порушень термінів виплати заробітної плати ОСОБА_1 не відбувалося, оскільки заробітна плата виплачувалася працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, відповідачем дати виплати заробітної плати не перевищувалися. Щодо доводів позивача про незабезпечення його форменим одягом зазначили, що обов`язок носіння форменого одягу/однострою покладається на охоронників Підприємства, співробітникам адміністрації дозволяється носити цивільний одяг, у випадку коли ця особа безпосередньо не задіяна на виконання охоронних заходів. ОСОБА_1 як заступник директора з фінансово-економічних питань не задіяний в охоронних заходах, а здійснює адміністративно-управлінські функції, таким чином, підприємство не вимагало від нього носіння форменого одягу, він ходив на роботу у одязі, який вважав доцільним і який відповідав загальновизнаним соціальним нормам. Позивачем також не надано до позову доказів придбання ним спец.одягу та взуття для роботи, бо таких витрат він не здійснював та не міг здійснювати.

Щодо доводів Позивача про проходження медичного огляду за власні кошти, то від позивача не надходило ніяких скарг на самопочуття чи здоров`я, він вчасно та стабільно з`являвся на роботі, відповідачу нічого не відомо про проходження ОСОБА_1 медичних оглядів для роботи на Підприємстві.

Доводи позивача щодо поважності причин порушення процесуальних строків через неодноразові звернення до відповідача не відповідають дійсності. В день звільнення 03.11.2025 року ОСОБА_1 було ознайомлено з наказом про звільнення під підпис, видано йому копію наказу про звільнення, та повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні. Таким чином, термін обрахування місячно та тримісячного строку для звернення до суду має обраховуватися саме з 03 листопада. Позивачем було подано позовну заяву до суду 16.01.2026 року з порушенням строків для такого звернення відповідно до ст. 233 КЗпП Укораїни.

Враховуючи вищевикладене просили суд в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.

В заяві, яка надійшла до суду через систему «Електроний суд» 20.02.2026 року представник відповідача КП «Муніципальна варта» просила суд застосувати строк звернення до суду за вирішенням трудових спорів, передбачений ч. 2 ст. 233 КЗпП України та визнати пропуск позивачем місячного терміну для звернення до суду без поважних причин, відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог з мотивів пропуску строку для звернення до суду.

24.02.2026 року в судовому засіданні ухвалою, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, залучено до справи Дніпровську міську раду як третю особу, яка не заявляяє самостійних вимог щодо предмета спору.

В письмових поясненнях Дніпровської міськради, які надійшли до суду через систему «Електронний суд» 06.05.2026 року, представник просить відмовити в задоволенні позову на підставі того, що позивач не надав жодних доказів (зокрема судового рішення) на підтвердження порушень трудового законодавства чи умов колективного договору з боку КП «Муніципальна варта» ДМР, що є обов`язковою умовою для звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Позивачем не було обґрунтовано підстави звільнення, не додано жодних доказів на підтвердження фактів порушення умов трудового договору, не вчинено жодних дій на відновлення своїх порушених прав за час роботи, а відтак, КП «Муніципальна варта» ДМР законно звільнило працівника на загальних підставах за власним бажанням. При цьому позивач ознайомився з наказом, отримав трудову книжку та не висловив бажання продовжувати роботу, що свідчить про його згоду з фактом припинення трудових відносин..

В додаткових поясненнях, сформованих через систему «Електронний суд», 16.05.2026 року представник позивача адвокат Маніна М.А. просила позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі, оскільки при незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. При отриманні заяви ОСОБА_1 про звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України у роботодавця було лише два варіанти: звільнити ОСОБА_1 відповідно до поданої заяви або відмовити у розірванні трудового договору, однак він не мав права самостійно змінювати підстави розірвання трудового договору, які працівником не були зазначені у заяві. Що стосується застосування строку звернення до суду для вирішення трудового спору, на якому наполягають і відповідач, і третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, то метою спору не є оскарження самого звільнення як такого, а саме підстави звільнення та майнових наслідків, які вона породжує.Наказ із вірним зазначенням посади був виданий ОСОБА_1 лише 25.12.2025 р., тобто з моменту його отримання позивачем до моменту звернення до суту місячний строк ще не сплив. Таким чином, якщо розглядати спір про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, то строк звернення до суду три місяці не був порушений, оскільки остаточний розрахунок з ОСОБА_1 був здійснений лише 04.11.2025 р.

В письмових поясненнях стосовно додаткових пояснень адвоката позивача, які надійшли до суду 18.05.2026 року, представник відповідача КП «Муніципальна варта» Громова К.Д. вказала, що при звільнені ОСОБА_1 повідомив відповідача про незгоду з наказом про звільнення та не виявив бажання продовжити роботу на займаній посаді. При ознайомлені з наказом про звільнення зазначив «з особистою думкою», без жодних усних чи письмових пояснень. Щодо тверджень представника позивача про те, що процесуальні строки для звернення до суду мають обраховуватись починаючи з 25.12.2025 року, зазначила, що згідно ст. 233 КЗпП України, з заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільнення. Копію наказу про звільнення від 15.10.2025 року № 126-к ОСОБА_1 отримав в день звільнення 03.11.2025 року. Наказом про внесення змін до наказу про звільнення від 15.10.2025 року було внесено зміни тільки в частині назви посади, але не змінено суть самого наказу. На підставі викладеного, правові підстави для зміни порядку обрахування терміну для звернення до суду відсутні.

Ухвалою Новокодацького районного суду міста Дніпра від 20.05.2026 року клопотання представника позивача ОСОБА_1 адвоката Маніної М.А. про витребування доказів по справі залишено без задоволення.

17.06.2026 року в судовому засіданні ухвалою, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, визнано підготовку справи до судового розгляду завершеною, та призначено цивільну справу до удового розгляду по суті.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити з підстав, викладених у позові.

Представник відповідача просила суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі з урахуванням письмових заперечень. Вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду з вищевказаним позовом.

Суд, заслухавши пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та дослідивши надані сторонами докази, дійшов наступних висновків.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_1 працював в Комунальному підприємстві «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради з 10.03.2011 року по 01.09.2023 року, а на посаді заступника директора з фінансово-економічних питань з 01.09.2023 року (а.с. 16-23 том 1).

Наказом Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради від 15.10.2025 року № 126-к ОСОБА_1 , заступника директора з організації охорони, звільнено з займаної посади 03.11.2025 року за власним бажанням, згідно ст. 38 КЗпП України. Копію наказу про звільнення та відомості про суми при звільненні вручено позивачу особисто 03.11.2025 року (а.с. 25 том 1).

Розрахунок із позивачем було проведено 03.11.2026 року, що підтверджується випискою по рахунку (а.с. 44-46).

Наказом Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради від 22.12.2025 року № 164-к внесено зміни до наказу від 15.10.2025 року № 126-к «Про звільнення ОСОБА_2 », а саме назву посади «заступник директора з організації охорони» замінено на «заступник директора з фінансово-економічних питань» (а.с. 26 том 1).

24.12.2025 року позивач звернувся до відповідача із заявою, у якій просив видати наказ про уточнення наказу про звільнення від 15.10.2025 року № 126-к та зазначити підставу звільнення згідно ч. 3 ст. 38 КЗпП України (відповідно до заяви від 15.10.2025 року) (а.с. 27 том 1).

Комунальним підприємством «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради було надано позивачу відповідь від 19.01.2026 року № 23, у якій зазначено, що підстави для внесення змін до наказу від 15.10.2025 року № 126-к «Про звільнення ОСОБА_2 » в частині зміни підстав для звільнення з подальшим внесенням змін до трудової книжки та проведенням додаткових розрахунків відсутні (а.с. 100 том 1).

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Суд зазначає, що за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Аналогічний висновок зазначений у постановах Верховного Суду України від 22.05.2013 року в справі № 6-34цс13, Верховного Суду від 13.03.2019 року в справі № 754/1936/16-ц (провадження № 61-28466св18) та від 20.02.2021 року у справі № 522/18787/17.

Таким чином, згідно наведених правових позицій, Суд зауважує, що заборона роботодавцеві самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору виникає за умови непідтвердження або невизнання роботодавцем порушень трудового законодавства, вказаних працівником, як на підставу звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Тобто, основною підставою для застосування вказаної норми КЗпП України є факт порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи.

Зазначення працівником конкретних випадків порушення трудового законодавства має наслідком в подальшому підтвердження даних фактів роботодавцем та звільнення працівника на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, або ж невизнання власником зазначених порушень та відмову у розірванні трудового договору відповідно до даної норми.

Вказання працівником конкретних випадків порушення трудового законодавства має наслідком в подальшому підтвердження даних фактів роботодавцем та звільнення працівника на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, або ж невизнання власником зазначених порушень та відмову у розірванні трудового договору відповідно до даної норми.

Тобто, саме лише зазначення у заяві про звільнення працівником частини 3 статті 38 КЗпП України без конкретизації фактів порушення роботодавцем законодавства про працю не може свідчити про наявність обов`язку останнього безумовного звільнення працівника відповідно до приписів даної норми трудового законодавства.

Щодо дотримання строку звернення позивача до суду суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Згідно зі ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Стаття 234 КЗпП України не містить переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин.

При цьому поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Оскільки строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін, тому у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк (постанова Верховного Суду у справі № 751/1198/18 від 02.12.2020 року).

Отже, оскільки позивач дізнався про порушення його прав 03.11.2025 року (у день вручення позивачу наказу від 15.10.2025 року № 126-к), а з даним позовом звернувся до суду лише 16.01.2026 року, тобто з пропуском строку звернення до суду, поважних причин пропуску строку звернення до суду не зазначив, то суд не вбачає підстав для поновлення зазначеного строку та відповідно доходить висновку про відмову в задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання формулювання причин звільнення невірним та зміну формулювання звільнення.

При цьому, позовні вимоги про стягнення вихідної допомоги задоволенню не підлягають, оскільки є похідними від задоволення позовних вимог про визнання формулювання причин звільнення невірним та зміну формулювання звільнення.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача компенсації за затримку розрахунку при звільненні суд зазначає наступне.

У день звільнення (03.11.2025 року) позивач отримав повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні та розрахунковий лист.

При цьому, 03.11.2025 року на банківську картку позивача від відповідача надійшло 85 165,23 грн., а 04.11.2025 року 26 991,20 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Оскільки судом не встановлено наявності вини відповідача у виплаті всіх належних ОСОБА_1 сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, приймаючи строк технічної обробки банком платіжних документів, тривалість затримки розрахунку (1 день), суд дійшов висновку про відмову в стягненні цих сум.

Наведені обставини є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог позивача.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України, суд приймає до уваги, що позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, тому судовий збір за рахунок відповідача не відшкодовується.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

На підставі викладеного та керуючись ст. 43 Конституції України, ст. ст. 116-117, 233-234 КЗпП України, ст. ст. 4, 12-13, 76-78, 81, 141, 258-259, 263-266, 354 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Дніпровська міська рада, про поновлення строку на звернення до суду, зміну формулювання звільнення, стягнення вихідної допомоги при звільненні, середнього заробітку за весь час затримки виплат вихідної допомоги при звільненні відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після завершення апеляційного перегляду.

Суддя Н.В. Басова