Рішення № 140272765, 28.09.2026, Господарський суд Запорізької області

номер провадження справи 27/101/26

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.09.2026 Справа № 908/1762/26

м. Запоріжжя Запорізької області

Господарський суд Запорізької області у складі судді Дроздової С.С., розглянувши матеріали справи

за позовом: Фізичної особи-підприємця Керпача Олександра Володимировича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин" (Південне шосе, буд. 81, м. Запоріжжя, 69005, ідентифікаційний код юридичної особи 45608681)

про стягнення 173 994 грн 09 коп.

без виклику сторін

СУТЬ СПОРУ:

Фізична особа-підприємець Керпач Олександр Володимирович звернувся до Господарського суду Запорізької області через систему "Електронний суд" з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин" про стягнення грошові кошти в загальній сумі 173 994 грн 09 коп., з яких: основний борг - 110 000 грн 00 коп.; пеня - 46 377 грн 81 коп.; 3% річних - 4 538 грн 63 коп.; інфляційні втрати - 13 077 грн 65 коп., 2 662 грн 40 коп. судового збору та 25 000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

Крім того, позивач просив суд, відповідно до ч. 10 ст. 238 ГПК України, нарахування пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ та трьох процентів річних на суму основного боргу у розмірі 110 000 грн 00 коп., здійснювати до моменту повного виконання судового рішення про стягнення грошових коштів за цієї позовною заявою.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу від 23.07.2026 здійснено автоматизований розподіл позовної заяви між суддями, присвоєно єдиний унікальний номер судової справи 908/1762/26 та визначено до розгляду судді Дроздовій С.С.

Ухвалою суду від 28.07.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Присвоєно справі № 908/1762/26, номер провадження 27/101/26. Ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.

Згідно з ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 250 ГПК України господарське судочинство здійснюється за правилами загального або спрощеного позовного провадження. Питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Згідно ч. 3 ст. 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ГПК України передбачено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно зі ст. 248 ГПК України суд розглядає справу у порядку спрощеного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (ч. 2 ст. 252 ГПК України).

Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі (ч. 3 ст. 252 ГПК України).

Відповідно до ч. 5, 7 ст. 252 ГПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву. Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторонами заявлено не було.

Ухвала суду від 28.07.2026 направлена на адресу відповідача, зазначену у позовній заяві та яка співпадає з інформацією викладеною у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, проте конверт повернувся з відміткою «за закінченням встановленого терміну зберігання».

За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, у разі невручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причин невручення. Повернення відправлень, від яких відмовився адресат або вручення яких неможливе, повинне здійснюватися негайно.

Отже, у разі, якщо судове рішення про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернено поштою у зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. За змістом статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 921/6/18). Тож відповідач не був позбавлений можливості ознайомитися з ухвалою суду у даній справі в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Таким чином, сам лише факт неотримання поштової кореспонденції, якою суд з додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належними адресами та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надала суду таку адресу для кореспонденції (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.07.2018 у справі № 44/227-б).

Суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 18.03.2021 по справі № 911/3142/19, відповідно до яких направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17 (П/9901/87/18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

Крім того, відповідач був повідомлений про розгляд справи шляхом надсилання примірника ухвали суду, підписаного кваліфікованим електронним підписом на електронну адресу відповідача: orihiv-zavod@ukr.net, доставка підтверджується довідкою про доставку електронного листа на електронну адресу відповідача - 30.07.2026.

Виконання рішень, винесених судом, є невід`ємною частиною "права на суд", адже в іншому випадку положення статті 6 Конвенції будуть позбавлені ефекту корисної дії.

Судом також враховано, що про хід розгляду справи, дату, час і місце проведення судового засідання у даній справі відповідач міг дізнатись з офіційного веб-порталу Судової влади України "Єдиний державний реєстр судових рішень": //reyestr. court. gov. ua/. Названий веб-портал згідно з Законом України "Про доступ до судових рішень" № 3262-IV від 22.12.2005 є відкритим для безоплатного цілодобового користування.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

При цьому виконання рішень, винесених судом, є невід`ємною частиною "права на суд", адже в іншому випадку положення статті 6 Конвенції будуть позбавлені ефекту корисної дії.

Суд вважає, що ним вжито достатньо заходів для повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі № 908/1762/26.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області про відкриття провадження у справі від 28.07.2026 відповідачу запропоновано подати відзив протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше 21.08.2026.

Однак, відзив на адресу суду від відповідача у встановлений процесуальний строк для подачі відзиву не надійшов, як і будь-яких клопотань чи заяв до суду від відповідача не надходило.

Згідно ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Положеннями ст. 178 Господарського процесуального кодексу України визначено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Перебіг строків судового розгляду у цивільних справах починається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особи (справа "Скопелліті проти Італії" від 23.11.1993), або виконанням рішення, ухваленого на користь особи (справа "Папахелас проти Греції" від 25.03.1999).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду неефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (параграфи 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Статті 42, 46 Господарського процесуального кодексу України зобов`язують сторони користуватись рівними їм процесуальними правами.

Враховуючи те, що норми статей 182, 183 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 3 частини 1 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

Згідно ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 7 ст. 120 ГПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Реалізація норми ст. 81 Господарського процесуального кодексу України щодо витребування господарським судом документів і матеріалів, необхідних для вирішення спору, безпосередньо залежить від суб`єктивної реалізації сторонами їх диспозитивного права витребовувати через суд докази.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Згідно з положеннями ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Від повноти встановлення відповідних обставин справи та правильної оцінки доказів залежить обґрунтованість висновків суду при ухваленні судом рішення по суті спору. При цьому, суд в кожному випадку повинен навести мотиви через які він приймає одні докази та відхиляє інші.

У відповідності до ст. 42 ГПК України учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

У зв`язку з вищезазначеним, справа розглядається у відповідності до ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України за наявними в ній матеріалами.

Враховуючи приписи ч. 4 ст. 240 ГПК України, у зв`язку з розглядом справи без повідомлення (виклику) учасників справи, рішення прийнято без його проголошення - 28.09.2026.

Розглянувши матеріали справи та фактичні обставини справи, суд

УСТАНОВИВ:

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, способами захисту цивільних прав та інтересів може бути - визнання права.

У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 1 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків. Цивільні права і обов`язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. До зобов`язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов`язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який право чин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов`язань.

У відповідності до статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у позовній заяві зазначив, що 25.02.2025 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин" (далі-Постачальник) та Фізичною особою-підприємцем Керпач Олександром Володимировичем (далі-Покупець) укладено договір № 12535/02.2025 (далі-Договір).

Відповідно до п. 1.1 Договору, Постачальник зобов`язується в порядку та на умовах, визначених цим Договором, передати у власність Покупця Товар, а Покупець зобов`язується своєчасно прийняти наступний Товар та здійснити його оплату на умовах цього Договору: найменування Товару: Гноєрозкидач РОУ-6, вартість без ПДВ - 183 333 грн. 33 коп., вартість з ПДВ - 220 000 грн. 00 коп.

Згідно п. 3.1 Договору загальна вартість Товару становить 220 000 грн 00 коп. з ПДВ.

Відповідно до п. 3.2 Договору, оплата Товару проводиться в національній валюті України шляхом перерахування коштів на поточний рахунок Постачальника, вказаний в реквізитах даного Договору в наступному порядку:

Попередня оплата Товару здійснюється Покупцем у розмірі - 110 000 грн. 00 коп., з урахуванням ПДВ 20% - 18 333 грн. 33 коп. (п. 3.3 Договору).

Остаточна оплата проводиться Покупцем в день приймання - передачі Товару, після підписання Сторонами даного Договору. Датою платежу вважається дата зарахування коштів на поточний рахунок Постачальника (п. 3.4 Договору).

Поставка товару здійснюється протягом 7-ми робочих днів, після оплати Товару Покупцем (п. 3.5 Договору).

Вартість послуг доставки входить до загальної вартості Товару та здійснюється Постачальником (п. 3.6 Договору).

Відповідно до п. 4.1 Договору Постачальник поставляє Товар за адресою: 30442, Хмельницька обл., Шепетівський р-н., с. Чотирбоки.

Згідно п. 4.2 Договору Постачальник поставляє Товар за адресою, вказаною в п. 4.1 даного Договору, про що повідомляє представника Покупця не пізніше ніж на за 1 (один) робочий день до запланованої дати поставки.

25.02.2025 Постачальником з електронної адреси: ІНФОРМАЦІЯ_1 було надіслано Покупцеві на його офіційну електронну адресу: ІНФОРМАЦІЯ_2.02.2025 на виконання умов Договору, позивач здійснив попередню часткову оплату, згідно рахунку № 000535 на загальну суму 110 000 грн 00 коп., в т.ч. ПДВ 20% - 18 333 грн. 33 коп.

Враховуючи виконання Покупцем обов`язку здійснити попередню оплату товару, який був виконаний 25.02.2025, та із урахуванням положень п. 3.5 Договору, останнім днем строку, протягом якого Постачальник зобов`язався здійснити поставку товару є - 06.03.2025.

Однак, в подальшому Постачальник не виконав положення п. 4.1 - 4.2 Договору, не вчинив жодних дій, що спрямовані на поставку Товару за місцезнаходженням Покупця, та перестав здійснювати будь-яку комунікацію з Покупцем та його працівниками.

16.04.2025 позивачем було направлено на адресу відповідача листа № 1 про повернення коштів попередньої оплати, сплачених ним на виконання Договору № 12535/02.2025 від 25.02.2025, однак Постачальником такий лист було проігноровано, а поштовий конверт повернувся без його отримання.

Попередня оплата в розмірі 110 000 грн 00 коп. не повернута, що стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.

Проаналізувавши фактичні обставини справи, оцінивши представлені докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, виходячи з наступного.

Позивач у позовній заяві зазначив, що 25.02.2025 Постачальником з електронної адреси: ІНФОРМАЦІЯ_1 було надіслано Покупцеві на його офіційну електронну адресу: ІНФОРМАЦІЯ_2.02.2025 на виконання умов Договору, позивач здійснив попередню часткову оплату, згідно рахунку № 000535 на загальну суму 110 000 грн 00 коп., в т.ч. ПДВ 20% - 18 333 грн. 33 коп.

Позивач звертаючись з позовом до суду у якості нормативно-правового обґрунтування посилається на ч. 2 ст. 693 ЦК України, яка передбачає, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК).

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Водночас матеріали справи не містять доказів укладення між сторонами договору поставки, так які і пропозицію укласти договір, доданий до матеріалів справи договір № 12535/02.2025 від 25.02.2025 містить підпис та печатку позивача та не підписаний відповідачем.

Крім того, позивач не надав доказів, які б підтверджували надсилання відповідачем на електронну адресу позивача договору та рахунку на оплату (витягу з електронної пошти не надано).

Оскільки відповідач надіслав договір без свого підпису, але позивач сплатив кошти, а відповідач їх прийняв, письмова форма договору не була повністю дотримана у вигляді єдиного документа.

Зокрема, у п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Суд вважає за необхідне зазначити, що матеріалами справи не підтверджується існування договірних відносин між позивачем та відповідачем.

Частина 1 та пункти 4, 5 частини 3 статті 162 ГПК України покладають на позивача обов`язок, з-поміж іншого, викласти у позовній заяві свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування, зазначити обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, вказати на зміст позовних вимог (спосіб захисту).

Отже, позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Суд зазначає, що підставою позову є обставини (факти), якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а не самі по собі статті законів. Предмет позову це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд повинен ухвалити рішення.

Зміна правової кваліфікації (заміна одних норм права іншими) не є зміною підстави позову. Ця правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.10.2020 у справі № 922/2575/19, від 22.07.2021 у справі № 910/1889/20.

Згідно з ч. 1 ст. 11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Зазначення позивачем конкретної правової норми для обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц). Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, зважаючи на факти, установлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (пункти 85, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).

У господарському процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає у тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду у процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах: від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 08.06.2021 у справі № 662/397/15-ц та багатьох інших.

Відтак, принцип «jura novit curia» («суд знає закони») застосовується у тому випадку, коли позивач обґрунтовує свій позов певними обставинами, проте помилково посилається на норми права, які не підлягають застосуванню для урегулювання спору.

Хоча позивач посилався на договірні норми, суд приходить до висновку, що договір є неукладеним, а кошти підлягають стягненню на підставі ст. 1212 ЦК України як безпідставно набуті.

Предметом позову в обох випадках є стягнення грошових коштів - часткової попередньої оплати, яку позивач перерахував відповідачу, згідно рахунку № 000535 від 25.02.2025, який також не підписаний відповідачем.

В даному випадку суд не виходить за межі позовних вимог, оскільки матеріально-правовий інтерес позивача залишається незмінним - повернути часткову попередню оплату в розмірі 110 000 грн 00 коп.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однiєю особою (набувачем) за рахунок iншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбiльшення майна у iншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або вiдсутностi збільшення на стороні потерпілого; 4) вiдсутнiсть правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами Глави 83 ЦК України.

За приписами ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Частина 3 статті 1212 Цивільного кодексу України поширює дію положень про безпідставне збагачення на відносини, що регулюються іншими положеннями Цивільного кодексу України, зокрема, на випадки виконання зобов`язання однією із сторін:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Отже, у випадку коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв`язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13, від 02.09.2014 у справі № 910/1620/13, від 14.10.2014 у справі №922/1136/13 та від 25.02.2015 у справі № 910/1913/14, від 02.02.2016 у справі №6-3090цс15, яка підтримана Верховним Судом у постанові від 06.03.2018 по справі № 910/13814/17.

Аналіз цієї норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов`язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18.

Згідно статті 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Отже, будь-які правовідносини між позивачем та відповідачем, в тому числі на підставі укладених господарських договорів, відсутні.

Також, відсутні будь-які розписки, листи, телеграми, інші письмові повідомлення, документи або докази вчинення конклюдентних дій, які б підтверджували укладення сторонами договору купівлі-продажу/поставки як у письмовій формі, так і у спрощений спосіб.

Будь - яких інших доказів існування правовідносин, на які є посилання в платіжному дорученні у графі «призначення платежу», як і доказів того, що між позивачем та відповідачем був укладений договір, спрямований на настання реальних наслідків, не існує.

В свою чергу, платіжна інструкція № 148 від 25.02.2025 на суму 110 000 грн 00 коп. є письмовим доказом переказу позивачем на рахунок відповідача грошових коштів в сумі 110 000 грн 00 коп. Згідно призначення платежу, оплата здійснена «Часткова оплата (50%) за гноєрозкидач РОУ-3 зг ра № 000535 від 25.02.2025 р. в т.ч. ПДВ 20 % - 18333,33 грн.».

Враховуючи відсутність доказів укладання між сторонами договору у встановленому законом порядку, перераховані Фізичною особою-підприємцем Керпача Олександром Володимировичем на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин" часткову суму попередньої оплати в розмірі 110 000 грн 00 коп., що підтверджується платіжною інструкцією № 148 від 25.02.2025, у розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України, вважаються такими, що 25.02.20125 безпідставно набуті Товариством з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин".

За змістом частини 1 статті 1212 ЦК України, безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

У даному випадку майном є грошові кошти в сумі 110 000 грн 00 коп., які були отримані відповідачем у зв`язку з їх перерахуванням, що підтверджується платіжною інструкцією № 148 від 25.02.2025

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 прийняла рішення про необхідність відступлення від висновків Касаційного цивільного суду щодо застосування статей 625, 1212 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 330/2142/16-ц, про те, що нарахування прострочення виконання зобов`язання по поверненню безпідставно набутого майна здійснюється з урахуванням дати пред`явлення та отримання вимоги про виконання такого зобов`язання відповідно до статті 530 ЦК України.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у даній Постанові, зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов`язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.

Подібний висновок викладений у пунктах 66, 67 постанови Касаційного господарського суду від 01 вересня 2022 року у справі № 910/9544/19. За обставинами цієї справи особа отримала кошти за нікчемним правочином, відповідно обов`язок повернути ці кошти виник у неї з моменту їх безпідставного отримання, оскільки недійсність нікчемного правочину встановлена законом і визнання його недійсним судом не вимагається.

Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновками, викладеними у Постанові Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2021 року у справі № 330/2142/16-ц та Постановах Касаційного господарського суду від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 17 серпня 2021 року у справі № 913/371/20, про те, що зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна має бути виконане особою протягом 7 днів з дня направлення/отримання нею вимоги про виконання такого зобов`язання відповідно до статті 530 ЦК України.

Згідно із частиною другою статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Норма вказаної статті регулює відносини, коли у боржника існує обов`язок, але строк його виконання не встановлений, тоді такий обов`язок боржник має виконати у семиденний строк від дня пред`явлення кредитором йому вимоги. Ця норма зазвичай застосовується у договірних відносинах, коли сторони в договорі встановлюють певний обов`язок, але не визначають строк його виконання. У такому випадку кредитор, направляючи вимогу боржнику, повідомляє про готовність прийняти виконання від боржника.

Проте, у статті 1212 ЦК України врегульовані недоговірні відносини, коли особа набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно). З моменту безпідставного набуття такого майна або з моменту, коли підстава його набуття відпала, утримання особою такого майна є неправомірним. Тому зобов`язання з повернення потерпілому такого майна особа повинна виконати відразу після його безпідставного набуття або відпадіння підстави набуття цього майна.

Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 07 лютого 2024 року по справі № 910/3831/22 відступила від наведених вище висновків, викладених у постанові Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2021 року у справі № 330/2142/16-ц та постановах Касаційного господарського суду від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 17 серпня 2021 року у справі № 913/371/20 та від 27 березня 2019 року у справі № 905/1313/18.

Норма частини другої статті 530 ЦК України до не договірних зобов`язань з повернення безпідставно набутого майна згідно зі статтею 1212 ЦК України не застосовується.

Відповідно до правової позиції, викладеної у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року по справі № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, позовні вимог про наявність у позивача права на отримання від відповідача виконання зобов`язання по поверненню безпідставно набутого майна із врахуванням дати виникнення обов`язку щодо його повернення із 26.02.2025, є правомірним та обґрунтованим.

Відповідач не надав доказів сплати позивачу 110 000 грн 00 коп. безпідставно набутих коштів, проти позову не заперечив, контррозрахунку суми, заявленої до стягнення, не надав, таким чином, позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними.

Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача пеню в розмірі 46 377 грн 81 коп., 3% річних в розмірі 4 538 грн 63 коп., інфляційні втрати в розмірі 13 077 грн 65 коп.

Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Тобто, у разі прострочення виконання грошового зобов`язання кредитор має право стягнути, а боржник повинен сплатити, крім основного боргу, також втрати від інфляційних процесів та річні відсотки за весь час прострочення виконання зобов`язання.

Як убачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Таким чином, заявляючи вимогу щодо сплати інфляційних втрат та 3% річних, позивач правомірно скористався наданим йому законодавством правом.

Три відсотки річних - це спосіб захисту майнового права і інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому, в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Сплата відсотків річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Діючим законодавством не передбачено можливості зменшення інфляційних втрат, оскільки за своїми ознаками індекс інфляції є збільшенням суми основного боргу у зв`язку з девальвацією грошової одиниці України.

Суд за певних умов має лише право, а не обов`язок зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку. Звільнення від 3 % річних та інфляційних витрат, нарахованих кредитором на підставі статті 625 ЦК України, діючим законодавством також не передбачено.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, виражене в грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку.

Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Отже, дія статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Тому в разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки боржником порушено позадоговірне (деліктне) грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України.

Наведена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18), якою Велика Палата Верховного Суду підтвердила аналогічний висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15.04.2015 у справі № 910/2899/14 та у постанові від 01.06.2016 у справі №910/22034/15, а також у постанові Верховного Суду від 15.07.2021 у справі № 910/6053/19.

У постанові від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що термін "користування чужими грошовими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Отже, в справі № 910/1238/17 Великою Палатою Верховного Суду чітко розмежовано поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами" та "проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами", причому останні проценти кваліфіковано саме в якості плати боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання, врегульованої частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.

Відтак у даному випадку, розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами встановлено законом, а саме частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

Визначаючи розмір заборгованості відповідача, зокрема, в частині процентів річних та втрат від інфляції суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому перебіг часу починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Враховуючи, що судом встановлено початок прострочення виконання зобов`язання 26.02.2025, розмір 3 % річних за період з 26.02.2025 по 21.07.2026 складає 4 620 грн 00 коп., але в силу приписів ст. 237 ГПК України, що при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог, задовольняє зазначену вимогу у заявленому позивачем розмірі - 4 538 грн 63 коп.

Розрахунок інфляційних витрат в розмірі 13 077 грн 65 коп. перевірено судом, є правильним, вимоги в цій частині підлягають задоволенню судом.

В частині стягнення 46 377 грн 81 коп. пені слід відмовити, враховуючи наступне.

Згідно з частиною 1 статті 548 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

Одним із видів забезпечення виконання зобов`язань відповідно статей 546, 549 Цивільного кодексу України та статті 199 Господарського кодексу України, є неустойка (штраф, пеня), розмір якої визначається відповідно до умов договору, що не суперечать чинному законодавству України.

Відповідно до статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Пунктом 4 статті 231 Господарського кодексу України визначено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Згідно статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" розмір пені за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань не повинен перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який нараховувалась пеня.

Пунктом 6 статті 232 Господарського кодексу України визначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Наведеною нормою передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається із дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконано, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Отже, встановивши розмір, термін і порядок нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов`язання, законодавець передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі.

Тобто, сторони мають право визначити у договорі не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 Цивільного кодексу України), а взагалі врегулювати свої відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд (частина третя статті 6 Цивільного кодексу України), у тому числі, мають право пов`язувати період нарахування пені з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати). Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 21.06.2017 у справі № 910/2031/16, від 10.04.2018 у справі № 916/804/17 та від 10.09.2020 у справі № 916/1777/19.

Тобто, порушення суб`єктом господарювання своїх договірних грошових зобов`язань дійсно передбачає можливість притягнення його до відповідальності шляхом застосування неустойки у вигляді пені, проте розмір пені, належний до стягнення, встановлюється за згодою сторін (має бути узгоджений ними в договорі), за винятком випадків, коли певний розмір пені визначений безпосередньо в законі.

Як зазначено в пункті 6.31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Оскільки суд дійшов висновків, що договір № 12535/02.2025 від 25.02.2025 не підписаний відповідачем, а отже вважається неукладеним (договірні зобов`язання не виникли), а пеня за своєю природою є виключно договірною санкцією (ст. 549 ЦК України), а розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін, суд відмовляє в задоволенні вимог щодо стягнення пені, як безпідставно заявлені.

За умовами ст. 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 ГПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Відповідно до ч. 3 ст. 75 ГПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивач має довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішенні Європейского суду з прав людини від 19.03.1997 р. (п. 40) по справі "Горнсбі поти Греції" зазначено: "…Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні Гарантії, що надаються сторонам цивільного судового процесу - у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним - і не передбачив при цьому гарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні сторони зобов`язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Також у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини в вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування сторін не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Статтею 3 ЦК України закріплено, що одним із основних принципів цивільного права є принцип добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідач не надав доказів сплати позивачу 110 000 грн 00 коп. безпідставно набутих коштів, проти позову не заперечив, контррозрахунку суми, заявленої до стягнення, не надав.

Фактичний користувач грошових коштів в розмірі 110 000 грн 00 коп., який без достатньої правової підстави зберіг їх у себе, зобов`язаний повернути ці кошти власнику, на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

Інші доводи та докази учасників справи, детальну оцінку яких не наведено у рішенні, позаяк вони не покладені судом в його основу, не спростовують вищевикладених висновків суду.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Згідно зі ст. 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Крім того, позивач просив стягнути з відповідача понесені витрати на правову допомогу в розмірі 25 000 грн 00 коп.

Відповідно ч. 1 та ч. 3 ст. 123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

З дотриманням пункту 9 частини 3 ст. 162 ГПК України, позивачем викладено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, відповідно до якого позивач поніс та очікує понести у зв`язку з розглядом справи витрати: судовий збір за подання позовної заяви - 2 662 грн 40 коп.; витрати на правову допомогу - 25 000 грн 00 коп.

Відповідно ст. 126 ГПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат,необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимоги про відшкодування таких витрат.

На підтвердження стягнення суми 25 000 грн 00 коп. правових витрат позивачем надано копію договору про надання правничої допомоги від 17.07.2026.

17.07.2026 між Фізичною особою - підприємцем Керпач Олександром Володимировичем (Клієнт) та Адвокатським об`єднанням «Адвокатська контора «Місяць і партнери» було укладено про надання правничої допомоги (далі - договір), відповідно до умов Клієнт доручає, а Адвокатське об`єднання приймає на себе зобов`язання надавати правничу (правову) допомогу: підготовка та подання до Господарського суду Запорізької області позовної заяви в інтересах Фізичної особи-підприємця Керпача Олександра Володимировича до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оріховський завод сільгоспмашин» позовної заяви про стягнення грошових коштів.

Відповідно до пункту 4.1 Договору за роботу виконану Адвокатським об`єднанням, Клієнт сплачує грошові кошти в сумі визначеній у розмірі 25 000 гривень 00 копійок.

На підтвердження надання правничої допомоги надано платіжну інструкції № 509 від 20.07.2026 про сплату позивачем за правничу допомогу на користь Адвокатського об`єднання «Адвокатська контора «Місяць і партнери» в розмірі 25 000 грн 00 коп.

У матеріалах справи наявні крім договору про надання правничої допомоги від 17.07.2026 та платіжної інструкції № 509 від 20.07.2026 надано ордер серії ВХ № 1132563 від 22.07.2026.

Згідно з ч. 4 ст. 60 ГПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України "Про безоплатну правничу допомогу".

У контексті наведеного суд звертається до постанови об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20.01.2025 у справі № 761/5870/24, у якій Верховний Суд зазначив: "… адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги. У цивільному судочинстві повноваження адвоката як представника можуть підтверджуватися довіреністю або ордером, які видаються на підставі договору відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Ордер видається адвокатом (адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням) у письмовій (електронній) формі та повинен містити підпис адвоката (електронний підпис). Тобто ордер по суті є заявою самого адвоката про наявність у нього повноважень на представництво інтересів іншої особи на підставі укладеного з нею договору про надання правничої допомоги.

48. Відсутність у частині четвертій статті 62 ЦПК України вказівки на договір про надання правничої допомоги зовсім не виключає права адвоката підтвердити такі повноваження безпосередньо договором про надання правничої допомоги, який згідно з частиною першою і змістом частини третьої статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" у системному зв`язку одночасно і є тим документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги.

49. За відсутності відомостей, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю визнане у передбаченому законом порядку недійсним або є скасованим, припинення (зупинення) права на заняття адвокатською діяльністю, у суду немає підстав ставити під сумнів статус представника учасника справи як адвоката".

Отже, Верховний Суд у наведеній постанові виснував, що договір про надання правничої допомоги та чинне свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю є належним підтвердженням повноважень адвоката на представництво інтересів учасника справи в суді навіть за відсутності належним чином оформленого ордера.

Вказаний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.04.2025 у справі № 916/1092/24.

Отже, відсутність у ч. 4 ст. 60 ГПК України вказівки на договір про надання правничої допомоги зовсім не виключає права адвоката підтвердити такі повноваження безпосередньо договором про надання правничої допомоги, який згідно з частиною першою у системному зв`язку із частиною третьою статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" одночасно є і тим документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги.

Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 126 ГПК України, для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268) (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Однак, на переконання суду у справі № 908/1762/26 витрати на правничу допомогу є неспівмірними із: складністю справи та обсягом наданих послуг, витраченим часом, значенням справи для сторін, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи, що обґрунтовується наступним.

Позов з вимогами про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин" про стягнення грошові кошти в загальній сумі 173 994 грн 09 коп., з яких: основний борг - 110 000 грн 00 коп.; пеня - 46 377 грн 81 коп.; 3% річних - 4 538 грн 63 коп.; інфляційні втрати - 13 077 грн 65 коп. по перше, не є складним і не потребує значного часу виконання як юридичної, так і технічної роботи, оскільки не вимагає додаткового вивчення й аналізу законодавства України і судової практики; по друге суд надав правову кваліфікацію та встановив, що матеріалами справи не підтверджується існування договірних відносин між позивачем та відповідачем, а заявлені вимоги про стягнення 110 000 грн 00 коп. у розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України, вважаються такими, що 25.02.20125 безпідставно набуті Товариством з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин".

Отже, як вбачається з матеріалів справи, судом було самостійно змінено правову кваліфікацію відносин сторін, оскільки правова позиція позивача, викладена у позовній заяві, базувалася на помилковому тлумаченні норм матеріального права.

Витрати часу адвоката на дослідження законодавства та складання позовної заяви в частині, що містила помилкову кваліфікацію, не були об`єктивно необхідними для захисту порушеного права позивача. Застосувавши принцип iura novit curia («суд знає закони»), суд фактично самостійно здійснив правову оцінку спору. Відтак, витрачений адвокатом час на формування помилкового правового висновку не підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача.

Крім того, справа № 908/1762/26 розглядається в спрощеному провадженні без виклику сторін та не обтяжена значною кількістю доказів. Докази, якими обґрунтовані позовні вимоги у справі, є в наявності у позивача, як сторони за договором, відповідно, його представником ці докази не збиралися, не потребували додаткового вивчення, відтак, не є складною і підготовка до розгляду цієї справи, оскільки така підготовка не потребує аналізу великої кількості доказів, законодавства, значних затрат часу та зусиль. Таким чином, позовна заява містить ознаки типовості; у справі немає складних правових позицій та врегульована чіткими приписами чинного законодавства; справа не потребувала дослідження складних за своєю суттю доказів та не потребувала залучення до справи інших учасників.

За вказаних обставин, суд дійшов висновку про часткову необґрунтованість заяви представника позивача про стягнення з відповідача суми 25 000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду даної справи.

Відтак з огляду на вищенаведене, враховуючи положення ст. 126, 129 ГПК України та оцінивши подані заявником докази у підтвердження понесених ним витрат, виходячи із критеріїв реальності та розумності таких витрат, їх обґрунтованості та пропорційності до предмета спору, виходячи з принципів розумності, справедливості та співмірності, враховуючи якість наданих послуг та виправлення правової кваліфікації судом, суд вважає, що справедливим і співмірним є розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 10 000 грн 00 коп.

Таким чином, з відповідача на користь позивача стягується 10 000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

Крім того, позивач просив суд, відповідно до ч. 10 ст. 238 ГПК України, нарахування пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ та трьох процентів річних на суму основного боргу у розмірі 110 000 грн 00 коп., здійснювати до моменту повного виконання судового рішення про стягнення грошових коштів за цієї позовною заявою.

Згідно з ч. 10 ст. 238 ГПК України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.

Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.

Як зазначено в частинах одинадцятій та дванадцятій статті 26 Закону України "Про виконавче провадження", якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі.

До закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.

Як зазначив Верховний Суд (у складі колегії Касаційного господарського суду) у постанові від 30.01.2019 у справі № 922/175/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

У постанові Верховного Суду (у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду) від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 з огляду на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 26.04.2017 у справі № 918/329/16, наведено висновок про те, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

Аналогічні за змістом висновки сформульовано у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/16945/14, від 27.04.2018 у справі № 908/1394/17, від 21.11.2018 у справі № 642/493/17-ц.

Ураховуючи, що у позові щодо стягнення пені відмовлено, у даному разі суд має право зобов`язати орган (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення, здійснювати нарахування 3% річних на суму основного боргу до моменту виконання рішення суду.

Нарахування 3% річних необхідно здійснювати за наступною формулою: Сума 3% річних = СОБ х 3 х Д / 365 / 100, де:

СОБ - сума основного боргу,

Д- кількість днів прострочення.

Одночасно суд має роз`яснити органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду, що у випадку часткової сплати боржником суми основного боргу, нарахування 3% річних повинно здійснюватися на залишок заборгованості.

Можливість нарахування 3% річних до моменту повного виконання рішення суду (судового наказу) підтверджується висновками Верховного суду у справах № 203/1330/20 та № 916/922/19.

Керуючись ст.ст. 123, 129, 233, 238, 240, 241, 248, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Керпача Олександра Володимировича до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин" задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин" (Південне шосе, буд. 81, м. Запоріжжя, 69005, ідентифікаційний код юридичної особи 45608681) на користь Фізичної особи-підприємця Керпача Олександра Володимировича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 110 000 (сто десять тисяч) грн 00 коп. безпідставно набутих коштів, 4 538 (чотири тисячі п`ятсот тридцять вісім) грн. 63 коп. 3 % річних, 13 077 (тринадцять тисяч сімдесят сім) грн 65 коп. інфляційних втрат, 1 952 (одна тисяча дев`ятсот п`ятдесят дві) грн 74 коп. судового збору, 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

Нарахування 3 % річних на суму основного боргу в сумі 110 000 (сто десять тисяч) грн 00 коп. безпідставно набутих коштів, починаючи з 22.07.2026 до виконання рішення суду здійснювати за такою формулою: (СОБ х 3 х КДП) : КДР : 100 = сума процентів, де: СОБ - сума основного боргу, 3 - 3 відсотка річних, КДП - кількість днів прострочення, КДР - кількість днів у році, а також стягнути вказану суму нарахованих відсотків з Товариства з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин" (Південне шосе, буд. 81, м. Запоріжжя, 69005, ідентифікаційний код юридичної особи 45608681) на користь Фізичної особи-підприємця Керпача Олександра Володимировича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Роз`яснити органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду, що у випадку часткової сплати Товариством з обмеженою відповідальністю "Оріхівський завод сільгоспмашин" (Південне шосе, буд. 81, м. Запоріжжя, 69005, ідентифікаційний код юридичної особи 45608681) суми заборгованості, нарахування 3 % річних повинно здійснюватися на залишок заборгованості.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

В інший частині позову відмовити.

Рішення оформлено та підписано 02.10.2026.

Суддя С.С. Дроздова

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення буде розміщено в Єдиному державному реєстрі судових рішень за веб-адресою у мережі Інтернет за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua.