Рішення № 140227938, 01.10.2026, Монастирищенський районний суд Черкаської області

Справа № 702/966/25

Провадження № 2/702/73/26

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

01 жовтня 2026 року м. Монастирище

Монастирищенський районний суд Черкаської області в складі:

головуючої судді Барської Т.М.,

секретарі судового засідання Возна В.В., Карабань З.І.,

позивач ОСОБА_1 ( в режимі відеоконференції),

представник позивача адвокат Токарєва О. Г. ( в режимі відеоконференції),

відповідач ОСОБА_2 не з`явився,

представник третьої особи Баб`як М.М. ( в режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань м. Монастирище в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, виконавчий комітет Житомирської міської ради, як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини матір`ю,

в с т а н о в и в:

07.10.2025 ОСОБА_1 звернулася до Монастирищенського районного суду Черкаської області з позовною заявою, якою вимогу про визначення місця проживання дитини з нею та встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини матір`ю висунула відповідачу ОСОБА_2 .

Заявлену вимогу позивач обґрунтовувала тим, що під час перебування її у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 .

ОСОБА_1 стверджує, що після розірвання 22.09.2016 шлюбу з відповідачем малолітній син увесь цей час проживає із нею та перебуває на повному її утриманні і вихованні, а відповідач проживає окремо, участі у вихованні дитини не бере, з сином не спілкується, аліменти сплачує у мінімальному розмірі.

Позивач зазначає, що нею створені належні умови для проживання, навчання та розвитку дитини, син бажає проживати з нею і відповідач не заперечує проти визначення місця проживання хлопчика разом із матір`ю.

Звернутися до суду із такими позовними вимогами ОСОБА_1 спонукало те, що вона бажає звільнитися із військової служби у Збройних Силах України, але командування вимагає надати рішення суду про самостійне виховання та утримання нею дитини.

Постановленою 29.10.2025 ухвалою суддя прийняла позовну заяву до розгляду, відкрила у справі провадження, визначила, що справа буде розглядатися у порядку загального позовного провадження, залучила до участі в справі в статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору виконавчий комітет Житомирської міської ради, відмовила у залученні до участі в справі в статусі третьої особи служби у справах дітей Житомирської міської ради, визначила відповідачу строк для подання відзиву на позов.

Подану 03.12.2025 на електронну пошту суду з електронної пошти ОСОБА_4 без накладення кваліфікованого електронного підпису (КЕП) відповідача заяву від імені ОСОБА_2 про визнання позовних вимог повністю суд, керуючись приписами ст. 183 ЦПК України, визнав такою, що не має юридичної сили оригіналу і не вважається належним чином оформленим процесуальним документом

11.12.2025 суд закрив підготовче провадження у справі та призначив її розгляд по суті заявлених позовних вимог.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позов підтримала повністю, просила його задовольнити з підстав зазначених у позовній заяві та додатково пояснила, що з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі і вони мають спільних дітей, наразі їх спільний син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає з нею і вона самостійно його виховує та утримує. Батько дитини бачив сина востаннє близько 4-х років тому і хлопчик спілкуватися з ним не захотів.

Також позивач зазначає, що після розірвання у 2016 році шлюбу з відповідачем, вона 31.08.2016 поступила на службу до лав ЗСУ, яку проходить до цього часу.

Спочатку її діти проживали з бабусею у селі Ропотуха Ладижинської громади, а у 2024 році вона була переведена на службу до міста Житомира, тому дітей забрала із собою.

До 2024 року місце проживання сина ОСОБА_3 було зареєстроване в селищі Цибулів Монастирищенської міської територіальної громади у житловому будинку, власником якого є позивач.

Після переїзду до міста Житомир ОСОБА_1 спільно із сином зареєструвала своє місце проживання в кімнаті АДРЕСА_1 , але для проживання винаймає квартиру АДРЕСА_2 .

Жодних заперечень зі сторони відповідача щодо місця проживання їх спільного сина не було, усі дії по його перереєстрації позивач вчинила без будь яких перешкод. Факт самостійного виховання і утримання сина їй необхідно встановити для того, щоб звільнитися з військової служби, оскільки для виконання обов`язків військовослужбовця вона або залишає сина одного, або змушена брати його на службу. Інші члени сім`ї не можуть допомагати їй, позаяк старша донька працює, середня навчається в інституті, мама ОСОБА_1 хворіє, брат проживає поза межами України, а місце проживання сестри дуже віддалене.

Позивач настоює на тому, що відповідач самоусунувся від виховання сина.

Представник позивача адвокат Токарєва О.Г. позовні вимоги своєї довірительки підтримала, вважає, що на їх доведення сторона позивача подала належні і допустимі докази, з яких суд може встановити дійсні обставини спору та вирішити його згідно з приписами норм діючого законодавства.

За твердженням адвоката, позивач, як військовослужбовець, зобов`язана виконувати усі накази командування, у тому числі і відбути у зону безпосереднього зіткнення з ворогом, а їх спільний із відповідачем син при цьому може залишитися взагалі без догляду.

Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлявся шляхом надсилання судових повісток про виклик за його зареєстрованим місцем проживання (а.с.52,75, 97, 109,151,153,170, 188).

Судова повістка про виклик до суду на 21.09.2026 для розгляду справи по суті позовних вимог вручена відповідачу 14.08.2026 (а.с.188).

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, виконавчого комітету Житомирської міської ради Баб`як М.М. позовні вимоги ОСОБА_1 підтримав повністю, зазначає, що відповідач участі у вихованні та утриманні сина не бере, що підтверджується відомостями навчального закладу, де навчається хлопчик, та повідомлено позивачем.

Представник третьої особи стверджує, що під час спілкування з відповідачем у січні 2026 року останній не заперечував щоб син проживав із матір`ю.

Заслуханий судом малолітній ОСОБА_6 пояснив, що місце проживання батька йому не відоме, оскільки з ним ОСОБА_3 не спілкується взагалі, років чотири назад хлопчик писав батькові у Вайбері і отримав від нього відповідь, але більше вони між собою не спілкуються. ОСОБА_6 зазначив, що хоче проживати із матір`ю і що його «доріжки» з батьком розійшлися, ОСОБА_2 не просив сина проживати з ним.

Заслухавши пояснення позивача та її представника, представника третьої особи, думку малолітнього ОСОБА_6 , перевіривши викладені у заявах по суті справи обставини та безпосередньо дослідивши письмові докази, суд встановив такі факти і відповідні їм правовідносини.

З 28 червня 2003 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 22 вересня 2016 року, що набрало законної сили 07.10.2016 (а.с.11).

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками неповнолітнього ОСОБА_6 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується дослідженою судом копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , яке видане Цибулівською селищною радою Монастирищенського району Черкаської області 29.10.2013 (а.с.9).

Заочним рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 01.09.2016 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнені аліменти на утримання дітей ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.12-13).

З копії розрахунку заборгованості зі сплати аліментів суд встановив, що з грудня 2019 року по жовтень 2025 року відповідач аліменти сплачував не регулярно і станом на 01.11.2025 розмір його заборгованості складає 4798,08 гривень (а.с.55).

Отримані судом відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру підтверджують, що з 04.02.2025 позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_6 мають зареєстроване місце проживання по АДРЕСА_3 (а.с.38,135), а відповідач ОСОБА_2 з 28.02.2012 зареєстрований в АДРЕСА_4 (а.с.39).

Згідно акту обстеження умов проживання від 20.11.2024 та копії договору найму від 13.10.2021 позивач спільно із сином ОСОБА_3 та донькою ОСОБА_9 проживають у найманій квартирі по АДРЕСА_5 (а.с.16-17), син ОСОБА_3 навчається у ліцеї АДРЕСА_6 . Вихованням сина, відвідуванням батьківських зборів, спілкуванням з педагогами займається мати хлопчика (а.с.19).

Копії довідки командира в/ч НОМЕР_2 , довідки про доходи підтверджують, що позивач ОСОБА_1 з 20.10.2023 несе службу у зазначеній військовій частині (а.с.20,21), має статус учасника бойових дій (а.с.8).

Водночас, за поясненнями позивача, на службі в ЗСУ вона перебуває з 31.08.2016.

За змістом датованих 04.12.2024 та 04.02.2026 висновків виконавчого комітету Житомирської міської ради щодо визначення місця проживання ОСОБА_6 , ОСОБА_2 не заперечує проти визначення місця проживання сина з його матір`ю ОСОБА_1 , хлопчик проживає з матір`ю у найманому житлі і у помешканні створені належні умови для виховання та розвитку дитини, ОСОБА_6 за місцем навчання характеризується позитивно, докази неналежного виконання ОСОБА_1 своїх обов`язків матері відсутні (а.с.14-15, 83-84).

З відомостей з Державного реєстру фізичних осіб платників податків про джерела і суми доходів, отриманих від податкових агентів, та/або про суми доходів, отриманих самозайнятими особами, суд встановив, що відповідач ОСОБА_2 з січня 2023 року по березень 2026 року офіційно працював у різних суб`єктів господарювання та отримував заробітну плату. Останніми такими господарюючими суб`єктами є «УК «ЗАРАЗ -1», ТОВ «УК «ЗАРАЗ-2», ТОВ «УК «ЗАРАЗ-5» (а.с.105-108).

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (стаття 7 СК України).

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Тлумачення змісту частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом із тим положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Відповідно до частини першої статті 18 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, з огляду на те, що дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним.

У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява №31111/04, ЄСПЛ зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права і практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Сукупність досліджених судом доказів, а також пояснення позивача, її представника та представника третьої особи підтверджують, що син сторін ОСОБА_6 з часу розірвання батьками шлюбу проживає з матір`ю, з 04.02.2025 має спільне з нею зареєстроване місце проживання.

Поряд з цим, батько хлопчика ОСОБА_2 зареєстрований і проживає в іншому населеному пункті, жодних заперечень з приводу того, що син майже десять років проживає з матір`ю не висловлює. Ці обставини, зокрема не заперечує позивач, її представник, представник третьої особи та заслуханий судом малолітній ОСОБА_6 .

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову про визначення місця проживання сина разом із матір`ю, оскільки позивач не довела, що її права порушені, а відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідач не вчиняв, а навпаки заперечень щодо проживання дитини з матір`ю не висловлював і не висловлює.

Суд звертає увагу, що цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований матір`ю, з якою дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Батько хлопчика не вимагав і не вимагає зміни місця проживання сина, також у справі відсутні докази того, що ОСОБА_1 забороняє батькові бачитися з дитиною.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 не довела, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом із нею, порушені її права.

Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23 (провадження № 61-1964св24) та від 13 серпня 2025 року у справі №202/15541/23.

Вирішуючи вимогу ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання нею малолітнього сина ОСОБА_6 суд враховує, що за вимогами частини першої статті 121 СК України права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлена рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Зокрема, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

За наведеного, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Тому для підтвердження самостійного виховання дитини матір`ю необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав батька обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, яка встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини матір`ю пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких батько не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

З наданих стороною позивача і досліджених судом доказів випливає, що спільні діти позивача і відповідача проживали у сім`ї до моменту розірвання шлюбу, тобто до вересня 2016 року.

Службу в лавах ЗСУ позивач розпочала у серпні 2016 року, тобто тоді, коли з нею залишилися проживати троє неповнолітніх дітей, і несе її дотепер.

Батько дітей, відповідач у справі, проживає окремо, офіційно працює в ТОВ «УК «ЗАРАЗ -1», ТОВ «УК «ЗАРАЗ-2», ТОВ «УК «ЗАРАЗ-5» і сплачує аліменти на утримання сина.

Позивач стверджує, що отримання судового рішення про встановлення самостійного виховання і утримання сина їй необхідне для того, щоб звільнитися з військової служби. Однак доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 зверталася до командування військової частини із заявою про звільнення зі служби і їй у задоволенні цього звернення було відмовлено, суду не надано.

Як зазначено вище, за приписами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Утримання та виховання вина матір`ю є її законним обов`язком та не потребує встановлення такого факту судом з тією метою, про яку зазначила позивач.

Разом з тим, варто наголосити на тому, що сукупність наданих позивачем і досліджених судом доказів не доводить того, що позивач самостійно утримує сина, оскільки із 2016 року з відповідача за рішенням суду стягуються аліменти і відомості про існування станом 01.11.2025 заборгованості в 4788,08 гривень факт не надання відповідачем утримання сину не підтверджує.

Також суд враховує, що із позовами про індексацію заборгованих до сплати сум аліментів позивач не зверталася.

Посилання сторони позивача на те, що відповідач не спілкується із сином, не цікавиться його життям та здоров`ям, не бере участі в його вихованні та матеріальному житті, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Твердження позивача про те, що діти не хочуть бачити батька, а також думка малолітнього про те, що його «доріжки» із батьком розійшлися суд розцінює як вплив матері на думку дитини і зазначає, що батько, який проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має беззаперечне право на особисте спілкування з дитиною, враховуючи його ставлення до виконання своїх батьківських обов`язків, прихильність дитини до батька, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Проживання одного з батьків окремо від дитини, не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Мати, яка проживає разом з дитиною, не має права перешкоджати батьку спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини.

Доказів того, що спілкування з батьком матиме негативний вплив на дитину справа не містить.

З огляду на викладене, суд вважає, що позивачем не надано доказів того, що відповідач умисно ухиляється від виконання батьківських обов`язків, від участі у вихованні та утриманні сина, а проживання ОСОБА_2 окремо не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання дитини матір`ю, оскільки зазначене не перешкоджає батькові спілкуватися та брати участь у вихованні дитини.

Крім іншого, за наслідками досліджених доказів судом не встановлено, що вказані та/або інші обставини свідчать, що батько дитини не здатний виконувати свої батьківські обов`язки чи позбавлений у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини.

Згідно з ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Вирішуючи спірні правовідносини у цій цивільній справі суд враховує правові висновки Верховного Суду у справах №487/11354/24 від 16.03.2026 та № 396/2423/24 від 11.02.2026.

Правові позиції Вищого суду у справі №127/36/22/24, на які посилається представник позивача, не є релевантними у справі за позовом ОСОБА_1 , оскільки справа №127/36/22/ 24 розглядалася в порядку окремого провадження і Верховний Суд, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій, виснував про те, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.

У цій справі Верховний Суд скасував рішення суду першої інстанції і постанову апеляційного суду, а справу направив для повторного розгляду до суду першої інстанції.

Наразі справа розглядається судом першої інстанції.

Згідно з ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. 12, 13, 76-81, 258 -259, 263-265, 351-352, 354 ЦПК України, суд-

у х в а л и в :

У задоволенні позову ОСОБА_1 з вимогами до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, виконавчий комітет Житомирської міської ради, як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини матір`ю, відмовити.

Витрати зі сплати судового збору віднести на рахунок позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Черкаського апеляційного суду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстроване місце проживання АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстроване місце проживання АДРЕСА_8 , РНОКПП НОМЕР_4 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: виконавчий комітет Житомирської міської ради, як орган опіки та піклування, місцезнаходження Майдан ім. С.П. Корольова, 4/2, м. Житомир, Житомирська обл., 10014, ЄДРПОУ 04053625.

Суддя Тетяна БАРСЬКА