Рішення № 140271498, 30.09.2026, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-58, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.09.2026м. ДніпроСправа № 904/3073/26

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер", м. Дніпро

до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, м. Москва

про відшкодування збитків у розмірі 2 077 523,23 грн.,-

Суддя Бажанова Ю.А.

Секретар судового засідання Пономаренко Т.В.

Представники сторін:

від позивача: Деркунський К.Л., ордер АЕ № 1508423 від 26.05.2026

від відповідача: не з`явився

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом про стягнення з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації на свою користь збитків в сумі 2 077 523,23 грн., що еквівалентно 42 823,88 євро.

Судові витрати просить покласти на відповідача.

Позивач зазначає, що попередній розмір витрат на професійну правничу допомогу складає 30 000,00 грн.

Позовні вимоги, що внаслідок обстрілу території м. Дніпро збройними формуваннями Російської Федерації 04.06.2024 пошкоджено майно, що належить на праві власності позивачу.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 01.06.2026 позовну заяву залишено без руху; позивачу протягом десяти днів з дня отримання цієї ухвали, усунути недоліки позовної заяви.

05.06.2026 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" до Господарського суду Дніпропетровської області надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви з доказами їх усунення.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 11.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 21.07.2026.

08.07.2026 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" до Господарського суду Дніпропетровської області надійшло клопотання про відкладення (перенесення) розгляду справи (підготовчого засідання) та продовження строку проведення підготовчого провадження. Представник позивача зазначає, що у нього відсутня можливість бути присутнім у судовому засіданні 21.07.2026.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2026 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, відкладено судове засідання у справі на 17.08.2026.

У судове засідання 17.08.2026 з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явися.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17.08.2026 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті в засіданні на 08.09.2026.

У судовому засіданні, яке відбулося 08.09.2026, господарським судом оголошено перерву до 30.09.2026.

Щодо повідомлення відповідача суд зазначає таке.

За приписами частини першої статті 3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною радою України.

Пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України (ч.1 ст.79 Закону України "Про міжнародне приватне право").

Відповідно до положень статті 5 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.

Згідно зі статтею 7 зазначеної Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: а) міжнародної угоди; b) письмового договору; або с) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.

Статтею 367 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною другою статті 367 Господарського процесуального кодексу України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

При цьому порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації був врегульований Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України "Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності" від 19.12.1992.

Так, згідно з вищезазначеною Угодою Компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов`язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування Сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо. При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави. При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.

Разом з цим, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні" введено в Україні воєнний стан.

Відповідно до частини першої ст. 122 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

За зверненням Міністерства юстиції України Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Згідно з листом Міністерства юстиції України "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

У зв`язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв`язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗС РФ про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.

Відтак діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в України, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинені відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Отже, подальше застосування відповідного алгоритму з отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету, а також подача будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію РФ проти України.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14.04.2022 у справі №308/9708/19 щодо судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства Російської Федерації в Україні запитів щодо згоди Російської Федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням Російською Федерацією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з Російською Федерацією.

У постановах від 18.05.2022 по справам №428/11673/19 та №760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно яких підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до повідомлення, розміщеного 25.02.2022 на офіційному веб-сайті Акціонерного товариства "Укрпошта", у зв`язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану, АТ "Укрпошта" припинило поштове співробітництво з поштою Росії та Білорусі; посилки та перекази в ці країни не приймаються.

З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державною-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва у цивільних і кримінальних справах, у тому числі у зв`язку із припиненням поштового сполучення.

Частиною четвертою статті 122 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

Приймаючи до уваги вищенаведене, враховуючи неможливість виконання судового доручення про вручення відповідачу, Російській Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, судових документів у справі №904/3073/26 дипломатичними каналами, суд дійшов висновку про повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи шляхом оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач, Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, вважається повідомлений про дату, час і місце розгляду справи.

З метою дотримання основних засад господарського судочинства, судом вжито заходи для повідомлення відповідача про розгляд справи №904/3073/26, про призначене підготовче та судові засідання, зокрема, шляхом оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач, Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, вважається повідомлений про дату, час і місце розгляду справи.

Враховуючи викладене суд вважає, що вичерпав всі можливі засоби повідомлення відповідача у справі, тому вважає, що він був належним чином повідомлений про відкриття провадження у справі та розгляд справи.

Відповідач у встановлений судом строк відзиву із викладенням власної правової позиції до суду не надав.

Відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Враховуючи вищевказане, відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

У судовому засіданні, яке відбулось 30.09.2026 представник позивача підтримав свої позовні вимоги, представник відповідача не з`явився.

У судовому засіданні 30.09.2026 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Під час розгляду справи судом досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

ВСТАНОВИВ:

31.05.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" (поклажодавець) та Приватним підприємством "Нормер" було укладено договір зберігання № 2 від 31.05.2024 відповідно до пункту 1.1. якого зберігач зобов`язується зберігати та повернути у схоронності майно, яке передано поклажодавцем на зберігання.

Відповідно до пункту 2.1. договору найменування кількість, одиниця виміру та загальна (оціночна) вартість майна зазначені у додатку 1 до даного договору.

Відповідно до пункту 3.1. договору поклажодавець передає майно зазначене в п. 2 цього договору, в такому місці м. Дніпро, вул. Надії Алексєєнко, буд. 74, Склад J1 відповідно до Акту приймання-передачі майна на зберігання не пізніше від дати зазначеної в п. 3.3.1 цього Договору.

Відповідно до пункту 3.3.1. договору початок зберігання 01 червня 2024 року.

Відповідно до пункту 3.2.2. договору закінчення зберігання: 31 грудня 2024 року.

Відповідно до пункту 7.1. договору він набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до строку зазначеного в пункті 3.3.2 цього договору.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" та Приватним підприємством "Нормер" було укладено Акт приймання-передачі майна на зберігання від 01.06.2024 (Додаток 1 до договору № 2 від 31.05.2024) відповідно до якого поклажодавець передав, а зберігач прийняв на зберігання майно загальною вартістю 1 473 122, 33 грн.

Позивач зазначає, що його право власності на передане на зберігання майно підтверджується: видатковою накладною №10 від 05.03.2021 р., видатковою накладною №ТЧ-КФ0004147 від 31.05.2021 р., платіжною інструкцією №160 від 31.05.2021 р., видатковою накладною №20605001-01 від 03.06.2021 р., платіжною інструкцією №118 від 07.05.2021 р., видатковою накладною №23004019-01 від 03.06.2021 р., платіжною інструкцією №119 від 07.05.2021 р., видатковою накладною №10 від 09.06.2021 р., платіжною інструкцією №117 від 06.05.2021 р., видатковою накладною №ЗП-00006692 від 28.07.2021 р., платіжною інструкцією №254 від 27.07.2021 р., видатковою накладною №164674 від 17.09.2021 р., платіжною інструкцією №356 від 17.09.2021 р., видатковою накладною №ЄП-0000996 від 11.10.2021 р., платіжною інструкцією №394 від 08.10.2021 р., видатковою накладною №20810013-01 від 12.10.2021 р., видатковою накладною №395 від 11.10.2021 р., видатковою накладною №22210001-01 від 22.10.2021 р., платіжною інструкцією №420 від 22.10.2021 р., видатковою накладною №23010003-01 від 09.11.2021 р., платіжною інструкцією №436 від 01.11.2021 р., видатковою накладною №22610002-01 від 10.11.2021 р., платіжною інструкцією №425 від 26.10.2021 р., видатковою накладною №22309016-01 від 21.12.2021 р., платіжною інструкцією №363 від 27.09.2021 р., видатковою накладною №2 від 10.01.2022 р., платіжною інструкцією №501 від 03.12.2021 р., видатковою накладною №22309016-02 від 12.01.2022 р., видатковою накладною №21201017-01 від 17.01.2022 р., платіжною інструкцією №15 від 13.01.2022 р., видатковою накладною №21801028-01 від 25.01.2022 р., платіжною інструкцією №26 від 19.01.2022 р., видатковою накладною №22001007-01 від 25.01.2022 р., платіжною інструкцією №27 від 20.01.2022 р., видатковою накладною №22701001-01 від 27.01.2022 р., платіжною інструкцією №36 від 27.01.2022 р., видатковою накладною №РН-0000407 від 22.02.2022 р., платіжною інструкцією №72 від 22.02.2022 р., видатковою накладною №20302014-01 від 23.02.2022 р., платіжною інструкцією №48 від03.02.2021 р., платіжною інструкцією №69 від 17.02.2022 р., видатковою накладною №22302011-01 від 05.05.2022 р., видатковою накладною №22302011-02 від 15.06.2022 р., платіжною інструкцією №74 від 23.02.2022 р., видатковою накладною №0000000109 від 04.07.2022 р., платіжною інструкцією №187 від 04.07.2022 р., видатковою накладною №20607001-01 від 28.07.2022 р., платіжною інструкцією №192 від 06.07.2022 р., видатковою накладною №22907016-01 від 03.08.2022 р., платіжною інструкцією №219 від 01.08.2022 р., видатковою накладною №20808002-01 від 19.08.2022 р., платіжною інструкцією №225 від 08.08.2022 р.

Відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань за номером кримінального провадження: 22024040000000651, 04.06.2024 у період з 04 год. 45 хв. по 05 год. 03 хв. збройними формуваннями рф здійснено обстріл території м. Дніпро, двома ракетами невстановленого типу. Внаслідок влучання пошкоджено цивільну інфраструктуру, зокрема: домоволодіння за адресою, вул. Надії Алексеєнко, буд. 70 (То "ТД АМТ"), вул. Надії Алексеєнко, буд. 75 та інші прилеглі будівлі та транспортні засоби. Внаслідок обстрілу загинула 1 особа та отримали поранення 7 осіб (анкетні дані та ступінь, характер отриманих тілесних ушкоджень встановлюються).

Листом Управління служби безпеки України у Дніпропетровській області № 55/8-3685 від 17.06.2024 повідомлено що за фактом ракетного обстрiлу збройними силами росiйськоi федерацii по територiї м. Днiпра, який вiдбувся 04.06.2024 року, у результатi вибуху ракети також пошкоджено складськi примiцення за адресою: м, Днiпро, вул. Надiї Алексеєнко, буд, 74 та знищено автотранспорт i майно ПП "Нормер" (ЄДРПОУ 36840461), слiдчим вiддiлом управлiння СБ Украiни у Днiпропетровськiй областi зареєстровано кримiнальне провадження № 2202404000000065l вiд 04.06.2024 за ознаками кримiнального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 438 КК України.

Постановою Управління служби безпеки України у Дніпропетровській області про залучення особп до кримiнального провадження як потерпiлого від 21.04.2025 залyчено Товариство з обмеженою відповідальністю (код 4411446З) до кримiнального провадження № 22024040000000651 вiд 04.06.2024 за ознаками кримiнального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 438 КК Украiни, як потерпiлу юридичну особу.

Комісією у складі провідного фахівця ВЗЗ з РНС Дніпровського району ЦЗД Головного управління ДСНС України у Дніпропетровській області складено Акт про пожежу від 10.06.2024 відповідно до якого пожежа виникла 10.06.2024 орієнтовно о 16:00 на об`єкті Приватного підприємства "Нормер" в орендному приміщенні за адресою: м. Дніпро, вул Надії Алексеєнко, буд. 74, пожежу виявлено 04.06.2024 о 16:00, пожежу ліквідовано 04.06.2024 о 09:43.

01.04.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ростфудс" та Приватним підприємством "Нормер" було укладено договір суборенди № 006 від 01.04.2023 відповідно до пункту 1.1. якого орендар передає, а суборендар приймає в суборенду займану площу (надалі об`єкт оренди), розташований за адресою: м. Дніпро, вул Надії Алексеєнко, 74, у стані, що дозволяє виконувати їх нормальну експлуатацію з метою вказаною в цьому договорі.

01.02.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ростфудс" та Приватним підприємством "Нормер" було підписано Акт приймання-передачі від 01.02.2024 відповідно до якого було виконано передачу орендного приміщення, в тому числі передані наступні приміщення "орендаря": Нежитлове приміщення, за адресою: м. Дніпро, вул. Надії Алексєєнко, 74 (Чигерина 74) - 6,0 кв.м.

Складські приміщення 50 кв.м.

Відповідно до розділу 5 Експертного висновку Дніпропетровської торгово-промислової палати № ГО-687 від 04.07.2024 розмір збитків знищених товарно-матеріальних цінностей було визначено на підставі даних бухгалтерського обліку у сумі вартості товарів та МНМА, що на той момент знаходились на складі, складає 28 120 077, 73 грн. з ПДВ, або 755 133,83 євро з ПДВ по курсу НБУ станом на 04.06.2024 р.

Відповідно до звіту №3110-2025 про оцінку вартості збитків, завданих ПП "Нормер" внаслідок втрати майна (товарно-матеріальних запасів) у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації (а саме у зв`язку зі здійсненням ракетної атаки 04.06.2024 р.), який складений оцінювачем фізичною особою підприємцем Назаренко Геннадієм Анатолійовичем вартість реальних збитків Товариства з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" складає 2 077 523, 23 грн., що еквівалентно 42 823, 88 євро.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" посилається на те, що внаслідок обстрілу території м. Дніпро збройними формуваннями Російської Федерації 04.06.2024 пошкоджено майно, що належить на праві власності позивачу, та спричинено збитки позивачу у загальному розмірі 2 077 523,23 грн., що еквівалентно 42 823,88 євро що і є причиною виникнення спору.

Предметом спору є стягнення з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" збитків в сумі 2 077 523,23 грн., що еквівалентно 42 823,88 євро.

Предметом доказування у даній справі є обставини щодо наявності/відсутності підстав для стягнення майнової шкоди, завданої позивачу в результаті збройної агресії, що призвело до знищення та пошкодження майна підприємства останнього.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

Згідно з статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.

Згідно зі статтею 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 Цивільного кодексу України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

Згідно зі статтею 1192 Цивільного кодексу України якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Аналіз змісту статей 22, 1166, 1192 Цивільного кодексу України свідчить, що реальні збитки можуть розраховуватись як у формі втрат, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, так і у формі витрат, які особа зробила або мусить зробити для відновлення пошкодженої речі. Потерпілий за власним вибором може вимагати відшкодування або реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або реальної вартості робіт, необхідних для відновлення пошкодженого майна.

Враховуючи встановлену частиною 2 статті 1166 Цивільного кодексу України презумпцію вини заподіювача, позивач повинен довести наявність протиправної поведінки, шкоди та причинного зв`язку між протиправною поведінкою і шкодою, а відповідач- відсутність своєї вини у заподіянні шкоди. Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 912/823/18, від 18.12.2020 у справі № 922/3414/19, від 02.06.2022 у справі № 920/821/18, від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20, від 18.05.2023 у справі № 914/669/22, від 19.09.2024 у справі № 918/1356/23.

Протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи (така поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці - діях або бездіяльності) (п. 66 постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 26.03.2026 у справі № 905/546/25).

Збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також неодержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником (пункт 5.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17).

Тобто збитками є матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого у вартісному вираженні в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага тощо.

Отже, збитки це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів, як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а в разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча й могло збільшитися, якби не було вчинено цивільне (господарське) правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном (п. 64 постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 26.03.2026 у справі № 905/546/25, п. 41 постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 30.09.2021 у справі № 92/3928/20).

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою як елемент правопорушення, яке є підставою для відшкодування майнової шкоди, полягає в тому, що причина (протиправна поведінка відповідача) повинна не тільки передувати збиткам (вибуттю майна із майнової сфери позивача), але й з необхідністю породжувати такий наслідок, тобто повинен бути не опосередкований, а безпосередній причинний зв`язок, при якому протиправна поведінка прямо (безпосередньо) породжує наслідок.

Верховний Суд у постанові від 10.03.2020 у справі № 908/3209/16 зазначив, що відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов`язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв`язку, є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.

Відповідно до абзацу 13 пункту 2 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації - додатку до Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого Постановою Кабінетів Міністрів України від 20.03.22р. № 326 (далі Загальні засади оцінки збитків) під збитками розуміють:

- вартість втраченого, пошкодженого та (або) знищеного майна, що зазнало руйнівного впливу внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів в ході збройної агресії Російської Федерації, розмір витрат, необхідний для відновлення порушеного права (реальні збитки);

- розмір доходу, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії Російської Федерації (упущена вигода).

Метою оцінки збитків є: визначення розміру реальних збитків (у вартісному виразі); визначення упущеної вигоди; визначення витрат, необхідних для відновлення майна та майнових прав, що зазнали руйнівного впливу (п. 8 Загальних засад оцінки збитків).

Як встановлено підпунктом 18 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації № 326, визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.

Відповідно до пункту 5 Загальних засад оцінки збитків оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.

Наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022 № 3904/1223 затверджена Методика визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності (далі - Методика).

У пункті 4 Методики встановлено, що відповідно до цієї Методики об`єктом оцінки збитку є економічні втрати підприємств, установ та організацій, інших суб`єктів господарювання всіх форм власності, згідно з підпунктами 18 і 19 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.03.2022 № 326 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2022 № 951).

Оцінка шкоди та збитків, що проводиться відповідно до цієї Методики, здійснюється з метою, зокрема визначення збитків, завданих внаслідок збройної агресії, для цілей подання позовів (у тому числі колективних) постраждалими до судових інстанцій, зокрема міжнародних, а також подання позову державою Україна до міжнародних судових інстанцій (пункт 5 розділу І Методики).

Така мета згідно з цією Методикою досягається шляхом визначення у вартісному виразі, зокрема: розміру реальних збитків; потреб у витратах, необхідних для відновлення майна та майнових прав, що зазнали руйнівного впливу внаслідок збройної агресії (пункт 6 розділу І Методики).

Згідно з пунктом 7 Методики оцінка збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, здійснюється шляхом проведення незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи (експертного дослідження).

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ЕS-11/1 від 02.03.2022 військова агресія Російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 у справі щодо звинувачень в геноциді за Конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти російської федерації) зобов`язав Російську федерацію припинити військову агресію проти України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ЕS-12/1 від 24.03.2022, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 "Про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні"" визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Відповідно до частини 3 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії російської федерації проти України в розумінні частини 3 статті 75 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом.

Обов`язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв`язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв`язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах.

У зв`язку з чим, суд вважає, що позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

Враховуючи викладене, суд вважає, що вимога позивача про стягнення з відповідача суми завданих збитків є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав, тому позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

Згідно пункту 29 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації, який є додатком до порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженому Постановою № 326, під час розроблення методик оцінки шкоди та збитків, передбачених пунктом 5 зазначеного порядку, в оціночних процедурах враховуються такі загальні методичні настанови: процедури оцінки реальних збитків, упущеної вигоди і потреб у відновленні пошкодженого та (або) знищеного майна здійснюється в умовних одиницях (функціональна валюта) - доларах США. Отриманий результат оцінки підлягає конвертації в національну валюту за поточним курсом Національного банку на дату оцінки.

Враховуючи вищевикладене, позивачем належним чином виконано свій обов`язок доказування заявленої вимоги про відшкодування шкоди за стандартом доказування, що застосовується для її доказування.

Згідно з частиною 1, частиною 4 статті 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону (далі - нормативно-правові акти з оцінки майна), і є результатом практичної діяльності суб`єкта оціночної діяльності. Процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна.

Незалежною оцінкою майна вважається оцінка майна, що проведена суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звіту про оцінку майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону.

Звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності (частина 1 статті 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні").

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" суб`єктами оціночної діяльності є суб`єкти господарювання зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб`єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону, а згідно частиною 1 статті 6 вказаного Закону, оцінювачами можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит та одержали кваліфікаційне свідоцтво оцінювача відповідно до вимог цього Закону.

Оцінивши Звіт №3110-2025 про оцінку вартості збитків, завданих ПП "Нормер" внаслідок втрати майна (товарно-матеріальних запасів) у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації (а саме у зв`язку зі здійсненням ракетної атаки 04.06.2024 р.), який складений оцінювачем фізичною особою підприємцем Назаренко Геннадієм Анатолійовичем суд вважає його належними та достовірним доказом на підтвердження дійсного розміру збитків на загальну суму 2 077 523, 23 грн., що еквівалентно 42 823, 88 євро завданих позивачу внаслідок протиправних дій відповідача.

Отже, вимоги позивача до відповідача є обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи.

Статтею 11 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Водночас, підтримання юрисдикційного імунітету РФ позбавить Позивачів ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (ст.55 Конституції України).

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ "у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження" (Sabeh EI Leil v. France, (заява №34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia, (заява №36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v. the United Kingdom (заява № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia, (заява №36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom, (заява №37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania, (заява № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).

ЄСПЛ неодноразово визнавав, що "надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави (Wallishauser v. Austria, (заява № 156/04), рішення від 17.07.2012, § 60; Oleynikov v. Russia, (заява №36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania, (заява № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52).

Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права.

Разом з тим, збройна агресія проти України, окупація її території здійснена РФ в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, повністю нівелюють, з ініціативи РФ, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.

Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивачів на справедливий суд, законної мети.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, "обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо ...не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується". Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, "необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]" Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21 листопада 2001 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).

При цьому, не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.

Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

Враховуючи викладене, суд вважає, що право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування.

Судовий імунітет РФ не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004).

Частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН 02.12.2004.

Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20.02.1969, § 71; рішення ЄСПЛ у справі Cudak v. Lithuania (заява № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 66).

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, §§ 71-73).

Таким чином, суд аналізує питання про застосування юрисдикційного імунітету в даній справі з огляду на положення звичаєвого міжнародного права.

Як зазначив ЄСПЛ у справах Cudak v. Lithuania та Oleynikov v. Russia: "застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв`язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році" (Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/0256), рішення від 23 березня 2010 року, § 64; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 61).

Таким чином, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права.

Більше того, у рішенні ЄСПЛ у справі v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року. З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 68).

Вказану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 (провадження № 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з Російської Федерації.

Відповідно до статті 12 "Шкода особі та шкода власності" Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" ("tort exception").

Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Отже, суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі.

У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.

Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, суд виснує, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.

Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції".

Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21).

Таким чином, концепція судового імунітету держави базується на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав.

Водночас слід зважати, що починаючи з 2014 року РФ чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини території України.

В преамбулі Закону України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (Закон № 1207-VІІ) зазначено, що:

- збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності, а 24 лютого 2022 року переросла в повномасштабне збройне вторгнення на суверенну територію України,

- Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України,

- дії Російської Федерації на території України грубо порушують принципи та норми міжнародного права.

При цьому військова агресія та окупація РФ територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права.

Зокрема, у пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Суд керується тим, що дії РФ вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни, окуповувати її територію тощо. Вчинення актів збройної агресії, окупації іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

У постанові від 14 квітня 2022 року у наведеній вище справі № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки "вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН".

Суд констатував, що починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства Російської Федерації України запитів щодо згоди Російської Федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням Російською Федерацією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24.02.2022 таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з Російською Федерацією.

У Постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету РФ позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (п. 49) підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 у справі №308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Також Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі №635/6172/17 (п. 50) дійшла висновку, що РФ як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України").

Суд, визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у даній справі, врахував таке:

предметом позову до відповідача є відшкодування шкоди у зв`язку з обстрілом території м. Дніпро збройними формуваннями Російської Федерації 04.06.2024 та пошкодження майна, що належить на праві власності позивачу.

місце завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;

вчинення актів збройної агресії РФ не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН;

національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

Суд також зважає на те, що вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, тим самим Російська Федерація заперечує суверенітет України, а тому й зобов`язань дотримуватися суверенітету вказаної держави та поважати його на цей час немає.

Отже, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, Російська Федерація не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.

Таким чином, звертаючись із позовом до РФ для правильного вирішення спору Позивачі не потребують згоди компетентних органів держави РФ на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та РФ з цього питання.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Відповідно до вимог статті 192 Цивільного кодексу України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Наведені правові висновки Верховного Суду становлять усталену судову практику та викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (п. 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (п. 7.23); у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16, від 14.05.2019 у справі №910/11511/18.

Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18.

Відповідно до абз. 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 у справі № 1-12/2003, за своєю суттю в цілому правосуддя в Україні як таке, що відбулося та фактично було реальним, а не формальним, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до положень статті 524 Цивільного кодексу України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Згідно із статтею 533 Цивільного кодексу України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Одночасно, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг. Так, відповідно до преамбули Закону України "Про валюту і валютні операції" цей закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов`язки суб`єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства. Відповідно до частини 2 статті 3 Закону "Про валюту і валютні операції" питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом.

Згідно із частинами 1, 2 статті 5 Закону України "Про валюту і валютні операції" гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків. Усі розрахунки на території України проводяться виключно у гривні.

Таким чином, Закон України "Про валюту і валютні операції", як спеціальний нормативно-правовий акт у сфері регулювання валютних операцій, визначає гривню як єдиний законний платіжний засіб в межах території України, однак не встановлює обов`язку здійснення платежів з території інших країн на територію України в національній валюті. Більше того, така вимога суперечила б критеріям суверенітету держав, оскільки поширювала б дію нормативно- правових актів України на чужу суверенну територію, що суперечить і доктрині національного права України, і положенням міжнародного права.

Згідно із пунктом 1 статті 1 Закону України "Про валюту і валютні операції" валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов`язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов`язаних з цим зобов`язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.

Таким чином, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі рішення суду, що набуло законної сили, підпадає під наведені вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до пп. "ґ" п. 8 ст. 1 Закону України "Про валюту і валютні операції" іноземні держави (у тому числі і відповідач) підпадають під ознаки нерезидента.

Відповідно до частини 5 статті 3 Закону України "Про валюту і валютні операції" у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акта Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов`язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів.

Згідно із частиною 1 статті 4 Закону України "Про валюту і валютні операції", валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов`язань за міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.

Відповідно до пункту 109 Розділу X Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті (затверджене постановою НБУ № 5 від 02.01.2019) за поточними рахунками в іноземній валюті суб`єктів господарювання - резидентів (юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) здійснюються операції, що не суперечать вимогам законодавства України.

Таким чином, вимога Позивача про стягнення шкоди у іноземній валюті (євро) відповідає як матеріальному закону, так і суті господарської діяльності позивача, а обраний ним спосіб судового захисту у вигляді відшкодування шкоди у іноземній валюті (євро) відповідає законодавству та є ефективним.

Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (статті 76-79 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Товариство з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" просить стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000, 00 грн.

Матеріалами справи підтверджується, що 18.05.2026 між Адвокатом Деркунським Костянтином Леонідовичем (адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" (клієнт) було укладено договір № 18/05/2026 про надання юридичної допомоги від 18.05.2026

Відповідно до пункту 1.1 договору адвокат, керуючись Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" бере на себе зобов`язання надавати клієнту правничу допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим договором, а клієнт зобов`язаний оплатити правничу допомогу у порядку та строки обумовлені сторонами.

Відповідно до пункту 1.2.1 договору адвокат відповідно до узгоджених сторонами доручень бере на себе зобов`язання надати правничу допомогу із захисту прав та законних інтересів клієнта у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення збитків, завданих знищенням обстрілом 04.06.2024 р. території м. Дніпро двома ракетами невстановленого типу належного товариству з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" на праві власності майна на загальну суму 2 077 523, 23 грн., що еквівалентно 42 823, 88 євро або 49 500, 08 доларів США.

Відповідно до пункту 1.4. договору клієнт зобов`язується своєчасно оплачувати гонорар адвоката.

Відповідно до пункту 2.1. договору цей договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань.

Відповідно до пункту 3.1. договору сторони погодили, що гонорар адвоката за надання правничої допомоги за цим договором є фіксованим та складає 30 000,00 гривень, який сплачуються клієнтом протягом 10 (десяти) робочих днів з дати набрання законної сили рішенням у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення збитків, завданих знищенням обстрілом 04.06.2024 р. території м. Дніпро двома ракетами невстановленого типу належного товариству з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" на праві власності майна на загальну суму 2 077 523,23 грн., що еквівалентно 42 823.88 свро або 49 500.08 доларів СІ1ІА.

Між Адвокатом Деркунським Костянтином Леонідовичем (адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" було підписано Акт до договору про надання правничої допомоги від 18.05.2026 № 18/05/2026 від 22.05.2026 відповідно до пункту 1 якого адвокатом надано, а клієнтом прийнято наступну правову (правничу) допомогу: вивчення, систематизація та узагальнення наданих клієнтом документів що стосуються предмету спору - 6 (шість) годин., аналіз судової практики відносно питання захисту порушеного права клієнта - 10 (десять) годин, надання консультацій, розробка та узгодження правової позиції з клієнтом щодо обраного способу відновлення порушеного права та захисту законних інтересів- 1 (одна) година, складання позову та подання до суду - 8 (вісім) годин.

Розмір гонорару адвоката є фіксованим та складає 30 000, 00 гривень.

Частинами 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України унормовано витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини 3 названої статті для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 5 названої статті передбачено, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна подавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.

Отже, суд вправі покласти лише ті судові витрати, які є обґрунтованими, неминучими, співмірними та розумними (розумно необхідними).

Фактори, що повинні братися до уваги при визначенні обґрунтованого розміру гонорару, включають в себе: 1) обсяг часу і роботи, що вимагаються для належного виконання доручення; ступінь складності та новизни правових питань, що стосуються доручення; необхідність досвіду для його успішного завершення; 2) вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво ускладнить їх виконання в звичайному часовому режимі; 3) необхідність виїзду у відрядження; 4) важливість доручення для клієнта; 5) роль адвоката в досягненні гіпотетичного результату, якого бажає клієнт; 6) досягнення за результатами виконання доручення позитивного результату, якого бажає клієнт; 7) особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно строків виконання доручення; 8) характер і тривалість професійних відносин даного адвоката з клієнтом; 9) професійний досвід, науково-теоретична підготовка, репутація, значні професійні здібності адвоката.

Жодний з названих факторів не має самодостатнього значення; вони підлягають врахуванню у взаємозв`язку з обставинами кожного конкретного випадку.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18).

Стосовно вимог позивача про стягнення з відповідача витрат на оплату послуг адвоката, суд зазначає, що дане питання необхідно розглядати в двох площинах: по-перше, це договірні відносини позивача з адвокатом (адвокатами) стосовно надання юридичних послуг і, по-друге, це вимога про оплату наданих послуг відповідачем.

Стосовно першого аспекту суд виходить із основоположного принципу цивільного права принципу свободи договору. Позивач має право на свій розсуд оцінити вартість послуг адвоката, навіть у розмірі ціни позову.

Стосовно другої площини розглядуваного питання суд зазначає, що положення Господарського процесуального кодексу України про стягнення вартості послуг адвоката по-суті є оплатою відповідачем наданих позивачеві послуг з правничої допомоги. І в цьому аспекті оцінка вартості послуг позивачем не має беззаперечного статусу.

Право на справедливий суд, передбачене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та положення ст. 4 Господарського процесуального кодексу України стосовно рівності сторін є гарантією захисту прав, у даному випадку відповідача, від покладення на нього обов`язку відшкодування необґрунтованої вартості послуг адвоката внаслідок різних причин, зокрема, помилки позивача в оцінці вартості таких послуг, отримання і оплата позивачем послуг, що не були необхідні для розгляду даної справи або ж навіть навмисного завищення позивачем та адвокатом вартості таких послуг з метою отримання неправомірної вигоди за рахунок відповідача.

Відповідно до правової позиції, викладеної зокрема у постанові КГС ВС від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 ГПК України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення (п. 22). Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу (п.27.2.)

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Таким чином, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19.

До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін.

Таким чином, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Такі докази, відповідно до частини першої статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому, згідно з статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Подані на підтвердження таких витрат докази мають окремо та у сукупності відповідати вимогам статей 75-79 Господарського процесуального кодексу України.

У пункті 4.16 постанови від 30.11.2020 у справі № 922/2869/19 Верховний Суд вказав, що "суд має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, за клопотанням іншої сторони" та "суд має право зменшити суму судових витрат, встановивши їх неспіврозмірність, незалежно від того, чи подавалося відповідачами відповідне клопотання" не є тотожними за своєю суттю, і фактично другий висновок відповідає викладеному в пункті 6.1 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, що "під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. Суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи". За таких обставин, колегія суддів у справі № 922/2869/19 вказала, що висновки судів про частково відмову стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу адвоката з підстав непов`язаності, необґрунтованості та непропорційності до предмета спору не свідчать про порушення норм процесуального законодавства, навіть, якщо відсутнє клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. У такому разі, суди мають таке право відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України та висновків об`єднаної палати про те, як саме повинна застосовувати.

Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.11.2021 у справі №910/7520/20.

Господарський суд зазначає, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" у справі підписан представником відповідача адвокатом Деркунським Костянтином Леонідовичем, під час розгляду справи до суду надходили клопотання від представника позивача адвоката Деркунського Костянтина Леонідовича.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується надання послуг на правничу допомогу у справі №904/3073/26 Товариству з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" адвокатом Деркунським Костянтином Леонідовичем.

Господарський суд, здійснивши аналіз ціни, предмета та підстав позову, обраний позивачем спосіб захисту, категорію та складність справи, обсяг та характер доказів у справі під час розгляду справи, кількість сторін та інших учасників справи, значення для суспільного інтересу, господарський суд дійшов до висновку, щодо розподілу всієї суми заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу адвоката у справі №904/3073/26 в розмірі 30 000, 00 грн.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначаються Законом України "Про судовий збір".

Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно зі статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2026 рік", з урахуванням норм частини 1 статті 4 Закону України "Про судовий збір", прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб становить 3 328,00грн.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду:

- позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

- позовної заяви немайнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У разі якщо позов подається одночасно кількома позивачами до одного або кількох відповідачів, судовий збір обчислюється з урахуванням загальної суми позову і сплачується кожним позивачем пропорційно долі поданих кожним з них вимог окремим платіжним документом (частина 7 статті 6 Закону України "Про судовий збір").

Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно (пункт 22 статті 5 Закону України "Про судовий збір").

Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору (частина 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Відтак, враховуючи висновок суду про задоволення позовних вимог, стягненню з відповідача до Державного бюджету України підлягає судовий збір у сумі 24 930,28 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 46, 73, 74, 76, 77-79, 86, 91, 129, 231, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування збитків у розмірі 2 077 523,23 грн задовольнити.

Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд 14; код 103773968834) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Гідробуднормер" (49006, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, вул. Алексєєнко Надії, будинок 74, код ЄДРПОУ 44114463) збитки в сумі 2 077 523,23 грн., що еквівалентно 42 823,88 євро., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000, 00 грн.

Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд 14; код 103773968834) в дохід Державного бюджету України судовий збір в розмірі 24 930,28 грн.

Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Центрального апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 02.10.2026

Суддя Ю.А. Бажанова