Ухвала суду № 140568468, 06.10.2026, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

06.10.2026 Справа № 914/2843/26

Господарський суд Львівської області у складі судді Ділай У.І., при секретарі судового засідання Кохановській Ю.І., розглянувши матеріали справи

за позовною заявою: Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича, с.Тартаків(з) Сокальського району Львівської області

до відповідача: Львівського апеляційного суду, м.Львів

про стягнення 3000000,00 грн моральної шкоди.

За участі представників:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: не з`явився;

встановив:

Фермерським господарством Бурки Віталія Володимировича подано позов до Господарського суду Львівської області з вимогою про стягнення з відповідача Львівського апеляційного суду 3000000,00 грн моральної шкоди.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.09.2026 справу №914/2843/26 розподілено судді Ділай У.І.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 14.09.2026 у справі №914/2843/26 прийнято позовну заяву та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче судове засідання призначено на 06.10.2026 о 10:00 год.

16.09.2026 надійшло клопотання позивача про розгляд справи за відсутності представника позивача.

23.09.2026 від позивача надійшла заява, з якою для огляду надаються оригінали документів, що витребовувались судом при відкритті провадження у справі.

29.09.2026 надійшов відзив Львівського апеляційного суду та клопотання відповідача про розгляд справи у відсутності представника Львівського апеляційного суду.

30.09.2026 від Львівського апеляційного суду надійшла заява про закриття провадження у справі.

Також, 30.09.2026 від позивача надійшла відповідь на відзив.

В судове засідання 06.10.2026 позивач та відповідач не з`явились.

Розглянувши матеріали справи, судом встановлено наступне.

Як зазначається у позовній заяві, у зв`язку з порушенням працівником органу державної влади (суддею Львівського апеляційного суду Маліновської Микич О.В.) прав позивача, гарантованих ст. 8, 40, 55, 129 Конституції України , КПК України, шляхом постановлення незаконної ухвали від 18.11.2025 року по справі №461/7271/20, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з Львівського апеляційного суду 3000000 грн моральної шкоди.

За твердженням позивача, ухвала Львівського Апеляційного суду від 18.11.2025 року по справі №461/7271/20 прийнята без дотримання Конституції та законів України і суддя Львівського апеляційного суду, без належної оцінки доказів, всупереч вимогам статтей 55, 56, 60, 370, 419, 462, 429, 464 КПК України.

Ухвалу Львівського апеляційного суду від 18.11.2026 у справі №461/7271/20 скасовано постановою Верховного Суду від 16.02.2026, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено та ухвалу Львівського апеляційного суду від 18.11.2025 скасовано й призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції, що також свідчить про незаконність такої ухвали і підставність заявлених вимог про стягнення моральної шкоди з відповідача.

Відповідач у відзиві доводи позивача заперечив, вважає їх безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, а провадження у справі таким, що підлягає закриттю на підставі пунктів 1 та 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Звернення позивача із відповідними заявами до судів є реалізацією його процесуальних прав на судовий захист, гарантованих статтею 55 Конституції України. Постановлення судом ухвали про повернення заяви є результатом законної, правомірної судово-процесуальної діяльності, яка здійснювалася в межах та у спосіб, визначений Кримінальним процесуальним кодексом України. Відносини між учасниками судового процесу та судом апеляційної інстанції є виключно процесуальними (публічно-правовими), а не господарсько-правовими.

Предметом позову є незгода позивача з діями чи рішеннями суду під час розгляду іншої справи. Статтею 129-1 Конституції України та процесуальним законодавством встановлено спеціальний порядок перегляду судових рішень (апеляційне та касаційне оскарження), а також спеціальний порядок оскарження дій суддів (звернення до Вищої ради правосуддя).

Зважаючи на вказане, відповідач просить суд закрити провадження у справі № 914/2104/26 за позовом Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича до Львівського апеляційного суду про стягнення 3 000 000,00 грн моральної шкоди

При прийнятті ухвали суд виходив з наступного.

Відповідно до частин першої, другої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (наприклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Як вбачається із позовної заяви, позивач звернувся до суду та просить стягнути з відповідача на його користь 3000000,00 грн моральної шкоди, завданої йому в результаті незаконних дій судді Львівського апеляційного суду, що полягали у постановленні незаконної, як він стверджує у позові, ухвали від 18.11.2025 року по справі №461/7271/20.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституція України).

Відповідно до частини одинадцятої статті 49 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі N 6-3139цс16 вказано, що "згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте, у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. У Висновку N 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі N 711/2652/17 вказано, що "частиною п`ятою статті 1176 ЦК України, передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. На спірні правовідносини в частині позовних вимог до судді Придніпровського районного суду м. Черкас не поширюється юрисдикція судів з розгляду заявлених позивачем вимог, оскільки ні суддя як посадова особа, що здійснює правосуддя, ні суд як орган, що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем або іншою стороною, котра бере участь у цивільній справі, за винятком випадків, коли суддя виступає як представник цієї установи, а не орган, що здійснює правосуддя. […] Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки така позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства".

Відповідно до частин першої, одинадцятої статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц зазначено, що здійснюючи правосуддя суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за ухвалені судові рішення є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження судових рішень, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.

Оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ (відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах від 08 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18)

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року в справі N 454/3208/16-ц зазначено, що "на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено. Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), N 20347/03, § 36, від 12 березня 2009 року). Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 і 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд. Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі N 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року)".

Отже, з наведених положень чинного законодавства та судової практики можна зробити наступні висновки:

- суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі.

- позовні вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду лише у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України.

Відповідно до сталої практики Верховного Суду, суд та судді не можуть бути відповідачами у цивільних чи господарських справах за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної їхніми рішеннями, діями чи бездіяльністю під час здійснення правосуддя. Чинне законодавство України не передбачає можливості захисту прав сторін шляхом пред`явлення окремого позову до суду, який розглядав справу. З огляду на це, такий юридичний спір між позивачем та відповідачем є штучним і нормативно неможливим, що свідчить про відсутність предмету спору (пункт 2 частини 1 статті 231 ГПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі N 333/6816/17 (провадження N 14-87цс20) вказано, що: "приписи "суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), "суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 26 лютого 2020 року у справі N 1240/1981/18

від 28 квітня 2020 року у справі N 607/15692/19.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1423/17 від 03 вересня 2019 року зазначила, що право на судовий захист включає право суду приймати рішення в межах своєї процесуальної компетенції. Якщо суд відмовляє у відкритті провадження з процесуальних підстав, це є правомірною судовою діяльністю, а не протиправним актом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала (зокрема, у постановах від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, від 27.11.2019 у справі № 242/474/17), що шкода, завдана органом державної влади чи судовим органом у межах процесуальних відносин, не може відшкодовуватись у порядку господарського судочинства. Оскільки характер правовідносин не є комерційним (господарським), справа за пунктом 1 частини 1 статті 231 ГПК України не підлягає розгляду в господарських судах взагалі.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Частиною 4 ст. 231 ГПК України унормовано, що про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.

Частиною 3 ст. 231 ГПК України встановлено, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Відтак, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, зваживши на доводи позивача, наведені у позові, враховуючи заперечення відповідача. наведені у відзиві на позов, суд прийшов до висновку про те, що даний спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства і провадження у справі підлягає закриттю на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК України.

Керуючись, п.2 ч.1 ст.231, ст.ст. 234, 235 ГПК України, -

У Х В А Л И В:

1.Провадження у справі №914/2843/26 за позовом Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича до відповідача Львівського апеляційного суду про стягнення 3000000,00 грн моральної шкоди закрити.

Ухвала набирає законної сили в порядку та строк, встановлені ст. 235 ГПК України та може бути оскаржена в апеляційному порядку відповідно до розділу 4 Господарського процесуального кодексу України. Інформацію по справі, яка розглядається можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.

Суддя Уляна ДІЛАЙ