Рішення № 140345516, 01.10.2026, Господарський суд Вінницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua

_______________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" жовтня 2026 р. Cправа № 902/1311/25(289/620/25)

Господарський суд Вінницької області у складі: головуючий суддя Тісецький С.С., секретар судового засідання Шарко А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду матеріали у справі

за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )

до: Товариства з обмеженою відповідальністю "ВНП" (вул. Київська, 64, с. Корделівка, Хмільницький р-н, Вінницька обл., 22445; код ЄДРПОУ 45125844)

про стягнення 49 831,82 грн заборгованості по заробітній платі

в межах справи 902/1311/25

за заявою: Акціонерного товариства "Одеснафтопродукт" (провулок 2-й Артилерійський, 6, м. Одеса, 65039; код ЄДРПОУ 03482749)

до: Товариства з обмеженою відповідальністю "ВНП" (вул. Київська, 64, с. Корделівка, Хмільницький р-н, Вінницька обл., 22445; код ЄДРПОУ 45125844)

про банкрутство

Представники сторін в судове засідання не з`явилися

ВСТАНОВИВ :

В провадженні Господарського суду Вінницької області перебуває справа №902/1311/25 за заявою АТ "Одеснафтопродукт" до ТОВ "ВНП" про банкрутство.

Ухвалою суду від 22.12.2025 року, серед іншого, відкрито провадження у справі №902/1311/25 про банкрутство ТОВ "ВНП". Введено процедуру розпорядження майном боржника. Призначено розпорядником майна боржника арбітражного керуючого Слободяна В.М..

Також, ухвалою суду від 23.09.2026 року призначено попереднє засідання у справі у справі № 902/1311/25 на 11.11.2026 року.

Разом з тим, 15.05.2026 року до суду від Радомишльського районного суду Житомирської області надійшла за підсудністю справа № 289/620/25 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "ВНП" про стягнення заборгованості по заробітній платі.

Згідно протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду (з присвоєним єдиним унікальним номером судової справи № 902/1311/25(289/620/25)) від 15.05.2026 року, вказану справу передано на розгляд судді Тісецькому С.С..

Водночас, судом встановлено, що згідно матеріалів вказаної вище справи, ухвалою Радомишльського районного суду Житомирської області від 14.04.2025 року відкрито спрощене позовне провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВНП" про стягнення заборгованості по заробітній платі. Призначено судове засідання.

В подальшому, ухвалою Радомишльського районного суду Житомирської області від 16.04.2026 року постановлено цивільну справу № 289/620/25 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВНП" про стягнення заборгованості по заробітній платі передати для розгляду до Господарського суду Вінницької області, в провадженні якого перебуває справа № 902/1311/25.

Ухвалою суду від 19.05.2026 року прийнято до свого провадження справу №902/1311/25(289/620/25) за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "ВНП" про стягнення заборгованості по заробітній платі, в межах справи № 902/1311/25 про банкрутство ТОВ "ВНП". Призначено справу № 902/1311/25(289/620/25) за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "ВНП" про стягнення заборгованості по заробітній платі, в межах справи № 902/1311/25 про банкрутство ТОВ "ВНП" - до розгляду в судовому засіданні на 18.08.2026 року.

18.08.2026 року до суду від представника Позивача надійшла заява б/н від 18.08.2026 року про відкладення розгляду на іншу дату, продовження строку виконання сторонами вимог ухвали суду від 19.05.2026 року, розгляд справи за відсутності представника позивача.

Ухвалою суду від 18.08.2026 року призначено справу № 902/1311/25(289/620/25) за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "ВНП" про стягнення заборгованості по заробітній платі, в межах справи № 902/1311/25 про банкрутство ТОВ "ВНП" - до розгляду в судовому засіданні на 01.10.2026 року.

В судове засідання на визначену дату представники сторін не з`явились.

Також, судом встановлено, що Відповідачем не надано до суду відзив на позовну заяву.

Натомість, 01.10.2026 року до суду від представника Позивача надійшла заява б/н від 01.10.2026 року про зобов`язання відповідача надіслати позивачу відзив на позов; відкладення розгляду на іншу дату; продовження строку виконання сторонами вимог ухвали суду від 19.05.2026 року; розгляд справи за відсутності представника позивача.

Поряд з цим, у цій заяві повідомлено, що позовні вимоги Позивач підримує в повному обсязі.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 ГПК України, учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі шляхом надсилання до електронного кабінету у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

За змістом ч. 4 ст. 252 ГПК України, перше судове засідання у справі проводиться не пізніше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. За клопотанням сторони суд може відкласти розгляд справи з метою надання додаткового часу для подання відповіді на відзив та (або) заперечення, якщо вони не подані до першого судового засідання з поважних причин.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 р. (Закон України від 17.07.1997 р. №475/97 - ВР), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Перебіг строків судового розгляду у цивільних справах починається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особи (справа "Скопелліті проти Італії" від 23.11.1993 р.), або виконанням рішення, ухваленого на користь особи (справа "Папахелас проти Греції" від 25.03.1999 р.).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду неефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (параграфи 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Слід зазначити, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення справи у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).

Водночас, суд зважає на те, що ухвала суду від 18.08.2026 року по справі №902/1311/25(289/620/25) була надіслана Відповідачу до електронного кабінету ЄСІТС та на адреси електронної пошти, а саме : ТОВ "ВНП" - vnp_llc@ukr.net, aleksandrpolis91@gmail.com, представнику ТОВ "ВНП" адвокату Кислову Ю.А. - ІНФОРМАЦІЯ_1

Поряд з цим, згідно відомостей з комп`ютерної програми "Діловодство спеціалізованого суду", вказана вище ухвала суду була доставлена до електронного кабінету ЄСІТС Відповідача - ТОВ "ВНП" - 20.08.2026 року о 23:25 год. та в силу положень ч. 6 ст.242 ГПК України, вважається врученою 21.08.2026 року.

Враховуючи викладене та положення ст.ст. 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а також беручи до уваги те, що відповідна справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження та сторін належним чином повідомлено про розгляд відповідної справи, суд дійшов висновку про можливість розгляду цієї справи за відсутності сторін та за наявними матеріалами справи.

Суд, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору, встановив наступне.

За змістом позовної заяви, остання мотивована тим, що з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року Позивач перебувала з Відповідачем в трудових відносинах за строковим трудовим договором на посаді оператора заправних станцій.

Наказом № 16-к від 10.01.2025 р. була звільнена з займаної посади за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України.

За період роботи з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року Відповідач здійснив виплату Позивачу заробітної плати в сумі 6 736,27 грн за жовтень 2024 року.

Згідно довідки Відповідача № 2001/1 від 20.01.2025 року про заробітну плату за період:

- жовтень 2024 року за 17 календарних днів розмір заробітної плати становив 8 368,04 грн;

- листопад 2024 року за 30 календарних днів розмір заробітної плати становив 17132,34 грн;

- грудень 2024 року за 31 календарних днів розмір заробітної плати становив 20552,47 грн. Всього нараховано 46 052,85 грн.

За весь період роботи Відповідачем було перераховано 05.12.2024 року різними сумами на картковий рахунок Позивача кошти з призначенням платежу "заробітна плата за жовтень 2024 року" в загальній сумі 6 736,27 грн.

Таким чином, за жовтень 2024 року Відповідачем не доплачена заробітна плата в сумі 1631,77 грн (розрахунок: 8 368,04 грн (нарахована з/п за жовтень 2024 р.) - 6736,27 грн (фактично виплачена за жовтень 2024 р.) = 1 631,77 грн).

Враховуючи зазначену Відповідачем інформацію у вказаний в довідці розмір заробітної плати, який Відповідачем не оспорюється складає 46 052,85 грн.

На день звільнення (13.01.2025 року) Позивачу не була нарахована заробітна плата: за 13 робочих днів перед звільненням за січень 2025 року в сумі 10 515,24 грн та компенсація невикористаної щорічної відпустки.

Окрім цього, в день звільнення Позивачу не проведено виплату всіх належних безспірних сум заробітної плати.

Таким чином, всупереч вимогам законодавства Відповідач не здійснив виплату належних Позивачу при звільненні коштів, що порушує права Позивача на отримання винагороди за виконану роботу та змушує звертатись до суду для захистом своїх прав та інтересів.

Водночас, з отриманих у ПФУ Індивідуальних відомостей про застраховану особу Позивача форми ОК-7 вбачається, що :

- за жовтень 2024 р. Відповідач подав відомості про нарахування Позивачу доходу в сумі 8 368,04 грн, що співпадає з сумою згідно довідки про заробітну плату № 2001/1 від 20.01.2025 року;

- за листопад 2024 р. Відповідач подав відомості про нарахування Позивачу доходу в сумі 17 132,34 грн, що співпадає з сумою згідно довідки про заробітну плату № 2001/1 від 20.01.2025 року;

- за грудень 2024 р. Відповідач подав відомості про нарахування Позивачу доходу в сумі 20 552,47 грн, що співпадає з сумою згідно довідки про заробітну плату № 2001/1 від 20.01.2025 року;

- за січень 2025 р. Відповідач подав відомості про нарахування Позивачу доходу в сумі 10515,24 грн, що відсутня в довідці про заробітну плату № 2001/1 від 20.01.2025 року.

В свою чергу, Відповідач не здійснив належного та повного розрахунку із Позивачем заробітної плати за період з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року в сумі 49 831,82 грн ((розрахунок : 8 368,04 грн (нарахована з/п за жовтень 2024 р.) + 17 132,34 грн (нарахована з/п за листопад 2024 р.) + 20 552,47 грн (нарахована з/п за грудень 2024 р.) + 10515,24 грн (нарахована з/п за січень 2025 р.) - 6 736,27 грн (фактично виплачена за жовтень 2024 р.) = 49831,82 грн)).

Разом з цим, як вказано вище, Позивач перебувала у трудових відносинах з Відповідачем з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року, що складає 91 відпрацьований календарний день.

За цей період Позивач жодного разу не перебувала у щорічній відпустці, як наслідок має право на отримання компенсації за 6 днів невикористаної щорічної відпустки.

Також, оскільки, виплата заробітної плати, Відповідачем у день звільнення Позивача не проведена, то відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України, Позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.

Так, остаточний розрахунок мав бути проведений 13.01.2025 р. - в день звільнення, а тому першим днем затримки є 14.01.2025 р..

Натомість належні до виплати суми в загальному розмірі 49 831,82 грн не були виплачені на момент подання позову.

При цьому, розмір заробітної плати Позивача за два місяці перед звільненням становив 31067,71 грн (у січні 2025 року 10 515,24 грн та у грудні 2024 року 20 552,47 грн).

Кількість календарних днів роботи Позивача у грудні 2024 - січні 2025 року становила 44 (31 + 13) дні.

Відтак, для обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, на переконання Позивача, необхідно застосувати показник 706,08 грн в день (10515,24 грн + 20 552,47 грн / 44 календарний день).

З огляду на зазначене, середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року становить 60 722,88 грн (706,08 грн х 86 дні затримки на момент подання позову).

На підставі викладеного, Позивач просить суд : стягнути на користь ОСОБА_1 з Товариства з обмеженою відповідальністю "ВНП" невиплачену заробітну плату за період роботи з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року в сумі 49 831,82 грн; зобов`язати нарахувати та виплатити: компенсацію за 6 днів невикористаної щорічної основної відпустки; середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

З врахуванням встановлених обставин справи, суд дійшов таких висновків.

Частина 1 ст. 2 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) передбачає, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України. Застосування положень Господарського процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч. 2 ст. 7 КУзПБ, господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.

Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.

Частиною 4 ст. 236 ГПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.01.2021 року у справі № 910/17743/18, Суд зауважив, що розглядаючи позов в межах справи про банкрутство, суд в провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника не повинен обмежуватися дослідженням доказів, наданих заявником та іншими учасниками провадження (матеріали позовного провадження), але має в силу наведених вище особливостей природи банкрутства надавати оцінку заявленим вимогам з урахуванням дослідження усієї сукупності доказів, в тому рахунку і тих, що містяться в матеріалах справи про банкрутство боржника (аналогічний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.11.2019 у справі №911/2548/18).

Згідно абз. 6 ч. 2 ст. 45 КУзПБ, кредитори за вимогами щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, аліментів, а також за вимогами щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю громадян, сплати страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування мають право подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують.

Як вбачається із матеріалів справи № 902/1311/25, Позивач станом на дату розгляду справи № 902/1311/25(289/620/25), не зверталася до суду із заявою про визнання грошових вимог до боржника у справі № 902/1311/25 про банкрутство ТОВ "ВНП".

Водночас, як зауважив Верховний суд у своїй постанові від 23.09.2021 року у справі №904/4455/19, зважаючи на притаманну позовному провадженню автономію в межах справи про банкрутство, незаявлення позивачем грошових вимог до боржника у справі про банкрутство не може вважатися відмовою від таких вимог у позовному провадженні або бути підставою для відмови у задоволенні позову з майновими (грошовими) вимогами до боржника, що розглядається в межах справи про банкрутство відповідача в порядку статті 7 КУзПБ (п. 117).

У разі незаявлення вимог до боржника у справі про банкрутство справа за позовом з майновими (грошовими) вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, відповідно до приписів статті 7 КУзПБ має бути розглянута господарським судом, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство відповідача, по суті спору за правилами ГПК України у позовному провадженні в межах справи про банкрутство (п. 118).

Водночас, частиною 1 ст. 2 ГПК України, визначено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 3 ГПК України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Кодексу України з процедур банкрутства, Закону України "Про міжнародне приватне право", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

За змістом ч. 3 ст. 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

В силу ч. 1, ч. 2 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За змістом ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах № 910/13407/17, № 915/370/16 та № 916/3545/15.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами цієї справи, Позивач - ОСОБА_1 , у період з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року перебувала у трудових відносинах з Відповідачем - ТОВ "ВНП" на посаді оператора заправних станцій, що підтверджується відповідними записами у трудовій книжці Позивача серія НОМЕР_2 (копія наявна у справі).

Також, у позові повідомлено, що в день звільнення Позивачу не проведено виплату всіх належних безспірних сум заробітної плати.

Описані вище обставини стали підставою звернення Позивача до суду із позовом щодо стягнення з Відповідача належних Позивачу при звільненні коштів.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

При цьому відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).

При цьому, названий Кодекс є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, що виникають у сфері трудового права, та визначає, зокрема, основні трудові права громадянина, до яких і належить право на звернення до суду про вирішення спору.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Згідно ст. 2 КЗпП України, працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Частиною 1 ст. 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

За змістом ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 5 ст. 97 КЗпП України передбачено, що оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються роботодавцем після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19 зазначила, що праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін.

Згідно ч. 1 ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Судом встановлено, що матеріали цієї справи не містять доказів щодо оспорювання Відповідачем суми заборгованості по невиплаченій заробітній платі, яка заявлена Позивачем до стягнення з ТОВ "ВНП".

Разом з цим, судом також встановлено, що на підставі наказу № 16-к від 10.01.2025 р., Позивач - ОСОБА_1 , була звільнена з займаної посади за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, що підтверджується відомостями із згаданої вище трудової книжки Позивача.

Крім того, згідно долученої до позову форми ОК-7 Пенсійного фонду України про індивідуальні відомості про застраховану особу - ОСОБА_1 , вбачається, що Відповідач подав відомості про нарахування Позивачу доходу, а саме : за жовтень 2024 р. в сумі 8 368,04 грн; за листопад 2024 р. в сумі 17 132,34 грн; за грудень 2024р. в сумі 20 552,47 грн; за січень 2025 р. в сумі 10 515,24 грн.

Водночас, тотожні суми по нарахованій заробітній платі Позивачу за період жовтень 2024 року - грудень 2024 року, відображені також у довідці ТОВ "ВНП" № 2001/1 від 20.01.2025 року про заробітну плату (копія наявна у справі), яка видана ОСОБА_1 .

При цьому, нарахування ТОВ "ВНП" Позивачу доходу за жовтень 2024 р. в сумі 8368,04 грн; за листопад 2024 р. в сумі 17 132,34 грн; за грудень 2024 р. в сумі 20 552,47 грн; за січень 2025 р. в сумі 10 515,24 грн, відображені у Відповіді Головного управління ДПС у Вінницькій області від 09.03.2026 року (наявна у справі) на запит від 09.03.2026 № 0232-2026-0001126 щодо отримання відомостей з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела/суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору за період : з жовтня 2024 р. по січень 2025 р..

Відтак, беручи до уваги викладене, загальна сума нарахованого Відповідачем Позивачу доходу по заробітній платі за період з жовтня 2024 р. по січень 2025 р. склала 56 568,09 грн (8368,04 грн + 17 132,34 грн + 20 552,47 грн + 10 515,24 грн).

Однак, судом встановлено, що Відповідачем було перераховано 05.12.2024 року на картковий рахунок Позивача кошти з призначенням платежу "заробітна плата за жовтень 2024 року" в загальній сумі 6 736,27 грн, що підтверджується наявною у справі копією виписки АТ "Ощадбанк" по картковому рахунку ОСОБА_2 за період з 14.10.2024 р. по 13.01.2025 р..

Разом з цим, із цієї виписки АТ "Ощадбанк" по картковому рахунку вбачається, що інших зарахувань з призначенням платежу "заробітна плата" за період з 14.10.2024 р. по 13.01.2025 р. на рахунок Позивача не надходили.

Отже, сума невиплаченої ТОВ "ВНП" Позивачу заробітної плати за відповідний період склала 49 831,82 грн (56 568,09 грн - 6 736,27 грн), яка заявлена до стягнення Позивачем з Відповідача.

Поряд з цим, матеріали справи не містять доказів спростування чи виплати Відповідачем заборгованості по заробітній платі Позивачу у заявленому розмірі.

Таким чином, наявними у справі доказами у їх сукупності підтверджується наявність заборгованості Відповідача перед Позивачем по невиплаченій заробітній платі за період роботи ОСОБА_1 з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року в сумі 49831,82 грн.

Відтак, враховуючи той факт, що матеріали справи не містять доказів погашення Відповідачем заборгованості по заробітній платі перед Позивачем, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для задоволення позову в частині стягнення з ТОВ "ВНП" на користь Позивача невиплаченої заробітної плати за період роботи з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року в сумі 49 831,82 грн.

Стосовно позовних вимог про зобов`язання нарахувати та виплатити: компенсацію за 6 днів невикористаної щорічної основної відпустки; середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, суд зазначає наступне.

Згідно, ч. 1, ч. 2 ст. 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Стаття 74 КЗпП України передбачає, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Згідно ч. 1 ст. 83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

За змістом ч. 1 ст. 6 Закону України "Про відпустки", щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Згідно постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 року у справі №489/6074/23, законодавство про працю імперативно покладає на роботодавця обов`язок провести повний розрахунок із працівником у день його звільнення, виплативши всі належні йому суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо). Зокрема, у випадку розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України працівник набуває право на отримання грошової компенсації за всі не використані ним дні щорічної та додаткової відпусток, а також на вихідну допомогу, які обчислюються виходячи із середньої заробітної плати. Спосіб обчислення такої плати визначений Порядком.

Невиконання цього обов`язку є підставою для притягнення роботодавця до відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду провела аналогію між відшкодуванням за статтею 117 КЗпП України та такими цивільно-правовими інститутами, як збитки та неустойка. Суд зазначив, що дійсний розмір збитків працівника від затримки розрахунку довести складно або неможливо. Тому законодавець з метою захисту інтересів постраждалої сторони встановлює правила, що дозволяють стягнути компенсацію у заздалегідь визначеному розмірі (середній заробіток) у спрощеному порядку, без необхідності доведення працівником точного розміру його втрат (пункти 83, 84, 86 постанови).

Таке правове регулювання подібне до інституту неустойки (статті 549-552 ЦК України), яка також є способом забезпечення виконання зобов`язання та компенсації втрат кредитора без доведення їх розміру. Водночас аби неустойка не набула ознак каральної санкції, цивільне законодавство надає суду право зменшити її розмір, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (частина третя статті 551 ЦК України). Це право суду є проявом принципу пропорційності у цивільному праві (пункт 85 постанови).

Отже, ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Суд звертає увагу на те, що Позивачем у позові не наведено розрахунку суми компенсації за 6 днів невикористаної щорічної основної відпустки ОСОБА_1 .

Натомість, у позові вказано, що середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року становить 60 722,88 грн (706,08 грн х 86 дні затримки на момент подання позову).

Разом з тим, у прохальній частині позову Позивачем не заявлено вимог щодо стягнення з Відповідача компенсації за 6 днів невикористаної щорічної основної відпустки та середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Однак, Позивачем заявлені вимоги про зобов`язання нарахувати та виплатити: компенсацію за 6 днів невикористаної щорічної основної відпустки та середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, без визначення конкретних відповідних сум коштів.

Поряд з цим, слід зазначити, що суд розглядає справу в межах заявлених особою вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Принагідно, суд зважає на те, що обов`язок роботодавця провести повний розрахунок із працівником у день його звільнення, виплативши всі належні йому суми, в т.р. компенсацію за невикористану відпустку та середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, прямо передбачені наведеними вище нормами статей 116, 117 КЗпП України.

Водночас, заявлені Позивачем позовні вимоги про зобов`язання нарахувати та виплатити відповідні компенсацію та середній заробіток, є вимогами та обставинами, які мають настати у майбутньому.

Тобто, виплата Відповідачем Позивачу компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, буде залежати від здійснення ТОВ "ВНП" відповідних нарахувань у сумах, які наразі невідомі.

Натомість, суд зауважує, що згідно вимог ч. 5 ст. 238 ГПК України, висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог не може залежати від настання або ненастання певних обставин (умовне рішення).

Отже, зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині зобов`язання нарахувати та виплатити: компенсацію за 6 днів невикористаної щорічної основної відпустки; середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Згідно правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у пункті 7.44. постанови від 16 лютого 2021 року у справі № 927/645/19.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 4 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Виходячи з наведеного Верховний Суд зазначив про те, що суд зобов`язаній надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом.

Враховуючи викладене та встановлені обставини справи у їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з мотивів наведених вище.

Обґрунтованість та правомірність заявлених і задоволених позовних вимог підтверджуються наданими та дослідженими судом письмовими доказами, наявними у матеріалах справи.

Щодо розподілу судових витрат, господарський суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів цієї справи, зазначена вище позовна заява була подана до Радомишльського районного суду Житомирської області 10.04.2025 року в електронній формі (сформована в системі "Електронний суд" 09.04.2025 року).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» (тут і далі - у редакції чинній на момент подання позову), судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно підпунктів 1, 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлена ставка судового збору у розмірі - 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру встановлена ставка судового збору у розмірі - 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Водночас, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити, що звільнення Позивача від сплати судового збору не звільняє Відповідача від обов`язку, у разі задоволення позову, сплатити судовий збір в дохід державного бюджету України, в розмірах встановлених пп. 1, 2 п. 2 ч. 2 ст.4 Закону України "Про судовий збір", при цьому враховуючи розмір задоволених позовних вимог.

Так, згідно ч. 2 ст. 129 ГПК України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 163 ГПК України, ціна позову визначається у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України "Про судовий збір", за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.

Згідно ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», установлено з 1 січня 2025 року прожитковий мінімум для працездатних осіб - 3028 гривень.

З огляду на вказане, сума судового збору, яка б підлягала сплаті за подання згаданого вище позову становить 2 422,40 грн (3 028,00 грн * 0,8) за майнову вимогу про стягнення невиплаченої заробітної плати та 2 422,40 грн (3 028,00 грн * 0,8) за немайнову вимогу про зобов`язання нарахувати та виплатити компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку та середній заробіток, з огляду на наведені вище приписи Закону України "Про судовий збір".

Отже, беручи до уваги те, що судом задоволено позов у цій справі в частині стягнення невиплаченої заробітної плати та зважаючи на викладені норми законодавства, судовий збір в сумі 2 422,40 грн грн підлягає стягненню з Відповідача в дохід Державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 2, 7 Кодексу України з процедур банкрутства, ст. ст. 2, 3, 12, 13, 73-79, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240-242, 326, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд -

УХВАЛИВ :

1. Задоволити позов ОСОБА_1 до ТОВ "ВНП" про стягнення заборгованості по заробітній платі у справі № 902/1311/25(289/620/25), в межах справи №902/1311/25 про банкрутство ТОВ "ВНП", частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ВНП» (вул. Київська, 64, с.Корделівка, Хмільницький р-н, Вінницька обл., 22445; код ЄДРПОУ 45125844) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) невиплачену заробітну плату за період роботи з 15.10.2024 року по 13.01.2025 року в сумі 49 831,82 грн.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ВНП» (вул. Київська, 64, с.Корделівка, Хмільницький р-н, Вінницька обл., 22445; код ЄДРПОУ 45125844) в дохід Державного бюджету України (Отримувач коштів : ГУК у м. Києві/м. Київ/22030106; код отримувача (код за ЄДРПОУ 37993783); Банк отримувача : Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача UA908999980313111256000026001; Код класифікації доходів бюджету : 22030106) 2 422,40 грн - судового збору за подання позовної заяви.

4. В решті позову відмовити.

5. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

6. Копію рішення суду надіслати до електронних кабінетів ЄСІТС та на електронні адреси: представнику Позивача адвокату Закатюку О.А. - ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ТОВ "ВНП" - vnp_llc@ukr.net, aleksandrpolis91@gmail.com, представнику ТОВ "ВНП" адвокату Кислову Ю.А. - ІНФОРМАЦІЯ_1 ; арбітражному керуючому Слободяну В.М. - ІНФОРМАЦІЯ_3

Відповідно до ст. 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно ч. 1 ст. 256 ГПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржено до Північно-західного апеляційного господарського суду в порядку та строки встановлені статтями 254, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 6 ст. 233 ГПК України повне рішення складено 06 жовтня 2026 р.

Суддя Тісецький С.С.

Віддрук. прим.: 1 - до справи.