Ухвала суду № 140231777, 01.10.2026, Інгульський районний суд міста Миколаєва (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Миколаєва)

справа № 505/2081/26

провадження №4-с/489/22/26

УХВАЛА

01 жовтня 2026 року м. Миколаїв

Інгульський районний суд міста Миколаєва у складі:

головуючого судді Коваленка І.В.,

за участю секретаря судового засідання Воробйова В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Миколаєва скаргу ОСОБА_1 про скасування арешту з нерухомого майна, накладеного державним виконавцем Інгульського відділу державної виконавчої служби у м.Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), правонаступником якого є Інгульський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Інгульський ВДВС)

встановив:

У червні 2026 року ОСОБА_1 , через представника адвоката Петровського Л.А., звернулася до Подільського районного суду Одеської області, ухвалою якого від 19.06.2026 справу направлено за підсудністю до Інгульського районного суду міста Миколаєва, зі скаргою в якій просить:

- поновити строк на подання скарги;

- скасувати арешт, накладений постановою державного виконавця Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції у виконавчому провадженні від 12.01.2012за №30721758 на земельні ділянки площею 2,9733 га, 2,9732 га та 2,9729 га, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та розташованих на території Одеської області, Подільського району Бочманської сільської ради, кадастрові номера -5122981000:01:001:0127, 5122981000:01:001:0128, 5122981000:01:001:0129, реєстраційний номер обтяження - 30721758.

В обґрунтування скарги вказано, що ОСОБА_1 є власником зазначених земельних ділянок. Маючи намір розпорядитися ними вона звернулася до нотаріальної контори, але їй було усно відмовлено у вчиненні нотаріальної дії так як постановою державного виконавця від 09.12.2011 на земельні ділянки накладений арешт.

28.02.2025 її представник звернувся до Інгульського ВДВС із заявою про ознайомлення з матеріалами виконавчих проваджень боржником у яких є ОСОБА_1 , але станом на лютий 2025 року його з матеріалами виконавчих проваджень ознайомлено не було.

У відповіді від 07.03.2025 Інгульський ВДВС повідомив, що згідно Автоматизованої системи виконавчого провадження (далі АСВП) на виконані у відділ перебувало виконавче провадження №30721758 з примусового виконання судового наказу №2-н-1278, виданого 09.12.2011 Ленінським районним судом міста Миколаєва про стягнення з ОСОБА_1 боргу в сумі 5059,82 грн. на користь ОКП «Миколаївоблтеплоенерго». Постановою державного виконавця від 11.01.2014 виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», а матеріали виконавчого провадження знищено по закінченню строку зберігання.

Посилаючись на відсутність непогашеної заборгованості, яка підлягала стягненню в примусовому порядку, представник боржника просить скасувати арешт, накладений на нерухоме майно ОСОБА_1 , який порушує її права.

У відзиві на скаргу, який надійшов до суду 21.07.2026 через систему «Електронний суд», представник Інгульського ВДВС вказав на безпідставність і необґрунтованість скарги та просив відмовити у задоволенні скарги.

Ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 07.07.2026 скаргу прийнято до розгляду, ініційовано відновлення втраченого судового провадження та зупинення провадження до відновлення справи.

Ухвалою суду від 17.08.2026 частково відновлено втрачене судове провадження. а саме в частині оригіналу судового наказу Ленінського районного суду міста Миколаєва від 30.05.2011 по справі №2-н-1278/2011 за заявою ОКП «Миколаївоблтеплоенерго» про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за послуги теплопостачання з ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 31.08.2026 поновлено провадження у справі.

У судове засідання, призначене на 01.10.2026, учасники справи не з`явилися, що відповідно до частини другої статті 450 ЦПК України не перешкоджає розгляду скарги.

Представник боржника адвокат Петровський Л.А. 01.10.2026 надав до суду заяву в якій просив розглянути скаргу за його відсутності та її задовольнити.

Представника Інгульського ВДВС у клопотанні від 01.10.2026 просив долучити до матеріалів справи копію постанови про повернення документу стягувачу ВП №30721758.

Згідно вимог статті 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

За положеннями частин п`ятої, дев`ятої статті 268 ЦПК України, датою ухвалення судового рішення є дата його складання.

Суд, дослідивши матеріали справи та встановив наступні факти і відповідні їм правовідносини.

Із матеріалів скарги та цивільної справи встановлено, що згідно судового наказу Ленінського районного суду міста Миколаєва від 30.05.2011 №2-н-1278/2011 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОКМ «Миколаївоблтеплоенерго» суму заборгованості за спожиті послуги теплопостачання у розмірі 4439,95 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення в розмірі 30,00 грн., 449,54 грн. інфляційні втрати, 140,33 грн. три проценти річних, а також на користь держави судовий збір в розмірі 25,50 грн.

Згідно доданої до скарги відповіді Інгульського ВДВС від 07.03.2025 №28882 судовий наказ перебував на примусовому виканні (виконавче провадження №30721758) та 11.01.2014 на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» повернутий стягувачу, а матеріали виконавчого провадження знищені по закінченню строку зберігання.

Із відзиву Інгульського ВДВС вбачається, що згідно відомостей АСВП у відділі на виконанні перебувало виконавче провадження №30721758 з примусового виконання судового наказу № 2-н-1278, виданого 09.12.2011 Ленінським районним судом міста Миколаєва про стягнення з стягнення з ОСОБА_1 на користь ОКП «Миколаївоблтеплоенерго» заборгованості в сумі 5059,82 грн.

12.01.2012 державним виконавцем Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції Богенчук Д.Б. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження. Миколаївни на користь ОКП «Миколаївоблтеплоенерго» заборгованості в сумі 5059,82 грн.

26.04.2013 винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 505,98 грн.

30.04.2013 винесено постанову про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій у сумі 50,00 грн.

15.10.2013 відповідно до статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції до 05.10.2016) державним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження у межах суми звернення стягнення: 5615,80 грн., з урахуванням витрат виконавчого провадження та виконавчого збору.

11.01.2014 відповідно до пункту 1 частини першої статті 47, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції до 05.10.2016) державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Із постанови від 11.01.2014 вбачається, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснено згідно заяви стягувача №286/11 від 21.11.2013 про укладення договору реструктуризації між боржником та стягувачем від 24.01.2012. В постанові вказано, що виконавчий документ може бути повторно пред`явлений для виконання в строк до 11.01.2015.

У відзиві представник Інгульського ВДВС вказав, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», а також окрім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій , зняття арешту з майна боржника не передбачено. В даному випадку мова йде про повернення виконавчого документа стягувачу. Відповідно до законодавства, за таких обставин, виконавче провадження не є закінченим, після якого могли б настати правові наслідки, передбачені частиною другою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції до 05.10.2016). Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах від 22 грудня 2021 року у справі № 634/292/21; від 12 серпня 2020 року у справі № 569/17603/18; від 26 квітня 2022 року у справі № 242/4601/20; від 04 листопада 2022 року; у справі № 686/6010/14-ц, від 29 березня 2023 року у справі № 202/1182/22.

Правове обґрунтування та мотиви суду

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.

ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Принцип обов`язковості судових рішень конкретизовано у статті 18 ЦПК України: судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

На час прийняття державним виконавцем постанови від 15.10.2013 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження та постанови від 11.01.2014 про повернення виконавчого документа стягувачу спірні правовідносини були врегульовані Законом України від 21.04.1999 № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року.

Згідно зі статтею 11 Закону № 606-XIV державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Відповідно до статті 30 Закону № 606-XIV державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону.

Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

У постанові від 14.05.2025 в справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24) Велика Палата Верховного Суду вказала, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що законодавець у Закон України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII).

Судом встановлено, що виконавчий документ був провернутий стягувачу державним виконавцем за його заявою (на підставі пункту 1 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV) із роз`ясненням в постанові стягувачу права повторного пред`явлення виконавчого документа в строк до 11.01.2015.

На момент повернення виконавчого документа положеннями статті 47 Закону № 606-XIV не було, на відміну від статті 37 Закону № 606-XIV ) унормовано зняття арешту з майна, якщо стягувач подав заяву про повернення виконавчого документа.

Разом з цим, Верховний Суд у постанові від 10.12.2025 у справі № 202/5715/24 (провадження № 61-15823св 24) зауважив, що застосування арешту майна боржника як обмежувального заходу не повинно призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з положеннями статті 41 Конституції України та статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Указані норми визначають непорушність права власності (зокрема приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.

У постановах Верховного Суду від 18 січня 2023 року в справі № 127/1547/14-ц, від 09 січня 2023 року в справі № 2-3600/09, від 07 серпня 2024 року в справі № 14-7238/2009 сформульовано правовий висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Аналогічного правового висновку дотримується Верховний Суд і у постанові від 03.06.2026 у справі 932/5808/25 (провадження №61-233св26), в якій вказав, що «…суди не врахували, що з моменту завершення виконавчого провадження минуло більше 10 років, виконавче провадження вже знищене у зв`язку із закінченням строку його зберігання і матеріали справи не містять відомостей про те, що стягувач або його правонаступники повторно пред`являли вказаний виконавчий лист до виконання.

У справі відсутні докази існування правових підстав для застосування обтяження майна ОСОБА_1 і не доведено існування виконавчих проваджень, для забезпечення виконання яких можливо використати відповідне обтяження спірного майна боржника.».

У частині четвертій статті 59 Закону № 1404-VIII передбачені підстави для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду (частина п`ята статті 59 Закону № 1404-VIII).

З огляду на наведене вище та встановлені обставини, суд не погоджується із доводами представника Інульського ВДВС та вважає наявними підстави для зняття арешту з майна боржника, накладеного у межах виконавчого провадженні № 30721758, оскільки виконавчий документ був повернутий стягувачу за його заявою у зв`язку із врегулюванням з боржником порядку погашення боргу шляхом його реструктуризації, відсутності доказів повторного пред`явлення виконавчого документа для примусового виконання, як і поновлення такого строку стягувачу, також відсутні докази вжиття державним виконавцем заходів для стягнення виконавчого збору і витрат виконавчого провадження, а тому наявність протягом тривалого часу більше 12 років нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Разом з тим, суд не в повній мірі погоджується із вказаним скаржником способом поновлення її права та вважає, що оскільки арешт було накладено державним виконавцем на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від15.10.2023 у межах суми звернення стягнення - 5615,80 грн., з урахуванням витрат виконавчого провадження та виконавчого збору, відповідно належним способом захисту порушеного права боржника є зняття арешту з майна, накладеного у межах виконавчого провадження № 30721758.

Щодо строку звернення до суду із скаргою то такий строк підлягає поновленню на підставі частини другої статті 449 ЦПК України.

Керуючись статями 447 - 451 ЦПК України, суд

ухвалив:

Поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду із скаргою.

Скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Зняти арешт з майна ОСОБА_1 накладений постановою державного виконавця Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції від 15.10.2013 у виконавчому провадженні № 30721758.

У іншій частині скарги відмовити.

Апеляційна скарга на ухвалу суду може бути подана до Миколаївського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення або з дня складання повного тексту ухвали. Учасник справи, якому повну ухвалу суду не було вручено у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому повної ухвали суду.

Повний текст ухвали складено 01.10.2026.

Суддя І.В. Коваленко