Рішення № 140387442, 29.09.2026, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

_____________________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"29" вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 916/246/26

Господарський суд Одеської області у складі судді Деркач Т. Г.

за участю секретаря судового засідання Джабраїлової В. В.

розглянувши у судовому засіданні справу №916/246/26

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю НОВА ЛІНІЯ 1 (08162, Київська область, Фастівський район, сел. Чабани, Одеське шосе, 8, код ЄДРПОУ 30728887);

до відповідача Дочірнього підприємства МЕГАТРАНС-2 (67663, Одеська область, Біляївський район, Автодорога Київ-Одеса, 462+828м(о), сільрада Усатівська(з), код ЄДРПОУ 40605906);

про визнання недійсним договору

за участю представників:

від позивача: Опанащук М. Ю. (приймав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції);

від відповідача: Черкес В. О. (приймав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції);

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю НОВА ЛІНІЯ 1 звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Дочірнього підприємства МЕГАТРАНС-2 про визнання недійсним договору оренди від 21.04.2021 №21-04 приміщень торгово-сервісного комплексу (далі - договір).

В обґрунтування позовних вимог Товариство з обмеженою відповідальністю НОВА ЛІНІЯ 1 посилається на те, що станом на момент подачі позову позивач та відповідач не досягли згоди щодо орендних платежів, адже договір оренди вже не діяв, а його пролонгація в силу приписів ст. 794 ЦК України можлива була лише за умови його нотаріального посвідчення.

На переконання позивача, для захисту порушеного права останній вимушений був звернутися до суду для визнання договору недійсним в цілому.

Заяви, клопотання, процесуальні дії у справі

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.02.2026 суд відкрив провадження у справі, постановив справу розглядати за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання на 05.03.2026, із викликом учасників справи у підготовче засідання.

20.02.2026 за вх№6303/26 господарський суд одержав від відповідача відзив на позовну заяву.

В підготовчому засіданні 05.03.2026, за участю представників сторін, суд, оголосив протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 19.03.2026, із викликом учасників справи у підготовче засідання.

В підготовчому засіданні 19.03.2026, за участю представників сторін, суд, оголосив протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 06.04.2026, із викликом учасників справи у підготовче засідання.

06.04.2026 за вх.№11669/26 господарський суд одержав від відповідача заяву про визнання дій позивача ТОВ «Нова Лінія 1» зловживанням процесуальними правами.

06.04.2026 за вх№11708/26 господарський суд одержав від позивача письмові пояснення.

06.04.2026 за вх№11711/26 господарський суд одержав від позивача відповідь на відзив.

В підготовчому засіданні 06.04.2026, за участю представників сторін, суд, оголосив протокольну ухвалу про продовження строку підготовчого провадження та відкладення підготовчого засідання на 21.04.2026, із викликом учасників справи у підготовче засідання.

20.04.2026 за вх№13557/26 господарський суд одержав від відповідача заяву про залишення позову без розгляду.

20.04.2026 за вх№13616/26 господарський суд одержав від відповідача заперечення на пояснення позивача.

21.04.2026 за вх№13704/26 господарський суд одержав від позивача заперечення проти заяви відповідача про зловживання процесуальними правами та залишення позову без розгляду.

В підготовчому засіданні 21.04.2026, за участю представників сторін, суд, оголосив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 21.05.2026, із викликом учасників справи у судове засідання.

У судовому засіданні 21.05.2026 за участі представника відповідача у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, суд постановив ухвалу без оформлення окремого документа, якою відклав судове засідання на 01.06.2026 о 15:30, із викликом учасників справи у судове засідання.

В судовому засіданні 01.06.2026, за участю представників сторін, суд, оголосив протокольну ухвалу про відкладення судового засідання на 24.06.2026, із викликом учасників справи у судове засідання.

В судовому засіданні 24.06.2026, за участю представників сторін, суд, оголосив протокольну ухвалу про відкладення судового засідання на 09.07.2026, із викликом учасників справи у судове засідання.

07.07.2026 за вх№23728/26 господарський суд одержав від позивача клопотання про відкладення судового засідання.

09.07.2026 за вх№24071/26 господарський суд одержав від відповідача заперечення про клопотання позивача про відкладення судового засідання.

09.07.2026 за вх№24118/26 господарський суд одержав від відповідача судові дебати.

У судовому засіданні 09.07.2026 за участі представника відповідача у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, суд постановив ухвалу без оформлення окремого документа, якою відклав судове засідання на 27.07.2026 о 09:00, із викликом учасників справи у судове засідання.

У зв`язку із перебуванням судді Деркач Т. Г. у відпустці за сімейними обставинами 27.07.2026, судове засідання 27.07.2026 не відбулося.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 28.07.2026 суд призначив судове засідання на 17.09.2026.

У зв`язку із перебуванням судді Деркач Т. Г. у відпустці за сімейними обставинами 17.09.2026, судове засідання 17.09.2026 не відбулося.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 18.09.2026 суд призначив судове засідання на 29.09.2026.

У судовому засіданні 29.09.2026, за участю представників сторін, суд на підставі ст. 240 ГПК України проголосив скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду.

Стислий виклад позивача

Позивач та відповідач уклали договір.

На переконання позивача, відповідно до п. 2.1. договір укладено на строк 35 календарних місяців, починаючи з дати початку оренди з 21 квітня 2019 року до 20 березня (включно) 2022 року. Останній день строку оренди (20.03.2022 року) вважається датою припинення договору. Тобто, договір оренди припинив свою дію 20.03.2022 року.

Відповідно до п. 3.2. договору оренди Орендодавець має безумовне право без додаткового узгодження з Орендарем, не більш ніж один раз на рік, починаючи з 1 січня 2020 року, переглянути розміри орендної плати, зазначені у Розділі 3.1. у бік збільшення.

Позивач вказує, що згідно умов договору попереднє повідомлення про зміну орендної плати надається в останній календарний місяць поточного року; повідомлення з розрахунками нової орендної ставки та орендної плати надається орендарю після оголошення офіційного індексу інфляції/дефляції, але не пізніше 25 січня; має містити детальний розрахунок зміненого розміру орендної плати; у такому випадку укладання додаткових угод не є необхідним; Орендар після отримання від Орендодавця відповідного повідомлення з уточненням розрахунків зобов`язаний сплачувати орендну плату з урахуванням зазначеного у повідомленні рівня інфляції.

Згодом, позивач (Орендар) і відповідач (Орендодавець) підписали Додаткову угоду від 26.09.2023 року до договору, якою зафіксували у п. 1, що на період з 01.09.2023 року по 31.12.2023 надається додаткова знижка на орендні платежі. Місячний розмір орендної плати у встановлений період становить 1 297 917,00 грн без урахування ПДВ. Базисом для розрахунку знижки є місячна орендна плата встановлена на 2023 рік у розмірі 3 113 734,24 грн без урахування ПДВ, яке є основою для розрахунку орендних платежів на 2024 рік.

Тобто, позивач вважає, що сторони, з огляду на приписи додаткової угоди від 26.09.2023 року в 2024 році мали брати за основу «Базис для розрахунку знижки є місячна орендна плата встановлена на 2023 рік у розмірі 3 113 734,24 грн без ПДВ», та погодити суму орендних платежів на 2024 рік із знижкою, виходячи із базису 3 113 734,24 грн без ПДВ для розрахунку знижки.

Позивач і відповідач підписали додаткову угоду від 18.01.2024 року про зміну умов договору, якою визначено, що договір діє по 31 березня 2024 року.

Позивач зазначає, що станом на момент подання позову, позивач та відповідач так і не досягли згоди щодо орендних платежів, оскільки договір вже не діяв, а його пролонгація в силу приписів ст. 794 ЦК України, можлива була лише за умови його нотаріального посвідчення.

Новий договір між сторонами укладено не було, оскільки відповідно до ч. 1 зазначеної статті, право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 793 цього Кодексу, якщо договір, укладений за результатами електронного аукціону, предметом якого є майно державної або комунальної власності.

Беручи до уваги викладені обставини, позивач звернувся до суду про визнання недійсним договору, при визнанні недійсним якого, як вважає позивач, втратять силу і додаткові угоди до нього.

Стислий виклад заперечень відповідача

ДП «Мегатранс-2» вважає позовні вимоги ТОВ «Нова Лінія 1» такими, що не підлягають задоволенню з огляду на таке:

- доводам позивача про «недійсність» договору оренди судом вже була надана правова оцінка при винесенні судових рішень у справі №911/1065/24, які є преюдиційним для розгляду даної справи відповідно до ст. 75 ГПК України;

- позивач приховав від суду докази, які свідчать про чинність та виконання сторонами договору оренди після 20.03.2022, що свідчить про спробу введення суду в оману відносно фактичних обставин справи;

- вимоги позову суперечать умовам договору оренди та укладених до нього додаткових угод, нормам ЦК України та правовим висновкам, що сформовані Верховним Судом в даній категорії спорів;

- позовні вимоги суперечать базовим принципам цивільного права як розумність та добросовісність;

- твердження наведені в позові ТОВ «Нова Лінія 1» є порушенням принципу «venire contra factum proprium» заборони суперечливої поведінки, що виключає можливість задоволення позову;

- позивач обрав неналежний і неефективний спосіб захисту (визнання недійсним договору оренди після його розірвання за згодою сторін), що є самостійною підставою для відмови в позові.

Обставини справи встановлені судом

21.04.2019 між ДП «МЕГАТРАНС-2» (Орендодавець) та ПрАТ НОВА ЛІНІЯ 1 (Орендар) було укладено договір, відповідно до п. 1 якого Орендодавець надає в оренду приміщення, визначене в розділі 1.3. Орендарю на умовах цього договору, а Орендар приймає в оренду від Орендодавця приміщення, яке визначено в розділі 1.3. цього договору.

Відповідно до пункту 1.1 договору майно (приміщення, що передається в оренду) визначається як частина будівлі, що знаходиться за адресою: Україна, Одеська область, Біляївський район, с/р Усатівська, км. 462+828 м (праворуч) автодороги М-05 Київ-Одеса, включаючи будівлю та приміщення, як вони визначені в розділах 1.2. -1.3. цього договору.

Згідно з пунктом 1.2. договору будівля (А) приміського торгово-сервісного комплексу зі складськими приміщеннями розташована на земельній ділянці площею 3,348 га, що знаходиться за адресою: Україна, Одеська область, Біляївський район, с/р Усатівська, км. 462+828 м (праворуч) автодороги М-05 Київ-Одеса, витяг з ДЗК №НВ5103959972017 від 26.01.2017.

Пунктом 1.3. договору визначено, що загальна площа приміщення в будівлі (А), яку займає орендар, становить 18567 м.кв. Приміщення включає в себе наступне:

а) приміщення першого поверху, загальною площею 16094 кв.м;

б) приміщення другого поверху, загальною площею 2473 кв.м.

Вартість приміщення, з урахуванням його індексації та відновної вартості, складає 18 280 779 грн. Амортизаційні відрахування нараховуються та використовуються орендодавцем відповідно до чинного законодавства України, в т.ч. для відновлення приміщення.

Не передається в оренду розміщені у будівлі «А» приміщення №3 та №90, загальною площею 47 кв.м, згідно експлуатації приміщень технічного паспорту майна.

Договір укладено на строк 35 календарних місяців, починаючи з дати початку оренди з 21 квітня 2019 року до 20 березня (включно) 2022 року (надалі «строк оренди»). Останній день строку оренди (20.03.2022) вважається датою припинення договору (надалі дата припинення). По закінченню зазначеного строку оренди в 35 календарних місяців, Орендар має пріоритетне, першочергове право на укладення даного договору на новий строк (на пролонгацію договору). Для використання цього права орендар за 60 календарних днів до дати припинення даного договору повідомляє орендодавця про своє бажання укласти даний договір оренди на новий строк (пролонгує договір) і надає орендодавцю проєкт договору/додаткової угоди до договору із зазначенням нового строку оренди. Орендодавець впродовж 30 днів з моменту отримання повідомлення від орендаря зобов`язується розглянути пропозицію орендаря та погодитися або відмовити в підписанні нового договору/додаткової угоди (пункт 2.1. договору).

За умовами пункту 2.2. договору строк оренди відраховується з дня підписання сторонами акту прийому-передачі майна (надалі дата початку оренди).

У пункті 3.1. сторони погодили, що місячна оренда плата за предмет оренди (за приміщення) визначений в статті 1 цього договору (пункти 1.1, 1.2, 1.3) складає:

а) за оренду загальної площі першого поверху та адміністративних приміщень другого поверху будівлі 128 грн без ПДВ за один квадратний метр х 16094 кв.м, що разом становить 2060032 грн без ПДВ;

б) за оренду загальної торгової площі другого поверху будівлі 80 грн без ПДВ за один квадратний метр х 2473 кв.м, що разом становить 197840 грн без ПДВ.

Загальний місячний розмір орендної плати на день підписання договору становить 2257872 грн без ПДВ та сплачується не пізніше ніж до 10 числа кожного календарного місяця оренди, за який здійснюється оплата, або наступного дня, якщо цей день є неробочим днем («орендна плата»).

Зміна орендної плати в односторонньому порядку не допускається, окрім випадку, зазначеному у пункті 3.2. договору.

Відповідно до пункту 3.2. договору орендодавець має безумовне право без додаткового узгодження з орендарем не більш, ніж один раз на рік, починаючи з 01.01.2020 (надалі - дата індексації орендної плати) переглянути розміри орендної плати, зазначені у розділі 3.1. договору в бік збільшення. При цьому коефіцієнт індексації орендної ставки дорівнює 75% від повного офіційного показника інфляції. Попереднє повідомлення про зміну орендної плати надається в останній календарний місяць поточного року. Повідомлення з розрахунком нової орендної ставки та орендної плати надається орендарю після оголошення офіційного індексу інфляції/дефляції, але не пізніше 25 січня. Таке повідомлення має містити детальний розрахунок зміненого розміру орендної плати. Сторони домовились, що в цьому випадку укладення додаткових угод не є необхідним. Орендар після отримання від орендодавця відповідного повідомлення з уточненням розрахунків зобов`язаний сплачувати орендну плату з урахуванням зазначеного у повідомленні рівня інфляції.

Пунктом 3.4. договору визначено, що окремо від орендної плати орендар сплачує орендодавцю витрати на сервісне та технічне обслуговування відповідно до розділу 3.5. цього договору та компенсує витрати на фактично спожиті комунальні послуги, нараховані відповідно до тарифів постачальних організацій.

Відповідно до пункту 3.5.1. договору орендар сплачує орендодавцю за послуги, пов`язані з утриманням, управлінням, забезпеченням, функціонуванням та ремонтом майна (надалі витрати на сервісне, технічне обслуговування та експлуатацію). Витрати на таке обслуговування повинні базуватись на діючих ринкових цінах. Загальна ціна всіх послуг з операційного обслуговування дорівнює 187000 грн на місяць без ПДВ та сплачується не пізніше ніж до 07 числа кожного календарного місяця оренди, за який здійснюється оплата, або наступного дня, якщо цей день є неробочим днем (витрати на сервісне, технічне обслуговування та експлуатацію). Витрати на сервісне, технічне обслуговування та експлуатацію не включають плату за електроенергію, опалення, водопостачання, каналізацію (комунальні платежі) та мають сплачуватися, як це зазначено в пункті 3.5.2.

Орендодавець щомісячно, до 30 числа поточного місяця, готує та надає орендарю два примірника акту прийому-передачі сервісного обслуговування. Орендар протягом 2-х банківських днів у випадку відсутності зауважень, підписує зазначений акт. У разі не надання орендодавцем послуг, визначених у даному пункті договору, або надання послуг неналежної якості, орендар має право не підписувати акт до моменту усунення недоліків, про що письмово повідомляє орендодавця.

У пункті 3.5.3. договору передбачено, що рахунки за витрати на сервісне, технічне обслуговування та експлуатацію (окрім рахунків за послуги, замовлені орендарем самостійно та від свого імені, постачальниками яких є відмінні від орендодавця юридичні особи, рахунки за які безпосередньо виставляються орендарю) сплачуються авансовими платежами разом з орендними платежами (надалі - авансові платежі).

Згідно пункту 4.2. договору орендодавець виставляє авансові рахунки за оренду плату та авансові платежі та інші платежі (за винятком комунальних), якщо такі є, за цим договором не пізніше 30 дня календарного місяця, що передує місяцю, за який виставляються рахунки, або наступного робочого дня, якщо цей день місяця є неробочим днем.

У пункті 4.3. договору визначено, що орендар здійснює платежі орендодавцю шляхом банківського переказу на рахунок орендодавця, реквізити якого зазначаються орендодавцем в пункті 22 цього договору.

Договір може бути достроково припиненим за згодою сторін (пункт 9.1. договору).

У пункті 21.3. договору сторони передбачили, що відносини за цим договором регулюються цим договором і законодавством України, при цьому положення Закону України «Про оренду державного і комунального майна» до зазначених відносин не застосовуються. Оренда за цим договором у розумінні Податкового кодексу України є оперативним лізингом (орендою). Цей договір не підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Договір підписано представниками сторін та скріплено печатками контрагентів.

21.04.2019 між сторонами складено акт прийому-передачі майна, який є додатком №1 до договору №21-04 від 21.04.2019, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв приміщення загальною площею 18567 кв.м, яке включає в себе: а) приміщення першого поверху, загальною площею 16094 кв.м; б) приміщення другого поверху, загальною площею 2473 кв.м, що знаходяться за адресою: Україна, Одеська область, Біляївський район, с/р Усатівська, км.462+828 м (праворуч) автодороги М-05 Київ-Одеса.

Майно передано із зауваженням сторін стосовно невиконання деяких пунктів приписів ДСНС України.

Також 21.04.2019 сторонами складено та підписано акт прийому передачі прилеглої території, який є додатком №2 до договору №21-04 від 21.04.2019, відповідно до пункту 1 якого орендодавець передав, а орендар прийняв асфальтовану прилеглу територію, загальною площею 18000 кв.м згідно плану, що знаходиться за адресою: Україна, Одеська область, Біляївський район, с/р Усатівська, км.462+828 м (праворуч) автодороги М-05 Київ-Одеса.

Додатковою угодою від 06.04.2020 до договору оренди №21-04 від 21.04.2019 сторони домовились внести зміни до договору, доповнивши його новим пунктом 3.1.1. такого змісту:

« 3.1.1. Сторони встановлюють наступний порядок сплати орендарем орендної плати за період з 01.04.2020 по 31.05.2020 включно:

3.1.1.1. 50% від загального місячного розміру орендної плати, передбаченого пунктом 3.1. договору, сплачується орендарем не пізніше ніж до 10 (десятого) числа кожного календарного місяця оренди, за який здійснюється оплата, або наступного дня, якщо цей день є неробочим днем.

3.1.1.2. 50% від загального місячного розміру орендної плати, передбаченого пунктом 3.1. договору, сплачується орендарем рівними частинами протягом 6 календарних місяців, починаючи з 01.08.2020 та до 31.01.2021 (включно).

При цьому будь-які штрафні санкції за порушення строків сплати орендарем орендної плати за період з 01.04.2020 по 31.05.2020, в т.ч. передбачені пунктом 4.1. договору, до орендаря не застосовуються.

Сплата орендарем орендної плати за період з 01.04.2020 по 31.05.2020 у порядку, передбаченому пунктом 3.1.1. договору, не може вважатися випадком невиконання для орендаря у розумінні пункту 9.3. договору та не є підставою для розірвання договору з ініціативи орендодавця та сплати штрафу у порядку, передбаченому пунктом 9.3.4. договору».

02.04.2021 між сторонами укладено додаткову угоду до договору оренди №21-04 від 21.04.2019, якою в преамбулі та в тексі договору назву Приватного акціонерного товариства «Нова Лінія» в усіх відмінках змінено на Товариство з обмеженою відповідальністю «НОВА ЛІНІЯ 1» у зв`язку з припиненням Приватного акціонерного товариства «Нова Лінія» шляхом його перетворення на Товариство з обмеженою відповідальністю «НОВА ЛІНІЯ 1», яке є правонаступником прав та обов`язків Приватного акціонерного товариства «Нова Лінія», а також в розділі 22 викладено реквізити Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВА ЛІНІЯ 1».

Додатковою угодою від 26.09.2023 до договору оренди №21-04 від 21.04.2019 внесено зміни до вказаного договору, а саме, доповнено пункт 3.1. договору підпунктом (в) наступного змісту: «На період з 01.09.2023 по 31.12.2023 надається додаткова знижка на орендні платежі. Місячний розмір орендної плати у зазначений період складає 1297917 грн без урахування ПДВ. Базисом для розрахунку знижки є місячна орендна плата на 2023 рік у розмірі 3113734,24 грн без урахування ПДВ, яка є основною для розрахунку орендних платежів на 2024 рік». Пункт 6 договору доповнено підпунктом 6.3. наступного змісту: «У період з 01.09.2023 по 31.12.2023 орендодавець не проводить жодних капітальних ремонтних робіт будівель/споруд та їх елементів, обладнання, прилеглої території, за винятком регламентних робіт сервісного обслуговування систем пожежогасіння та пожежної сигналізації, ліфтів та ескалаторів.

У пункті 3 додаткової угоди від 26.09.2023 до договору оренди №21-04 від 21.04.2019 визначено, що вона набирає чинності з 01.09.2023 та є невід`ємною частиною договору з моменту підписання та скріплення печатками сторін.

18.01.2024 позивач та відповідач підписали Додаткову угоду про зміну умов договору оренди, якою зафіксували п. 2.1. договору оренди викласти в новій редакції: « 2.1. Цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє по 31 березня 2024 року (останній день Оренди)».

У квітні 2024 року Дочірнє підприємство "МЕГАТРАНС-2" звернулося до суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова Лінія 1" про стягнення 11 434 243, 27 грн за цим самим договором.

Згідно з рішенням Господарського суду Одеської області від 27.06.2025 у справі № 911/1065/24, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.10.2025, позов Дочірнього підприємства "МЕГАТРАНС-2" задоволено повністю, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова Лінія 1" на користь Дочірнього підприємства "МЕГАТРАНС-2" заборгованість за договором оренди в розмірі 11 434 243, 27 грн за період січень 2024 року - березень 2024 року у загальній сумі 11 209 443,27 грн та оплату сервісних платежів за березень 2024 року у сумі 224 800,00 грн.

За результатами касаційного оскарження постановою Верховного Суду від 18.12.2025 касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВА ЛІНІЯ 1» залишено без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 27.06.2025, додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2025 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.10.2025 у справі № 911/1065/24 - без змін.

Висновки суду

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, серед іншого, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, а згідно із статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Отже, виходячи із приписів статті 4 ГПК України, статей 15, 16 ЦК України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення , зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Позовні вимоги ТОВ НОВА ЛІНІЯ 1 ґрунтуються, зокрема, на твердженні про те, що договір оренди підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації права оренди, оскільки первісний строк 35 місяців у подальшому був поновлений на такий самий строк.

Відповідно до ч. 2 ст. 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди, їх окремої частини, строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 794 ЦК України право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди, укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації. Отже, обов`язок нотаріального посвідчення договору оренди нерухомого майна та державної реєстрації права користування виникає лише тоді, коли сторонами погоджено строк користування три роки і більше.

Якщо договір укладено на строк 35 місяців, тобто менше трьох років, вимоги ст. 793, 794 ЦК України не застосовуються, а підстава для нікчемності за ст. 220 ЦК України відсутня.

Відповідно до ч. 1 ст. 764 ЦК України, якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Тобто поновлення договору на той самий строк (ще на 35 місяців), не призводить до необхідності нотаріального посвідчення та реєстрації договору оренди.

У постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 18.12.2025 у справі №911/1065/24 Верховний Суд розглядав спір між тими самими сторонами щодо стягнення заборгованості з орендної плати за цим самим договором оренди №21-04 від 21.04.2019, який оспорюється у даній справі.

Як видно з постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 18.12.2025 у справі №911/1065/24 при розгляді справи №911/1065/24 ТОВ НОВА ЛІНІЯ 1 вже посилався на нібито «нікчемність договору оренди» через відсутність нотаріального посвідчення та державної реєстрації права оренди.

Постановою від 18.12.2025 у справі №911/1065/24 Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими ці доводи були відхилені.

Верховний Суд наголосив на тому, що спірний договір був укладений на строк, який не перевищував три роки, а саме на 35 місяців, та в подальшому був пролонгований на той самий строк.

В постанові у справі №911/1065/24 Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що статті 793, 794 ЦК України передбачають нотаріальне посвідчення договору оренди нерухомого майна та державну реєстрацію права користування лише у випадку укладення договору на строк більше трьох років, тоді як договір №21-04 укладений на 35 місяців і надалі пролонгований на той самий строк.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Подібний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17.

У постанові Верховного Суду від 05.09.2023 у справі № 910/11761/21 викладено висновок про те, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/11287/16, від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17.

Отже, преюдиційність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було би не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.08.2023 у справі № 910/4316/22, від 16.05.2023 у справі № 910/17367/20, від 29.06.2021 у справі № 910/11287/16.

З урахуванням наведених релевантних правових висновків Верховного Суду, вбачається, що оскільки договір оренди №21-04 від 21.04.2019 був укладений на 35 місяців і поновлений відповідно до ст. 764 ЦК України на той самий строк (також на 35 місяців), то він не підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки кожен погоджений сторонами строк користування нерухомим майном був меншим ніж три роки.

Відсутність вимоги закону про нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію договору, укладеного на 35 місяців, унеможливлює застосування ст. ст. 216, 220 ЦК України та спростовує доводи позивача про «нікчемність» або «недійсність» договору через недотримання нотаріальної форми.

Інших підстав порушення норм чинного законодавства на момент укладення договору оренди позивачем не наведено, як і не доведено самого факту порушення прав позивача.

Окремо, господарський суд звертає увагу у врегулюванні спірних правовідносин між сторонами на принцип добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Зокрема, принцип добросовісності - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини «venire contra factum proprium» знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Добросовісність, зокрема, означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу.

Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Звернувшись до суду з позовом, обставинам та правовому регулюванню якого фактично вже надавали суди відповідних інстанцій, позивач діє суперечливо та недобросовісно.

Варто також зауважити, що позивач жодного разу не звертався до ДП «Мегатранс-2» з вимогою про нотаріальне посвідчення чи реєстрацію договору. Доказів таких звернень не надано, а позов у цій справі було подано лише після набрання законної сили рішенням суду у справі №911/1065/24, яким було задоволено позов ДП «Мегатранс-2» та стягнуто з ТОВ «Нова Лінія 1» заборгованість за договором в сумі 11,4 млн грн.

Окрім того, ТОВ «Нова Лінія 1» стверджує, що договір припинено 20.03.2022. Натомість після припинення договору ТОВ «Нова Лінія 1» не повернуло за актом приміщення та територію ДП «Мегатранс-2», як це передбачено умовами 7.3., 14 договору?, продовжило користуватися приміщенням після 20.03.2022, сплачувати виставлені за оренду приміщення рахунки на комунальні послуги та витрати на технічне обслуговування, реєструвати податкові накладні за вказаними операціями.

Лише 31.03.2024 сторони уклали додаткову угоду, якою дійшли згоди про припинення договору з 31.03.2024. Укладення додаткової угоди до договору від 18.01.2024 спростовує твердження ТОВ «Нова Лінія 1» про припинення договору 20.03.2022.

Вказаними фактами підтверджується недотримання принципу добросовісності з боку позивача.

Окрім того, позивач заявив вимогу лише про визнання недійсним договору.

Щодо належності обрання такого способу захисту господарський суд зазначає таке.

У пунктах 66, 67, 68, 69 постанови Великої палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 викладено такі висновки:

«За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення statusу фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Крім того, наслідком недійсності правочину є відшкодування за рахунок винної сторони другій стороні недійсного правочину або третій особі збитків і моральної шкоди, завданих у зв`язку із вчиненням недійсного правочину (частина друга статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); (2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього кодексу).

Господарський суд при цьому враховує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2025 року у справі 910/9652/23, що застосувати наслідки недійсності правочину за передане в оренду майно неможливо, тому що відновлення первісного становища сторін за одержане в користування майно - є безповоротним явищем, а тому фактичне користування майном на підставі договору оренди не дозволяє в разі його недійсності (нікчемності) провести двосторонню реституцію.

Однак варто зауважити, що у даному випадку є можливим застосування додаткового способу - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину, третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього кодексу).

Беручи до уваги викладений правовий висновок, а також обставини, що підтверджують понесення витрат позивачем у зв`язку із укладанням договору оренди, відсутність заявленої вимоги про відшкодування таких витрат тощо, господарський суд вважає, що заявлений спосіб захисту є неефективним.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (зокрема, постанови: від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

У певних випадках спосіб захисту імперативно «прив`язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий у законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 ГК України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту (вказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечує поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантує особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).

Окрім того, господарський суд вважає за необхідне звернутися до висновків про застосування норм права стосовно належного (ефективного) способу захисту за позовами про визнання недійсним виконаного/частково виконаного правочину (у т. ч. договору про закупівлю), які викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21, за змістом яких:

«Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 ЦК України). Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.

Тобто, господарський суд дійшов висновку, що заявлений спосіб захисту є неефективним, що є додатковою відмовою у позові.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За наведених обставин, господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Судові витрати покладаються на позивача відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 232, 233, 236-238, 240, 241, Господарського процесуального кодексу України, суд

У Х В А Л И В:

1. У позові Товариства з обмеженою відповідальністю НОВА ЛІНІЯ 1 до відповідача Дочірнього підприємства МЕГАТРАНС-2 про визнання недійсним договору відмовити.

2. Судові витрати покласти на позивача Товариство з обмеженою відповідальністю НОВА ЛІНІЯ 1.

Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст. 241 Господарського процесуального кодексу України і може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня складання повного рішення.

Повне рішення складено 06 жовтня 2026 р.

Суддя Т.Г. Деркач